Міжнародний мистецько-інтелектуальний форум Via Carpatia цього року проходив в Івано-Франківську під гаслом “Майбутнє традиції: українське у глобальному світі”. У центрі інтелектуальної складової Форуму були дискусії на актуальні теми. Одна з них – “Вийти з тіні. Позиціонування України в світі”. Експертна розмова про те, як Україну сприймають у світі. Чи змінилося сприйняття нашої країни із початку повномасштабного вторгнення? Наскільки ще сильна біля нас тінь росії? Учасники дискусійної панелі – громадська діячка, культуролог, ексгенеральна директорка Бахчисарайського державного історико-культурного заповідника Ельміра Аблялімова; мистецтвознавець, художник, співвласник видавничого дому "Комора" Ростислав Лужецький; мистецтвознавиця, радниця з питань культурної дипломатії голови Львівської обласної військової адміністрації, артдиректорка Благодійного фонду Козицького Христина Береговська. Модераторка – журналістка, ведуча телеканалу “Еспресо” Леся Вакулюк.
Христина БЕРЕГОВСЬКА:
“На жаль, часто нас сприймають через призму співчуття”
Є суттєва різниця у сприйнятті України в світі у квітні-травні 2022 року і тепер. Говорю це із власного досвіду кураторки багатьох виставок візуального сучасного українського мистецтва на інтернаціональних майданчиках, передовсім у країнах Європейського Союзу, у Великій Британії, а також у Північній та Південній Америці. Пригадую, як 5 червня 2022 року ми робили першу виставу українського мистецтва у галереї в Берліні – ця німецька галерея за 165 років свого існування вперше показувала українське мистецтво. Там не розрізняли українське і російське мистецтво. Не розуміли, що таке київська чи львівська школи... А тепер, коли нас недавно запрошували на виставку в Бостон (США), куратори чітко знали, яка різниця між харківською, одеською, львівською, київською мистецькими школами.
На фронті культурної дипломатії відбулося багато змін. Різниця у сприйнятті України раніше і тепер – разюча. У тих середовищах, в яких доводилося перебувати мені, вже не кажуть, що матрьошки чи кулічі – це українське. Українське візуальне мистецтво (пластичне, інсталяції, живопис) уже настільки впізнаване та конкурентне у світі, що абсолютно відсутнє будь-яке російське запилення – у всіх сенсах і контекстах.
Були ситуації, коли на наші виставки приходили “добрі рускі” і хотіли придбати той чи інший твір – почистити свою карму. Навіть пробували говорити українською, потім переходили на англійську. Мовляв, їхні бабусі-дідусі з таких-то козаків... Але в нас з ними немає жодної комунікації – не те, щоб домовлятися про якесь арт-дилерство. У Німеччині у чотирьох галереях були ситуації, що такі люди хотіли прийти на відкриття – так ми перевіряли їхні паспорти: чи мають вони хоча б якесь відношення до України. Це наша принципова позиція.
Чи стикалися ми із труднощами, представляючи нашу культуру за кордоном? Працюємо як ініціативна група, як мистецький проєкт з нашими посольствами, які у силу своїх можливостей створюють нам зелене світло там, де ми того потребуємо. Через Міністерство культури не працюємо. Натомість намагаємося комунікувати з партнерами напряму – з музеями, галереями, дослідницькими інституціями у різних країнах – і пропонувати їм для промоції той чи інший мистецький продукт. Із несприйняттям не стикалися – навпаки: культурні діячі, міністерства культури та міністерства закордонних справ різних країн, приватні грантові програми щоразу створювали для нас майданчик, де ми могли показувати українське мистецтво для іноземної публіки, на яку передовсім орієнтуємося. Для наших художниць працюють артрезиденції, створюються колаборації з іноземними художниками тощо.
На жаль, часто нас сприймають через призму співчуття. А ми важко працюємо задля того, щоб нас сприймали через призму поваги. Українське мистецтво – конкурентне, якісне, сенсовне. Воно має глибоку історію і складні наративи, які розкривають контексти і всесвіти, в яких Україна була, є і буде. Якби на рівні держави все це підтримувалося системно, тоді приватним ініціативам (а їх є сотні, тисячі) було б значно легше. Нам не доводилося б щось доказувати – ми б могли на рівні позиціонувати свою ідентичність у світі.
Уже сім місяців триває велике дослідження з пошуку творів українських художників у музейних і галерейних фондосховищах по всьому світу. І це відбувається на рівні держави за підтримки Міністерства закордонних справ України. Мета – створити систематизовані бази українського мистецтва по всьому світу. Це вже добрий початок. Завдяки цьому всюди знатимуть, що Новаківський чи Труш – українські художники. Бо різні казуси траплялися. У понад 50 музеях по світу вже змінені дані щодо різних художників – уточнено, що вони народжені в Україні чи мають українське коріння або походження. На власні очі бачила, як Архипенко вже всюди позиціонується як український митець, який проживав і творив у США та Франції.
Ельміра АБЛЯЛІМОВА:
“Культура має бути не поза політикою та економікою, а попереду них”
Україна успадкувала систему, при якій базовою є політика, далі – економіка, і тільки потім – культура. Але культура не може бути поза економікою та політикою. Культура має бути попереду. І якщо ми перебудуємо цю систему – це наше нинішнє внутрішнє завдання – тоді України зразка 2014-го вже не буде, а буде нова, фантастична Україна. Це до питання, як нас бачать у світі і як ми самі себе бачимо. Це перша, надзвичайно важлива теза.
Теза друга. На початку року я була на конференції у Відні. Наша панель була присвячена Криму, а вся конференція – війні в Україні. Професор, доктор Віденського університету пан Томас Немен сказав фразу, яку я запам'ятала. Він сказав, що Крим у контексті кримськотатарської історії і культури взагалі відсутній в академічному європейському просторі. Як на мене, це і є шлях до деокупації Криму – вивчення, переосмислення історії Криму через контекст кримськотатарської ідентичності.
У свідомості українців – в політичному, культурному, історичному вимірах – багато стереотипних уявлень, пов’язаних із Кримом і кримськими татарами. росія тут дуже ретельно працювала – як по відношенню до українців, так і по відношенню до кримських татар. Використовуючи принцип тотожності щодо українців: ми – один народ, в нас – одна мова, однакова культура, лиш ви – трішки інші. А щодо кримських татар використовувався принцип інакшості: вони – інакші, вони – мусульмани, вони незрозумілі, тобто вони – вороги. Але в обох випадках мета по відношенню до наших народів була одна – повна асиміляція, вичавлення нашої етнічної приналежності – з ціллю зробити з нас радянську людину – незрозумілу, без етнічного походження, манкурта, який не пам’ятатиме ані свого коріння, ані своєї історії. Але саме це нас і вберегло – внутрішня ідентичність, розуміння, хто ми є. Тому саме на цьому нам треба будувати наше майбутнє. При цьому культура має бути не поза політикою та економікою, а попереду. Бо тільки культура здатна перетворити населення на суспільство, на соціум. Тоді в культурі України буде місце для всіх. Зараз усім очевидно, що Україна стоїть перед питанням формування політичної української нації. І в питання ідентичності культура також має центральне значення. А кримські татари – як відкрите віконце для зовнішньої політики України, для побудови суб’єктної політики передовсім з країнами Глобального Півдня.
Росія працює там, де ми недопрацьовуємо. Вона не приходить на зайняте поле, а приходить на порожнє. Є багато класних ініціатив, які допомагають нам і позиціонувати себе у світі, і деколонізувати уже нав’язані європейському товариству російські наративи. Але чи достатньо цього? Ні, не достатньо. Повинна бути чітка продумана програма, яка працюватиме не тільки за кордоном, а й усередині країни, де також є багато наративів, які треба викорінити.
Що таке взагалі українська культура у світі та де там місце для кримськотатарської культури чи культури інших корінних народів? Коли до 2014-го ми б запитали іноземця, що він знає про Україну, він, мабуть, сказав би про Шевченка, про борщ... А що сказав би сьогодні? Перше, напевно, що спаде на думку – brave people, тобто сміливі, мужні, відважні люди. Так зараз сприймають Україну у світі. Більше того, ми зараз трансформуємо Європу, ментальність європейців. А щодо культури, то, як на мене, ми самі зараз не знаємо, що таке українська культура. А з кримськотатарською ще складніше, бо ми зараз в окупації. І все, що зараз можуть зробити кримські татари, – це фізично зберегти себе. Розвитку не може бути у ситуації несвободи. Саме тому культура у Криму зараз капсулізується. Можемо її лише популяризувати. Чи достатньо цього? Ні.
Ростислав ЛУЖЕЦЬКИЙ:
“Україна потребує лобістських програм – так, як є скрізь у світі”
Ще з ХІХ сторіччя колоніально-імперська концепція, яка потім перетекла у Совєтський Союз та росію, чітко працювала за одним кліше: вихолощення всього національного і панування, домінування російського. Усе решта обслуговувалося на рівні шароварщини, сувенірності – лиш щоб показати, що десь там щось таке-от є. Так було за часів Совєтського Союзу, росія це успадкувала – а тепер відстрілює у буквально розумінні цього слова. На цю ідеологію, на цю пропаганду були кинуті великі інвестиції, покладено багато зусиль. За царської росії діяли одні методи, за Союзу – інші, потім у росії – ще інші. Технологія ставала все винахідливішою та страшнішою.
Ми просто зобов’язані врешті дати відповіді світовому товариству на ці запитання – пояснити, розжувати. З проголошення незалежності – не змогли, під час Помаранчевої революції – не змогли. І от тепер – активна війна. Це і про Гоголя, і про всіх тих інших людей, які часто були етнічними українцями, ними залишалися, але змушені були обслуговувати імперію. Совєтський Союз і росія завуальовувала все це всілякими методами, перевертала догори ногами і представляла як “велику толстоєвщину”. Й ми опинилися заручниками цієї пропаганди, цієї ідеологічної, технологічної машини. Ми зобов’язані проводити контрпропаганду, а словами військових – контрбатарейну пропаганду, боротьбу. Інакше не зможемо нічого вдіяти.
росія за довгі роки створила свою частинку у кожній світовій порядній інституції: кафедри русистики, галерейні, музичні, театральні середовища, русский балет... Усе це було профінансовано і мало ідеологічний супровід. На це працювали дипломатична, бізнесова, державна машини. Натомість ми зайшли у незалежність зі смаком, відчуттям меншовартості – як ті, що обслуговували ту машину: "А там у нас еще украинцы сзади"... Ми досі в заручниках всього цього.
"Хорошие русские" – це ще одна технологія, яка тільки набирає шалених обертів, а ми цього не розуміємо. І частина суспільства, особливо лівого, до цього лояльна: мовляв, там є хороші люди. Люди там, може, й є хороші, але задум цієї технології зовсім інший – знову завести нас в те мертве коло, в центрі якого – "вєлікая рассія". Це велика пастка. Ми повинні розуміти це, проговорювати, пояснювати людям на прикладах.
Якщо відкрити англомовну Вікіпедію, у вас волосся дибки стане, що там написано про наших культурних велетнів. Коли ми працювали над повним зібранням творів Лесі Українки, я відкрив англійську Вікіпедію (пані Віра Агеєва нагадала мені про це) і з подивом прочитав, що “Леся Українка – велика марксистка, перекладала маніфест Комуністичної партії”... В українській та російській Вікіпедії цього немає, в англійській – є. Це абсолютна бредятина! І цьому є багато документальних свідчень, листувань. Мій товариш бере і править це в англійській версії Вікіпедії – й буквально за 20 хвилин хтось переправляє назад! І так тривало певний час. Перед нашою дискусією я знову глянув на сторінку: про переклади зняли, а про те, що "була членом марксистського гуртка", залишили.
Ось як працює ця система. Вона працює на світ, заливає туди грубі гроші. Це страшна, нагла концепція, коли приїжджають багаті русскіє і державні мужі-дипломати з валізами грошей – й купують будь-яку галерею чи театр. "Скільки вам треба? 10 мільйонів? Прошу дуже". І ці люди навіть не розуміють, що стають заручниками. Часом вони – корисні дурні, а часом – просто куплені й оброблені технологіями. Це велика війна. І нашому дипкорпусу зараз дуже важко, бо все націлено на зброю, яку треба добути для оборони країни. А культурна місія провисає.
Україна потребує лобістських програм – так, як є скрізь у світі. Лобізм – нормальний термін для цивілізованого світу. Нам необхідні значущі для тих суспільств люди, які знатимуть і розумітимуть, про що вони говорять. Нам потрібна щомісяця стаття в журналі The New Yorker про українську культуру – про українського художника, музиканта чи письменника. А ми натомість стикаємося з ситуацією в американському ПЕН-клубі, де купа російських людей, які це все обстоюють: “Украинцы? Ну хорошо, у них там война. Мы их тут немножко пожалеем». І це жахливо. Ми поки що не маємо серйозних оборонців.
Оцей ось жаль до українців у світі... Мовляв, ви бідні, у вас війна – добре, ми вас пожаліємо, хоч і не дуже розуміємо, хто ви такі... Це жахлива ситуація. Українські приватні ініціативи, на відміну від державних (державна машина заскорузла, їй важко), зреагували швидше – і ринули працювати на ті “15 хвилин слави для України”. От чого ми не зробили одразу (а я говорив про це з кількома міністрами) – масштабної, гігантської виставки жахіть, скоєних у Бучі, в Центрі мистецтва і культури Жоржа Помпіду в Парижі чи в Музеї мистецтва Метрополітен у Нью-Йорку. Тільки уявіть – фотографії розміром 10 на 20 метрів. Цей жах мав би висіти в Папи Римського на стінах, лежати на столі. Такі проєкти – місія держави, вони не під силу приватній ініціативі. Це масштабна державна політика. І державі тоді дали б змогу зробити це. Так, нам було важко, але ми мусили зробити це – застовбити, зафіксувати. Щоб після цього прийшов етап розуміння, а не пустота і втома після жалю.
А потім сталися події в Ізраїлі. Та росія згенерує ще щось! Усі ці хамаси, талібани, інші рухи – породження університету Патріса Лумумби. В Москві було кілька інституцій, які породжували такі геополітичні вирви – людей, які на релігійному чи будь-якому іншому ґрунті створювали виразку – зручну для маніпулювання у світі. Частина мусульманського світу, Індія, Китай... Вони будуть експлуатувати це постійно. Наша місія – щоб не утворилася пустка, бо перевтома в світі від війни в Україні дійсно є. Щоб не прийшли “хороші рускі” – і не почали всім цим процесом керувати.
Держава, хоча б якась її частина, повинна сконцентруватися на цьому. Державі треба думати не лише про допомогу для військових дій та іншого, а й про ідеологію, бо культура та ідеологія є первинними. Це фундамент, на якому все триматиметься. Я завжди кажу до молоді: історія людства – це історія культури. На культурі вибудовується все інше – добробут, нові горизонти та виміри для країн та етносів. росія ж усе це переламує і потім говорить, що хоче. Приклад – Генеральна Асамблея ООН. Я чекаю моменту, коли Небензя ходитиме ногами по столу і казатиме: “А я й так можу”. А всі сидітимуть і, вилупивши очі, дивитимуться на це. Це жах, абсолютна деградація розуміння, що треба робити? У такі моменти, як зараз, треба цим скористатися. Ясно, що править усім Америка, найпотужніша країна, – і вона має зробити якийсь поштовх до того, щоб сказати: “Досить!” Зараз один із найдраматичніших моментів за кілька століть – і відбувається він в Україні, а ми є учасниками цього.
Що робить держава із величезними коштами, які вона може генерувати? Ще до війни я стикався з бюджетом Міністерства закордонних справ України. Так там були закладені величезні кошти на книжки, яких ніхто не бачив... Я трохи поїздив по світу, наша література появлялася у світі виключно силами видавців. Нас не існувало! Ти приходив в будь-яку бібліотеку за кордоном: російські книжки були – українських не було. Тільки теперішня ситуація починає вирівнювати це – українських видавців просять, і ми надсилаємо книги. У будь-якій цивілізованій бібліотеці має бути книжка твоєю мовою, а також переклади. Це закон. Інакше тебе не існує. Можна скільки завгодно в середовищі діаспорян говорити, які ми чудові, обійматися, співати... А насправді – нас нема.
Ще три-чотири року тому жоден музей у світі не мав української мови. Уже була боснійська, а української – ні... Найбільша держава у Європі, а нас немає... Ти приходиш у Лувр і на тобі – раша, та й усе. І тільки зараз починає по музеях появлятися українська мова. Та для держави це копійки, це нуль.
Підготувала Галина Гузьо
Фото Віталія Грабара
Шостий міжнародний мистецько-інтелектуальний форум Via Carpatia відбувся за підтримки Українського культурного фонду і Міжнародного фонду “Відродження”.
23.11.2023