XIII. Завершення

Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.

МОЇ ДРУЗІ В МЮНХЕНІ

Д-р Микола Шафовал подав мені ідею створити цикл ліноритів «Дерев’яні церкви Галичини» з нагоди ювілею християнства. Він же організував навесні 2000 року цю виставку в Мюнхені у приміщенні Українського вільного університету. Ми з Любкою тоді замешкали в домі Козаків. Там завжди знаходили і знаходять притулок і поміч сотні людей, які, на думку господарів, бодай чимось прислужилися українській справі. Козаки настільки почуваються українцями, що навіть не хотіли виробити німецьких паспортів, і потім мали через це проблеми. Я оповім тільки про один випадок.

У січні 1976 р. було позбавлено українського громадянства Леоніда Плюща, і він виїхав до Франції. Математик, правозахисник, він просидів у психіатричній лікарні кілька років. Приїхав до Парижа хворий, опухлий, без засобів до існування і без знання мови. Він відмовився розмовляти російською, і йому терміново потрібен був український перекладач. В цей час російська еміграція хотіла використати його в своїх цілях, применшуючи українські проблеми. Студентка медицини Роксоляна Козак зголосилася допомагати Плющеві не тільки як перекладач, але і як людина, пояснюючи йому становище, в яке той потрапив. Леонід їй повірив, дуже довіряв і, коли до Відня випустили його матір і сестру, попросив допомогти їм. Тоді з Мюнхена Роксоляні треба було негайно дістатися до Відня. Там у французькому посольстві чекало запрошення від президента Франції. Але вона не мала паспорта. Потрібен був якийсь час, щоб отримати дозвіл, а їхати мусила негайно. Усе-таки поїхала. На австрійському кордоні її спинили і попросили показати паспорт. Та почала вивертати свою торбинку і дивуватися, куди він подівся. Вона поспішає до Зальцбурга на побачення: там у кав’ярні її чекає хлопець. Дівчина так хвилювалася, щ0 австрійські прикордонники почали її заспокоювати покивали пальцем, щоб на другий раз цього не було і впустили до Австрії. Тоді Роксоляні було 22 роки. А взагалі-то, таке пояснення було дуже правдоподібне, бо мюнхенці часто їздять на каву до Зальцбурга.

Біля французького посольства ми з Любкою та Роксоляною проходили восени 2010 р. Це чудесний сецесійний палац. Віденська сецесія дуже багата. Такі характерні для неї майже натуралістичні листочки, які оздоблюють і львівські фасади, у Відні покриті золотом та ще й на фонах мають золоту мозаїку. Роксоляна, показуючи рукою на посольство, сказала: «Я там була» – і розповіла нам історію, пов’язану з Леонідом Плющем.

Ми перебували у Відні кілька днів, потім заїхали до Зальцбурга і повернулися у Мюнхен. Туди ми прилетіли відзначити 85 років з дня народження пані Ірени Козак. У свій час її послав до Мюнхена Роман Шухевич для налагодження зв’язку з керівництвом ОУН. Після святкування ми з Любкою ввечері сіли на потяг і вранці вже були у Венеції. Чотири дні ми ходили по місті, милуючись таким неймовірним поєднанням архітектури, води, неба, кольорових катерів, човнів і гондол. Все це я фотографував і маю намір намалювати цикл венеційських пейзажів. Це місто справило на мене найбільше враження зі всього, що я будь-коли бачив у світі. У мене просто цух перехоплювало, в який би бік я не повернувся. Але коли поглянув на острів San Giorgio з того місця на набережній, де стояв колись Іван Труш і малював цей краєвид, то мушу сказати, що його етюд набагато перевершує побачене. От що значить велике мистецтво. Любка також була вражена Венецією. А що вже венеційських коралів надивилася на острові Murano! Може бути експертом. Треба визнати, що і сьогодні там роблять коралі такого ж високого рівня, як і кілька століть тому. Не сподобалися мені лише венеційські маски. Не хотів би я бути на їхніх карнавалах.

У Мюнхені ми ще відвідали знайомих. Одні з них запросили нас на вечерю до найстарішого ресторану XII ст. Частували фазанами, струсями і клюсками  з сосом, посипаним трюфелями. Перед тим ми зайшли до дуже дорогої крамниці купити сирів і вина, щоб посидіти собі ще вдома, по вечері. Я, вибираючи сири, подумав собі: якщо це така дорога крамниця, то в ній повинні бути трюфелі. Скільки я вже чув про них, про ті гриби, що ростуть під землею, а спеціально треновані свині винюхують і виривають їх! Виявилося, що тут можна їх купити. Мені дозволили взяти в руки і навіть понюхати ці трюфелі. Виглядають як картоплини. Довжиною до трьох сантиметрів, а фактура подібна до каляфйорів. Грибами і не пахнуть. Аромат досить інтенсивний, подібний, може, до запаху лілій. Ціна вказана за грам. 5,5 євро коштує один грам білих трюфелів, чорних - 1 євро. Відповідно, їх не їдять так, як ми звикли їсти гриби, а на спеціальній терці посипають кожному кілька грамів на сос для запаху.

До аеропорту в Мімінгені, що розташований за якихось сто кілометрів від міста, відвозила нас автом Таня Шафовал. По дорозі зайшла мова про барокових ангеликів, і Таня з’їхала з автостради до маленького села, яке мало величезну церкву, наповнену такими ангеликами. Тут ще подзвонив д-р Шафовал, щоб ми звернули увагу на цікавого ангела з лівого боку при вході, якого вважають передвісником рококо. От так навіть в останні хвилини подорожі ми ще глипнули на одне з чудес Баварії.

Я ПРОТИ «НАРОДНИХ» І «ЗАСЛУЖЕНИХ»

З приходом незалежності я сподівався, що краща частина творчих людей старшого покоління, вже як вільні люди, вчинить так, як зробила еліта країн Прибалтики, Польщі та ін., - відмежується від радянських звань, а відповідно, і привілеїв. Що так вчинить моє покоління, - навіть не сумнівався. Я і гадки не мав, що в когось виникне потреба старатися різними способами отримати від чиновників звання заслужених, принаймні за моїх найближчих друзів я би голову віддав на відрізання, а тут бачу не те. Хто як міг кинулися здобувати звання. Вартісні митці понесли як плату картини, гірші понесли гроші, ще інші скористалася знайомствами або кумівством. І посипалася навала звань. Нагорі також не дрімали. Ті, яких ми обрали депутатами, в першу чергу собі вибили заслужених діячів мистецтва. Це наші колишні дисиденти Михайло Косів та Лесь Танюк.

17 квітня 1995 р., у понеділок, у Львові був творчий вечір Леся Танюка. Першу частину вечора він розказував про свій творчий шлях, а у другій давав відповіді на запитання залу. На сцену подавали записки, а він відповідав. Своє запитання я написав на зеленому папері і мав змогу спостерігати рух свого запиту. Я бачив, як Лесь Танюк розгорнув зелений папір, прочитав його і відклав набік, потім знову прочитав і сховав до кишені. «Ну, - думаю, - якщо не зачитає, то встану і скажу, що там у вас з лівого боку є моє запитання». Але він знову витягнув записку, поклав її в стопку з іншими і почав читати та відповідати. Дійшла черга і до моєї. Дослівно не пам’ятаю, що я там написав, але суть зводилася до того, що ось ви, пане Танюк, як голова комісії з питань культури та духовного відродження не тільки не робите спроб припинити оте роздавання імперських звань, але й самі вже стали «заслуженим». То це так виглядає наше духовне відродження, яким ви керуєте? І підписався: «Богдан Сорока». Лесь Танюк прочитав записку і почав пояснювати, що ось коло нього мешкала якась артистка, стільки років чесно пропрацювала, пенсія мала, тож звернулася до нього, а йому незручно не допомогти, і так далі. Видно, що чоловік хоче робити добро людям, але для нього це не головне. Він може від звання і відмовитися. А що до мене, то він вважає, що «Богдан Сорока» звучить краще, ніж «заслужений діяч мистецтв Богдан Сорока».

1996 р. у Львові мали бути перевибори голови Спілки художників. На другий термін збирався іти Іван Самотос - відомий скульптор радянських часів. Я не рахував, але в газетах тоді писали, що він був у нас чемпіоном зі встановлення пам’ятників вождеві світового пролетаріату Леніну. Ну не виглядало, що цей чоловік буде робити революцію у Спілці. Треба було перервати довгу монополію скульпторів при владі, а відповідно, при кориті. Я ж був у числі тих, які виступали за зміни. Ми збиралися й обговорювали можливі кандидатури на голову Спілки. Зупинилися на Миколі Шимчуку, живописцеві й інтелігентній людині. На зборах Спілки я виступив і сказав, що старше покоління вже своє зробило і нам треба обирати молодших, ну от таких, як Микола Шимчук, який обіцяв іти європейським шляхом і покінчити з радянськими традиціями, отими званнями «заслужених» і «народних». Мені плескала більшість, і ця ж більшість обрала нового голову - Миколу Шимчука. Незабаром у Києві відбувся з’їзд художників України. В числі львівської делегації поїхав до столиці і я. Ще раз нагадав новому голові Спілки Львівщини, щоб той торкнувся питання звань. Мене у Києві зустріли друзі-графіки, з якими я довго не бачився. Довідавшись, що я без звання, здивувалися і пообіцяли негайно мені це зробити, на що я відповів, що якраз збираюся з цього приводу виступити, бо ми повинні відмовитися від цієї азійщини. Але мені слова не дали, а Микола Шимчук у своєму виступі від львівських митців цієї теми навіть не торкнувся і, відповідно, невдовзі отримав звання заслуженого.

Та що там говорити про Миколу Шимчука, коли такі шістдесятники, як Володимир Патик та Карло Звіринський попросили нагородити їх званнями! Карло Звіринський в шістдесятих роках організував підпільну академію, до якої залучав студентів. Роман Петрук, учень цієї академії, писав: «Карло вчив їх загальної культури, якої не вчили в офіційних радянських мистецьких закладах. Крім мистецтва, вони цікавилися ще й історією, європейською культурою, християнством. Карло жив у тяжких життєвих обставинах: малі діти, тісна квартира, підпільна школа, звільнений з праці. Він заплатив велику ціну за свою гідну поставу». Так гарно написав Роман Петрук про свого вчителя. Гідна постава Карла Звіринського була взірцем і для мене. То що ж сталося вже за незалежної України? Чому на самих початках Карло Звіринський сам збирав підписи під зверненням до уряду, щоб ліквідувати радянські традиції, а у 1997 р. подзвонив до мене:

– Пане Богдане, замовте за мене словечко у вашого шваґра: він підписує документи до Києва. Я вам поставлю пиво.

– Просьбу вашу передам, а як же з нашими мріями? Як же зі світоглядом - залишитися самим собою? Як же із Сартром і Камю?

– Та бачите, мої учні – професори, а я лиш викладач і без «заслуженого» так і залишуся викладачем.

Звання Карло Йосипович отримав, як і Влодко Патик, а пива мені так і не поставив. Коли у приватній розмові запитати наших митців, у якому напрямку вони хочуть рухатися, які цінності їм дорожчі, то, ясна річ, всі скажуть, що вони європейці, що азійський вибір не для них. То чому ж таке роздвоєння? Виглядає на психічну хворобу.

Є така, називається вона амбівалентність. Це коли хочеться двох протилежних речей, наприклад одночасно сидіти і бігати. От вони бажають і жити в демократичній Європі, і, випрошуючи, отримувати від чиновників радянські титули, привілеї, а значить, і дармові гроші. От тільки, щоб КГБ не було і до Сибіру щоб не засилали. А так не буває, мусимо, друзі, вибирати.

Після Помаранчевої революції ми з Володимиром Кауфманом написали відкритого листа Президентові України Віктору Ющенку та віце-прем’єрові з гуманітарних питань Миколі Томенку. Лист був опублікований у «Львівській газеті» від 11 березня 2005 р. Наводжу кілька цитат із нього: «Ми звертаємось до вас із закликом бути послідовними у вашому прагненні якнайшвидше наблизити стандарти громадської, соціальної, правової сфери, мистецького та культурного життя до європейських. Ми закликаємо Вас відмовитися від практики надання звань «заслужений діяч мистецтв» і «народний художник України», а також скасувати різного роду пільги для тих, хто вже має такі звання...». «Ми звертаємо Вашу увагу на те, що країни Східної Європи, зокрема еліти цих країн, відмовилися від цієї практики ще 15 років тому, після виходу з-під радянської опіки, падіння Берлінського муру та розвалу CPCP. На те, що лише три країни - Росія, Білорусь та Україна - залишили ці рудименти імперської опіки над мистецтвами. Адже традиція давати звання «заслужений» походить від звичаю надавати звання «заслужений артист імперського театру», а за радянських часів її просто вдосконалили. Ми також звертаємо Вашу увагу на те, що «заслужений» і «народний» неможливо адекватно перекласти жодною європейською мовою що підкреслює сутність цих звань як тоталітарного феномену».

Володимир Кауфман, співавтор листа, так прокоментував свою позицію «Львівській газеті»: «Існування системи відзнак - це фактично механізм утримання мистецького середовища на мотузці. Це ознака тоталітарного устрою. Що довше вона існуватиме, то виразнішим буде наше перебування в тоталітарній системі». А я додав: «Після розпаду радянської імперії ми залишилися такими самими радянськими, обрали азійський шлях - радо залишили собі імперські звання. Все це призвело до деградації митців і суспільства загалом. Ми маємо псевдоеліту, мета якої - стати на коліна та випросити «заслуженого» або не стати і купити «заслуженого».

Під листом ще підписалися Роман Петрук, Юрій Бойко, Петро і Андрій Гуменюки, Андрій Сагайдаковський. Кілька місяців у пресі розгорталася дискусія на цю тему. Микола Томенко призупинив дію указу про надання звань, а через деякий час Президент продовжив нагородження.

У Львові є багато молодих талановитих і цікавих митців, роботи яких спонукають мислити і надихають на творчість: Іванка Крип’якевич, Іванка Онуфрик, Володимир Богуславський, Олег Денисенко, Дмитро Парута, Остап Лозинський. Серед них і Роман Романишин, який дотепно поділяє минувшину на такі категорії: заслужено заслужені, незаслужено заслужені, незаслужено незаслужені.

Недавно я розмовляв із чиновником досить високого рангу. Запитав його:

– Як міг наш Президент дати «народного артиста» Вєрці Сердючці? Це що, приклад для наслідування – оцей суржик, це нищення нашої мови під дешеву музику? Це що, визнання на найвищому рівні? Це нас так заохочують?

– Богдане, та мистецтво не на першому місці. Мистецтво не головне.

А для мене головне, і тому мені подобається, як сказав про них наш львівський психіатр професор Олександр Фільц: «Влада приходить і відходить, а ми, львів’яни, залишаємося». А від себе додам, залишаємося, але не байдужими до дійсності в очікуванні на чесних і мудрих провідників.