Ірина Подоляк – керівник управління культури Львівської міської ради, учасниця ініціативної групи проекту «Львів – місто літератури ЮНЕСКО», одна із двадцяти жінок української літератури, які творять світ книжки, за версією газети «День». Саме розмовою із пані Іриною ми вирішили розпочати цикл інтерв’ю із цікавими особами-не-літераторами: про літературу у їхньому житті та навколо них.
Богдана Неборак: – Пані Ірино, як Ви добираєте книги для читання? Що Ви читали останнім часом?
Ірина Подоляк: – Останніми роками я читаю дуже дивно, а все тому, що моя робота не залишає багато часу для «вільного» читання. Доводиться задовольнятися вихідними та відпустками. Наприклад, на двотижневу відпустку складаю список з десяти-дванадцяти книжок, які маю прочитати. Книжки я обираю довільно, без жодної системи. Читаю підряд, можу закінчити одну книгу і наступного дня почати іншу. Ось так конденсовано у мене відбувається процес читання останнє десятиліття. Насправді, це дуже дивно, бо за першою освітою я український філолог. Навчаючись на старших курсах філології, я вже не могла отримувати задоволення від читання. Певні навики, знання, кліше, відволікали мене від тексту. Я не отримувала естетичного задоволення від книги, я аналізувала її. З роками, оскільки я відійшла від свого фаху, це змінилося, – мені ніхто не нав’язує літератури, я знаю, що хочу прочитати і де це шукати.
Я намагаюся стежити за сучасною українською літературою. З великих творів наших сучасників, які я прочитала останнім часом – «Музей покинутих секретів» Забужко. Це добра проза, багатошарова, багатосюжетна, складна. Вона стимулює мислення.
Зізнаюся, що я «з-за одвірка» спостерігаю за Андрієм Бондарем. Ми знайомі, ми дружимо на фейсбуці і двічі мали нагоду поспілкуватися: на Ляйпцізькому ярмарку і на цьогорічному Форумі. Мені цього вистачає – я хочу, щоб він був там: в собі, в своїх історіях, своїй Варварі, своїй Софії, своїх думках. Дуже люблю його есеїстику і переклади.
Пробувала читати Куркова, його «Останню гастроль Джимі Хендрікса». Я завжди дочитую книги до кінця, лише двічі не змогла себе пересилити і згорнула книгу ще десь на тридцятій сторінці. Коли мені тяжко йде якесь чтиво, намагаюся себе подолати. Думаю, тут ситуація така ж, як і з сучасною музикою – аби її сприймати, треба навчитися її розуміти. Якщо не можеш зрозуміти сам, варто консультуватися із фахівцями. У випадку з літературою консультанти мені не потрібні, я намагаюся дійти до суті самотужки. І думаю: ну що ж таке, книжка неймовірно популярна, її читають багато людей, рецензують – то в чому ж справа? Іноді таке зусилля допомагає, наче відкривається друге дихання, ти бачиш нові грані цього тексту, починаєш розуміти його. Але у випадку з Курковим цього, на жаль, не сталося. Спробую перечитати цю книгу пізніше.
Б.Н.: – Чи були у Вас конфлікти з книжками?
І.П.: – Кілька років тому ми поїхали відпочивати на море з товаришкою, Яриною Тарасюк, і я взяла на пляж книгу Йозефа Рота, «Тріумф краси» в українському перекладі. І читаю я цю книжку, мучу, мучу – Рота мучу, мого улюбленого австрійського письменника, себе мордую… Зрештою, це закінчилося так: я зірвалася на ноги, накричала на всіх довкола, а у першу чергу голосно накричала на цю книжку – і відклала її. Потім, коли ми йшли на вечерю, люди, котрі це бачили, тицяли на мене пальцем і казали: «Що з нею таке? Вона кричала на книжку». Цей переклад так мене зачепив, що коли я його таки домучила, то вирішила зателефонувати до своїх німецькомовних друзів, аби спитати який Рот німецькою? Мене заспокоїли, що зі стилем у Рота усе в порядку, мабуть проблема була у перекладі.
Маю майже інтимне ставлення до книжки. Дочитавши роман Богуміла Грабала «Я обслуговував англійського короля» в перекладі Юрія Винничука, я ледь не розплакалася від щастя, настільки була рада, що прочитала її. Хоча насправді я не тонкосльоза.
Б.Н.: – Ви – одна з ініціаторів проекту «Львів – місто літератури ЮНЕСКО». Поряд із нашим містом за цей статус змагатимуться ще десять міст, серед яких Краків та Прага. Чи має Львів реальні шанси на його здобуття?
І.П.: – У нас є шанс здобути цей статус. Але також треба розуміти, що це – не самоціль. Ми вже маємо велику кількість відзнак: від журналів «Focus», «Forbes», ми – місто-столиця культури, ми – місто, найкомфортніше для життя… Отримання такого статусу – не випадковий одноразовий акт, а процес. Довкола Львова є знані у світі «літературні» міста – Дрогобич, завдяки Шульцу, і Броди, завдяки Роту. Усі ми разом – це місто літератури. Ми працюємо разом із Форумом Видавців, маємо спільні майданчики, на яких спілкуємося, разом займаємося промоцією та підтримкою читання. Якби мене запитали, як заохотити школярів читати класику, я б порадила звернути увагу на «Шидеври світової літератури» і «Шидеври української літератури» Михайла Бриниха.
Б.Н.: – Під час Форуму виникає враження, що читати та купувати книги у нашому місті хочуть майже всі. Але упродовж року небагато людей поспішає до книгарень. Як гадаєте, чому так? От Олександра Коваль стверджує, що це повинно бути свідомим вибором кожного, наприклад – або цигарки, або нова книга.
І.П.: – Це доволі провокаційна заява. Але я Лесю у цьому абсолютно підтримую. Книжка – це добрий подарунок. Газета «День» включила мене до списку двадцяти жінок, що мають вплив на літературу в нашій країні. Журналістка попросила мене дати коментар про те, що я готова робити для популяризації літератури, але, на жаль, коли я його подала, верстка вже була готова. Там я говорила, що потрібно дарувати книжки, я сама їх часто дарую.
Треба дарувати книжки у першу чергу дітям. Їм не обов’язково дарувати іграшки чи вітаміни, їх куплять батьки. Даруйте дітям книги на день народження, на іменини, на Миколая! Читайте їм перед сном. Читання повинно ставати сімейною традицією.
Б.Н.: – У Единбурзі, що також має титул міста літератури, на будинках та громадському транспорті є цитати з віршів, на вулицях роздають листівки із відомими рядками, відбуваються акції задля популяризації класики. Як Ви вважаєте, чи повинне місто пропагувати літературу таким чином?
І.П.: – Такий досвід варто запозичувати. Якщо виникає щось унікальне – це чудово, та навіщо дарма вигадувати велосипед? Адже у Львові також відбувається щось подібне. Цього року на Міжнародний день поезії читалися вірші із Ратуші, наприклад. Та навіть ця критикована мобільна бібліотека, яка стоїть на Площі Ринок, яку профінансував МТС. Ти можеш підійти до неї зі своїм ґаджетом і цілком легально скачати будь-яку книгу з тих, що там присутні. Це гарний приклад розвитку стосунків між бізнесом і громадським сектором. У нас багато соціально відповідальних бізнесменів. Підприємці часто закуповують періодику для бібліотек, оскільки грошей на це у бюджеті не вистачає. Можливо, не у таких кількостях, як цього прагнуть бібліотеки – але у максимально можливих.
Б.Н.: – Як часто Ви заходите до книгарні?
І.П.: – Я заходжу доволі часто, точно не скажу, наскільки, але часто. Мушу сказати, нещодавно заходила у «Є», по «Фізику майбутнього», яку мені випала честь відстоювати, коли обирали ґран-прі Форуму Видавців. Тоді консультант сказала мені: «На жаль, немає. Усе продали». І це було прекрасно. До речі, потім я таки придбала «Фізику майбутнього», але так і не мала змоги її прочитати. Я принесла її додому, але в гостях саме був приятель з Луцька, якому я її подарувала. Доведеться придбати її ще раз.
Мені дуже подобається маркетингова політика книгарні «Є» - зустрічі, презентації, майстер-класи і, водночас, маю великий сум щодо наших публічних бібліотек. У нас бібліотеки поділені за формальною ознакою – є окремо дитячі та дорослі. Ми хочемо їх об’єднати, тому що сенсу в такому поділі немає. Дитяча система працює дуже активно, вони створюють якісний продукт для дітей та підлітків. Доросла система не продукує майже нічого. Що може зараз заохотити дорослого читача іти в публічну бібліотеку? Звісно, є проблема у тому, що бібліотечні фонди не поповнюються новою літературою в достатній мірі. Але ми не лише хочемо поповнити фонди, ми хочемо перетворити публічні бібліотеки на місця зустрічей, центри соціально-культурного розвитку громад. Управління культури уже рік говорить з бібліотекарями, пояснює їм, що вони повинні бути медіаторами, а не сторожами книжкових полиць. Ми хочемо їм допомогти і пробуємо робити це не адміністративними методами, а шляхом діалогу.
Мушу сказати, що поки що це не дало жодного результату. Тобто не було якісного прориву, незважаючи на ту кількість тренінгів, зустрічей, обговорень, які були проведені. Тому ми спробуємо використовувати інші засоби, аби прискорити цей процес. Дорослі бібліотеки працюють в такі години, в які працюють і дорослі люди. Але бібліотекарі категорично відмовляються змінити графік своєї роботи – зміщувати години праці чи працювати в суботу, мотивуючи це особливою галицькою ментальністю, поганим транспортним сполученням... Однак ми не можемо сидіти і чекати того моменту, коли прийде якесь «завтра». І «завтра» бібліотеки не дістануть в одну мить готових літературних клубів і не будуть готові до змін. Потрібно починати вже сьогодні. Ми не зобов’язуємо бібліотекарів організовувати виключно літературні салони: це може бути гурток з плетива макраме чи щось інше. Адже є багато зацікавлених чи навіть просто самотніх людей, готових відгукнутися на такі запрошення. Їм потрібне товариство, розмова. Вони прийдуть раз, другий, якщо їм буде затишно та комфортно. А на третій вони побачать: о, тут книжка є. І цього буде достатньо.
Б.Н.: – Деякі європейські міста мають власні літературні стипендії: міський голова запрошує письменника, створює йому комфортні умови для письма, а він у свою чергу пише про це місто. Два роки тому Андрій Курков приїхав до Львова саме з цією метою і написав «Львівську гастроль Джимі Хендрікса». Можливо, ця книга могла би гарним початком для нової традиції?
І.П.: – Саме так. І Курков – не перший. Першим був Марек Краєвський. Він відгукнувся на пропозицію міського голови і написав цикл детективних романів, у яких дія відбувається у Львові. Міський голова звернувся до Лесі Коваль за порадою, і вони вирішили, що це буде корисним для Львова з точки зору промоції міста у світі. Львів зараз знаходиться у сірій площині, на небосхилах літератури він не настільки знаний, як міг би бути. Це була добра практика, думаю, вона буде продовжуватися.
Що стосується літературної премії – це просто архіважливе питання, питання іміджу міста. Ми в управлінні культури думаємо над цим.
Такі речі не робляться дуже швидко, є кілька важливих елементів, яких ми хочемо дотримуватися. Це має бути міжнародна премія, для Центральної та Східної Європи. Це має бути львівська премія. У грошовому еквіваленті це має бути така премія, за яку хотіли би боротися найкращі сучасні письменники. Ми хочемо, аби ця премія стосувалася конкретного літературного жанру, скоріш за все, драматургії. Театри кажуть, що їм бракує сучасної україномовної п’єси. Мені здається, у цьому напрямку ми можемо попрацювати з користю. Не дуже добре знаю, що відбувається з сучасною драматургією в Європі чи Америці, але почати робити щось таке в Україні – виклик.
Насправді це не «проблемка», це проблема. Цю проблему дуже добре видно на фестивалі сучасної драми «Драма.UA». На фестивальних обговореннях можна побачити кого завгодно, але рідко зустрінеш працівників наших театрів, особливо керівників, які відповідають за добір репертуару, і повинні формувати обличчя театру. Я маю постійні дискусії з керівниками наших п’ятьох муніципальних театрів, але досі не знаю, чого насправді хочуть театри. У мене складається враження, що вони навіть епатувати не хочуть. Вони не хочуть припустити, що можна зробити щось нове і заробити гроші. Це звучить для них якось вульгарно, напевно… Навіть такого прагматичного бажання немає. Коли з’являється якась прем’єра – театри постають неймовірно самодостатніми, як яйце – от вони зробили, вони створили – і все. Просувати свій продукт, а особливо якщо він добрий, треба агресивно, використовуючи усі наявні способи і засоби і в першу чергу інтернет. Не можна бути яйцем. Треба ставати яєчнею!
Б.Н.: – Голден Колфілд вважав хорошим письменником такого, якому хотілося би зателефонувати і поговорити після того, як прочитаєш його книгу. А якому письменнику зателефонували б Ви?
І.П.: – Я би подзвонила Йозефу Роту. Він дуже екстравагантний, це дуже контраверсійна особистість. І поза тим він дуже естетський. З ним я б хотіла поговорити: про Галичину, про людей, про притчі, про сенс життя і про пограничні стани.
Фото: Микита ГОРБАНЬ
17.10.2013