Люди й міста

 Люди й міста, або «Наш сусід Альберт Гофман»

Петросаняк Галина. Наш сусід Альберт Гофман / Галина Петросаняк. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2022. – 152 с.

«Відомо, що і цей світ, і ми в ньому створені з запасом, на виріст. І Всесвіт, і людина використовують лише незначну частку потенціалу, який заклав у них Творець».

Г. Петросаняк

 «Наш сусід Альберт Гофман» – збірка есеїв сучасної української письменниці Галини Петросаняк. Усі тексти в ній навіяні подорожами, зокрема й перебуванням у певних локаціях: опиняючись у нових, незнайомих місцях, починаєш уважніше вдивлятися в деталі, фіксувати враження, свідомо проживати кожну мить, вихоплювати особливості поведінки, глобально ж – менталітет народу. Потреба відкриттів споконвіку приваблювала людей до руху. Гостям і чужинцям доступний неупереджений погляд, саме тому, вивчаючи історію, ми нерідко покладаємось на спогади та нотатки подорожувальників.

В анотації до «Нашого сусіда…»  є речення: «Покидаючи місто, до якого ви вперше прибули учора вранці, ви відчуваєте, ніби тут провели не два, а щонайменше п’ять днів»; деколи здається, наче за короткий проміжок часу минуло ціле життя. Як писав Володимир Винниченко, щастя – це момент, власне, з них складається книжка. Авторка вихоплює найцікавіше з того, що їй вдалось побачити. Багато відвіданих міст і місць «жили» в ній ще задовго до першої зустрічі. Як-от Париж:

Місто смерті (й) романтиків

«94-го я потоваришувала з ровесницею, яка вже тоді не раз побувала в Парижі, бо вона блискуча перекладачка з французької. Моя товаришка з її тихою лагідною елеґантністю, вишуканістю й такою ж іронічністю стала для мене живим втіленням Франції. Але невдовзі вона перебралася з Франківська до Києва, і Париж знову віддалився…».

Українська письменниця Галина Петросаняк. Фото: Ростислав Шпук

Минуло багато років перш ніж Галина Петросаняк потрапила в омріяне місто. Щоправда, тоді вона відчула себе як Генріх Гайне, який твердо постановив не дивуватись із величі Лондона, але, опинившись там, усвідомив злам ілюзій. Столиця Франції дражнила людей, народжених у Союзі, своєю недоступністю і легкістю – «прекрасне недосяжне» у вимірах радянської дійсності. «Коли зашморг основної реальности надто вже стискувався, з внутрішньої кишені ми виймали калейдоскоп. Свої міста, де було бодай кілька будинків з нерадянською естетикою, ми залюбки називали «маленькими Парижами». Жінок, які наважувалися носити на шиї вишукано зав’язані кольорові хустинки, ми порівнювали з парижанками», – пише авторка.

Париж – місто митців, туди їхали щоб жити і щоб померти: Вільгельм фон Габсбурґ, австрійський ерцгерцог, поет і полковник Легіону УСС, провів там з десяток безтурботних років; німецький письменник (галицький єврей за походженням) Манес Шпербер, чия біографія пов’язана зі столицею Франції майже півстолітнім перебуванням, похований на кладовищі Монпарнас; Пауль Целан, дійшовши до власної межі, зістрибнув у Сену з паризького моста Мірабо.

Не можу оминути увагою відомого австрійського письменника й журналіста Йозефа Рота, чиї есеї, репортажі та фейлетони видаються мені надзвичайно співзвучними зі збіркою Галини Петросаняк (до слова, Й. Рот також помер у Парижі – незадовго до початку Другої світової війни). В українському перекладі його книжка називається «Міста і люди». Свій текст я назвала «Люди й міста» невипадково. Авторка «Нашого сусіда…» поновлює пам’ять про багатьох (мало)відомих діячів, зокрема письменників, художників, композиторів, науковців, – усі вони певною мірою вплинули на хід історії. Часом ми навіть не усвідомлюємо вагомість їхнього внеску. Дехто залишився в затінку своїх талановитих родичів, учнів, колег. Письменниця з великою уважністю до деталей, з хірургічною обережністю підступається до життєписів. І з сакральним піднесенням – до локацій. Людська пам’ять нетривка й вичерпна, земля ж пам’ятає все.  

Галицький чорнозем, або «Da geht ein Mensch»

Галичина привела на світ незбагненну кількість талановитих, визнаних світом митців – особливо на межі ХІХ–ХХ ст.

Багато хто виїжджав зі своїх провінційних містечок і сіл щойно траплялась нагода: вони прагнули жити в столицях, користуватись здобутками західної цивілізації, будувати успішну кар’єру, – звісно, у кожного була особиста мотивація. У творах письменників-вихідців із Галичини часто трапляються спогади про дитинство, переважно бідне й складне, та все ж щасливе, або побіжні згадки цих територій. Про малу Батьківщину зазвичай кажуть ті, кому вдалось знайти велику.  

В есеї «Молочні брати» Галина Петросаняк пише про актора й письменника Александра Ґранаха, автора автобіографічного роману «Da geht ein Mensch» («Ось іде людина»). Його життя не менш неймовірне ніж ролі, які він зіграв.

Традиція «молочного братерства на Галичині (і не лише) була поширена, проте як метафору її увиразнив саме Ґранах, розповідаючи про своїх сільських сусідів: «Стосунки у нас із Федорківими були дуже тісні. Ми мешкали по сусідству, а тато і Юзь Федорків були прикладом дружби. Та й на кожного з нас припадало по другові-ровесникові. Мама народжувала у той самий час, що і Юзиха, і діти повзали в обох хатах, часом ділилися одним шматком, а зовсім малі смоктали груди обох жінок». Люди, які наповнювали світ його дитинства, були взаємно пов’язані із землею – саме ця єдність і створювала відчуття спільного дому: «Земля у Східній Галичині чорна й соковита, вона завжди виглядає якось сонно, немов велетенська гладка корова, що добродушно дозволяє себе доїти… Вона дає масну олію, жовтий тютюн, важку, мов олово, пшеницю; її багатства – старі сонні ліси, річки й озера, а передовсім – здорові люди: українці, поляки, євреї. Незважаючи на різні звичаї й релігії, усі вони подібні між собою».

Дім – це люди, які з ним асоціюються. Александр Ґранах досягнув великих успіхів у Німеччині й в США, проте над ліжком, за спогадами Михайла Голинського, мав Kopfzettel із місцем народження – Вербівці, Городенківського повіту. Місце сили та спогадів.

 «Уродившись в українському селі і зжившись з нашим народом, він його полюбив, як свій рідний, і мимо того, що до нього вже ніколи не верне, але дальше любить і якнайкраще його згадує», – пише Голинський у своїй книжці спогадів. 

Дружина Германа Гессе

Одним із моїх улюблених текстів став есей «Найближча, бо чужа двократно» про Нінон Ауслендер, яка, виявляється, народилась і виросла в Чернівцях.

Її історія нагадує радше казку з щасливим фіналом, де замість Попелюшки головною героїнею є принцеса. Нінон – найстарша з трьох доньок Якоба Ауслендера та Гізелі Ізраелі. Якоб був шанованим юристом, президентом палати адвокатів у Чернівцях, заможна сім’я мешкала у власному будинку.

Нінон отримала особливий дозвіл відвідувати Чернівецьку міську чоловічу гімназію, на світлині у випускному класі – близько тридцяти юнаків і три дівчини. Герман Гессе з’явився в житті Ауслендер, коли їй було 14 років: 1909 року подруга подарувала роман «Петер Каменцинд», цей твір неочікувано вразив молоду гімназистку; вона наважилась написати письменнику – саме тоді й почалась історія їхнього листування. Він, старший на 18 років, одружений і відданий роботі, відповідав стримано і лаконічно.

Перша зустріч відбулась 1922 року, доленосна – 1926-го в Цюриху. Спілкування переросло в стосунки, відтак – у шлюб (1931 р.). Нінон визнавала, що найважливішою для Гессе є праця: «(…) і не лише сама вона, але й готовність до неї. Любов і єдність, дружба й приятельство – усе це було другорядним».  Можливо, саме це розуміння і стало найміцнішим фундаментом їхнього співжиття – дружина також мала амбіції, професійні інтереси, листувалась із десятками людей. Подружжя двох сильних і незалежних людей, які не розчинились у своїй любові, а наповнювались нею.

Нінон Ауслендер і Герман Гессе

Після смерті Гессе у серпні 1962 року Нінон впорядкувала літературну спадщину письменника та врегулювала інші питання. Вона прожила лише на чотири роки більше й померла у вересні 1966-го.  «Його смерть розірвала мене. Я – лише половина, закривавлена половина».   

Хто такий Гофман?

Альберт Гофман – «батько» галюциногенного наркотику LSD. Він прожив 102 роки і, як пише авторка, «мав вигляд тверезого, законослухняного й добре освіченого швейцарця, досить конвенційного буржуазного типу». Від 1935 р. вчений експериментував із грибком, що нібито здатний тамувати мігрені, на його основі намагався розробити медикамент. Тестування підтвердило недостатню ефективність ліків, тому він відмовився від ідеї.

1943 р. все ж повернувся до роботи з речовиною. 19 квітня, їдучи велосипедом додому, відчув дивне піднесення, запаморочення й неспокій. Очевидно, частина препарату все ж потрапила в організм. Цей день увійшов в історію під назвою «bicycle day».

Галина Петросаняк зазначає: «Для мене ця історія універсальна. В тому сенсі, що в ній ідеться насамперед про дві найголовніші категорії людського життя – свободу й міру. Про старі як світ намагання людини встановити баланс між цими двома й виграти». Сам Гофман і його друг, відомий німецький письменник Ернст Юнгер, неодноразово «тестували» препарат, проте обидва були поміркованими й обережними споживачами. На відміну від багатьох прихильників LSD…

Чому варто читати?

Надзвичайно широка географія невеликої за обсягом збірки, лаконічні описи, багато цитат із творів, листів, щоденників, спогадів сучасників тощо. Авторка пише про реальних людей: окрім згаданих вище, є й про батька піару Едварда Бернайса, про засновника перинатальної медицини Еріха Залінґа, про художника, фотографа й журналіста Любомира Винника, про фізика Альберта Айнштайна, про докторку наук і монахиню Едіт Штайн (сестра Бенедикта), про письменника Райнера Марію Рільке та про багатьох інших. У центрі уваги Галини Петросаняк – кінець ХІХ, усе ХХ і частина ХХІ століття. У книжці органічно поєднані враження від подорожей із фактами про життя людей, які після прочитання стають дещо ближчими, ніж просто відомі незнайомці.