VII. Вісімдесяті. Неполітичне

Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.

ПОДОРОЖ ДО СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ

Влітку 1980 р. ми (Влодко Патик, Григорій Олексюк і я) працювали над мозаїкою на стіні рибного магазину “Океан”. Спочатку ми нарощували рельєф, а на нього клали мозаїку. За цією роботою нас застала осінь. Ми захотіли трохи розвіятися.

Рома Патикова подала ідею оглянути Середню Азію. Ми знали, що в тамтешніх готелях ніколи не буває вільних місць, але Рома мала в Ташкенті друзів, які зарезервували нам номери на час всієї подорожі. Летимо зі Львова до Ташкента. Прилітаємо – а там спека понад тридцять градусів. Цілком інші люди. Мечеті, мінарети, арби і осли. Кавуни та дині, запахи прянощів. На вулиці у великих казанах смажать рибу. Ну, просто в інший світ потрапили. Навіть почало видаватися, що і радянської влади там нема. Але, рисуючи мінарети, ми зауважили, що на вершечках немає жодного півмісяця. Так і не побачили ми цього мусульманського духовного символу до кінця подорожі.

В Ташкенті за попередньою домовленістю ми зустрілися з Данкою Тягнибок, яка була там із Зіркою Копиняк. Разом пішли до музею прикладного мистецтва, потім на базар. Сфотографувалися на великій купі дрібної цибулі, яку тутешні мешканці викидали як сміття. А в нас того року цибуля не вродила й треба було вистояти великі черги, щоб купити пару кілограмів. На базарі в маленьких печах пеклися палянички і різні смаколики. Наші знайомі вже верталися назад, а ми ще мали подорож вглиб країни. Зірка зі здивуванням подивилася на Любку:

– А що, в тебе така довга відпустка?

– Та я на лікарняному, – відповіла Любка.

На другий день ввечері ми поїхали в Самарканд. Найбільше нас вразив ансамбль мавзолеїв Шахи-Зінда. Ми бігали біля тих мавзолеїв, фотографували їх і рисували. Несподівані контрасти великих форм так вражали, що ми годинами не могли відірвати очі від цього чуда. Через кілька днів ми виїхали в Бухару. Знову поїздом цілу ніч в дорозі. Там ми побачили багато нового. Цікаві торгові куполи – без вікон, лише вгорі маленький квадратик, що пропускає світло, і цього цілком достатньо. Йдемо по старій вулиці. По боках глиняні стіни приватних будинків. У певному місці вулиця перегороджена. Там весілля. Нас запрошують, садять на килими, приносять нам небачені страви. А їдять вони руками і дуже зграбно. Кавуни розрізують наполовину і виймають м’якоть руками, та так, що нічого в них не тече. Ми як в казці. Але не було алкоголю. Натомість гості нюхали і жували щось нам не зрозуміле. Узбеки, ігноруючи офіційну заборону, практикували многожонство. Казали: Аллах дозволяє мати чотири дружини і більше. Навіть притчу нам розповідали на цю тему. Отже, Аллах створив чоловіків, але їм було дуже нудно жити. І пішли вони до нього просити, щоб він якось звеселив їм життя. Той сказав, щоб кожен з них виліпив собі жінку до вподоби, а щоб вона була йому солодкою, вклав усередину грудочку цукру. А один спритник вклав у свою жінку дві грудочки цукру. Коли вони прийшли до Аллаха, щоб той вдихнув життя в їхніх жінок, Аллах сказав, що серед них є один, який хотів обдурити його, тому він вдихне життя в їхніх жінок, але кожен дістане іншу і не буде знати, в котрій є дві грудочки цукру. Тому мусульмани шукають жінку з двома грудочками цукру, напевно знаючи, що у власній їх немає.

Також ми потрапили до кварталу бухарських євреїв. Це переважно бідні люди. Жінки прядуть вовну, чоловіки зайняті чорною роботою. Ми ніби потрапили в середньовіччя. Зайшли й до їхньої синагоги. Вже пізніше серед багатьох інших із циклу “По Середній Азії” я зробив гравюру “Після вечірньої молитви”, зобразивши, як вони виходять із синагоги і йдуть вузенькою вуличкою додому. Все у них з глини, глиняні стіни будинків, причому на вулицю не виходить жодне вікно. Лише дерев’яні двері з чудесною різьбою. Посередині є невеличкі подвір’ячка, встелені з килимами, а також у центрі є кран з водою.

Шукаючи нових пригод, ми взяли таксі і поїхали в пустелю подивитися зблизька на верблюдів. Рома радісно підбігла до стада, і найближчий верблюд плюнув на неї. Водій сказав нам, що недалеко в пустелі мешкають прокажені. Ми поїхали туди. Все було б нормально, якби ми не почали їх фотографувати. Вони, погрожуючи нам, обступили авто. Ми закрили вікна і ледве втекли. Взагалі, ми зауважили, що мусульмани не люблять фотографування. Коли бачать апарат, заслоняються або відвертаються. Пізніше ми довідалися, що в ісламі не сприймають фотомистецтво. Також в ісламському світі існує заборона зображати Бога та святих на картинах та у пластиці. Їхні святині розписані лише орнаментом. Тому їхній орнамент досягнув небачених висот.

Уже здавалося, що нічого цікавішого від Бухари не може бути, але коли ми приїхали в Хіву, то ніби занурилися в глибину віків. Це старе місто обгороджене величезними грубими стінами з глини. Здається, що впродовж віків там нічого не змінилося. Єдиний транспорт – це арби з віслюками. Готель, в якому ми зупинилися, – колишня медресе (духовна академія). Рисуючи Хіву з високих мурів, я зрозумів, як буду рисувати Львів з Високого Замку. Такі ж маси різноманітних кубиків в основі, лише складніше викінчення. Ще більше враження справив на нас базар, а біля нього постій арб з величезними колесами, як римські колісниці, між ними сотні віслюків і де-не-де силуети людей. Це були вже готові неповторні композиції, і я лише з приємністю фіксував побачене на папері та робив фотографії.

Любці вночі приснився сон, що десь біля нашого готелю стоїть будка “Ремонт взуття” і що там їй можуть за 10 карбованців замінити штучний камінь у срібному персні, який вона перед тим купила своїй сестрі. Зранку за сніданком вона розповіла нам про свій сон, і ми пішли мандрувати старим містом. Через кільканадцять метрів побачили таку будку й заглянули до неї. Там сидів узбек і копирсався в купі старовинних ланцюжків з коралями. Він виколупував  напівдорогоцінні камені зі старих срібних прикрас і вставляв їх в нові. Такий собі ювелір. Він і поставив туркус у срібний перстень Любки, що коштувало 10 карбованців. В нього ми купили ще кілька срібних ланцюжків з коралями, кілька срібних арабських монет. Але найцікавішим був старовинний широкий срібний браслет із сердоліками. Ми вирішили, що купить його той, на чию руку підійде. Перша пробувала Рома – невдача. А Любка зуміла зручно його повернути, і він їй підійшов. Ми заплатили за нього 30 карбованців. Потім з’ясувалося, що він з XVIII століття. “Ювелір” обіцяв на другий тиждень мішечок таких браслетів, але ми мали вже квитки на літак до Ташкента. Отже, в Хіві нам пощастило найбільше, але Патик також мав пригоду. Ще в Ташкенті йому подерлися шкарпетки, і він їх викинув. Потім ми ніде не могли купити нових. Він мав тільки босоніжки на босу ногу, і п’яти йому потріскалися. Лише у Хіві ми купили шкарпетки. Патик казав: «Ви навіть не уявляєте, як приємно ходити в шкарпетках».

У Ташкенті ми купили великі кошики і наладували їх небаченими у нас диньками та виноградом. За сім годин ми були у Львові. Наші кошики стали на диво легкими: більшу частину багажу у нас вкрали. А ще ми довідалися від Нестора Городиловського, що до їхньої лікарні приходили з КГБ перевіряти, з якого числа видали лікарняний листок Любці, й з’ясували, що листок видали під час відпустки. Отже, відпустка автоматично продовжилася, й Любка поїхала на законних підставах. «Хтось доніс на вас», – сказав Несторко.

* * * * *

1984 р. Минає дванадцять років, як зняли мої роботи з експозиції. Тепер у Львові має відбутися обласна художня виставка «Земля і люди». Я заніс до музею картину «Біля базару в Хіві». Подумав собі: «Земля є, люди є, дружба народів є, та ще й арби з ослами. Може, вже забули про виставку графіки в Нью-Йорку?». Та ні. Виставковий комітет відхилив мою роботу.

ВАТТО (WATTEAU)

Захопився я старовинними креденсами. А чому б не поставити в кухні креденс з дуба та червоного дерева, з різьбленими голівками ангелів та мармуровою плитою? Такі креденси я бачив у знайомих. Це були переважно роботи львівських майстрів XIX ст., стиль «еклектика», якому пізніше дали назву «історизм». Майстри робили переспіви бароко, ренесансу та інших стилів. Розпитував знайомих, чи хто не продає. У Львові тоді вже довший час поширювалася мода на меблі з тирсоплити, полаковані до дзеркального блиску. Запитував я і в Ліди Дякон, яка працювала тоді у картинній галереї. Вони купували подібні речі для фондів. Пішли ми з нею до старенької польки, і я купив “віденський сальончик” — чотири крісла, два фотелі та канапу під бароко. Пішли до іншої. Здавалося, що нічого цікавого немає. На кухні у неї був безлад, стояв простенький креденс, але на ньому я побачив перевернуту вищерблену тарілочку. Моє серце закалатало: на ній був ручної роботи фірмовий знак — схрещені мечі, намальовані синьою підполивною фарбою. Це знак майсенської порцеляни. Я перевернув тарілочку –  кольорові розписи з китайськими мотивами. Здається, що це ранній Майсен, тоді майстрів надихала китайська порцеляна. Я подивився довкола, чи немає де філіжанки, і знайшов і дуже гарну, також із соковитими розписами ручної роботи. Ми з сиділкою зайшли до кімнати. Старенька радо погодилася продати цей комплект.

– А чи не пригадаєте собі, де відбитий кусочок?

Так, вона знає: десь у великому комоді навпроти ліжка. З дозволу господині я виклав вміст комоду на підлогу і почав уважно складати все назад. За пару годин знайшов кусочок порцеляни. Так я став власником майсенської порцеляни. Ще на стіні я зауважив велику картину висотою понад метр у чудесній золоченій рамі. Картина потемніла від старості. Типова барокова паркова сценка з музикантами та арлекіном в теплобронзових тонах. Така собі ідилія зі скульптурою амурчика на п’єдесталі. Я придивився – виглядало на копію, зроблену десь на початку XIX ст. Копію, бо надто вже гладко було все вимальоване, а добрий майстер грубше кладе фарбу, часто перемальовує, щось шукає. Я мав великі сумніви, але про всяк випадок запитав господині, чи не продає. Жінка погодилася продати за сто карбованців. Я відступив назад – здалека картина виглядала чудово, як з галереї. Але сто карбованців! І де я буду її тримати? В інтер’єр мого дому вона не вписувалася. Ми подякували, попрощалися і пішли.

У цей час Славко Тягнибок отримав нове помешкання в будинку, збудованому ще за Австрії. Великі кімнати з високими стелями, розкішна кухня, широкий коридор. Переніс туди старовинний креденс із різьбленими з дерева фігурами, “віденський сальончик”. Думаю, пасувала би там велика картина під рококо. Тягнибока ми всі любили. Він був бронзовим призером із метання диску Римської олімпіади, потім головним лікарем збірної СРСР із боксу. До нього приходила зі своїми проблемами неймовірна кількість людей. Приходили зігнувшись, а виходили переважно випростані. Всіх, кого знав, він запрошував до себе на масажі. Пам’ятаю, як поклав мене під лампу, нагрів, потім щось пекуче налив на хребет і почав розтирати величезними руками. Я, правда, тоді з хребтом не мав жодних проблем, але він хотів показати мені свою вправність. Він мені казав, що пальцями все чує. Не знаю, правда це чи ні, але я сам читав у газеті, що якийсь боксер, здобувши олімпійську медаль, сказав, що дарує її лікареві, бо той пальцями зупинив йому кров під час бою.

До нього приходили лікуватися відповідальні працівники з обкому партії. Були випадки, коли їх привозили до нього скручених. Без Тягнибока не могли обійтися. Відповідно, він мав доступ до їхніх закритих магазинів. Але всі ті, як тоді їх називали «дефіцитні» товари в нього не залежувалися. Він запрошував своїх друзів, і разом вони споживали ті всі балички, червоні і білі риби, ікру, коньяк. А ще його дружина Данка вважалася у Львові неперевершеною господинею. Вона пекла торти за австрійськими рецептами. І коли для іншої жінки випікання тортів є карою Божою – повною ізоляцією, щоб хтось не перешкодив, то вона це робила в кухні, де багато гостей, і одночасно могла ще й брати участь у товариській бесіді. Не знаю, чи завжди хотіла спілкуватися, але гості були постійно.

Серед гостей було і багато митців. їхня присут­ність створювала таку собі богемну атмосферу. На зустріч Нового року Тягнибок організовував кількаденні виїзди в Карпати. Пам’ятаю перший такий Новий рік. Коли поверталися назад, то Люся та Нестор Городиловські запросили нас на поправини до себе в Стрий. Нестор, довідавшись, що мене цікавить старовина, налив мені шампанського по вінця у давній кухоль для пива (їхня сімейна реліквія) і сказав, що як вип’ю до дна – кухоль мій. Я випив.

Так-от я подумав, що до сальону Тягнибоків пасувала би та картина. Зайшов я до них, а Славко відразу: “Данко, накривай!”. Кажу, що немає часу. Я бачив в одної бабусі гарний пейзаж, думаю, що пасував би до їхнього інтер’єру. «Ну, – каже Славко, – як сподобається моїй жінці, то купуємо». Ми пішли. Картина Данці сподобалася, а ще більше сподобалася рамка. Тягнибок заплатив сто карбованців, а ще  двадцять додав за якесь не найкраще крісло з кухні – сказав, що за цей додаток вона буде мати на вітаміни. Картина велика. Щоб завезти додому, викликали з обкому “Волгу”. Почали відзначати покупку. Відзначали допізна, і на прощання я сказав, що вимучений і завтра на продовження святкування не прийду. Перший раз в житті о десятій вечора ми полягали спати, а тут дзвінок. Дзвонив Тягнибок. Каже, що Данка мила пейзаж милом від страшного бруду так, як я рекомендував, і потім зауважила на п’єдесталі підпис червоною фарбою. Напевно, якийсь художник. Каже, що такого не чув, – може, я знаю. Написано латинкою. Тяжко прочитати разом, але по буквах то буде В, А, Т, потім ще раз Т, потім Е, знову А і U. Я кинувся до історії  мистецтва на польській мові: «Ватто (Франція) – чільний представник рококо». Я онімів. Який там сон!

– Любко, біжимо!

А Тягнибок знову дзвонить. Каже, що прийшли вже Усьо Капустянський з дочкою і Патик з жінкою За п’ятнадцять хвилин ми були на місці. Забава в розпалі. Стіл накритий, всі веселяться. Мене провадять до картини. Стаю на крісло, дивлюся – WATTEAU. Мене вітають. Така картина! А як пасує до каміну! А збоку такий креденс! А Патик говорить, що недавно слухав передачу з Лондона, і там на аукціоні продали Ватто за п’ять мільйонів фунтів стерлінгів, але невеликого розміру. А така велика хтозна скільки коштує. В Ермітажі, здається, є лише дві його картини. Ватто помер, маючи всього тридцять з лишком років. Так виглядає, що на теренах Радянського Союзу це третя. А Усьо каже, що пейзаж чудесний, фігурки на ньому теж просто чудо. Я вже рознервувався і кажу:

– Та хіба ви, пане Капустянський, розумієтеся на фігурах?

А сам собі думаю: «П’ять мільйонів фунтів стерлінгів! Таку суму я мав у кишені. П’ять мільйонів! Як я міг упустити?». А мені наливають, собі щось там наливають. Радість велика, тішаться. Аж тут хтось пригадав, що недавно вийшов указ “Про збереження національної спадщини”. Тепер музейні працівники будуть перевіряти приватні колекції. Збірки будуть брати на облік і контролювати, чи цінності зберігаються в належному стані. Якщо не така волога або сухо, або сонце світить не туди, то цінності можуть вилучити. Неналежні умови завжди можна знайти.

– Дійсно, я свою колекцію дерев’яних свічників – трійць – спакував у пачки і тимчасово дав сусідам на зберігання. Побачимо, як будуть розгортатися події. Я знаю, до Мотики вже приходили з музею. Цікавилися, як зберігається його збірка, чи в належному стані. Та вони як захочуть вилучити – нема проблем. Температура не та – і все! Я думаю, Славку, зніми зі стіни, поки ніхто не бачив, і поклади за шафу. Всяке може бути.

А Тягнибок на те:

Ви знаєте мене – я не вмію тримати язика за зубами. Я вихляпаю все, і вони заберуть картину.

Усі почали його вмовляти, що не вихляпає, почали реготатися, що, може, таки й вихляпає і все пропаде. А Тягнибок на це каже:

- Ні, я твердо знаю: для мене затяжко з тим жити. То не для мене. Богдане, забирай картину, бо душевного спокою з нею я мати не буду. Все, забирай!

Усі оніміли, і я також. Думаю, зараз вискочу на стіл і зніму. Тепер я реально відчув мільйони фунтів стерлінгів. Всі дивляться на мене, що я буду робити. Я собі думаю, що не випадає якось так скочити, забрати і побігти додому. Добре було б, якби Тягнибок ще раз попросив мене забрати Ватто. Але він не робить цього. Тимчасом Усьо відтягнув його набік і щось нашіптує на вухо. Той Усьо щораз менше починає мені подобатися, а колись був таким приємним чоловіком. Любка хотіла мені щось сказати, але Тягнибок потягнув її з Усьом до кухні.

А тут ще Данка каже, що то все-таки міщанська картина, все таке солоденьке. Хтось не згідний:

– Та таку річ Сорока, можна сказати, подарував, а їй ще міщанством пахне?!

А я додаю:

– Та відтепер я до вашого дому на всі імпрези до кінця життя буду приходити без презентів.

Данка:

– А мені все-таки найбільше подобається рамка.

На це з кухні вертається компанія, і Тягнибок каже:

– Ситуація така. Вже всім зрозуміло, що з тою картиною нам тут нема чого робити. Все це може закінчитися великими неприємностями для нас усіх. Вихід такий: Усьо купує в мене картину. Дає мені авто (“Москвич”), гараж і десять тисяч карбованців. Він вибирається до Канади. Візьме з собою картину в багаж. Стягне її з підрамника, заверне між одяг й провезе. Сороці я даю десять тисяч карбованців, собі беру авто й гараж, та ще й рама для Данки залишиться. Богдане, погоджуєшся? Ти вирішуй.

А тут ще Рома Патикова зі своїми дурними жартами:

– Як купувати, то треба по справедливості. Сорока має першенство: він знайшов цю картину.

Я собі подумав: «Яке першенство? Як я можу купувати? Що я можу запропонувати? Та я не маю таких грошей». Я знав, що недавно в пана Капустянського померла дружина й він вибирається до свого брата, який мешкає в Торонто, а тепер ще й на аукціон. Тут нам дає тисячі, а там буде мати мільйони. І я крикнув голосно:

– Це грабунок! Цей ветеринар нас грабує!

А потім собі подумав: «А яку я маю альтернативу? В Тягнибока картину заберуть, це без сумніву. Він не витримає, щоб не похвалитися своїм обкомівським друзям, і вони в нього цю картину заберуть. Заберуть – і тоді я взагалі нічого не буду мати. А так хоч десять тисяч. Краще, ніж нічого. Інженер за рік заробляє тисячу карбованців. Я, на щастя, не інженер, але все- таки. А з іншого боку, то Усьо дійсно грабує нас». Я подивився на годинник – була вже п’ята година ранку. Всі гарно побавилися довкола Ватто. Що мені робити?

Тут Тягнибок сідає біля мене і каже:

– Богдане, то не Ватто.

– Як не Ватто?

– Та прийшли вони до нас подивитися, що я купив, і питають, де Сорока. Я їм кажу, що змучився і не прийде. А всі заговорили: «Як не прийде? Без нього нема забави». І тут Патик витягає червоний олівець, пише “WATTEAU” і каже: «Дзвони, Сорока буде тут за 15 хвилин».

Найменше бавилася Любка, бо Тягнибок вже в дверях не витримав і відразу їй все проляпав. Вона пробувала мені щось сказати, але я й слухати не хотів і казав: «Ну що ти, Любко, можеш мені сказати?».

ЩЕ ОДИН ДОНОЩИК

В Ярослава Тягнибока на забаві завжди крутився Мирон Копиняк. І до нас на Маланку він прийшов непрошений разом зі своєю дружиною. Прийшли разом з Тягнибоками. Я ще поцікавився в Данки, навіщо вона їх із собою привела. А вона каже, що вибиралися вони вже виходити з дому, а тут Копиняки. «Питають, куди йдемо. «О, як, ви на Новий рік? То, може, ми з вами підемо?» Якось нам не випадало відмовити їм, то вибач уже». А в нас тоді була повна хата гостей, як то на Новий рік: одні в кухні, другі в покоях І танцюють, співають, жартують, бавляться. Мирон все-таки відрізнявся від всіх. У нас були цікаві люди.

Через деякий час приходить він до мене і каже, що приніс переписати плити групи LED ZEPPELIN. Я дуже втішився, бо в той час, звідки міг, переписував на магнітофон з плит легку музику для всіляких забав, а тут такі плити самі мені в руки йдуть. А він каже, що це з КГБ мені передали, щоб я переписав собі, а потім він мені нові плити принесе. «Ах, – думаю собі, – виглядало так, що щастя привалило, а тут знову КГБ!». Отже, Мироне, забирайся.

ПРО ОДНЕ ЛІТО В КАРПАТАХ

Десь посеред вісімдесятих років до Дори приїхав Мітя Вайцнер з дружиною і донькою, знаючи, що ми там відпочиваємо. Відразу оживив наше товариство. Розказував купу новин про музичне життя, а оповідати він вмів. Тоді були найкращі часи камерного оркестру консерваторії. Леся Деркач була художнім керівником, а Вайцнер-концертмейстером. Але фактично його роль цим не обмежувалася. Він не тільки вчив з оркестром всі партії, проводив репетиції, але й знаходив цікавий репертуар. Лише при ньому приїжджали солісти світового рівня, які були його друзями. Назву лише кілька імен: Ю. Башмет, О. Криса, В. Співаков, І. Ойстрах, Г. Кремер, О. Слободяник. Я міг би списати цілі сторінки про ці зустрічі і розмови, але хай це зробить сам Вайцнер – буде захоплююча розповідь про музичне життя Львова. На тих концертах я витягав блокнот і рисував. Переважно музикантів, а головно руки – спосіб тримання смичків, інструментів. І все це я робив, слухаючи музику. На цій основі створювався цикл «Похід гномиків».

Але вертаюся назад. Приїхав Мітя Вайцнер до Дори і по кількох днях каже:

– Робимо прогульку до Космача. Давай відвідаємо Харитю. (Вона тоді була концертмейстером басової групи в камерному оркестрі.)

– Ах, який вона музикант!

Як вона грає на віолончелі, то мені в тисячу разів легше, коли вона грає. Вона відчуває живу пульсацію, живий ритм, який відповідає змісту тої музики, яку ми граємо. Ах, як вона відчуває ритм музики бароко! Особливо прекрасна в романтичній музиці.

– Добре, їдемо.

Космач. Я пригадую собі мій перший приїзд туди. Це був 1958 р. Тоді я вступив до інституту Харитя Колесса збиралася на вакації до Космача. Її тато їхав туди вантажною машиною з купою речей до нової хати, яку йому збудували на присілку Діл а я поїхав з ними. Під’їжджали ми до села зі сторони Яблунева. Коли авто виїхало з лісу, перед нами відкрилася неймовірної краси панорама. Між горами лежав Космач. Недаремно кажуть, що Космач-серце Гуцульщини. В Космачі роблять найгарніші писанки і такої ж тонкої роботи є вишиття сорочок. В Космач на пленер перед війною виїжджав зі своєю школою Олекса Новаківський. Його кращий учень Михайло Мороз навіть одружився з гуцулкою і замешкав там. В Космачі він намалював найкращі свої пейзажі. Перед закінченням війни до нього підійшов один чоловік і сказав, що має завдання його ліквідувати. Мороз із дружиною негайно покинули село і встигли виїхати до Відня, а потім до Америки.

Тоді на цвинтарі я побачив стареньку гуцульську церкву. Пам’ятаю, як зайшов у цей храм і переді мною постав монументальний іконостас. На мене дивилися суворі лики святих. Обмежена кольорова гама, рисунок зроблений твердою рукою. Цей незбагненний дух ікон справив на мене неповторне враження. Пізніше Параджанов забрав цей іконостас і використав його при зйомках фільму «Тіні забутих предків». Згодом я бачив ці ікони в Музєї українського мистецтва в Києві. Їх вже ніколи не повернули до Космача. А храм радянська влада ремонтувати не дозволила. Його використовували лише для похоронного обряду, і він завалився на очах української інтелігенції, що відпочивала в Космачі. Ось що написав про цю церкву у своєму есе «Хроніка опору» Валентин Мороз: «Тут – коріння української трагедії. Національна спадщина ще не стала для нашого інтелігента коштовністю».

У Космачі був сильний рух опору. Як розказував мені Микола Клапцуняк, 1944 р. НКВД направило в село каральний загін чисельністю 400 осіб, з яких залишився живим лише один. Та й колгосп тут вони не зуміли створити. Вже після проголошення незалежності люди в Космачі хотіли гідно поховати бійців опору і почали шукати та розкопувати таємні поховання. Місцева влада, що складалася з комуністів, не дозволила їх поховати на місцевому цвинтарі. Урочисті поховання відбулися в селі Яблунів.

В Космачі я познайомився зі священиком отцем Володимиром Романюком, який заклика́в у своїх проповідях зберігати свою ношу і традиції предків. 1971 р. він хрестив доньку Наталки та Святослава Максимчуків, а хресними були моя Любка та  Михайло Косів. Роком пізніше отця заарештували, а в часи незалежності він став патріархом Української православної церкви Київського патріархату.

Це так коротко сьогодні я згадав про Космач, а тоді в Дорі ми раненько сіли на поїзд і поїхали до Микуличина, а звідти пішки через гори надвечір прийшли до Космача. Допізна ми сиділи на подвір’ї за столом. Соломія з Галею (дочка Хариті) грали в бадмінтон. Переночували ми в сусідів, а вранці Микола Філаретович запросив нас нагору до своєї спальні. Маленька кімнатка з одним ліжком. На столику стояв маленький патефон. Професор корбою завів його і на плиту поставив голку. Залунала чарівна музика. Трошки шипіло, але це додавало чару. Вже прощаючись, ми повернулися лицем до ліжка, і наші погляди з Вайцнером зустрілися: над ліжком висів портрет Леніна. Правда, це була гравюра Касіяна. Все-таки мистецтво.

Далі ми пішли вбік Снідавки. Ще раз переночували десь у стайні на пахучому сіні. Зранку будимося – і Любка зауважила гострі вила за сантиметр від очей Вайцнера. Раненько ми вийшли і високо під хребтом надибали старовинну ґражду. Виглядало, що це вже була остання на Гуцульщині. Вийшов господар – невисокий, але кремезний гуцул, вже досить старий, в білій сорочці і в капелюсі. Показав нам хату. Ми подумали: «От побачимо зараз старовину!». Але нічого цікавого не було, крім величезної бочки, більшої за зріст людини. Казав ґазда, що сам приніс її на своїх плечах. Було спекотно і дуже парило. Аж десь пополудню ми дійшли до Косова, зайшли до готелю, положилися на ліжках, і тоді ринув дощ, просто злива.

Продовження – ТУТ.