Розуміння нації як органічного цілого

Виступ автора на презентації книги «Український інтеґральний націоналізм. Нариси інтелектуальної історії. 1920-ті – 1930-ті рр.» (Український католицький університет, 8 жовтня 2013 року).

 

 

Варто наголосити, що український радикальний націоналізм – а саме такий термін я вживаю, будучи свідомий його дискусійності – був передовсім радикальною ідеологією національного визволення. І його головними цілями було подолання стану, яке сприймали як національне гноблення, і створення незалежної національної держави, бажано могутньої національної держави, яка охоплювала б, як мінімум, усі етнічні українські землі і стала б регіональним лідером на сході Європи. Це головна мета цієї течії. Радикалізм – її прикметна риса. Радикалізм ідеології та практики інтеґральних націоналістів зумовило трагічне становище, в якому опинилося українське суспільство після Першої світової війни, поразки Війни за незалежність і дискримінаційної політики польської та румунської держав.

Ця теза – не моя, але хочу наголосити на ній на початку своєї доповіді. А далі я хотів би виголосити декілька тез, які є дискусійними, і довкола яких я пропоную побудувати сьогоднішню дискусію.

По-перше, український інтеґральний націоналізм, який включав, на мій погляд, три основні течії, а саме: «чинний націоналізм» Дмитра Донцова, «організований націоналізм» ОУН і «творчий націоналізм» Фронту національної єдності, про який часто забувають, але якому мій шановний дискутант Ігор Вдовичин відвів досить вагоме місце в своїй книжці, - не був суто українським явищем, а був частиною значно ширшого феномену, який в історіографії прийнято називати різними іменами, але найпоширеніше серед них – це інтеґральний націоналізм. І до цієї всесвітньої течії належали дуже різні течії, такі як французький інтеґральний націоналізм Барреса, Морраса й «Аксьон Франсез», італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, польська «Народна демократія» (ендеція), румунський леґіонерський рух і багато інших (такі течії існували фактично в кожній європейській країні).

Що об’єднувало всі ці дуже різні течії і чому цей націоналізм називають інтеґральним?

Об’єднували три речі: по-перше, розуміння нації не як сукупності індивідів, а як органічного цілого (національного організму чи колективної особистості), в якій окрема особа є перехідним явищем, тоді як цілісність є значно важливішою. При цьому ця цілісність охоплює всіх мертвих, живих і ненароджених, тобто цілий ряд поколінь. По-друге, інтереси цієї спільноти – нації – ставляться вище від будь-яких інших інтересів і етичних вартостей: особи, класу, соціальної групи, інших націй і людства в цілому. По-третє, – що випливає з двох попередніх пунктів, – це вимога підпорядкування особистості інтересам своєї нації.

Вищенаведені положення об’єднували різні рухи в різних державах, і мені здається, що саме термін «інтеґральний націоналізм» найкраще характеризує те спільне, що лежало в основі кожної з них. Частиною цього всесвітнього явища був і український інтеґральний націоналізм.

Зрештою, таке розуміння відповідало баченню самих націоналістів (до речі, і їхніх критиків). Усі вони підкреслювали, зокрема, і Донцов, і Лунь, і «Фронт національної єдності», що є частиною всесвітньої стихії, яку по-різному називали модерним націоналізмом, неонаціоналізмом, пан-націоналізмом, часом – інтеґральним націоналізмом. Я з цією інтерпретацією погоджуюся і намагаюся розглядати це явище в загальноєвропейському контексті.

Зрештою, це не моя теза, але про неї багато дискутують. Зокрема, багато українських істориків та політологів дискутують щодо вживання терміну «інтеґральний» і включення його в такий широкий контекст.

Друга теза, яку я висуваю, це те, що український інтеґральний націоналізм належав до типу ідеології так званого «третього шляху», який заперечував як ліберальний капіталізм, так і марксистський соціалізм. В межах широко витлумаченого «третього шляху» українські націоналісти прагнули знайти власне місце, яке виражалося, наприклад, у культивуванні міфу України як простору європейської цивілізації в боротьбі проти Росії (що характерно для Дмитра Донцова), або ж в культивуванні, знову ж таки, міфу України як найвищого втілення слов’янської культури (це вже ми бачимо у Миколи Шлемкевича). Далі цей третій особливий український шлях виражався також в утопічних візіях майбутнього суспільного ладу, який намагалися вивести з української традиції, але традиції радше вигаданої, ніж справжньої (маю на увазі, насамперед, такі яскраві праці на цю тему, як «Дух нашої давнини» Дмитра Донцова, правда це вже трошки виходить за хронологічні рамки моєї праці, і «Націократію» Сціборського, яка, можливо, є найбільш детально розробленим проектом майбутнього суспільного устрою України).

Третя теза, яку я висуваю, це те що, як і решта ідейних доктрин даного «третього шляху», український інтеґральний націоналізм був, якщо користуватися термінологією Карла Поппера, ідеологією закритого суспільства, для якого характерні дві взаємозалежні тенденції: тоталітаризм і сакралізація політики. І спершу я зупиняюся на тоталітаризмі (це – дуже спірна теза, за яку я вже кілька разів дістав на горіхи). Тоталітаризм інтеґральних націоналістів проявлявся у прагненні встановити всеохопний контроль над українським суспільним життям і суспільною свідомістю з боку одного політичного угрупування орденського типу. Щоправда, претендентів на цю роль було, як мінімум, два. Це Організація українських націоналістів і Фронт національної єдності, якщо не рахувати Дмитра Донцова, який власної організації не створив. І це зумовило на певному етапі жорстку конкуренцію між ОУН і ФНЄ.

Недавно відбулася спонтанна дискусія між мною і Володимиром В’ятровичем. Володимир В’ятрович прочитав досить цікаву лекцію в музеї «Тюрма на Лонцького», і під час цієї дискусії В’ятрович категорично заперечував цю тезу. Він говорив, що українського тоталітаризму ніколи не існувало, а ідеологія ОУН не мала тоталітарного характеру. Але, щонайцікавіше, В’ятрович вступив в дискусію не стільки зі мною, скільки з самими ідеологами ОУН, які цілком недвозначно називали свій націоналізм тоталітарним (в чому, я вірю, мали цілковиту рацію). Річ навіть не в терміні «тоталітарний», а в самій суті тогочасних оунівських проектів державного устрою, які передбачали створення монопартійної держави з єдиною обов’язковою ідеологією і вождем на чолі. Це також виявлялося у практичній політиці ОУН, спрямованій на дискредитацію інших партій та встановлення власної монополії в визвольному русі. І те, що вони пропонували, відповідає всім класичним ознакам тоталітаризму, за винятком, хіба, терору. Однак якщо ми задамо собі питання, чи можна такий суспільний лад встановити без терору, я думаю, що відповідь буде негативна, адже іншим шляхом встановити партійно-ідеологічну монополію в плюралістичному суспільстві неможливо.

Хочу наголосити, що, на мій погляд, український тоталітаризм постав і залишився більшою мірою теоретичним та так і не перейшов в практичну площину. Він еволюціонував як відповідь на історичний виклик більшовицького тоталітаризму, який сприймали як загрозу самому існуванню української нації. І позірні успіхи тоталітарних режимів – і нацистського, і більшовицького, і італійського фашизму – сприяли переконанню, що весь світ рухається в цьому напрямку й тільки тоталітарна держава має шанс утвердитися і вижити в цьому новому світі.

І все-таки тоталітарні тенденції, які наростали впродовж 30-х років (я це також наголошую в своїй книжці), не витіснили повністю демократичних елементів в українському націоналістичному русі, серед яких – колективне обговорення рішень, відносна свобода критики всередині організацій тощо. Тобто, це насправді питання дуже складне.

Четверта теза, може, найбільш спірна. Вона випливає з того, що годі заперечити: ставши на цей «третій шлях», український інтеґральний націоналізм зазнав досить сильного впливу фашизму. І хоча українські націоналісти, за рідкісними винятками, прямо не ототожнювали себе з фашизмом, між двома ідеологічними рухами неважко простежити виразні паралелі. Спроба показати певні паралелі між фашизмом і українським інтеґральним націоналізмом наражається на, мабуть, найгострішу критику. Зокрема В.В’ятрович твердить, що за спробами порівняння ідеології ОУН 1930-1940-их років з фашизмом приховуються політичні мотиви. Цитую його слова: «Порівняння ідеології ОУН і ідейних засад фашистських рухів робиться для закріплення за українськими націоналістами радянських штампів про зрадників і нацистських посіпак». На мій погляд, за такого підходу будь-яка фахова дискусія довкола проблеми «ОУН і фашизм» одразу втрачає сенс. По-перше, порівнювати з фашизмом не конче означає прирівнювати до фашизму. Однак, за логікою пана Володимира, кожен, хто пробує застосувати історико-порівняльний метод до дослідження фашизму та ОУН, слід одразу підозрювати в антиукраїнській діяльності. Якщо говорити про якісь радянські штампи, то якраз це нагадує про методи полеміки радянських часів, тому що тоді достатньо було сказати, що такий-то ллє воду на млин буржуазних фальсифікацій, і подальші арґументи одразу ставали зайвими. Я вважаю, що з наукової точки зору це порівняння цілком леґітимне, і погляд на український інтеґральний націоналізм як різновид фашизму, незалежно від мотивів, заради яких автор його захищає (наукових чи ненаукових), він достатньо арґументований та внутрішньо несуперечливий. А, отже, має право на існування.

Якщо ми візьмемо деякі класичні дефініції фашизму (Роджера Ґрифіна, Стенлі Пейна, Роберта Пакстона) і попробуємо застосувати ці типологічні описи фашизму до ОУН, то побачимо стовідсотковий збіг. Тим не менше, я намагаюся довести своїй книжці, що фашистська модель не те що невірна (адже це залежить від нашого вибору і що ми вкладаємо в поняття фашизм), однак має невисоку евристичну вартість і створює більше труднощів в розумінні української інтеґрального націоналізму. Тобто, мій висновок, що ця модель в науковому плані малопродуктивна.

І звідси випливає моя п’ята теза, що найприйнятнішою, мені видається, є така інтерпретація: я вважаю нацизм різновидом фашизму, стоячи на концепції так званого genetic fascism, і радикальна течія українського націоналізму, поряд з іншими аналогічними рухами недержавних націй, належала до відмінних типів одного суспільного феномену того ж таки інтеґрального націоналізму, про який я говорив раніше. Фашизм був інтеґральним націоналізмом державних, панівних націй, його енергія була спрямована на тоталітарну реорганізацію держави та підкорення інших народів. Український інтеґральний націоналізм, у свою чергу, становив ідеологію недержавної, поневоленої нації, а отже насамперед був національно-визвольним рухом. І ця відмінність є не формальною, як дехто вважає, а сутнісною: без доступу до держави та її інституцій український інтеґральний націоналізм не міг розкрити, так би мовити, фашистського потенціалу, який залишався на стадії протофашизму. Коли аналізую так звані фашистські дебати в світовій історіографії, бачу що на цю велику відмінність дуже мало звертають уваги: відмінність між національними рухами націй, які ще тільки прагнули здобути свою державу, і інтеґральними націоналістичними рухами фашистського типу в націях, які були державними націями. На мою думку, цю відмінність треба брати до уваги.

Уточнюючи п’яту тезу про конкретні напрями українського інтеґрального націоналізму: доктрина Донцова, хоча і виявляла спільні риси з фашизмом (я показую це в своїй книжці), все ж таки була ближчою до європейського ідеологічного руху, відомого під назвою «консервативна революція», тобто це радше різновид цієї консервативної революції, аніж фашизму. Що стосується ідеології практики ОУН, то я тут вживаю термін «усташизм» (від хорватських усташів), за який мене критикують. Цим терміном я умовно називаю особливий тип революційного інтеґрального націоналізму, який розвивається в обставинах відсутності власної національної держави і прагне її здобути всіма доступними засобами, включно з терором. Найяскравіший приклад такого руху – це хорватська революційна організація, яка (тому я власне і вважаю її парадигматичним зразком) пройшла всі можливі стадії розвитку такого руху: від зародження до створення власної держави. Приклад усташів показує, що за «сприятливих умов» усташизм має всі шанси переродитися у справжній фашизм. Ці умови – здобуття власної держави. При чому якщо ця держава – сателіт Третього Рейху, то інший шлях годі й уявити.

Остання теза, яку би я хотів запропонувати до дискусії, полягає в тому, що подібно до багатьох політичних рухів інтеґралістського і тоталітарного штибу, українські інтеґральні націоналісти вдавалися до того, що Еміліо Джентіле називає «сакралізацією політики».  Фактично йшлося про формування політичної релігії націоналізму, яка мала охоплювати культ нації, бути українізованою й наповненою войовничим духом християнства, а також головними культурними і політичними символами українства. Про це писали самі українські націоналісти, і найяскравішим прикладом є праця Дмитра Штикала «Над світом сяє хрест меча». Для назви своєї праці він взяв рядок із Євгена Маланюка, де він цілком прямо говорить про те, що націоналізм є  релігією, при чому релігією такого ж масштабу і такого ж характеру, як християнство, і от власне зміст цієї праці – це співвідношення між націоналізмом  і християнством, можливість на певних умовах союзу між ними, але, за Штикалом,  націоналіст може бути християнином тільки тією мірою, поки його християнські переконання не суперечать головній релігії націоналізму. Така тенденція до сакралізації політики, яка була значно сильнішою в ОУН і слабшою у Фронті національної єдності, виявлялася через низку стратегій: піднесенні української нації до абсолюту і перетворенні її на центр системи націоналістичних вірувань і міфів, у розробленні особливих кодексів етичних заповідей, про які всі добре знають. Це не тільки «Декалог українського націоналіста», це «44 правила українського націоналіста», «12 прикмет характеру українського націоналіста». У  всякому разі вироблялися особливі кодекси етичних заповідей, які були покликані об’єднати членів руху у священну спільноту борців.

Однак, на мій погляд, ця тенденція творення політичної релігії не була доведена до кінця. Тобто, ми не можемо сказати, що українські націоналісти створили релігію такого ж масштабу, такої ж завершеності, як італійські фашисти, німецькі націонал-соціалісти, не кажучи вже про радянський комунізм, який був, на мій погляд, довершеною політичною релігією.  Чому? З очевидних причин: не маючи держави й впливу на освітню систему, вони не могли  в таких масштабах провести індоктринацію населення. Але була ще й інша перешкода, і тут я вже стаю на шлях певної гіпотези, яка може бути підтвердженою в ході подальшого дослідження: однією з перешкод було те, що суспільство, до якого зверталися українські націоналісти, залишалося значною мірою традиційним. Натомість політичні релігії за означенням поширюються в модернізованих суспільствах. І західні українці, за винятком одиниць, не пережили так званої онтологічної кризи, і їм не потрібно було заповнювати світською релігією пустку, утворену занепадом традиційної релігії. І, хоча, народна релігійність не цілком збігалася з доктриною та обрядовістю церкви, але ще більше відрізнялася від релігії націоналізму, про яку писав Дмитро Штикало.

Таким чином, християнство греко-католицької та православної традицій залишалося одним із головних чинників, які перешкоджали інтеґральному націоналізму опанувати український символічний універсум.

І, завершуючи, хочу сказати таке: очевидно, що всі ознаки, які я тут описую, були характерні для українського націоналістичного руху на певному етапі. І в чому має рацію Володимир В’ятрович, так це те, що український націоналізм треба сприймати в динаміці, він проходив ряд етапів у своєму розвитку, і всі ми знаємо, що на певному етапі, який розпочався під час Другої світової війни, відбувся радикальний відхід від цих речей у бік більш демократичної версії націоналізму. Моя книжка присвячена саме цьому етапу, вона охоплює 1920-1930 роки, і я пропоную в цьому контексті розглянути ці дискусійні тези, які я висунув у своїй книжці.

 

 

Підготував Євген ЛАНЮК

 

 

01.11.2013