Видавництво «Клуб сімейного дозвілля» опублікувало фантастичний роман Ярослава Мельника «Далекий простір» (Харків, 2013). Дія роману розгортається у віддаленому майбутньому, де навіть час обраховується не так, як ми звикли. Щоденник головного героя Габра Силка (перший наведений запис) відсилає читача до 2134-го дня 8-го сектора 17-го числення. У романі не з’ясовано, скільки днів в одному секторі і скільки секторів в одному численні. Уважний читач на с. 235 натрапить на шлюбне оголошення, з якого виснує, що дія роману триває до весілля Габра Силка і Наталі Річардсон 459 днів. От лишень доба вміщує більше, ніж 24 години, – церемонію призначено на 36-ту годину.
З простором у романі теж відбуваються дивні речі. Більшість персонажів роману переконані, що існує лише близький простір – простір, який можна відчути на дотик. Справа в тому, що ці персонажі – сліпі, народжені сліпцями, представники сліпого людства, яке колись за нез’ясованих обставин втратило здатність бачити. Цивілізація сліпих не знає країн, націй, мовного розмаїття, ринкової конкуренції. Більше того – люди навіть не здогадуються, що колись такі речі були. Зі здатністю бачити вони втратили і всі поняття, пов’язані з зором. У їхній мові немає відповідних слів. Вони орієнтуюються завдяки передавачам сигналів, отримують все необхідне для життя від Державного Об’єднання, яке намагається тотально контролювати своїх сліпих громадян. Країна сліпих – це мегаполіс, який складається з сотень рівнів-поверхів, кожний з яких поділяється на квадрати. Габр живе у квадраті 24-К-4. Сполучення між квадратами здійснюється за допомогою гвинтопланів і пневмопоїздів. Та сліпим з дитинства втовкмачено, що пересування відбувається лише в часі. Витративши певний час у транспортному засобі, людина накладає на свій близький простір чийсь інший. Не важко здогадатися, що головний герой роману прозріває, і з власне з цього починаються його пригоди.
Тут варто зробити паузу задля з’ясування кількох цікавих обставин. Читачам не завадить знати, що вперше роман «Далекий простір» був надрукований кілька років тому литовською мовою у Вільнюсі, де його автора знають як литовського письменника Ярославаса Мельникаса. Дві з його прозових книг свого часу було номіновано на «Книгу року» в Литві. 2009 року йому присудили першу премію в номінації «Оповідання року»... Як так сталося, що українець, народжений на Рівненщині (1958), випускник Львівського університету ім. Івана Франка, став литовським письменником?
А ще ж років тридцять тому Ярослава Мельника знали як активного літературного критика, одного з найперспективніших в Україні, яка тоді називалась УРСР. На початку ‘80-х років Мельник надрукував статтю, з якої розпочалася найголосніша літературна дискусія тих років – про молоду «сповідальну» і «метафоричну» поезію. Опонував Ярославові трохи старший за нього Микола Рябчук, який захищав «метафористів». Мельник був на боці «сповідальників». Терміни були дібрані з різних понятійних рядів, хоч подавалися як позначники протилежних тенденцій. Врешті учасники дискусії погодилися, що «сповідальна» поезія рідко обходиться без метафори, а складна «метафорична» поезія може мати сповідальні інтонації.
Насправді йшлося про зрозумілу і незрозумілу поезію, прозору і закодовану, більш традиційну для України і зорієнтовану на досвід європейського і американського модернізму. Складніша «метафорична» поезія мала більше шансів уникнути цензурних втручань. Заклик Мельника писати прозоріше сприймався багатьма як спонукання відкрити перед цензурою і певними наглядовими службами свої приховані думки. Тому табір «метафористів» зростав, а «сповідальники» згодом знайшли себе в інших жанрах, як про це пише Марія Матіос у передмові до «Далекого простору»: «Можливо, автор теорії "сповідальності" в українській літературі так і залишився б "примітивом" для "эстетствующих" критиків, коли б тодішнє казармене радянське суспільство не захлинулося у справжній – не поетичній – сповідальності історичних і художніх текстів репресованих, депортованих, замордованих, невинно знеславлених чи поспіхом прощених громадян колишнього СРСР».
Після дискусії про «сповідальників» і «метафористів» Я. Мельник вступив до аспірантури Московського Літературного інституту ім. Горького, познайомився там зі своєю майбутньою дружиною-литовкою. Закінчивши аспірантуру, переїхав до Литви. Він досконало вивчив литовську мову, зосередився на прозі, яку писав українською і з допомогою дружини перекладав на литовську. Таким був його шлях в литовську літературу. Як прозаїк в українському літературному контексті він з’явився щойно 2011 р., надрукувавши на пропозицію професора Володимира Панченка у видавництві «Темпора» книгу «Телефонуй мені, говори зі мною» (Київ, 2011). Проза Ярослава Мельника виявилася досить незвичною, нетрадиційною, парадоксальною. У ній немає ніяких впізнаваних географічних реалій. Вона не вписана в жодну історичну конкретику. У ній важливі стосунки між людьми, які часто – на межі і за межею розуміння. Критик, який в Україні відстоював традиційну «сповідальну» поезію, перетворився у Литві на парадоксального метафоричного прозаїка і саме таким повернувся в український літературний процес.
Припускаю, що літературні амбіції Ярослава Мельника завжди були високими. Він як прозаїк – поза теперішніми українськими школами і напрямками. Його прозу важко допасувати до чогось уже знаного. Та щось гоголівське (а також – кафкіанське і борхесівське) у ній відчувається. Це проза парадоксальних ситуацій, виписаних з докладністю очевидця, які змінюють читацькі уявлення про дійність. Соціальні втручання в життя окремої людини письменник трактує як безумовне зло, видиму дійсність – як ілюзію, змодельовану задля поневолення людини. В розмові з Володимиром Панченком він зізнався: « ... мене не цікавить реалізм на актуальному зрізі. Я відчуваю відразу до опису реальності навколо мене. Наприклад, фізично не можу назвати жодного міста, в якому живуть мої герої. Ані акцентувати ознаки часу. Моя реальність – водночас наша й паралельна. Моя стихія – метафора й символ. Я бачу життя як метафору. Бо таким воно насправді є».
Яку ж метафору пропонує «Далекий простір»? Мегаполіс-країна, населений сліпцями, задоволеними своїм механічним існуванням, яке повторюється з дня в день і триває (незважаючи на калькуляцію) майже вічно без змін – це якийсь небесний анти-Єрусалим. Габр, який прозрів, бачить, що мегаполіс – потворний, переробити його неможливо і неможливо знищити, як цього прагнуть очолювані Оксом Нюрпом терористи. Від цього механічного монстра-держави можна лише втекти, бо, виявляється, на Землі ще залишилися клаптики незайманої природи. Цивілізацією сліпців керує нечисельний клан зрячих, який намагається приєднати до себе прозрілого Габра. Та Габр не хоче жити брехнею, адже сліпці, до яких він колись належав, навіть і не підозрюють про те, що ними керують зрячі. Правда для сліпців – небезпечна, а для зрячих – підстава зберігати тоталітарний суспільний лад. Соціум відтворюється без волевиявлення людей і тому є в’язницею як для сліпих, так і для зрячих.
Світ, зображений у «Далекому просторі», – тоскний, позбавлений трансцендентності, без ангелів і демонів. Любов у ньому механічна,
ненависть притаманна хіба що терористам, які готові знищити мегаполіс і себе разом з ним. З мистецтв животіє хіба що музика. Спортивні змагання зводяться до орієнтації в близькому просторі. З іншого боку, письменник намагається змоделювати багатовимірну картину мегаполіса майбутнього. У романну оповідь вмонтовано уривки підручників, газетних повідомлень, трансляцій, заборонених книжок, інтерв’ю, щоденникових записів, що створює враження суспільного багатоголосся. Наскрізним композиційним прийомом є вірші у прозі Чиза Ділка, видані десь у першій чверті 9-го числення. Отже, принаймні така поезія писалася у мегаполісі за вісім числень до зображуваних подій. Єдиний примірник знищеного накладу зберігається у Центральному Архіві. Оприлюднюючи вірші Чиза Ділка, Ярослав Мельник між іншим нагадує, що і сам він писав колись лірику, яку хтось із дослідників його творчості віднайде і порівняє з верлібрами Ділка (один із псевдонімів Мельника)
Не можу стриматися від фантазувань на тему, що було б, якби Ярослава Мельника запросили б до аспірантури Львівського університету ім. Івана Франка після того, як він успішно закінчив своє навчання на українській філології. Мали б ми зараз ще одного поважного професора і, можливо, навіть автора кількох книг поезії і прози. Та навряд чи професор Мельник створив би антиглобалістську візію майбутнього під назвою «Далекий простір», присвячений, до речі батькам «Наталі та Йосипу, в’язням ГУЛАГу». І персонажі його були б зрячі, за винятком традиційних кобзарів, які єдині в Україні знають правду і здатні її передати людям.
01.11.2013