Рената Ганинець

Побачила в себе на районі незвичний постер «На Повітряній більше повітря» із розкладом святкувань на 23-24 серпня і вирішила, що треба обов’язково  відвідати якийсь із перерахованих заходів. Адже зазвичай до «тихого болота» Левандівки (спального району з не надто доброю славою) жодні святкові хвилі не дохлюпують, бо «за святом» всі традиційно їдуть у центр: на площу Ринок чи стометрівку між Оперою і Міцкевичем….

 

Хоча для мене особисто Левандівка – цілком романтичне місце, оточене залізничними коліями, де є два симпатичних парки, озеро і кількадесят цікавих будинків. Неподалік – Білогорща, перша згадка про яку відноситься до початку 15 ст., відома тепер музеєм і пам’ятником генерал-хорунжому, головному командиру УПА Роману Шухевичу (саме тут він загинув у бою з НКВД у 1950 р). У переліку заходів мені впала в око екскурсія по Левандівці. Я сама екскурсовод, живу в цьому районі, непогано знаю його історію, статтю про це написала б, а от групу вести навряд чи би наважилась, тому дуже кортіло подивитись, як це вийде в когось іншого. Збирались по обіді біля залізничної поліклініки, цікаво було побачити, скільки людей прийде, бо в новинах про захід зазначили, що екскурсія розрахована не більше ніж на 20 осіб. А чи будуть це виключно мешканці Левандівки, яка вікова категорія тих, хто захоче послухати історію району?

 

 

На мій подив, прийшла така кількість людей, яку планували організатори, більшість місцевих, половина студентів, половина краєзнавців-аматорів, які доповнювали розповіді екскурсоводів своїми фактами та спогадами. Екскурсія була розрахована на півтори-дві години, за цей час всю Левандівку, звісно, не обійти, тому стрижнем маршруту стала, власне, Повітряна. Вулиця отримала свою назву в 1950 р., до цього вона називалась Льотничою, на честь старого львівського летовища. Колись була повністю брукована, на жаль, останню бруківку вивезли оце в 2011 році, і тепер тут асфальт. Її забудова складається переважно з особнячків початку 20 століття та житлових двоповерхівок барачного типу з 1950-х років. Проте, звернувши в одну з бічних вулиць, можна побачити охайний будинок з червоної цегли, «Вілла Стефанія» 1920 року, та будівлю громадської лазні, досі діючу.

 

Наша група привертала здивовані погляди жителів, які оце, напевно, вперше бачили на Левандівці екскурсію. Гід розповів, що є дві версії походження назви «Левандівка». За однією, вона походить від прізвища колишніх дідичів Левандовських, за більш романтичною, яку наводять у своїх книжках з історії львівських вулиць Ігор Мельник та Надія Мориквас у «Щасливій історії», тут у 18 столітті містилась німецька колонія Льовендорф – «село Левів», перша згадка про яку датується 1778 роком.

 

По ходу екскурсії проминули першу, і у свій час єдину, аптеку на Левандівці, побачили місце, де колись знаходився перший левандівський кінотеатр (попередник "Супутника"), та вуличку, де ще залишилась бруківка. Згадали легендарного українського форварда, який народився на Левандівці – Олександра Скоценя.

 

Як пише у своїх спогадах про Скоценя «Український Пеле, або батяр Лєньо з Левандівки» Михайло Слабошпицький, який знав його особисто: «Змалку Лєньо (лінивець, лінтюх – так його звала мама) став на Левандівці (околиця Львова) знаменитістю. Ніхто з його ровесників – чи й навіть старших хлопців не зміг зрівнятися з ним на футбольному полі. Він був найменшим в українській збірній Левандівки, яка вела затяті поєдинки з польською збірною Левандівки за пальму першості. На голову нижчий за всіх Лєньо часто приносив своїй команді перемоги вирішальними голами. Шістнадцятирічним уже грав за дорослу команду «Тризуба», що виступала в першості Галичини». Згодом запросили до «України» – найкращої команди не тільки у Львові, а й в усьому краї.… Скоцень – найкращий форвард Польщі. Багато віддали б уболівальники польської збірної, аби побачити Лєня в її кольорах. Не побачили. Скоцень – українець. Він грає тільки за "Україну" й за збірну свого міста».

 

Олександр Скоцень

 

 

На жаль, наступна історія Львова, радянського, німецького і знову радянського, внесла суттєві корективи у футбольну кар’єру Скоценя, перетворивши її на «футбольну одісею». Після війни він опинився в Європі, грав за різні європейські команди: австрійські, французькі («Ресінг» та «Ніццу»), бельгійський «Олімпік», був визнаний найкращим футболістом Франції. Згодом виїхав до Канади, де вже облаштувалась його родина, грав за команду «Україна» (Едмонтон), став першим українцем, нагородженим престижним Кубком Голланда – за високі спортивні досягнення й джентльменську поведінку на полі. По завершенні спортивної кар’єри працював спортивним журналістом, написав книгу «З футболом у світ».

 

Наша екскурсія зупинилась біля будівлі колишнього кінотеатру «Супутник», що у 1940-1941 рр. називався кінотеатром ім. Коцюбинського, а від 1990 р. – «Стрілець». Від 2000 р. тут знаходився нічний клуб «Далі» (люблять у Львові називати клуби на честь епатажних художників, щоправда, в цьому випадку назва бізнесу не допомогла). Звернули на вул. Олесницького, щоби помилуватись мініатюрними будинками і побачити центр туризму і краєзнавства, що займається позашкільною освітньою діяльністю з школярами Левандівки. Вийшли на перехрестя, з якого видно Народний дім (будівля товариства «Просвіта» 1920-х років), діяльність якого тепер звелася виключно до провадження гуртків для дітей. Зупинились біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Ініціативи з будівництва храму з’явились ще перед Першою світовою  війною, але землю отримали тільки після 1921 р. Першим храмом на цьому місці став дерев’яний костел Матері Божої Неустанної Помочі, збудований за проектом відомого львівського архітектора Генріха Заремби, який виконав цей проект безкоштовно. 1926 року тут з'явились дзвони, освячені тогочасним львівським архієпископом латинського обряду Болеславом Твардовським.

 

Костел Матері Божої Неустанної Помочі (Левандівка).

 

Згідно з описами, у храмі були два вівтарі – головний, з іконою Матері Божої Неустанної Помочі, і бічний. Окрім того, був амвон, хрестильниця, дві сповідальниці, дванадцять лав. На фоні подібних тимчасових дерев'яних храмів Львова того часу, левандівський вирізнявся мальовничістю архітектури. Автор не використовував популярні форми «закопанського стилю», а натомість базувався скоріш на прийомах проектування заміських садиб. У проекті було застосовано деякі мотиви місцевого різновиду стилю ар деко (наразі невідомо, чи були реалізовані). Збережені креслення не узгоджуються між собою і, ймовірно, відображають різні варіанти, що існували до остаточного затвердження проекту. Через шість років після того, як Левандівка увійшла до складу міста Львова (1931), через зміни у парцеляції теренів постала потреба звільнити ділянку і збудувати костел в іншому місці. 1939 року було прийняте остаточне рішення розібрати храм, однак планам завадив початок Другої світової війни. У 1945-1946 роках виїхали два священики, що були адміністраторами парафії. Вони вивезли частину церковних речей, які з часом опинились у кількох храмах Польщі. Зокрема – у Доманюві Олавського повіту, Любачеві, Любінці-Новому, Глівіцах. У 1946 році костел перетворили на православну церкву Покрови Пресвятої Богородиці, яку розібрали у 1960 році. 21 вересня 1991 року на місці колишнього костелу Матері Божої Неустанної Помочі відбулося закладення першого каменю під православну церкву Покрови Пресвятої Богородиці, збудовану у 1996 році за проектом архітектора Романа Сивенького. 

 

Попри типову радянську споруду 67-ї школи наша екскурсія попрямувала до вулиці, про існування якої знають дуже небагато львів’ян. Невеличка, нічим не примітна вуличка в нашому спальному районі – єдина на всію Україну носить ім’я відомого кінорежисера Сергія Параджанова. Ця назва з’явилася тут 1993 року, а до того від моменту появи вулиці вона називалася Пальмовою (цікаво – чому?). Минулого року тут відбувся фестиваль «КіноЛев на Левандівці. Свято вулиці Параджанова», що було логічно, адже патроном «Кінолева» у 2012 році було обрано саме Параджанова. Цей фест на Левандівці став «першою ластівкою» спроб нового складу відділу культури ЛМР децентралізувати культуру міста. Отже, у Народному домі відбулись вечори фільмів Параджанова, які супроводжували театральні, дитячі, хорові, бардівські та рок-виступи.

 

Далі рух нашої екскурсії скерувався до левандівського озера, а гіди розповіли про старе львівське летовище, яке постало 1914 року для військових потреб. Під час окупації Галичини Російською імперією в 1915 р. тут базувались російські бомбардувальники «Ілля Муромець», створені легендарним українським авіаконструктором Ігорем Сікорським. З 1918 р. через аеропорт проліг маршрут першого в Україні регулярного поштового авіарейсу Відень–Київ. Зранку, о 9:00, літак стартував із віденського аеропорту «Аспер», об 11:10 він прибував до Кракова, де дозаправлявся пальним, потім летів до Львова, де пілот ночував. А вдосвіта літак летів до Києва. Авіалінія працювала до 5 листопада 1918 року.

 

Аеропорт на Левандівці

 

Під час україно-польської війни 1918-1919 рр. летовище було в руках поляків, тож авіація УГА здійснила на нього кілька атак. Перша в історії Війська Польського авіаоперація, яка відбулася 5 листопада 1918 року проти УГА, була проведена саме літаками, базованими на аеродромі «Левандівка». З травня 1919 року Левандівське летовище як допоміжне використовувала 39-та розвідувальна ескадрилья, підрозділ армії Галлера. З жовтня 1919 року на Левандівці базувалася новостворена 7-ма авіаційна ескадрилья імені Тадеуша Костюшка, утворена з американських добровольців для захисту Львова від наступу армії Будьонного 1920 року.

 

2 серпня 1922 р. з цього ж аеродрому був здійснений перший регулярний пасажирський рейс Львів–Варшава–Гданськ. Але вже 1923 року ухвалили рішення збудувати нове летовище, бо розширити левандівське відповідно до вимог часу було неможливо через навколишню забудову. Отак і закінчилась історія Левандівського летовища, залишивши нам на згадку лише топоніміку вулиць. Тож Левандівка нині може хіба похвалитися вулицями Пропелерною, Пілотів, Планерною, Моторною.

На Левандівці також був перший у Львові іподром. Спочатку це був плац для муштри австро-угорської армії, згодом на цьому майдані відбулись перші кінні перегони у Львові. Левандівський іподром проіснував понад 40 років і був перенесений на сучасне місце на вул. Стрийську.

 

Є на левандівці й озеро, щоправда, штучне, створене в 1950-х роках для рекреації працівників залізниці та холодокомбінату, але ним могли користуватися й мешканці району. Це й зараз одне з улюблених місць для прогулянок.

Завершували ми екскурс в історію Левандівки в парку, закладеному в 1950-му році, який до 1990-го називався Жовтневим (адже радянська назва Левандівки була «Жовтневе»). До свята Незалежності тут відбувався святковий концерт і ярмарок майстрів хенд-мейду країн-учасників міжнародного проекту «Ближче один до одного. Три культури, одна Європа – співпраця публічних інституцій культури, неурядових організацій та аніматорів». Подякувавши екскурсоводам, слухачі вирішили взяти участь у святкуванні в парку, який в цей день був дуже людним і веселим.

 

 

Якщо загалом оцінювати ефект екскурсії Левандівкою, то молодь дізналась багато нового і мала привід для гордості, бо Левандівка багато в чому була першою. Звісно, її історія не вкладається в дві години, тому, сподіваюсь, цей привід стане стимулом для учасників екскурсії дізнаватись більше. А старші люди із задоволенням прогулялись по улюблених місцях і мали можливість поділитись своїми спогадами. Тож, вперше посвяткувавши День Незалежності на Левандівці, я дуже рада, що мій рідний район отримав можливість відчути себе важливим і потрібним.

 

 

27.08.2013