VI. Сімдесяті.

Повний зміст спогадів Богдана СОРОКИ – ТУТ.

КІЛЬКА ПРИГОД З МОГО КОЛЕКЦІОНУВАННЯ

Одного разу прийшов до мене пан Вітрук з трійцею. Хотів обміняти на венеційські коралі, яких я з легкою душею міг позбутися, бо для мене трійці були понад усе. Ми собі посиділи, поговорили, випили чорної кави. Я дотепер пам’ятаю ті жовті коралі з золотом, пересилені мосяжними бубонцями. Заміна була дуже нерівноцінною, бо трійцю я дістав  не найкращу. Ще ми роздивлялися мої коралі. Були чорні і білі з рожами, а одна була незвична - чорна, з пасочком золотим, а по боках білі мережива, що перепліталися із синіми крапочками. Так ми це все залишили на столі та пішли відпровадити гостя до кінця вулиці. Вернулися. Складає Любка коралі до касетки і раптом завмерла: «А нашої улюбленої коралинки нема». Почали шукати. Може, впала? Може, покотилася? Нема. Отже, що? Хтось взяв. Хто? Вітрук. Та не може бути! Я почав кричати: «Як таке може бути?! Я зроблю йому авантуру! Всім розкажу! Буде скандал!». І тут до кімнати заходить Стефця, бабусина служниця, і приносить коралину. Ми дивимося - а коралина не та. Стефця вийшла, попорпалася в своїй шафі і приносить другу. Знову не та. І так за п’ятим разом принесла ту, найгарнішу. Я її тоді запитав, як вона могла так зробити. Відповіла, що така краса - не могла втриматися.

* * *

У ті часи ми відпочивали на вакаціях у Косові. Звідти можна було легко рухатися в усіх напрямках. Раненько - на автобус, а ввечері верталися. Зустрів я там свого кума, Ярослава Лемика. Він відпочивав з дружиною. Щоправда, відпочивала лише дружина, а він ганяв по селах. Потягнув мене до себе додому, а там уже ціла колекція. Я запитав, як він зумів стільки назбирати. Каже, що ходив по низах, ближче до Коломиї: «Ви по горах бігаєте, а тут маса цікавих речей, і ніхто ще тут взагалі не ходив».

Як кумові, подарував мені керамічний поставник. Чудесний! Він мав їх кілька, й один був датований 1835 роком. Зрозуміло, що датованого не подарував, але я і так був дуже щасливий.

– Завтра їдемо до Ключева. То перед самою Коломиєю, там вже гір нема.

Раненько, першим автобусом ми були в Ключеві. Щоб не вештатися один поперед другого, вирішили, що один іде наліво, другий - направо. Ввечері зустрічаємося на останній автобус. В мене повний наплечник мисок і трійці, в обох руках по іконі на склі. Бачу - вже стоїть автобус, а з другого боку суне Лемик, також в обох руках має ікони на склі і зверху повний наплечник. Сіли ми в автобус і почали відсапуватися. Обмінялися враженнями, і дійсно виявилося, що ми були першими збирачами, які тут побували.

Восени я всі свої здобутки за літо розклав по кімнаті: образи - під стіну, трійці, миски, венеційські коралі й т. п. — на підлозі й запросив пана Вітрука, щоби похвалитися своїми здобутками. Коли прийшов пан Вітрук, ми з Лемиком почали розказувати, як все це легко нам дісталося. А ще підбрехали, що мішечки з венеційськими коралями я лишив у Косові, бо не мав як привезти. (Тоді ми ще не мали авт і все возили в наплечниках). Пан Вітрук завмер. Дивився, але майже нічого не сказав. Попрощався. Більше він зі мною не говорив. Ніколи.

ЗНОВУ ПРО МАМУ Й ТАТА

18 вересня 1972 р. Любка поїхала зустрічати маму, якій закінчувався 25-річний термін ув’язнення. Дорога туди проходить через Москву: з Казанського вокзалу відправляється поїзд «Москва - Уфа». На вокзалі завжди довжелезні черги, велика тиснява, сморід. Наперед квитки неможливо дістати. Отже, цілий день вона простояла в натовпі і ввечері сіла на поїзд. Раненько приїхала на стацію «Потьма». Тоді швиденько перебігла на другу стацію, звідки іде «теплушка». Це кілька вагонів спеціального потяга, який сполучає Потьму з таборами. За вікном соснові ліси змінюються зонами, огородженими колючими дротами і дощатим парканом з вишками й охороною. Кінцева станція - «Барашево», де знаходився табір ЖХ-385/6. Тут добувала свій термін ув’язнення мама. Любка стояла біля вікна і раптом, не доїжджаючи до станції, побачила гурт жінок-в’язнів і серед них маму. Вона була здивована, бо до закінчення терміну ув’язнення залишилося ще три дні, а нас запевнили, що вона буде звільнена 21 вересня з того табору, де відбуває покарання, тобто з Барашева. Любка крикнула з вікна:

– Мамо, що ти тут робиш?

– Мене кудись везуть.

Потяг доїхав до кінцевої станції і через кілька хвилин повернувся назад. Любка не сходила і бачила, як поїзд зупинився біля табору й у спеціальний заґратований вагон посадили в’язнів. Цілу дорогу вона пильнувала, чи маму десь не висадять, і так доїхала назад до Потьми. Тут Любка швиденько вискочила з поїзда і побігла до вагона, в якому везли маму. На в’язнів чекала машина «чорний ворон», і конвой із собаками переводив їх з поїзда до авта. Любка йшла за ними і перемовлялася з мамою, але не знала, куди її везуть. Начальник конвою не забороняв їм розмовляти, а наприкінці сказав, що вже давно не чув рідної мови. Любка скористалася його прихильністю, підбігла до мами і дала їй торбу з харчами та запитала начальника, куди маму везуть. Він сказав, що в пересильну тюрму у Потьмі. Машина поїхала, а Любка пішла шукати пересильну тюрму і нічліг. Знайшла тюрму і місцеву жінку, що погодилася її переночувати. Через деякий час прийшов якийсь чоловік і також попросився до тої хати на ніч.

Любка мала ще два дні часу і пішла в штаб добиватися дозволу впорядкувати могилу тата на табірному цвинтарі в Барашеві. Хрест ставити заборонили - там мала бути табличка з номером. Коли Любка запитала, чи можна хоча б оправити могилу дерном, вони промовчали, і вона вирішила, що може це зробити. Цвинтар виглядав так: десь за п’ятдесят метрів від робочої зони було піщане поле, яке тяглося аж до соснового лісу, а зліва направо мало, може, з триста метрів. Воно було усіяне дерев’яними кілочками з табличками, на яких виднілися номери. Ряди могил позначалися буквами алфавіту, а самі могили - цифрами. Сказали, що могила Михайла Сороки має номер К-7. Колишня наглядачка, вже пенсіонерка, розчулилася, що Любка хоче оправити могилу свекра, пожаліла її і почала помагати носити дерен. Це було досить далеко, десь біля якогось струмка, що коло лісу. Потім в лісі назбирала шишок і виклала з них на могилі хрест. Наглядачка навіть звідкись принесла свічечки-офірки. Поки Любка отримала дозволи, поки показали могилу (до речі, не ту, як виявилося через двадцять років), минуло два дні. Вечорами, коли вона поверталася на нічліг, квартирант розпитував її, для чого приїхала, чому мама ув’язнена, чим займалася. Між розпитуванням розхвалював радянську владу. Їй не дуже хотілося з ним говорити, і вона щось там йому відбуркувала.

Настав ранок 21 вересня 1972 р. Любка прокинулася о четвертій годині ранку, бо о п’ятій вже мали випускати в’язнів. Господиня сказала: «Дєтка, я піду з тобою». Десь перед п’ятою ранку вони стояли біля воріт тюрми. Було темно, почало трошки сіріти. Відчинилася широка металева брама, і досить великий гурт в’язнів вийшов. Серед них десь посередині Любка впізнала маму. Вона була в кирзових черевиках без шнурівок, пасяста суконка, поверх –бушлат: така собі куфайка, на голові зелена хустка, а в руках мала дерев’яну валізку. Любка підбігла до неї, взяла ту валізку, і вони пішли до хати, де вона ночувала. Господиня йшла дискретно на віддалі за ними.

Квартирант уже прокинувся. Спочатку якось так заглядав у шибку через двері, а потім увійшов і з цікавістю подивився на маму. Мама пішла перебратися в одяг, який Любка привезла з собою. Свій тюремний одяг кинула у дерев’яну валізку, копнула її ногою і зібралася йти, а господиня каже: «Ви що, не забираєте своїх речей?». Мама відповіла, що вони їй не потрібні, і разом з Любкою пішла до станції. З дому вийшла вже зовсім інша жінка, на якій не було тавра двадцятип’ятилітнього ув’язнення.

Вони поспішали, бо мамі дали квиток на поїзд, а Любка квитка не мала. На станції була велика черга до каси, а поїзди проходячі, і тому квитки продавали лише за годину до приходу поїзда. Надії купити ще один квиток майже не було. До мами підійшов кагебіст і сказав:

– Зарицкая, нємєдленно от’єзжайтє! Зараз підійде ваш поїзд.

Вони, очевидно, боялися, що вона вернеться і піде на могилу чоловіка.

– Я нікуди не поїду без невістки.

За кілька хвилин принесли Любці квиток, і вони сіли в плацкартний вагон до Москви. По дорозі розмовляли.

– Що було би, якби ти мене не побачила? Як би я їхала в тих черевиках без шнурівок? Без копійки?

Мама розповіла, для чого її перевезли в пересильну тюрму. Коли відчинили двері до камери, виявилося, що там є якась жінка, яка почала кричати, що протестує, що до неї когось підселили. Її ніхто не слухав, двері зачинили, і вони залишилися двоє в камері. Жінка продовжувала протестувати: мовляв, вона політична і вимагає окремої камери. Мама спокійно відповіла, що вона теж політична, а собі подумала, що, очевидно, замислили якусь провокацію. Жінка, як почула українську мову, здивувалася і запитала:

– Хто ви?

– Я - Катруся Зарицька.

Тоді жінка почала вибачатися, обнімати і цілувати.

Як виявилося, це була Ніна Караванська, яку везли в табір. Кагебістам, очевидно, було цікаво, про що вони будуть говорити. Мама намагалася їй пояснити на мигах, що їх слухають, але Ніна, втішена зустріччю, говорила безперестанку і без самоцензури. Потім  мама розказувала, що це вже цілком інакші в’язні.  Ніна вимагала фарби для волосся, губної помади  того, чого їм і в голову не приходило добиватися.

До Москви приїхали надвечір. Мама мала  скерування до Вінниці і відповідний білет. Там вона мала з’явитися в міліцію й отримати паспорт, бо в неї була тільки довідка про звільнення. У Західну Україну їхати їй було заборонено, але вони вирішили все-таки їхати до Львова. Любка сподівалася, що вони вирушать того ж вечора, але мама мала дуже багато справ у Москві: кудись дзвонила, відвідувала своїх знайомих, передавала якусь важливу інформацію з таборів. Усе це затяглося на три дні. Нарешті вони сіли в потяг. Аж раптом чують, що хтось бігає по вагону, відкриває купе і запитує: «Здесь Заріцкая? Здесь Заріцкая?». Нарешті відкрились двері купе, в якому вони сиділи, і мама сказала, що вона Зарицька. Той чоловік кинувся її обнімати, всадив в руки оберемок жоржин. Як виявилося, це був Олександр Гінзбург, який від когось довідався, що Катерина Зарицька від’їжджає цим потягом, і шукав її по всіх вагонах.

На вокзалі у Львові лише я прийшов їх зустрічати. Ми зумисне не хотіли робити ніяких демонстрацій, щоб маму не забрали просто з двірця. Приїхали додому, і мама, переступивши поріг, сказала: «Бачиш, мамусю, я вже вернулася. Так, наче п’ятнадцять хвилин тому вийшла з хати».

Вдома зібралася родина, і мама кожного упізнала, навіть тих, кого ніколи в житті не бачила, - казала, що запам’ятала з фотографії. Біля хати постійно чергували, спостерігаючи, хто приходить і відходить. Так тривало місяць, а тоді прийшли з міліції з перевіркою паспортів. Виявили, що мама не має паспорта, і здивувалися, чому ми нічого не робимо, щоб Зарицьку прописати у Львові, зважаючи на те, що вона має стареньку маму, якій потрібен догляд. Запропонували мені подати прохання до начальника міліції прописати маму у нас. Я відповів, що їм не вірю і просити в них нічого не буду; хочуть - то нехай самі прописують. А бабця написала таку просьбу. Вони тут же на цій заяві написали резолюцію, щоб Катерина Зарицька упродовж 24 годин покинула Львів. Але за цей місяць ми вже зорієнтувалися, що найближчим місцем поза межами Західної України є Волочиськ. У Підволочиську, перед Збручем, мешкає родина тата, а за Збручем вже є Волочиськ.

Отже, мама поїхала до Вінниці і їй дали дозвіл проживати в Хмельницькій області. Винаймала кімнатку на краю Волочиська, що фактично був як село. За кілька тижнів господиня відмовила їй, і мама мусила шукати іншу хату. Людей лякали, що вони дають притулок бандитці, міліція крутилася біля хат, а в той час колгоспники крали буряки, картоплю та інше, гнали самогон. До того ж за мамою був спеціальний нагляд і вона мусила кожен день мельдуватися в міліції. Ця нестабільність її дуже мучила, і вона казала, що в таборі було краще. Але через деякий час гласний нагляд зняли і можна було приїхати на три дні до Львова. Тепер вже тут міліція пильнувала, і на четвертий день під хату під їжджав «чорний ворон», щоб депортувати її з міста. Одного разу забрали з книжкового магазину, що навпроти пам'ятника А. Міцкевичу. Завезли у відділення міліції, посадили за грати, і я приходив туди її визволяти.

Навесні нам вдалося купити у Волочиську півхати без права на земельну ділянку. Це була глиняна халупа під стріхою. Були сіни, кухонька та кімнатка 15 метрів квадратних. В печі треба було палити вугіллям. Перед хатою було невеличке подвір’я. Мама була щаслива і з великим ентузіазмом взялася за ремонт. На щастя, в село проводили газ, і вона провела собі до хати опалення.

Через рік приїхала до неї Одарка Гусяк, яка також відсиділа 25-річний термін і не мала до кого повернутися. Як і моя мама, вона мала тяжке слідство, правда значно коротше. Їй затискали пальці між дверима, гасили цигарки до нігтів, а найстрашніше було, коли били гумовими палицями по п’ятах. Від того стрясалася голова. Але найгірше було те, що за фанерною перегородкою катували її маму, яка несамовито кричала від болю. Потім довгі роки Одарка при найменшому шурхоті чула крики своєї матері.

Разом уже було легше. При кожній можливості мама забирала внучок до себе. Все їм дозволяла і догоджала, навіть не сварилася, коли вони вимурзувалися з ніг до голови багном, бо маленькою також любила бавитися в болоті. Діти влаштовували концерти, запрошували сусідів, і люди почали прихильно до неї ставитися. На подвір’ї збудували комірчину, і туди приїжджали гості. Завжди кілька місяців гостив Борис Меншагін - колишній в’язень Володимирської тюрми, який просидів в одиночці 25 років. Після відбуття терміну покарання жив у будинку престарілих в Архангельській області. Блискучий адвокат тридцятих років, був обраний губернатором Смоленщини. Мимоволі став свідком, коли німці проводили розкопки захоронень польських офіцерів, розстріляних енкаведистами. Після війни його заарештували і запропонували виступити на Нюрнберзькому процесі та ствердити, що це зробили німці. Він відмовився. Приїжджав уже хворий Іван Світличний з дружиною Льолею. Неподалік було джерело з «Нафтусею», такою потрібною йому для лікування, та на другий рік кагебісти забетонували це місце. Приїжджав на вакації Микола Горинь з дружиною та дочками. Приїжджали татові родичі з Кошляків відвідати маму. Очевидно, все це не дуже подобалося кагебістам, і вони знову взялися за своє. В місцевій газеті писали пасквілі про неї. Били вікна в хаті і періодично викликали на розмови. Родичів залякали, і вони більше не з’являлися в її хаті. Лише вуйко Ярослав Григоращук і тітка Палазя з Підволочиська залишалися її вірними друзями. Мама більше і частіше почала бувати у Львові, де бачилася з дуже небагатьма людьми. Серед них найчастіше з Олею Ільків та Оленкою Антонів. Невдовзі захворіла на невиліковну хворобу. Знаючи це, кагебісти ще раз спробували її зламати. З Волочиська вивезли автом на піщаний кар’єр, повитягали зброю і сказали: або вона напише в газету, що відрікається від своїх поглядів, або зараз її розстріляють, закопають тут в пісок і ніхто й знати не буде. Сказала, що не відрікається.

29 серпня 1986 р. мама померла у Львові, і ми її поховали на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці. Крім рідних, на похороні майже нікого не було. Священик також боявся прийти, зате було багато кагебістів. Навіть на дерева повилазили і звідти фотографували всю траурну процесію.

ДОНОЩИК, КАГЕБІСТИ І СПІЛКА ХУДОЖНИКІВ

1976 рік.

Якраз я сидів собі в кімнаті і працював над серією, що відображає людські слабкості, як хтось подзвонив до хати. Відчиняю - мій однокласник Петро Тимошик. Ми його в школі називали Шкура. Каже, що хоче зі мною поговорити. Запрошую до покою, де працюю. Щось він починає м’ятися, важко дихати, просить дати йому напитися води, врешті починає:

Знаєш, я дістав завдання вступити з тобою в контакт. Я буду приходити до тебе, а ти до мене на свята, на забави, ну, коли будуть гості. Я буду здавати звіт про наші розмови, але ми добре знаємося, і я буду про тебе позитивно писати. Це в твоїх інтересах. Ти зможеш через мене з’ясувати, як поводитися в тих чи інших ситуаціях. Я зможу тобі багато в чому допомогти. Ось у мене був такий випадок. Товариш з університету розказав мені, що до нього мають намір приїхати родичі з Америки і він не знає, що робити, наскільки це може йому зашкодити. Я поцікавився у знаючих людей. Сказали, що тепер це небажано, і він був вдячний мені за те, що уникнув неприємностей.
Робиш людям добро? Бачиш, Тимошик, твій знайомий хотів побачитися з родиною. Це нормально, і він мав на це законне право, а ти його від імені КГБ налякав. Поглянь тепер на мої гравюри. Прочитай тексти під ними: «Дурень за щастям біжить», «Тільки ноги видно», «Мильні бульбашки». Бачиш, над чим я тепер працюю? Будеш мати що донести. А тепер пішов звідси.

Він ще намагався мене в чомусь переконати мовляв: як він піде, то пришлють когось інакшого, який не буде моїм приятелем і може щось такого понаписувати, що краще вже він буде це робити. Але я його випровадив за двері. На другий день знову прийшов, але я вже не пустив його до хати.

Після цього кілька разів на вулиці ніби випадково зустрічав мене знайомий кагебіст і починав якусь дурну розмову. Починав так:

– Як ся почуваєте? Як дружина?

Врешті я сказав йому так:

– Є справа? Повістка, запитання, відповіді, протокол.

Невдовзі телефонує мені директор художнього комбінату:

– Приходіть.

Приходжу - сидить цей невдаха кагебіст.

Ось, - каже директор, - зі служби безпеки, хоче з вами поговорити. Ну а я піду, не буду вам заважати.

А я йому:

– Та сидіть і послухайте. Навпаки, мені буде приємно, якщо ви візьмете участь у нашій розмові. Більше того, без вашої участі не буде й розмови.

На цьому наша бесіда завершилась.

Через деякий час викликають мене на Дзержинського, в управління КГБ. В кабінеті кілька працівників у цивільному. Видно, що високі чини: вони цілком інакше розмовляють. Ну, кажуть, що так приємно мене побачити, стільки чули. Хочуть мені допомогти. Може, щось треба? Може, гроші?

– А ви член Спілки?

– Ні.

– Ну як? Такий художник... Богдане Михайловичу ми обов’язково вам допоможемо в прийомі до Спілки художників.

– О, я ніколи не думав, що до Спілки художників потрібно вашої рекомендації.

Так ми ні до чого й не договорилися.

Я знав, що таке Спілка. Як завжди, це дві сторони медалі. З одного боку, це офіційне визнання, що ти художник. Лише для членів Спілки був спеціальний закритий магазин, де можна було купити пензлі фарби, ґрунтовані полотна, папір і т. д. Це праця в графічній майстерні, де можна було купити друкарські фарби. Але, щоб працювати в техніці літографії, тобто на камені, потрібно було мати дозвіл КГБ. У художньому фонді члени Спілки мали необмежений ліміт зарплати. Крім того, їм постійно надавали творчу матеріальну допомогу, яка дорівнювала місячному заробіткові інженера. Виділяли путівки до будинків відпочинку або творчості художників. Найкращий такий був у Гурзуфі (Крим). Членам Спілки давали квартири, а хто мав замалі, то йшов на покращення. Виділяли майстерні. А коли не вистачало, то будували будинок для художників, на верхніх поверхах - творчі майстерні. У Спілці була спеціальна черга на придбання автомобілів. Лише члени Спілки могли купити будинок за містом або в Карпатах - усе для творчої роботи. Їм вручали ордени і медалі, нагороджували званнями заслужених та народних, а це також додаткові гроші.

А інша сторона - художники мусили виконувати волю комуністичної партії, ходити на курси марксизму-ленінізму, брати активну участь в ідейно- тематичних виставках, а теми розроблялися в обкомі компартії. Може, хто забув, то назву декілька: «Моя Батьківщина - СРСР», «На трасі дружби», «Завжди напоготові», «В сім’ї єдиній» та ін. Члени Спілки мусили виїжджати з творчими групами до колгоспів, на шахти, зустрічатися з ветеранами війни та праці і все це оспівувати. Партійні керівники приходили до майстерень художників, контролювали хід роботи, давали поради. Такі візити супроводжувалися маленькими або великими випивками з коньяком. Але після виставки закупівельні комісії добре платили за виконану роботу, так що ті маленькі витрати скуповувалися. Тоді говорилося, що пейзаж чи натюрморт малювати можна, але лише пейзаж чи натюрморт - ні. У разі непослуху виключали зі своїх рядів. Виключили Шабатуру, Польового, Черкаса, Музикову, Марковича. Важко навіть уявити собі, що діялося в душах таких інтелігентів, що виросли у вільному світі, як Омелян Лещинський чи Роман Турин, яких постійно критикували і висміювали.

Я повернувся додому і зі злості пішов на горище. Я знав, що з горища до нашої хати по вентиляційних проходах були опущені мікрофони до кожної кімнати. Кусачками я поперетинав усі дроти, які тоді побачив. Вернувся додому, а Любка каже:

– Знаєш, Богдане, вони від’єднали нам телефон і радіоточку.

–Та ні, то я сам собі перерізав дроти на стриху.

* * *

Багато моїх друзів скаржилося мені, що оперативники КГБ цікавляться мною і намовляють їх на співпрацю. Були такі, що не розказували, але почали сторонитися мене. Я навіть не очікував, що КГБ мною так інтенсивно займеться.

Приїхала наша бригада в Молдову, до Тирасполя, а начальник дорожнього управління Олександр Львович Інзлехін говорить, що були в нього кагебісти з України, розпитували про мене: що говорю, чи не спілкуюся з місцевими молдованами. Інзлехін сказав, що дав мені найкращу характеристику: мовляв, хлопець працьовитий, серйозний, нічого негативного не робить, не п’є. «Ну, то, - кажу, - давайте вип’ємо і закусимо з цього приводу». Він любив з нами посидіти за чарочкою та поговорити про життя. Я йому розказував історії про самвидав, про московських дисидентів-гебреїв, про табори. Сам він гебрей. Вчився в Одесі, знав українську мову і був нам духовно близьким. А я собі подумав після цього, що значить імперія: їхати в таку даль, винюхувати, що хто сказав, складати звіти, витрачати такі гроші, докладати стільки зусиль!.. І я згадав прочитаний епізод зі споминів Володимира Охримовича. Австрійська імперія, літо 1889 р. До Львова з підросійської України приїхали два студенти, і члени Академічного братства пішли з ними в Карпати на прогульку. З ними були ще Іван Франко, Олександр Колесса та ін. На зворотній дорозі біля Сколе вони розійшлися. Володимир Охримович поїхав додому до Сенечева, а його київські і львівські товариші - до Львова, де їх майже всіх заарештували. Протримали три місяці в слідчому арешті. Володимира Охримовича, який приїхав до Львова через кілька тижнів, викликали як обвинуваченого за параграфом 58 карного закону. Слідчий сказав:

Вас обвинувачують, що ви разом з іншими хочете відірвати Галичину від Австрії, а Україну від Росії і з Галичини та України зробити самостійну державу. Що ви на це скажете?
То було би непогано, але, на жаль, ця справа не приходила нам на гадку.

Суддя слідчий розповів йому, що він їздив усюди, де вони були, по їхніх слідах, і почав його випитувати, що вони говорили під час мандрівки, чи не ширили між селянами якої політичної пропаганди. Нарешті відпустили його «з миром», але без права виїжджати зі Львова до кінця слідства. По кількох місяцях Охримович довідався, що слідство проти нього припинено. Через чотири роки, коли готувався до іспиту з права, згадав собі про судове повідомлення з 1889 р. і подивився, про що говориться у тому параграфі. Отже, параграф 58 - це злочин головної зради, загрожений карою смерті через повішення.

НАСЛІДКИ НЕПОКОРИ

З початком навчального року Любці запропонували посаду асистента на кафедрі економіки Львівського поліграфічного інституту. З першого вересня вона вийшла на роботу і вже почала вести практичні заняття зі студентами. На 17 вересня була призначена вчена рада, де формально мали затвердити її кандидатуру. Зранку на кафедру прибіг переляканий заступник декана і повідомив, що сталося якесь непорозуміння, бо обком комуністичної партії заборонив виносити кандидатуру Люби Сороки на обговорення вченої ради. Просив не хвилюватися: ось приїде декан, і все з’ясується. На другий день зателефонував додому декан. Вибачався. Просив навіть не заходити до інституту за документами – їх відішлють поштою. Любка отримала офіційну відмову. Там говорилося, що вона не обрана на посаду асистента, як така, що не має педагогічного досвіду. Це було 17 вересня 1976 р.

* * *

Вайцнер мені розказував, що з камерним оркестром консерваторії мав їхати до Мадярщини на гастролі та ще проводити там майстер-клас. Пішов в ОВІР. Там сказали, що документи готові, лише просять зайти в кімнату навпроти.

– Там вас чекають.

Зайшов. Радо посміхаються, кажуть, що хочуть поговорити. Поговорити про його друзів. Мітя Вайцнер сказав, що має багато друзів - музикантів, художників. От-от, про художників вони хотіли б поговорити. Ну, каже, знає Мінька, Медвідя і ще кількох назвав.

– А от одного ви й не назвали.

– Кого?

– Богдана Сороку.

– Та старий товариш, здавна знаємося.

– А ви знаєте, що його мати застрелила нашого співробітника? От було би дуже добре, патріотично, якби ви інформували нас, як він живе. Може, ви би вплинули якось на нього?

– Я музикант і не можу одночасно займатись чимось іншим.

– Абель, знаєте, ким був? А він був художником.

– Бувають же енциклопедисти. Писати нічого не буду, слухати не буду.

– Ну, бачу, що ми з вами не домовимося.

Мітя попрощався, зайшов у кабінет навпроти, а там сказали:

– Ви не їдете.

Не пустили цілий оркестр. Віра, дружина Вайцнера а дочка Максима Терентійовича Шепетухи – генерала КГБ, який жив тоді в Ленінграді, пішла з’ясовувати:

–  Які проблеми з чоловіком?

– Звичайна профілактична робота.

Він став невиїзним. Десь у 1982 – 1983 рр. Володимир Співаков хотів узяти його зі своїм оркестром до Японії. Вже навіть був надрукований буклет оркестрантів, і там було прізвище Вайцнера. Не пустили. Виїхав на гастролі по світі лише у 1987 р. з оркестром Юрія Башмета.

ВБИВСТВО ВОЛОДІ ІВАСЮКА

Наприкінці квітня 1979 р. пропав Володя Івасюк. На травневі вихідні ми запросили Галю Івасюк з чоловіком та ще з маленьким товариством на нашу дачу в Брюховичі. Ми старалися всіляко відволікати Галю від тяжких думок, але й самі дуже переживали в передчутті чогось поганого. Ми знали, що Івасюка викликали в КГБ, між іншим цікавилися, чому він не пише музики на російські тексти. Ми ходили брюховицькими лісами, не підозрюючи, що невдовзі його там знайдуть. Знайшли - повішеним на дереві. Похорон був грандіозний. Тисячі людей прийшли провести композитора в останню дорогу. Все це я фотографував. Також я прийшов на Личаківський цвинтар у річницю його смерті. Біля головного входу зауважив, як кільком особам люди в цивільному скручували руки і відводили їх набік. В декого з них я бачив фотоапарати. Тоді я не розумів, що б це мало означати. Біля могили Івасюка була велика кількість людей, а сама могила потопала у неймовірній кількості живих квітів. Я зробив кілька кадрів. На зворотному шляху повертався вже зі знайомими. Коли дорогою до виходу ми відвідували могили рідних, Орися Токарівська зауважила, що за нами йде якась жінка. Ми для певності кілька разів скрутили різко в різні боки і переконалися, що вона слідкує за нами. Я зрозумів, що вона має намір допровадити нас до головного входу і подати знак, що я маю фотографічний апарат і робив знімки. Ясна річ, що плівку відберуть. Ми помаленьку, оглядаючи могили, пішли в другий кінець цвинтаря і вийшли задньою фірткою. А цю жіночку я запам’ятав і бачив її кілька разів на великих фуршетах, які відбувалися з нагоди відкриття виставок вже за часів незалежності. Тоді я запитував про неї художників, які робили прийняття, але вони її не знали. Зняті кадри я віддав Галі до Володиного архіву.

Продовження – ТУТ.