Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.
МАЄМО ВНУКА
1992 р. Любка почала працювати у Львівській обласній державній адміністрації, у комітеті міжнародних відносин. Тоді цей комітет мав багато роботи, бо в Україні почали засновуватись посольства, а дипломати цікавилися Західною Україною та Львовом. Сюди безперервно їхали делегації і посли, якими треба було займатися. Любка, зокрема, показувала послу Швеції, якою фірткою до Львова увійшов король Карло XII. Возила голову ізраїльського кнесету пана Вайса до Борислава подивитися на будинок, в якому українська сім’я переховувала його родину за часів німецької окупації. Там він попросив не супроводжувати його далі і сам спустився до пивниці, пробувши там наодинці понад півгодини.
Також Любка займалася приїздом родини Збіґнєва Бжезинського. Тоді разом шукали могилу його діда на старому цвинтарі у Жовкві. Не знайшли. Відвідали вони Ворохту, де маленький Збіґнєв відпочивав зі своїми батьками. В розмові він сказав, що є ворогом Росії номер один і йому буде приємно, коли там довідаються, як він з родиною відпочивав в Україні.
9 серпня 1994 р. народився наш внук, і Любка залишила цю цікаву роботу, щоб піклуватися про нього і дати Соломії змогу продовжувати своє навчання.
Теодор виховувався у нас до восьми років. Ми мали з нього велику втіху. У хлопця завжди була власна думка. Зацитую лише невелику кількість його висловів, які я записував наживо.
11 квітня 1998 р.
Теодор бавиться в нашому подвір’ї. Сусідка баба Рая з балкона каже до внука:
– Теодорчік, прівєт!
Теодор не відзивається.
–Теодорчік, прівєт! Ти што, нє узнайош мєня?
– Ніякий не «прівєт». Москва – наш ворог.
17 червня
У Шевченківському гаю відкрилася виставка Мар’яни Мотики. То був її захист диплому. Після захисту був фуршет. Теодор перший узяв собі канапку, потім ще одну, а тоді сам узяв собі солодке. Хтось із присутніх сказав: «Чисто як його дідо», тільки Любка не зауважила хто.
5 вересня
Теодор біля пам’ятника Т. Шевченкові перехрестився і збирався клякати. На то Любка питає:
– Теодоре, ти що, не знаєш, хто то є?
– Та знаю, це Тарас Шевченко. А він хіба не святий?
11 серпня 1999 р.
О 12.30 почалося затемнення Сонця. Теодор спостерігав це через закопчене скло. Потім Соломія пішла з ним до магазину купувати цукерки. Теодор сам замовив, сам заплатив і подякував, а потім каже:
– А прошу дати мені ще мішечок.
– Ще мішечок тобі дай? Ну, чоловіче, ти далеко підеш.
– Та не дуже: я тут, на Зарицьких живу.
25 жовтня 1999 р.
Залишилося п’ять днів до виборів третього президента України. Теодор знає всіх основних претендентів. А сьогодні наша сусідка пані Геня запитує його, чи не налякався він, як в суботу був салют і щось гриміло в парку. «Налякався, - каже Теодор. - Я думав, що вже прийшов Симоненко (лідер комуністів. - Б. С.) і все трощить та валить».
14 листопада 1999 р.
Рано снідаємо. Устя каже:
– Не хочуть нас у Європу пускати.
Теодор:
– Устю, Європа - то ми.
25 лютого 2000 р.
Я розказував гостям, як митрополит Андрей Шептицький на вакаціях посилав питомців по селах збирати ікони для Національного музею. Теодор на то:
– Діду, чому ми не слухаємо Шептицького?
– Що ти маєш на увазі?
– Чому ми наші трійці не занесемо до Національного музею?
30 травня 2000 р.
Сьогодні ми були на похороні композитора Ігоря Білозіра, якого забили в кафе. Увечері Теодор молився. Казав «Отче наш». Сам почав молитися, чого не бувало, потім каже: «Отче, я би хотів, щоб Білозір там в Тебе в раю був. Ну, я не знаю, як Ти там, але я би дуже хотів».
31 серпня 2000 р.
Перед школою потрібно було перейти медогляд, в тому числі й у психолога. Ставили йому різні запитання. Серед них було таке:
– Що ти будеш робити, коли тебе вдарить менший від тебе?
– Візьму його на руки і скажу: «Росія напала на Чечню. Не мене треба бити, не на мене нападати - на Росію треба нападати».
17 березня 2002 р.
Наближалися вибори до Верховної Ради. Ми зібралися голосувати за блок Віктора Ющенка і тому з Теодором пішли на зустріч з ним. Натовпи народу обступили залу Політехніки. Ми пройшли у вестибюль і бачимо, як ректор і депутати шикуються вітати гостя. Входить Ющенко. Я підніс Теодора і дав йому на руки, кажу: «Потримайте, це мій внук. Зараз зроблю вам знимку». Я зробив дві і зорієнтувався, що вони стояли проти світла. «Ой, - кажу, - не вийде добра знимка. Прошу стати так, щоб світло було збоку». Свита - за ним. Зробив ще одну знимку. Ющенко сказав до Теодора: — Козак росте!
А мер Львова Василь Куйбіда:
- Ну ви й даєте, пане Богдане!
Коли ми йшли додому, то Теодор сказав, що від Ющенка гарно пахло: «Напевно, дуже дорогі парфуми, кращі, ніж Christian Dior. Він багатий чоловік».
Коли Теодор мав 12 років, в університеті міста Енн-Арбор США була зустріч екс-президента Польщі Олександра Кваснєвського з професорами. Соломія зі своїм чоловіком Артуром узяли з собою Теодора. Вони сиділи в першому ряді. Після виступу ведучий попросив ставити питання. Теодор кілька разів піднімав руку, але йому не давали слова. Екс- президент це зауважив і сказав, що йому дуже цікаво, про що його хоче запитати цей молодий джентльмен. Теодор сказав: «Пане президенте! Я знаю, що під час Помаранчевої революції ви дуже допомагали Україні. Я українець і хочу вам за це подякувати. А тепер моє запитання: чому ви це робили?». Пан Кваснєвський був дуже задоволений з цього питання і пояснив, що він це робив тому, що Україна і Польща - це стара Європа, а не нова, як думають декотрі американці, які не знають історії, і вина за те, що ті народи були відкинуті від світової цивілізації і потрапили чортові в зуби, лежить не лише на Сталіні, але й на Рузвельтові, Черчиллі і т. д.
Після зустрічі екс-президент підійшов до Теодора і сказав уже польською мовою:
– Дякую тобі, хлопче, за таке запитання. Звідки ти є?
– Я ріс у Львові у бабці і діда.
– Ну, тоді все зрозуміло.
І вони сфотографувалися разом на пам’ять.
УСТИНА
У нас є ще молодша донька Устина. Коли я пішої до Палацу урочистих подій (тоді щойно заснували таку установу біля вулиці Личаківської), то чиновниця сказала мені, що такого імені, як Устина. немає.
– Ну, то буде.
– Ім’я «Устина» погано звучить. От будуть її прозивати «баба Устина», «баба Устина». Якщо ви будете наполягати на своєму, то ми не зробимо вам зорини.
– А що таке «зорини»?
– Як, ви не знаєте, що таке зорини? Це ж наші радянські традиції. Колись були хрестини, а тепер - зорини. Ось тому і є цей Палац урочистих подій. Зорини з шампанським.
– А хто платить за шампанське?
– Ну, звісно ж, батьки.
– Ага, а якщо я буду наполягати на імені Устина, то зорини не відбудуться? Ну і прекрасно! Запишіть «Устина», буде без зорин.
Дали метрику і записали Устиною, а хрестив греко-католицький священик.
Вчилася у 28-й школі. Трошки там грала на фортепіано. Школою особливо не була захоплена, як і її тато. Деякі вчителі просто наводили на неї жах. Між іншим, одного разу прийшла зі школи і питає мене, чи правда, що в Америці пташки не співають. Ну, я вже знав цей хід думок і в свою чергу запитав:
– Що, вчителька розповідала, що вони капіталістів бояться? Так їх перелякали?
– Так.
Устина казала, що буде художником так, як тато, бо можна нічого не робити. Наші родичі говорили: «От Сороці добре: не ходить на роботу, лежить собі в майстерні, слухає музику».
Після восьмого класу ми занесли документи Устини до училища на кераміку. Знайомі викладачі попередили мене, що треба директорові дати в лапу - на то він і директор, щоб брав, - інакше донька не вступить. А Устина якраз захопилася графікою і у вересні 1985 р. в Києві на республіканській виставці дитячого екслібрису (там було представлено 350 дитячого екслібрису (там було представлено 350 авторів) здобула другу премію. «То що, - подумав я собі, - чи багато таких, що одержали вже якесь визнання за свою творчість, буде вступати до училища?». До того ж вона брала приватні уроки рисунку та живопису у викладача цього училища.
Але Устина не вступила. Мала до мене великий жаль. Ми знову дали її на науку до приватного викладача, і на другий рік директорові Коцаю довелося зламати традицію: бувають же винятки. Добре вчилася і закінчила студії з відзнакою, що дало їй змогу автоматично вступити до Академії, але на кераміку. Та який сенс ще шість років вивчати кераміку? Устина хотіла студіювати моделювання, а там найбільший конкурс. Я казав, що навіть не піду просити ректора. Але вона вступила. Їй допоміг Микола Андрущенко, який тоді був головою комісії з живопису. Він мені пізніше розказував, що Устина дуже добре намалювала натюрморт, а їй хотіли занизити оцінку. Микола тоді вперся, твердо сказав «ні» - і мусили поставити «відмінно». Для неї була велика радість вчитися на моделюванні.
Уже під час навчання на конкурсі молодих дизайнерів у грудні 1996 р. в Києві отримала диплом за підписом голови журі П’єра Кардена. На дипломний проект в Академії розробляла колекцію жіночого та чоловічого одягу за гуцульськими мотивами. Крім того, повинна була також сама пошити костюми та плащі і тому попросила Івана Михайловича Жука бути її керівником. Це найкращий викладач конструювання одягу, - можна сказати світило на кафедрі. Розповідають, що його колись возили літаком до Києва шити костюм для першого секретаря компартії Шелеста. Колекцію свою Устина намалювала, а пошити нема з чого. Поїхала вона до Польщі, але нічого цікавого для себе там не знайшла. Подзвонила до мами і розказала їй про свої задуми. Ми тоді були в Торонто, і мама знайшла потрібну їй м’яку вовняну орнаментальну тканину з мотивами, які нагадували гуцульські мосяжні речі. Контрастом до неї була кольорова однотонна тканина. Диплом вдався. Потім закінчила аспірантуру. Тепер Устина є творчим директором торгового дому «Жива» й розробляє колекції одягу для нього. Їхня крамниця знаходиться напроти готелю «Жорж». Дати назву «Жива» було ідеєю мами. Жива - це богиня життя і щастя в українській міфології.
КАФЕДРА ГРАФІКИ
1993 р. завідувач кафедри рисунку Академії мистецтв Олексій Дуфанець запросив мене до себе викладати рисунок. Ректор Еммануїл Мисько підписав наказ. Через кілька років з ініціативи декана Романа Василика в Академії почали організовувати кафедру графіки, і він запропонував мені взяти участь у її створенні.
Спочатку ми мали одну аудиторію, і то спільного користування, старий комп’ютер, над яким чаклував Михайло Царик, та лаборантку, яка сиділа в себе вдома. 1 травня 1996 р. мене перевели на посаду завідувача кафедри промислової графіки. Перші студенти опановували техніку ліногравюри у мене в майстерні, брали лінолеум з моїх запасів, користувалися моїми різцями. Під час друкування вся майстерня була закладена відбитками. Техніку на металі студенти проходили в майстерні Богдана Пікулицького. Крім того, він викладав загальну композицію та композицію книжкової ілюстрації. Маючи величезний досвід праці в поліграфії та володіючи культурою графіки, він був на кафедрі незамінним тоді і тепер, у 2010 р., коли я пишу ці рядки.
Десь за кілька років мені запропонували вибрати приміщення для кафедри. Було два варіанти: одне - на Вірменській вулиці, друге у студентському гуртожитку. Я вибрав на Вірменській. Ми з Богданом Пікулицьким зайнялися пошуком друкарських верстатів. Перше, що ми купили, був давній, ще австрійський прес, який колись належав нашій Академії. Його позичив собі Сємьон Лазеба 1954 р., коли кафедру графіки закрили. (Після війни Лазебу прислали для підсилення мистецького середовища Галичини). Пізніше цей прес Лазеба продав іншому графікові, у якого ми цей прес придбали, правда, поламаний. Пристрій вже у нас на кафедрі полагодили майстри з поліграфічного інституту. По майстернях графіків ми знайшли ще два офортні верстати, валки та ін. На базарі купили кілька пачок різців. Академія всього цього не фінансувала. На другому поверсі я вибрав кімнату для комп’ютерів. Вхід з балкону, отже, треба було поставити металеву решітку і ґрати на вікнах. Усе це зробили нам ковалі з кафедри художнього металу. За це їхньому шефу панові Боньковському я обіцяв, що наші студенти спроектують їм фірмовий стиль та емблему кафедри. Молодий бізнесмен і цінувальник мистецтва Ярослав Рущишин привіз нам ціле авто старих столів і крісел та пару стелажів, а для приміщення кафедри додав ще три нові м’які офісні крісла. Столи та крісла з якогось монастиря привіз Роман Василик. На стіні я повісив велику фотографію «Архипенко з дружиною Анжелікою на кораблі «Mongolia» пливуть до Нью- Йорка». Архипенко в розкішному плащі, Анжеліці також нічого не бракує. Він був багатою людиною, його цінували, і він ніколи не бідував. Мав щастя, що виїхав з Німеччини, бо там його твори були знищені нацистами, як і у нас комуністами.
Крім техніки ліногравюри, я викладав рисунок. Ми відразу відійшли від старої академічної школи і зайнялися конструктивним рисунком. Потім почали вводити інтерпретацію, щоб підготувати студента до творення самостійного мистецького твору. Крім того, часом я вчив рисувати однією лінією, такою потрібною для графіки. Ректор Еммануїл Мисько не заперечував проти нововведень. І взагалі, це був митець, який любив Академію. Ні один перегляд не міг відбутися без нього. Щороку у нас з’являвся новий курс, і я мусив набирати нових педагогів. Запросив викладати графіка Любу Лебідь-Коровай та молоденьку Іванку Онуфрик, яка щойно закінчила навчання на кафедрі монументального живопису у Любомира Медвідя. Ще на переглядах я зауважив, що вона прекрасний рисувальник і портретист. Невдовзі Іванка зробила гігантську виставку портрета сучасників у Національному музеї. Отак ми починали.
Багато часу в мене займала вчена рада. Опишу лише кілька моментів мого там перебування. От вирішили, що на кожній кафедрі має бути хтось відповідальний за патріотичне виховання. Кожен завідувач називав свою кандидатуру. Дійшла черга і до мене. Я сказав: «Виховувати патріотизм може лише патріот. Я не патріот, і на нашій кафедрі патріотів не бачу. То хто ж буде виховувати? Патріотом є той, хто все віддає Батьківщині. Все, а не те, що йому самому не потрібне. Ми хотіли б, щоб наші студенти просто були порядними людьми, і цього, думаю, з нас достатньо. А до того я вважаю, що нам усім спочатку треба навчитися поважати право, а потім уже говорити про мораль».
Мушу сказати, що наш ректор був дуже вирозумілою людиною і толерував не один мій вибрик, тому наша кафедра лишилася єдиною, на якій не було комісара з виховної роботи. А коли затверджували кандидатури на «заслуженого» чи «народного», я утримувався від голосування або виходив з приміщення. На одному такому голосуванні ректор запитав:
– Хто за?.. Проти?... Прошу записати.
А я тоді з місця:
– Чому ви не запитуєте, хто утримався?
– Я і так знаю хто.
– Ну, то прошу записати в протокол, що один утримався.
Коли мій термін перебування на посаді завідувача кафедри закінчився, на велике моє здивування, Еммануїл Мисько рекомендував вченій раді затвердити мене на цій посаді ще на п’ять років.
Навесні, крім обов’язкової практики, я поставив перед студентами всіх чотирьох курсів нашої кафедри завдання створити по одному плакату на тему рідної української мови, і всі експоновані твори на прохання дирекції ми подарували у фонди музею. У газеті «Високий Замок» мистецтвознавець Марія Ваврух писала: «21 серпня, напередодні сьомої річниці проголошення незалежності України, в Національному музеї Львова відкрилася виставка під назвою «Передаймо нащадкам наш скарб - рідну українську мову». Основними експонатами виставки є плакати, що їх створили студенти факультету промислової графіки Львівської академії мистецтв. Це перша в нашому місті виставка політичного плаката».
Пізніше ми запросили на кафедру викладати історію графіки Романа Яціва, відомого знавця в цій галузі мистецтва.
ПРО ІКОНИ
В інституті ми вивчали історію українського мистецтва. Цей предмет викладав наш тодішній ректор Яким Запаско. З тих лекцій мені запам’ятався один епізод. Яким Прохорович, показуючи нам репродукцію Богоматері Одигітрії шістнадцятого століття, сказав: «Подивіться на цю ікону. Хіба це Матір Божа? Та це ж проста наша селянка, жінка- трудівниця». Все-таки вона не виглядала на просту жінку. Вже пізніші реалістичні ікони Богоматері були подібні на наших жінок, а ще пізніше наші іконописці дійшли до того, що у XX ст. Юліан Буцманюк малював Богоматері як портрети своїх знайомих, а лики святих були подібні на друзів та сусідів. Отут можна вже було б сказати, що Богоматір - то проста наша жінка. Отже, ми бачимо, що кожного століття мінялася мода і, відповідно, малювалися інакші ікони. Богдан Горинь прочитав мені маленьку лекцію на цю тему, і все прояснилося.
Галицька ікона (я буду говорити лише про неї) до XVII ст. опиралася на візантійські традиції Іконописці уживали грубі дошки (до 4 см). Відступивши від краю як мінімум три сантиметри видовбували ковчег глибиною до півсантиметра ґрунтували, часом наклеювали тонке полотно і темперою малювали ікону. Це було площинне зображення, лінійний рисунок і скупа кольорова гама. Ікона XV ст. має скромне тло без орнаменту, натомість ікона XVI ст. має на тлі рельєфний орнамент. Отак можна виразно побачити різницю між століттями. Ясна річ, що різниця ще існує і в колориті, і рисункова, але, щоб це зрозуміти, треба передивитися і порівняти сотні ікон. Моя мета лише звернути увагу на засадничі різниці тим, хто хотів у майбутньому займатися мистецтвом ікони.
Наприкінці XVI ст. сталися переміни у мистецькому житті у зв’язку з Люблінською унією 1569 р. Цим було зафіксовано перемогу Польщі над Руссю і Литвою, а в 1596 р. прийняття Берестейського акта означало відречення від православ’я. З того часу і починається занепад галицького іконопису. Традиції візантійського мистецтва стали пригасати. Захитався давній світогляд, і митці поступово стали переходити на нові шляхи. Перемагав дух класичного реалізму католицького Заходу, а такої кількості та якості шкіл, як там, ми не мали.
У XVII ст. сформувався іконостас. Отут і проглядається основний поділ між іконами. Ікони XVI ст. і давніші були окремими дошками. Натомість ікони XVII ст. і пізніші мали накладні обрамлення і були кілками прибиті до іконостасу. За обрамленням можна розрізнити ікони XVII та XVIII ст. Перші мають по кутах обрамлення бонії - це рельєфні півкулі, а посередині кожної сторони рамки - рельєфні овали. У XVII ст. ще проглядаються візантійські традиції, але переважає моделювання форми, з’являється об’єм. Традиції візантійського мистецтва стали пригасати Захитався давній світогляд, і митці поступово стали переходити на нові шляхи. Перемагав дух класичного реалізму католицького Заходу, а такої кількості та якості шкіл, як там, ми не мали.
У XVII ст. сформувався іконостас. Отут і проглядається основний поділ між іконами. Ікони XVI ст. і давніші були окремими дошками. Натомість ікони XVII ст. і пізніші мали накладні обрамлення і були кілками прибиті до іконостасу. За обрамленням можна розрізнити ікони XVII та XVIII ст. Перші мають по кутах обрамлення бонії - це рельєфні півкулі, а посередині кожної сторони рамки - рельєфні овали. У XVII ст. ще проглядаються візантійські традиції, але переважає моделювання форми, з’являється об’єм. На переломі століть творчість Йова Кондзелевича та Івана Рутковича мала виразне західноєвропейське спрямування. Після них у XVIII ст. посилилися реалістичні тенденції. Потім з’являються вже ікони на полотні.
Підсумовуючи цей короткий схематичний виклад, я говорив своїм студентам (лише тим, які хотіли щось почути): «Уявіть собі, що ви увійшли ввечері до старої дзвіниці. Світить місяць, мало що видно, а там якісь ікони приперті до стіни. Якщо великі - можете взяти з собою одну-дві. Треба взяти найцінніші- це значить XV ст. XIV ст. також було б непогано, але то велика рідкість. Ікони на полотні відкладаємо на бік: це XIX ст. Торкаємося - ікони мають рамки. Це вже цікавіше - XVIII ст. Намацуємо, чи рамки мають бонії. Ні. Наступні рамки. Проводимо пальцями по широких рамках - бонії. Це вже щось є - XVII ст. Можна взяти, але залишилося ще кілька ікон. Це ікони без рамок. Мають ковчег! Доторкаємося до тла ікони - рельєф. Це ікона XVI ст. Ще одна ікона. Має ковчег; пальцями відчуваємо, що рельєфу немає. От пощастило: п’ятнадцяте століття! Треба брати і йти. Це все не жарти».
Якось ми з Любкою пішли на весілля до її рідні недалеко від Львова. Уявіть собі вінчання в церкві, багато гостей, а я піднявся сходами на хори, відхилив маленькі дверцята і опинився на стришку. Мало що видно. Дошки, полотна, пачки, скло; все вкрите порохом, але знайшов дошку. Є ковчег, тло без рельєфу - виглядає на XV ст. Знайшов ще одну, що мала бонії на рамках. Ну, це вже точно XVII ст. Спускаюся вниз – тут молодим гості співають «Многая літа». Я щасливий приєднуюся до них. А моя дружина як побачила мене:
– Ну, як ти виглядаєш? Подивись на своє чорне убрання - все в пилюці. Боже, Богдане, та ми ж на весіллі!
– Зате я знайшов дві чудові ікони.
Найбільше спричинився до збирання галицького іконопису митрополит Андрей Шептицький. Яким треба бути далекоглядним, щоб на початку XX ст., коли іконами мало хто цікавився, сказати, що настала пора збирати якнайбільше і рятувати, що ще залишилося! Почали не тільки збирати, але й консервувати та вивчати. Багато ікон було перемальовано, і то по кілька разів. Коли реставратори почали знімати верхні шари фарби, виявилося, що під ними був цілком інший іконопис попередніх століть, не бачений дотепер. Митрополит Андрей заснував церковний музей, а пізніше національний музей, купивши для цього палац на теперішній вулиці Драгоманова. На посаду директора музею запросив Іларіона Свєнціцького. 1928 р. Іларіон Свєнціцький видав альбом «Іконопись галицької України XV - XVI віків». На мою думку, це найкраща наукова робота на цю тему. З пізніших видань про іконопис жодне не може йому дорівнятися у простоті та ясності викладання думок.
На сьогоднішній час, коли я оглядав виставку української ікони в Києві, мені впало у вічі, що майже вся експозиція складалася з галицьких ікон, більшість яких була випозичена зі Львова. На Великій Україні майже все було знищено комуністами, а найцінніші ікони були забрані до Москви.
Говорячи про ікону, не можу не згадати Петра Лінинського. Митець, реставратор та збирач старовини, він ще й самостійно займався археологією. От мав якесь відчуття, що і де лежить під землею. Іду якось біля Головної пошти - там розритий бульдозерами котлован. Дивлюся, якийсь чоловік щось там метушиться. Приглядаюся - пан Лінинський. Гукаю:
– Пане Лінинський, що ви там робите?
– Та копаю. Тут повинно бути старе звалище, - і показує мені старе скло.
Він мав найбільшу колекцію кахлів XII-XVIII ст. Всю збірку він відреставрував і подарував музею етнографії. А Львівській картинній галереї подарував кількадесят давніх галицьких ікон. Директор, знаючи, як він небагато живе, хотів йому за кожну заплатити той мінімум, що може дати музей, - по триста карбованців, але Петро Лінинський сказав тоді: «Я не можу взяти за них гроші, це не моє». А всю збірку живопису з творами Новаківського, Бойчука та інших він заповів майбутньому музеєві Андрея Шептицького, хоч мав багато дітей і було кому це все залишити. У 1971 р. його виключили зі Спілки художників України.
Продовження – ТУТ.
21.08.2013