Будитель українського національного відродження на Буковині Йосип Федькович заслуговує на значно більшу пам'ять, ніж та, яку він нині має в Україні. "Матеріяли до життєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича", видані Науковим Товариством імені Шевченка у Львові 1910 року, яку "з перводруків і автоґрафів зібрав, упорядкував і пояснив Др. Осип Маковей", залишаються відомими лише вузькому колу літературознавців. А тимчасом це видання варте більшої уваги, бо відкриває цікаві особливості культурного життя у підавстрійській Україні.
Якби воно було відоміше, то не було би, наприклад, розбіжностей у поданні повного імені письменника. У Вікіпедії (станом на 2013 рік), приміром, він іменується як Федькович Осип-Юрій Адальбертович або чомусь на французький манер Осип Домінік Гординський де Федькович – у формі, яку, дійсно, можна зустріти в одному-двох документах, писаних французькою. Але ні так, ні так Федькович себе ніколи не іменував. При переході на православ’я він взяв собі ім'я Георг (про ще є свідчення церковної адміністрації села Сторонця), яке прийняло форму Юрій в українських текстах, хоча сам Федькович цим іменем теж ніколи не підписувався. Німецькою мовою, офіційною в Австро-Угорщині, ім'я писалося як Georg Josef von Fedkowicz Hordynski. Сам Федькович часто підписувався або іменувався, особливо в офіційних документах, як Йозеф Гординський, рицар фон Федькович, так само, як і батько його мав офіційне ім'я Адальберт рицар фон Федькович Гординський.
Чому саме "рицар фон…"? Справа в тім, що рід Федьковичів-Гординських належав до дуже розгалуженого шляхетського гербу Сас, до якого належала також більшість «руської шляхти». Шляхетність роду підтверджував (на підставі давніших документів) диплом від 1782 року, але майновий стан родини Федьковичів не був високим, і це неґативно вплинуло на кар’єру Адальберта, хоч він і був щедро наділений здібностями. Закінчив нормальну школу у Станіславі, де мав «дуже добре» з усіх предметів, і в подальшому його відмінні здібності неодноразово були відзначені в документах. Крім німецької, польської й української, володів також румунською та латинською мовами повністю і в меншим ступеню – російською. По закінченні школи через брак коштів для подальшого навчання Адальберт Федькович працював поліційним суддею. Потім займав різні посади в цісарсько-королівському управлінні земельних кадастрів, часом служив управителем у різних господарствах і мав при цьому дуже добру репутацію.
Його син Йосип закінчив німецьку реальну школу у Чернівцях, що було типовим для дітей тогочасної української інтелігенції в Австрійській імперії. Відповідно, майбутній поет був добре ознайомлений із німецькою літературою, особливо романтичного напряму. Особливо йому припали до густу твори Шиллера, і до їхніх образів він звертався у своїх дискусіях з друзями. Так, він пише Антонові Кобилянському, цитуючи Шиллера: "Чому Ти відрікаєшся від своєї віри і батьківщини,.. що вони Тобі зробили? – Лишити край повний пісень, повний поезії і потягтися туди, де олтарем є прилавок і раз по разу є найсвятішим! Направду, я не можу Тебе збагнути, любий, добрий Антоне, Ти для мене вічна загадка, моя вічна протилежність… Ти можеш мені вірити, що я Твій друг, але також твій Веррина, де ти є моїм Фіеско, тим Фіеско Шиллера, який хотів визволити свою Батьківщину, щоби її просто гнітити [самому – В.С.], і не можу Тобі більше нічого сказати, як той Веррина (власне Шиллер) сказав: "Тирана скине Фіеско"… І цей Фіеско є Ти, дорогий друже, який нашу дорогу Галичину думає звільнити від духовної тиранії парохів… Ти лише хочеш забрати у народу ту оболонку, яка йому двічі дорога, по-перше, для нього самого, а по-друге, як пам'ять про наших великих предків. Ти цього не зробиш – "Фіеско, лиши лежати тут усі корони світу на славу, а там свої муки – на опудало, я повинен стати на коліна перед смертним – я не буду ставати, Фіеско! Це моє перше падіння на коліна – кинь цей пурпур геть!"
Відомо, що Федькович свої перші вірші писав німецькою, бо українська літературна мова була ще в стані свого формування. Молодий поет просто не знаходив українських слів для вияву свого багатого духовного світу. Цим багатством він дуже різнився від свого оточення, і було мало людей, які б його могли оцінити та зрозуміти. Одним із таких людей був німецький художник Рудольф Реткель. Зустрівши Федьковича у його молоді роки і ставши на короткий час його старшим другом і у певній мірі вихователем, він усе життя згадував про Федьковича і мріяв з ним зустрітися знову. Реткель познайомився з Федьковичем у Нямці (Молдова) 1851 року, а у 1886-го писав Степанові Смаль-Стоцькому:
"Про його раннє навчання у школі мені тільки відомо, що він навчався в школі в Чернівцях. Що він мав велике бажання до вивчення наукових питань, мав талант і швидкий розум, я помітив дуже скоро; багато задоволення давало йому, коли я знайомив його з німецькими класиками, я дав йому також «Історію німецької національної літератури» Вільмара, також навчив його основам латинської мови…
Так я мав у той час у Федьковичі милого друга і, правду кажучи, я не можу згадати, щоби за все своє життя знайшов юнака, якому б так симпатизував, як Федьковичу, наші почуття, наші смаки і напрямки наших думок завжди збігалися, ми могли говорити про прозу цього світу і могли поетично мріяти – завжди мали місце між нашими поглядами дружні зустрічі і єдність. У Федьковича була тоді абсолютно відсутня юнацька безтурботність і мало знаходилось у ньому якоїсь схильності до юнацької легковажності, притаманної хоча б деколи, моментами, кожному юнакові."
Попри німецькі культурні впливи Федькович гостро відчував свою національну ідентичність і шукав свого місця або серед простого українського люду, або у новонародженій українській культурі Галичини. До того ж Кобилянського він пише: "Мені не треба зовсім нічого, крім шматка хліба і права дозволу носити сардак і кресак і чи це не скромне бажання? У Лемберзі, я чув, буде відкритий рутенський театр, чи не міг би я туди влаштуватися?.. Не скажи, дорогий Антоне, що це мені кулею в голову стрілено, чи Ти радиш мені взяти ліру і ходити співаючи по Галичині від хати до хати? Але люди будуть з мене сміятися, бо я ще молодий і ризикую бути арештованим як вагабунда!".
На свої духовні прагнення він шукав відгуку у наддніпрянських українців і багато з ними листувався. Перші спроби давали певні аванси, але панівний у тодішній Росії антиавстрійський настрій не оминув і українських підданих тієї імперії. Скажімо, Олександр Кониський безтактно писав Федьковичу: "Австрія Ваша настояща ще Азія" – і нарікав, що "молодіж руська дуже занімечена". Не ясно, чи вважав він Азією і Росію, але, очевидно, думав, що німецькі впливі гірші від російських, які на українців у Росії були значно сильніші, ніж німецькі на українців у Австрії.
Не ясно також, які німецькі впливи Кониський мав на увазі, але прищеплення німецької організованості та педантичності пошкодити українцям не могло, та само, як і звичка до вишуканого стилю у вербальному спілкуванні. Читаючи документи, писані українцями в німецькій мові, педантичність відчуваєш дуже виразно в постійних посиланнях на інші документи й офіційні постанови. Також нерідко ловиш себе на думці, що інколи наша фразеологія є калькою з німецької, засвоєної в австрійські часи, але це вже тема для досліджень фахівців. Можна лише зазначити, що західноукраїнські діалекти впливали на формування літературної української мови, про що свідчить лист Драгоманова Федьковичу, в якому той пише: "Мені б треба було переглядати у купі з Вами спис слів, що вибрані з Ваших повістей, которі тепер печатають ся у Києві".
Слід також відзначити разючу різницю у ставленні до української мови з боку російського й австрійського урядів. Якщо в Росії Валуєвським циркуляром і Емським актом уживання літературної української мови було вкрай обмежене, то у Відні ставилися до розвитку реґіональних мов позитивно і надавали гроші на видання періодики та літературних творів різними мовами, в тому числі, звичайно, й українською. Ось що пише, для прикладу, до Федьковича Юрій Ганицький: "Твій проект видання русинської газети знайшов тут широкий відгук, також проф. Нойбауер цікавиться нею і обіцяв, наскільки це буде можливо, співпрацювати… Міністерство надало буковинським русинам рівні з румунами права; ти можеш бачити в наступних рядках, які є витягом з декрету, отриманого абсольвентом гімназії Репта, оскільки він просив за стипендію на професорське навчання в Сучаві. Він гласить: Цим також Ви зобов’язані спеціально перейти на фах рутенської мови, до чого Ви проявили особливе обдарування, між тим коли ця друга місцева мова на Сучавській гімназії була б відносно обов’язковим предметом в інтересах кліру діоцезії, до чого призначена освіта в гімназії, Вам необхідно своєчасно отримати відповідний дозвіл".
А в іншому листі той же Ганицький повідомляє: "Мій лист затримав я з причини, що чекаю листа з Відня, бо я туди написав Кириловичу, щоби він довідався, що буде коштувати друк твору на 12 аркушів. Нині по обіді я отримав від нього листа, в якому він повідомляє, що обговорив у Відні обставини з рутенським комітетом і той вирішив надрукувати 1000 примірників власним коштом; також він пише, що вони тобі напишуть, ніби ти можеш до них вислати весь запас руських віршів. Я думаю, що ти будеш з тим згоден, щоби вони продивилися збірку. Але німецькі вірші мають бути надруковані тут, про це детальніше я можу повідомити пізніше".
У підтримці української культури з боку австрійського уряду можна вбачати політичні мотиви, але його заходи були в інтересах української творчої інтелігенції Галичини і Буковини. При цьому очевидна архаїчність тодішньої української культури вступала в суперечність із засвоєною її представниками європейською культурою. Життя Федьковича є добрим прикладом такої суперечності. При всій своїй заглибленості в європейську духовність він не міг відриватися і від народної культури. Це видно хоча б з того, що він волів носити "сардак і кресак" та ходити з лірою по селах. Пропонуючи відмовитися від архаїчних звичаїв (зокрема, у поховальній церемонії), маючи надію на появу в українському релігійному житті «наших власних Лютера та Кальвіна», він, проте, з пафосом вигукує: " Руський парастас! Який прекрасний, повний сенсу звичай нашої церкви!".
Ця суперечність глибоко вплинула на психологічний стан поета. Антон Кобилянськй у прикінцевій ремарці до свого листа, адресованого Федьковичу, дає такі свої міркування: "Видавець психологічно реагував, як показує лист, на меланхолію Федьковича, чия психопатична сутність разом з хворобливим честолюбством на літературній ниві… могли стати небезпечними для планів реформи (чесько-латинський шрифт, народна гігієна і радикальна просвіта разом зі спрощенням усіх взаємин), до яких редактор хотів би притягнути Федьковича як соратника".
Ці слова підкреслюють трагічність долі Федьковича, але така трагічність була характерною і для Франка й інших культурних діячів світлого розуму у тодішній підавстрійській Україні. Тепер щось подібне ми можемо спостерігати на сході України, де талановиті люди творять українську культуру в умовах панування мас-культу, вирослого з чужого коріння. Не дивно, що ці люди з надією дивляться на Галичину, сподіваючись знайти тут відгук своїм високим почуванням. Галичани мають усвідомити свою відповідальність перед Україною, щоби такі надії справдились.
22.08.2013