Читач, який цікавиться поезією Олега Лишеги, знайде у книгарнях принаймні два її видання: «Великий міст» (Львів: ЛА «Піраміда», 2012) і «Зима у Тисмениці» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014), яка вийшла у серії «Українська Поетична Антологія» (УПА). У львівській книзі подано оригінальні вірші, у київській – ті ж вірші, деякі переклади поезії Девіда Герберта Лоуренса, Езри Паунда і Робінзона Джеферса та містерію «Друже Лі Бо, брате Ду Фу».
Порядок оригінальних віршів у київській книзі трохи змінено, вилучено вірш «Пацюк». Зрозуміло, що редакторові «Зими у Тисмениці» Іванові Малковичу йшлося про те, щоб не дублювати «Великий міст», зредагований Василем Габором. Подібностей все ж більше, ніж відмінностей, включно з післямовою Тараса Прохаська «Апокрифи від Лишеги». Схоже на те, що Лишега за два роки, які минули з часу виходу «Великого мосту» не написав жодного вірша. Можливо, він уже створив свій повний поетичний корпус і надалі буде його лише передруковувати з певними доповненнями і вилученнями.
Відомо, що Лишега звертає особливу увагу на фактуру книги, шрифт, колір обкладинки, візуальний образ. Він шукає нестандартні рішення і воліє сам оформлювати свої збірки. У випадку з «Зимою у Тисмениці» вплив поета на оформлення обмежився хіба що вибором кольору обкладинки – теракотовий. Лишега уникає серійності, та від пропозиції Малковича не відмовився. Причина не в комерційній привабливості, а радше в давніх приятельських стосунках між обома поетами. Та приватний видавець змушений дбати про комерційний бік справи, і легендарність Лишеги йому допоможе.
Варто зазначити, що Лишега має цілком неповторний як для українського автора персональний літературний міф. Тарас Прохасько влучно і стисло переказує його. У цьому міфі немало географічних переміщень. Лишезі довелося жити в багатьох містах і країнах – від рідної Тисмениці до Бурятії і США. Поет студіював англійську мову у Львівському університеті ім. Івана Франка, приятелював з Грицьком Чубаєм, служив у війську на Сході Імперії, працював художником-декоратором у Києві на території Печерської лаври, мандрував Європою з театром Сергія Проскурні «Будьмо!», співпрацював з нью-йоркською театральною групою «Яра», писав сценарії для телефільмів (режисер Дарина Ткач), виготовляв кераміку, витесував скульптури з дерева, брав участь у багатьох літературних фестивалях, міжнародних поетичних читаннях, був нагороджений Премією американського Пен-клубу, однією з найпрестижніших у світі...
Для певного кола симпатиків сучасної української літератури Лишега – безумовний живий класик, реформатор української поезії. Його поетичний метод намагаються застосовувати представники молодших генерацій.
Про його літературну творчість писали Іван Дзюба, Анатолій Макаров, Микола Рябчук, Володимир Моренець, Тарас Пастух...
Пісні на слова Лишеги виконують Віктор Морозов і Тарас Чубай.
Власне перший розділ книги, який називається так само, як і книга – «Зима у Тисмениці», містить тринадцять пісень. Вони мають «нумеровані» назви. Розпочинає розділ «пісня 822», закінчує «пісня 3». Важко дошукатися якоїсь доцільності у цій нумерації, крім іронізування над поетами-піснярами. Не наважуся припустити, що всіх пісень було не менше, ніж 822, і Лишега їх пильно відбирав до друку, залишивши тринадцять. Його пісні не мають традиційних пісенних ознак – заспіву, приспіву. Зрідка в них трапляються римовані рядки, наприклад: «Шапки нема, / Кожуха нема – хіба це зима?» Та полишивши проблеми з нумерацією, можемо ствердити очевидне: тринадцять віршів першого розділу – це невеликі верлібри на тему малої батьківщини Лишеги.
Наступний розділ «Снігові і вогню» містить вірші, позбавлені будь-якого поетичного орнаменту: рим, впізнаваних ритмів, повторів, звукопису, патетичних інтонацій, надмірної метафоризації і символізації. Більшість з них – оповідні, часом розростаються на декілька сторінок. Ці історії можна переказати. Їхня мова нагадує звичайне повсякденне мовлення, переважно обходиться без книжної лексики, хоч зрідка трапляються посилання на літературні зразки, як у вірші «Лялька», де маємо алюзію до «Вільшаного царя» Ґете. Лишега пише так, ніби усталені поетичні форми для нього не існують. Вірші з цього розділу можна назвати верлібровими монологами і оповідями, та якщо їх записати суцільно, вони перетворяться в прозові монологи і оповіді. Їхні назви – це слова на позначення істот і речей, з якими можна запізнатися у видимому тілесному і предметному світі. Серед назв є лише одне абстрактне поняття – «Простір», яке стосується нового багатоквартирного будинку. Оповідь у кожному вірші наповнена своєю особливою конкретикою. Переважно оповідач, який в окремих текстах виступає як я/ти-персонаж, не називає себе поетом, а зображує себе звичайною людиною, яка вміє спостерігати, згадувати і рефлектувати.
Ситуації, описані у цих віршах, – найрізноманітніші (наприклад, спогад про купання з батьком у ріці, риболовля, зустріч зі старою жінкою, яка пам’ятає Франка, пошуки доньки у лісі...), та ніколи не стосуються «визначних історичних подій», соціальних рушень, тих чи тих політичних доктрин, тобто усього того, що прийнято вважати соціальною поезією. Історичний час трактується як відстань до джерел цивілізації. У вірші «Він» зображено людину, яка жила у Прикарпатті десятки тисяч років тому і вигадала знаки. Це відкриття варте уваги, бо змінило людину.
Для поезії Лишеги характерне відношення «людина і природне середовище», а не, скажімо, «поет і якась доктрина». Часто Лишега зосереджує свою увагу на тваринах і рослинах, намагаючись відчути їхнє існування, їхню буттєвість. Те саме можна сказати і про вірші, присвячені природним об’єктам (ріці, горі), предметам побуту (миска, глек, відро), станам (жар), слідам перебування тих чи тих істот у бутті. Лишега уважний до того, що відбувається з довколишніми істотами і речами, наділеними буттєвістю, тобто – живими, справжніми; виписує, міняючи ракурси, взаємодію між ними; знає, що кожна присутність у бутті – важлива, хоч і приречена на зникнення. У його поезії потойбіччя, про яке відомо з різних релігій, майже не проявляється. (Виняток – вірш «Сокіл», хоч і з цим можна посперечатись). У бутті є свої заглибини і таємниці. Істоти і речі, більші й менші, виникають і зникають – оце й усе. Після зникнення якийсь час помітні сліди колишньої присутності, тотожні пам’яті. Певні речі – довготривалі, набагато триваліші за людське існування ( як крем’яна сокира з першого вірша триптиху «Дністер»). Та смертній людині від того не легше.
Екзистенційна тривога – наскрізний мотив книги. Вірші розділу «Нерест верхоплавок» пронизані темою смерті. Несподівано в останньому вірші циклу «Сон» з’являється шекспір (з маленької літери), якому чіпляють руду бороду. Цей шекспір нагадує актора-аматора, хоч називає себе поетом. Вірш сприймається як спогад про дивака, що вдавав із себе «шекспіра» на мості і одночасно як сценка, в якій ми не впізнаємо того, хто ховається за іменем шекспіра, сам себе називає поетом, а наприкінці каже «так, це я..»(горизонтальна двокрапка – фірмовий розділовий знак Лишеги). Все-таки дивакуватий поет-персонаж присутній бодай у цьому вірші.
Та вже у містерії «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» поети – головні дійові особи, щоправда вони нагадують солдатів строкової служби і не говорять про поезію. Персонаж, якого названо Молодим (нагадує щойно призваного солдата) зізнається у своєму ж першому монолозі: «Я – подонок..я писав колись про багульник, що розквітає на далеких сопках». Тепер цю фразу Молодого потрібно вже тлумачити. Пісня про багульник, що розцвітає на сопках і справді була офіційним радянським шлягером за молодості Лишеги. Писати про щось таке означало запобігати перед владою, бути брехливим віршомазом. Можна припустити, що Молодий вважає себе «подонком», тому що сподівався на винагороду від влади за свою писанину, натомість опинився у війську.
У першій дії Лі Бо і Ду Фу несуть службу на кухні, куди Молодий прагне потрапити. Ду Фу читає уривок нібито зі свого вірша, який насправді є ледь зміненою версією вірша Лишеги «Собака». Наприкінці другої дії Ду Фу читає уривки віршів Лишеги з циклу «Радощі буття». Після загибелі Лі Бо Молодому вдається в , що Ду Фу (якщо б він був справжнім) міг би навчити Молодого мистецтву поезії, а не чищенню картоплі. У дії третій Молодий опиняється віч-на-віч з Дівчиною, яка співає примітивні куплети. Дівчина видається справжньою, та поезія – не її царина. Після еротичного дійства, яке нагадує марення, Молодий здирає зі себе ведмежу шкуру і спідню білизну, та під нею виявляється солдатська уніформа, якої йому так і не вдається позбутися. Молодий безсило падає, встигнувши пошепки повторити слова зі свого першого монологу, подані цього разу як віршовані рядки.
Як на мене, містерія – про самоусвідомлення Молодого, якому життя може запропонувати лише місце на кухні. Чи можливо бути поетом на кухні, навіть якщо там порядкують Лі Бо і Ду Фу, а згодом спокуслива Дівчина? Чи можливо бути справжнім поетом у кітчевій, театралізованій сучасності? Молодий намагається позбутися усіх машкар, повторюючи як вірш своє початкове самоозначення:
Я – подонок...
я писав колись про багульник,
що розквітає на далеких сопках..
тепер я у віддаленій провінції..
Після цих слів він падає. «Його останні рухи сповнені гідності і гармонії»..
Містерія Лишеги надається до різних інтерпретацій, та смислове їх ядро залишиться незмінним – доля поетів і поезії у сучасному мілітаризованому світі. Досвід Лишеги підштовхує мене до думки, що поезія задля власного самозбереження повинна бути якийсь час непомітною і неподібною до стереотипних віршів. Тоді вона і далі свідчитиме про те, що справді відбувається з нами усіма у світі, який щоразу більше мілітаризується.
Фото: Тетяна Давиденко.
17.06.2014