Фіранка, яка розвівається на вітрі, кіт на підвіконні чи кактус, постать з чайником надвечір… Можна вигадувати історії, розпалювати свою уяву, або тільки надихатися атмосферністю, фактурністю цих маленьких сцен. Штори як куртини, вікно наче кін.
Вже минув рік, як хюґґе та «вдома й стіни допомагають» відкривають людству більше сенсів концепції «дому», оголюючи проблематику, пов’язану з потребою дистанційної праці, навчання, необхідністю залишатись під одним дахом. Треба мати його та інтернет й відповідний ґаджет, бо інакше не зайдеш не лише в театр, а й до школи.
Польські театри пропонують непоганий репертуар онлайн, переважно доступні на платформі VOD, хоча очевидним є те, що виграють пропозиції, створені саме в цьому форматі, бо відеозапис вистав не може дорівнювати їхньому виконанню вживу, про це свідчить і співвідношення ціни квитка на показ в театрі та онлайн. Є й відкриті записи, цінність яких при тому не поступається.
Серед проєктів, продиктованих сьогоденням, я би виокремила «Дім. Музей митця» від Варшавського Нового театру, де в чотирьох серіях різні театральні творці проводять глядача за куртину віконної штори й показують те, що за нею — так, як вони це хочуть зобразити.
Вишуканий колаж зі спогадів, старих фотографій, шедеврів світового мистецтва, плям на стінах, які продовжив химерний розпис господаря можна побачити на «острові», чи «кораблі» деміурга польського театру Крістіана Люпи.
Польський театральний режисер Крістіан Люпа. Фото:L.Vansevičienė з https://zw.lt/
Автори зазіхають на задоволення цікавості вуаєристів, при тому акцентуючи на грі в музей — саме на розгадуванні експонатів та їх значенні для власника побудована історія «театрального підлітка» Ґжеґожа Яремка, який сам (?) ховається за маскою. Книжка, яку ця постать читає в туалеті, м'яка іграшка з червоними очима — що ці речі можуть розповісти?
Ці історії не є інтерпретацією того, що ми бачимо за чиїмось вікном, нам вже пропонують готову інтерпретацію. Але інтерпретувати інтерпретоване можна до безкінечності, залежно від нашого власного гіпертексту, навіть, коли ми отримуємо вже навмисне відібрану для нас інформацію.
Сьогодні ми більше роздумуємо над поняттям дому, ховаючись в чотирьох стінах від вірусу, розуміючи, що щось пішло не так в нашому загальному домі-планеті. Проблеми екології та нераціонального використання природних ресурсів вже не мають часу чекати на увагу. Творців варшавського Повшехного театру часто називають екоактивістами. Логічно, що «театр, який втручається» (їхній слоган) не може стояти осторонь.
Пригадалась мені їхня минулорічна прем’єра, репетицію для ЗМІ якої я ще фотографувала в стінах театру, а саму виставу повністю вже дивилась онлайн. Одну з небагатьох, бо я є таки адепткою живого театру, якщо таким він первинно творився.
«Чи дерева та квіти не є достатньою причиною, аби усміхатися?!», — вигукує Роня — донька розбійника у версії Повшехного у своєму домі-лісі. Власне в контексті роздумів про сприйняття світу, як дому, спогади та свіжі враження зміксували в моїй голові пустелі білих простирадл на світлинах незмінної сценографки та творчої партнерки Кшиштофа Варліковського Малґожати Шченсьняк в проєкті «Дім. Музей митця» й Роню, яка вчить дітей та дорослих викидати страх в дитячо-недитячій виставі Анни Ільчук «Роня, донька розбійника» за твором завжди актуальної Астрід Ліндґрен.
Чи можна сховатися в ліжку, в якому ми проводимо найбільше часу нашого життя, від світу та його проблем? Здезінфікувати його, як пачку з роботою Пабло Пікассо 1964 року, яку отримує Крістіан Люпа та Пйотр Скіба якраз у розпал пандемії у свій дім-музей, корабель спогадів.
Чи пам’ять матеріальна, чи вона просто завжди з нами? Й тоді, коли ми блукаємо Ронею в лісі та маємо віднайти свою стежку. «І вважай, щоб не впасти в річку!», — застерігає тато розбійник (Матеуш Ласовський, який за хвилину зображатиме вивірку та інших мешканців лісу, залишаючись в тому ж сценічному образі). «А, що маю робити, якщо впаду?», — гукає Роня (Клара Бєлявка). «Плавати».
Виплисти з морських хвиль білих простирадл свого малого дому, який не може бути скраю, якби цього часом не хотілось, для того, щоб творити з цих образів рафіновану чисту сценографію, як це робить Малґожата Шченсьняк. Шукати свою стежку. Вивільняти з себе весняний крик, як Мавка-Роня.
Польська художниця сценографії Малґожата Шченсьняк. Фото:nowyteatr.org з http://www.afiszteatralny.pl/
Ця інтерпретація Повшехного дуже, як на мене, перегукується з «Лісовою піснею» Лесі Українки (автори, мабуть, про це й не здогадуються). «Весна ще так ніколи не співала», щоб творити прекрасне, пояснювати важливе простими засобами та бачити у вікнах театральні куртини, сумувати за своїм, нести його в собі.
Як добре, що пам’ять не стерти дезінфектором.
Фото: Анастасія Канарська
17.04.2021