Є на сходній межі Галичини пасмо пагорбів, які часом називають горами. Тисячоліття тому тут був берег моря, біля якого утворилися рифи. З часом поверхня піднялася, і колишні рифи стали милозвучно називатися Медоборами.
Віками це була природна межа, що відділяє Галичину від Волині та Поділля. Ці гори оповиті легендами, вони цікаві збереженими тут давніми святилищами. Розкопані археологами святилища між Гусятином і Сатановом становлять так званий Збручанський культовий центр. Проте вони розташовані чи не по всій гряді Медоборів, що дозволяє говорити про Медобірський комплекс святилищ.
Назва, правда, умовна, адже не знати, як було в давнину. В літописні часи значна частина Медоборів та прилеглих до них території належала Збаразькому князівству, яке мало статус княжої волості й діяло на певних автономних правах. У 14 - початку 15 століття Збаразька земля належала до Великого Князівства Литовського, князі якого, хоч і були хрещені (деколи по кілька разів, залежно від політичних преференцій), але були поховані за язичницьким обрядом, і християнські ордени їх інакше і не сприймали, навіть після хрещення [1], [5]. Цілком ймовірно, що саме належність краю до напівязичницької держави відіграла значну роль у посиленні в 12-14 століттях переслідуваного за руських часів язичництва, яке тоді переживало певне відродження.
Навколо міста Скалата є багато мальовничих і цікавих скель, з якими пов’язані давні легенди, перекази чи повір’я. Лише частина з них досліджена краєзнавцями, а про археологічні розкопки доводиться здебільшого мріяти. Давні святилища розташовані на високих горах-останцях чи схилах хребта. Із найбільших чи найвідоміших в околиці можна виділити святилища на Святій Горі, Сабарисі та на хребті-останці Товтри (так люди із сусідніх сіл називають гори Близнюки та Мачуха). Якщо стати на одній із вершин Товтр, то буде видно як Сабариху, так і Святу гору.
Вид із південної вершини Товтр на Сабариху
Вид із Сабарихи на Товтри
Мапа розташування найбільших городищ: від Сабарихи до Товтр 6,55 км, від Сабарихи до Святої Гори 7,28 км, від Святої Гори до Товтр 3,22 км. Зладнав Борис Явір Іскра
Серед легенд Медоборів є цікава оповідка про гору Сабариху. Вже й не знати, про які часи повідала легенда, але мовиться в ній, що в давнину, коли прийшли на ці землі завойовники, мудра жриця Сабара випросила в бога Святовида ласки для свого племені-роду й він вберіг її нащадків від лиха. Правда, сама Матір загинула страшною смертю, ставши на захист нащадків і родичів, які відступали в печери. А вороги від прокльону перетворилися на каміння, яке так щедро всипало схили сучасної гори Сабарихи. Легенда не передає, хто був тим завойовником (чи то авари з полудня, чи то гуни й русичі зі сходу, чи які кочовики), проте зберегла імена Матері та Бога. Також, за переказами, начебто на Сабарисі стояла кам’яна «баба» [2], [3], [8].
Сабариха – товтрова гора–останець на південний захід від села Жеребки й на північний захід від Панасівки. Висота – 354-355 м над рівнем моря. За переказами, назва походить від праслов’янського імені «Сабара/Сапара» (можливо, від старослов’янського «бар» - болото, мокравина). В цьому випадку – «гора коло болота» (на південь від горба є болото, звідки витікає права притока річки Качави, яка потім протікає через Малий Ходачків). Гора витягнута з південного заходу на північний схід [3], [8].
Вид на гору Сабариху з півдня
Вид на Сабариху з космосу; на північний схід від гори — всипана камінням майже квадратова ділянка
Гора має схили, подібні до терас. Правда, на терені тераси майже не простежуються, але видко, що гора має кілька рівнів (перший — сама вершина, другий — серединна тераса, третій — підніжжя), деякі з них зливаються в один (сходяться докупи), а деколи розгалужуються. Поверхня дуже нерівна, на схилах є ями прямокутної чи близької до неї форми. З південного заходу з другого рівня терас йде плавний підйом на перший (вершину). Можливо, колись там було яка дорога для виходу святкових процесій догори. Ця дорога відразу впирається в споруди, оточені ритуальними валами.
Заглиблення прямокутної форми на підходах до вершини з південного боку
Вершина гори утворює майже плато, на якім чітко видко вершок, а також вирівняну південну ділянку та нерівну за рельєфом північну. На південній ділянці виділяються на поверхні дві великі споруди. Загалом вони нагадують не дуже правильні кола, які прилягають одне до одного, утворюючи фігуру, подібну до цифри «8» [8].
Польова замальовка-схема, виконав Б. Явір Іскра
Південна споруда нагадує замкнене ритуальним валом коло розмірами орієнтовно 7х9 метрів. Південна та західна частини валу є піднятими, порівняно з сусідніми частинами високими. Між ними є низький проміжок, до якого веде плавний підйом з другого рівня терас — наче вхід всередину. Майже в центрі споруди є камінь, вигнутий, як дуга. Один із його боків повернутий до входу (на південний захід), а інший бік — на північ. Зі сходу та півночі до каменя примикають підвищення, нижчі від валу, але їх добре видко на терені. Вони утворюють сектор. На південь, схід та північний схід від споруди — урвище (висота 3-4 метри). На захід від найвищої (західної) частини валу є яма (на схемі — заштрихована ділянка). Нижче по схилу — ще одне заглиблення, сторони якого утворюють близьку до геометрично правильної фігуру. Південна споруда, ймовірно, була капищем і нагадує святиню на вершині А святилища біля Скалата: вхід з півдня, за п’єдесталом — неглибока яма (заглиблення). Різниця в тім, що коло Скалата є мегаліти, а тут ритуальна межа святилища суто у формі насипу-валу [8], [9], [10].
Вид на південну споруду з півдня: на передньому плані — вал, зліва — входу всередину, добре видко камінь в центрі
Вид на південну споруду з півночі
Північна споруда суттєво складніша за будовою — вона подібна на неправильне коло, чи то прямокутник із дуже заокругленими кутами розміром орієнтовно 10х12 м. З північного сходу вона примикає до вершини гори. Різниця висот — близько 1 метра. З південного сходу — урвище, на схилі якого є великі валуни. Таке враження, що ті валуни можуть бути залишками розваленого дольмену (до речі, дольмен на Богиті із східної сторони городища, і тут розвалини із східної сторони — збіг?). Із заходу споруда обмежена невисоким валом, який примикає як до вищого за рівнем валу південної споруди, так і вершини гори. Майже в центрі північної споруди є невисокий п’єдестал із ямою (на схемі позначена заштрихованим кругом), яка могла служити кріпленням для ідола («баби», яка стояла на горі?). З північного сходу до нього примикають два невеликі камені, які виділяются на терені (позначені на схемі). П'єдестал з’єднаний з вершиною горба та південною спорудою невисоким підвищенням (ділить неправильне коло по діаметру: південний захід — північний схід). Зі сторони південної споруди (примикає до валу) є великий камінь, який порівняно високо виступає над поверхнею. З південної частини валу всередину споруди виступає невисокий камінь (виступ позначений на схемі).
Від п’єдесталу на схід відходить підвищення, яке прилягає до валу. Таким чином, північна споруда наче розбита загалом на дві частини — північно-західну та південно-східну. Перша з них є рівним майданчиком, який викликає асоціації з подвір’ям — ймовірне требище. Друга частина нагадує залишки від приміщення, причому двокімнатного. Гіпотетичний вхід міг бути розташованим з заходу. Праворуч від нього міг стояти ідол, кімната з яким на терені утворює близьку до квадрата фігуру із сторонами орієнтовно 4,5х4,5 метрів. Північна споруда дуже подібна до опису І.Русановою та Б. Тимощуком храму в Звенигороді, де теж орієнтовний вхід у приміщення був розташований із західного боку, а ліворуч від нього стояв ідол. Можливо, і тут стояв храм, але це питання варто дослідити в процесі розкопок [4], [6], [7].
Вид на південно-східну частину північної споруди: по центрі знимки чорніє п’єдестал з ямою, праворуч — камені, які прилягають до валу
Найвища точка гори є майданчиком, на якому видніються залишки опор невеликої металевої вежі — могла колись стояти точка зв’язку (подібні залишки є на Чортовій горі коло Рогатина). Далі на північ є Г-подібна западина, за якою рельєф стає дуже нерівним, горбистим. Північні схили сходоподібні (терасовані), є вихід материкового каменю на поверхню. Ніяких згаданих в легенді печер на горі та її схилах наче нема — можливо, вони були десь в межах головного хребта Медоборів.
На північний схід від гори є всипана камінням майже квадратова ділянка розмірами орієнтовно 91х91 метр. На ній ростуть низькорослі дерева-дички. На поверхні слідів ніяких споруд не помітно.
Вид на Сабариху з північного сходу, з квадратової ділянки
На основі характерних ознак [4] (усі головні споруди розташовані на підвищенні — вершині гори; наявні спеціально облаштовані майданчики для обрядів, які оточені ритуальними валами — сакральною межею святилища; є залишки ймовірного капища із жертовною ямою, а також п'єдесталу або іншого виділеного місця для ідола (чи священного вогнища?); широке застосування каменю та кам'яних вимощувань; відсутність видимих залишок звичної житлової або господарської забудови) та стародавніх легенд можна висновувати, що на горі Сабарисі було давнє городище-святилище.
В старі часи (та й в нові теж — наприклад, топонім Свята гора є у різних частинах Галичини) люди дуже шанували гори: на них будували святилища, вважали, що там живуть їхні Боги. Загалом, гори — одне з найтиповіших місць поклонінь і культових дійств у різних релігіях. Слов’яни (як і галли) в горах чи на їх вершинах розташовували храми, капища, жертовники тощо (язичники для ритуалів часто обирают панівне в терені узвишшя). Святилище на горі Сабарисі входило в мережу Медобірских святилищ і є важливим для пізнання історії рідного краю, тому потребує детальніших досліджень...
© Борис ЯВІР ІСКРА, 2013
Джерела:
Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006.
Крищук М.М. Легенди Тернопільщини. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1992. – 94 с.
Крищук М.М. Топоніміка Тернопільщини. Навчально-методичний посібник. — Тернопіль, 2008. – 200 c.
И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. — М.: Издательство «Ладога-100», 2007. — 304 с.
Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — ISBN 966-528-197-6, том 1, 2004.
Б. Явір Іскра. Богит: язичницький релігійний центр Надзбруччя?
Б. Явір Іскра. Звенигород: релігійно-адміністративний центр над Збручем?
Б. Явір Іскра. Сабариха: жеребківске святилище, 2013
Б. Явір Іскра. Священні гори Скалата
Б. Явір Іскра. Скалатскі ставки: забуте городище-святилище
Світлини автора
25.12.2013