Цього року журі Шведської академії вирішило, що унікальними і достойними Нобелівської премії є короткі оповідання канадської письменниці Еліс Манро. Короткі, до речі, з огляду на обставини: час для творчості Манро знаходила тільки тоді, коли діти спали.
Новелістка в літературних колах є впливовішою, ніж більшість нобелівських лауреатів минулих років. Вона вже стала лауреатом низки престижних літературних нагород, включно з Букерівською премією та трьома відзнаками генерал-губернатора Канади в галузі художньої літератури. Відзначення оповідань як жанру, наголосило журі Нобелівського комітету, стало необхідним, адже в сучасному світі їх недооцінюють, а вартість занижують.
Еліс Манро народилася 1931 року в містечку Вінґам, провінція Онтаріо. Там і виросла – біля Великих озер, лісів, де батько утримував ферму чорнобурки, а мати хворіла на недугу Паркінсона.
Вона каже, що завжди писала. Не бути письменницею – можливість, над якою авторка ніколи не задумувалася. «Я хотіла дві речі: вийти заміж за коханого чоловіка і бути письменницею. І я не дозволяла собі зупинятися через те, що ці бажання були абсолютно несумісними». Розірвання відносин, крихкість щастя, життєвих планів, закінчення (а часом початок) любові – головні мотиви її історій. Вони є частиною підсвідомого автобіографічного сюжету, що пронизує всю її літературу.
Творчість давалася важко. Еліс Манро (вона, до речі, є сучасницею Сільвії Плат, яка вчинила самогубство, потрапивши в аналогічні життєві обставини), є письменницею «кухонного столу». Вона писала, коли діти спали і доварювалася картопля. У неї було четверо дочок. Одна померла у віці двох років.
Є письменники, які за дві години створюють романи (як, наприклад, Розамунда Пілчер). Еліс Манро зосереджувалася на своїй літературі, на своєму світі. І ось ця література – завдовжки 30 сторінок (іноді – трошки більше; є ще короткий роман, рідше – набагато менше) – стала підручником в 13 томах для новелістів, на який орієнтуються письменники цілого світу. Ця література за півгодини чи 45 хвилин читання показує цілий західний світ.
Видавця знайти спершу було важко. Добрих вісім років минуло, перш ніж у 1968-му Манро опублікувала свою першу збірку новел «Танець щасливих тіней». Газета Vancouver Sun тоді сподобила її статтею під заголовком «Housewife finds time to write Short Stories» («Домогосподарка знаходить час, щоб писати оповідання»).
Перша збірка стала літературним проривом Манро, початком її тривалого та успішного літературного шляху. Нині Еліс Манро – скромна й витончена літня жінка. Інтерв'ю вже протягом кількох років давати відмовляється. Авторка вважає, що довіру до своїх слів можна заслужити тільки простою роботою: «Все, що я хочу, – це в старомодному стилі розповідати історії, супроводжуючи їх несподіванками та дивацтвами».
Людей, про яких розповідає письменниця обіднього сну Еліс Манро, ми знаємо вже здебільшого з ранішнього погляду в дзеркало. В них наші проблеми, вони живуть нашим життям. Канадійці називають Манро «нашим Чеховим». Не тільки через віртуозні комбінації точних суджень, знання глибини душі персонажів та колосальне розуміння людської психології, а й завдяки різноманітності та геніальній стиснутості сюжету. Порівняння з Чеховим влучне ще й тому, що Еліс Манро насправді старомодна письменниця, вона, безумовно, належить не до 21-го століття, а до останніх великих письменників 20-го.
Світ, що постає з її сторінок, не можна назвати затишним. Цілком щасливі люди не живуть в її оповіданнях. В її історіях часто ховається маленький жах, що може бути набагато страшнішим. Жах з назвою життя. Ніхто його так не вловив, як Еліс Манро. Персонажі Манро розходяться, йдуть своїм шляхом, часом помирають, часом убивають (з віком Еліс Манро почала дедалі частіше описувати злочини). Але часом її герої закохуються й живуть так щасливо, як рідко коли прочитаєш у світовій літературі. Еліс Манро завжди наголошувала, що не є феміністичною письменницею. У своїх оповіданнях вона просто відображає поступове розширення можливостей в житті жінки. Не більше.
Письменницька праця, стверджує Еліс Манро, затягує, не пробачає помилок і вимагає розгортоання цілої історії в кожному реченні. Написати – це важка праця, каже літератор. Часом цілий рік вона віддавала роботі над одним оповіданням. Не тільки над відкиненням непотрібного, відрубуванням надлишків, щоб дістатися до серцевини людей, чиї життя вона зображала. Швидше її історії схожі на швейцарський годинник: в складну механіку вбудовані різні комплікації, що ніколи не виходять з ладу. На літературній короткій дистанції ніхто не може перебути, пришвидшити, закрутити й повернути час краще, ніж Еліс Манро.
Наступна збірка оповідань «Дороге життя» («Dear Life»), зі слів Еліс Манро, буде останньою.
16.10.2013