Школа Перформансу – школа контактів

«Молодь у Львові є відкритою і активною. Тут приємно працювати», - переконаний один із найвидатніших польських перформерів Януш Балдиґа.

 

Януш Балдиґа – польський художник, перформер, автор інсталяцій. Навчався на факультеті живопису Академії Мистецтв у Варшаві. Захистив диплом в 1979 році в майстерні професора Stefana Gierowskiego. Співзасновник та член творчої групи «Pracownia». З 1976 року є членом Академії Руху. З 2009 року викладає в Університеті мистецтв у Познані. Займається перформансом, малюнком, є автором інсталяцій та композицій у просторі. Його роботи знаходяться, зокрема, у Центрі Польської Скульптури в Ороньску, Центрі Сучасного Мистецтва Замок Уяздовскі у Варшаві, Музеї Академії Образотворчого Мистецтва у Варшаві, Музеї Сучасного Мистецтва у Hunfeld (Німеччина), Національному Музеї у Варшаві. Є активним учасником симпозіумів, мистецьких маніфестацій у Польщі та поза її межами.  Постійно співпрацює з МО «Дзиґа». Куратор «Днів Мистецва Перформанс у Львові» та «Школи Перформансу».

 

 

Про Школу Перформансу-2013 у Львові. її тенденції та потенціал із Янушем Балдиґою розмовляла Софія Іванова.

 

С. І.: – Школа Перформансу цього року проходила вп’яте. Це вже можна говорити про певну системність, постійність цього проекту. Чи їдучи до Львова викладати у Школі можна було припустити, що вона користуватиметься такою популярністю, і що буде стільки охочих бути її слухачами та учасниками?

Я. Б.: – Закладалось, що це буде одноразова акція, але вона дуже швидко перетворилась у циклічний проект. Його назвали Школою Перформансу, з року в рік він розвивається, розширюється. Причиною цієї еволюції є активна реакція молоді. Кількість бажаючих постійно збільшується. Все вказує на те, що проект і надалі має потенціал розвиватись. І що нас абсолютно здивувало, то те, що слухачі Школи повертаються. З’являються другий,  третій, четвертий раз. В зв’язку з цим ми запропонували зміну структури цього проекту, вирішили, що мають бути два курси, які будуть відбуватися паралельно. Другий буде проводити якийсь гість. На нашу думку, це мав би бути хтось із Західної Європи, тобто, хтось, хто має інший погляд на перформанс, ніж я. Цього року ми запросили Родді Гантера з Великобританії. Його курс адресований тим, хто вже має досвід занять у Школі Перформансу. Наступного року плануємо запросити Бартоломе Фаррандо з Валенсії. Він навіть хотів би привезти своїх студентів. Мені дуже на цьому залежить. Тому, що мистецький план – це якби один вимір. А другий – суспільний. Це обміни, контакти. Скажімо те, що зараз відбувається між слухачами школи і польською молоддю, адже кожного разу приїжджає хтось з Польщі, зокрема і мої студенти з Познані, минулого року були студенти  з Любліна. Отже, все це дуже цікаво.

 

Публічний показ учасників Школи перформансу-2013.

 

С.І.: – Чим ви керувалися, запрошуючи саме Родді Гантера?

Я.Б.: – Я відібрав певну групу із п’яти-шести митців, які працюють з молодими людьми, у вимірі формальному (тобто викладачі  ВИШ-ів), а також таких, які не пов’язані із викладанням, але які проводять численні майстер-класи.  Я розмовляв з усіма, але Родді Хантер видався мені найбільш інтелектуально впорядкованим. Він інший, ніж я. То є тип такого науковця, когось, хто аналізує перформанс, аналізує мистецтво взагалі та його суспільні передумови, більш керуючись саме суспільним аспектом. Він говорить про мистецтво як про засіб суспільного пізнавання і впорядкування суспільного простору. То є трохи інший вимір, ніж як я це трактую. Отже, я подумав, що він буде дуже доброю кандидатурою на початок цього двостороннього проекту. А потім нас підкупило те, наскільки він сам прагнув сюди приїхати.

 

С.І.: – Родді Хантер в Україні вперше ?

Я.Б.: – Він був у Києві на якомусь симпозіумі ще у часи, коли Єжи Онух був директором Центру Сороса. Отже, це було ще у минулому столітті. Наразі ж він просто «боровся» за те, аби сюди приїхати. Адже так склалося, що від першого вересня він мав почати працювати на новому місці, в університеті у Лондоні. Тож мусив вже через три дні після початку роботи взяти відпустку, аби приїхати до Львова. Але він це зробив! Звичайно, що в університеті дали згоду. Коли Родді описав цей проект, їм видалось, що це є щось, що може збагатити і самого Родді. Там є інший підхід до справи: розуміють, що коли їхній працівник виїжджає у таке незнане і нерозвідане для них місце, то здобуде досвід, який надалі буде приносити плоди. Отже, цьогоріч Родді Гантер, а наступного – Бартоломе Феррандо. Чекають на свій час ще Аластер Мак Леннен , Сандра Джонстон, які також є дуже зацікавлені можливістю приїхати до Львова.

 

Перформанс Павла Ковача, Львів, Дні мистецтва перформанс-2013.

 

С.І.: – Якщо говоримо про саму Школу, то чи щось змінилось в самих її учасниках, порівнюючи різні роки?

Я.Б.: – Назагал, молодь у Львові є відкритою, активною. Тут приємно працювати. Наприклад, вони всі хочуть брати участь у публічних показах. Це також багато про що говорить. Часто так буває,, зокрема,  в Польщі я з цим стикаюсь, що молодь є більш відстороненою. Бо публічний виступ – це певна психологічна загроза, це ризик. Зокрема, скажімо, видатися смішним. Або ризик зробити щось банально, і це буде потім коментуватись. Бачу, що тут люди менше не бояться ризикувати. Але говорити про прогрес як такий, коли це стосується мистецтва, важко. Я б не стверджував, що кожного року є більш кращий рівень. Це залежить від самих учасників. Пам’ятаю, як два роки тому (Школа тоді проводилась  у Палаці Мистецтв) сформувалась дуже потужна група митців, з якими я і надалі контактую. Там було багато дуже цікавих реалізацій. Але навіть цього року, коли маємо справу з дебютантами (нагадаю, моя група – це ті учасники, які беруть участь у Школі Перформенсу вперше), впевнений, що кілька реалізацій також запам’ятається. Але тут навіть не йдеться про статистику. Вистачить, якщо є одна дуже добра реалізація, і це вже перемога. Так само в мене в Університеті у Познані. Часом доробок цілого курсу моєї майстерні  презентує лише одна особа. Таким є мистецтво, що часом одне талановите речення чи слово є важливішим за кільканадцять посередніх робіт. Тут є ще один аспект. Як відомо, у Польщі є стипендія Ґауде Полонія, і я бачу, що серед учасників  цієї піврічної стипендії дуже часто є слухачі львівської Школи Перформенсу. Кілька років я також це курую. Останній рік – це якась тотальна перемога. Це фантастично: випускники (якщо можна так сказати) нашої Школи Перформансу, а згодом стипендіати Ґауде Полонія – опинились на фестивалі NIPAF  у Японії. Куратор цього  фестивалю Сейджі Шімода зауважив двох – Ярину Шумську та Володимира Топія.  Він мене спитався: «Звідки ці люди?».  Я йому відповів: «З України». Він був захоплений, бо це зовсім інша «мова», інша експресія.  Сейджі впродовж одного місяця полагодив одне запрошення для однієї особи цього року, для другої – на наступний рік. Ярина вже там побувала, а Володимир поїде наступного року. Думаю, це лише початок цього «натурального обміну». Сам Сейджі, до речі, також дуже хоче приїхати до Львова. Для мене дуже важливим також є те, що ці двоє під час свого перебування на Ґауде Полонії, мали статус стажистів нашої Школи. І їх запам’ятали, їх згадують, про них випитують. Вони у доброму значенні цього слова зробили переполох, бо вони мають іншу традицію, іншу «мову», у них тенденція звертання до традиції значно сильніша, ніж у нашої молоді.  І це приносило ефект. А все почалося у Школі Перформансу у Львові, і для мене це має надзвичайне значення. Пам’ятаю, що коли у попередній едиції Ґауде Полонії моїми підопічними були Павло Ковач та Юрко Білей, вони були у Варшаві, а я вже тоді викладав у Познані. Тому я запропонував ректору, аби вони приїхали на організований нами пленер – це такі майстер-класи у Скоках біля Познані. Він погодився, вони приїхали. То на наступний рік сам нагадав мені: «Слухай, нехай знову приїдуть. Висилаємо їм запрошення. Нехай подивляться, що через рік змінилось в нас, а що – в них». Тож у проекті майстер-класів нашого університету було відразу чотири митці з України. Це було дуже цікаво.

 

Публічні покази учасників Школи Перформансу-2013

 

С. І.: – Чи ви ніколи не думали зібрати у Львові, або у Познані найцікавіших слухачів Школи Перформенсу з різних років і зробити відкритий показ робіт.

Я.Б.: – Напевно, це було б цікавим досвідом. Ми підтримуємо контакт з багатьма з них. Позитивну роль у цьому відіграє Вальдемар Татарчук – директор Галереї ЛАБІРИНТ у Любліні. Він незалежно від Ґауде Полонія організовував вже кілька проектів. Це, зокрема,  минулорічний проект в рамках «Ночі Культури», на який ми запросили 10 чи 12 осіб з різних років Школи Перформенсу. Також минулого року, у грудні, у галереї ЛАБІРИНТ був проект «Акція 27». Це був проект Татарчука, який хотів побачити, що робиться в поколінні людей, які ще не досягнули 27-го року життя. У цьому проекті також були представники з України. Тож ці контакти навколо Школи перформансу постійно розвиваються. Мене дуже тішить, що вже зовсім без мого відома і без моєї участі Ярину Шумську запросили на фестиваль у Гданьску, присвячений традиції Гюнтера Грасса. (Як відомо, Грасс народився у Гданьску). Йдеться про мову, кордони. Тому для кураторів Львів був дуже цікавим з цього приводу. Кураторка цього фестивалю побачила перформанс Ярини у Познані і запросила її до себе. Цей фестиваль відбуватиметься у жовтні. Натомість щойно дізнався, що Юрко Білей, Павло Ковач, Ярина Шумська і Влодко Топій запрошені на фестиваль «Знаки часу» у Торуні, який буде у грудні. Це також абсолютно без мого втручання. Прекрасно, що це відбувається, і відбувається поза мною. Можливо, що ми навіть недооцінюємо, наскільки, окрім мистецького аспекту Школи, є важливим  її аспект обміну. Тим більше, що кордон надалі існує і ускладнює нам всім життя».

 

Перформанс Януша Балдиґи під час Школи перформансу-2013

 

 

01.10.2013