З польської преси.
В одному з попередніх чисел „Діла" вмістили ми коротку замітку про новий розпорядок премієра Складковського у справі будови памятників у честь поляглих у боротьбі за незалежність Польщі. Це не примус, але „булоб побажане", щоб таких памятників було якнайбільше „в цілій державі, особливо на теренах сільських громад". У звязку з цим розпорядком "Ґлос Народови" у статті п. н. "Для зміни – памятники" пише:
„Ще не скінчилися перипетії громадянства з малюванням плотів, які в одній Польщі з усіх держав світу виросли до значіння першорядної суспільної проблєми, і вже появився новий обіжник міністра внутрішних справ, що в теорії дуже гарний, але у практиці може показатися дуже прикрим для громадянства, особливо на східних землях.
„Ініціятива, треба признати, гарна, але міркуючи на підставі останніх історій з парканами, можна її просто боятися. Поляглим треба віддавати честь і шанувати їх память, бо це найсвятіший символ зусиль народу – зусиль та жертв боротьби. Народ, що не шанує своїх поляглих — не шанує свого минулого, не заслуговує на те, щоб називати його народом. Але така честь мусить мати самометний, добровільний характер, її джерелом мусить бути справжнє переконання і свідомість того, що робиться.
„Чести не можна вимусити і не можна наказати, особливо тоді, коли йде про таку поважну справу, як справа поляглих у боротьбі за свободу чи величінь народу. І тому не треба орґанізувати її урядово, тому не треба заохочувати до неї обіжниками. Крім цього урядова честь, яку передали в руки бюрократії, може набриднути навіть ентузіястам. Бо беручи під увагу ревність нашої адміністрації, уявім собі, що може статися...
„П. міністр „уважає дуже побажаним" щоб ця форма вшанування поляглих найшла широке застосування на терені цілої держави", але чи п. міністр передбачує, що те, що у нього „побажане", у воєводів стане „радою", у старостів „дорученням", а вкінці дістане назву „наказу“.
„Важко бути пророком взагалі, але легко стати ним по досвідах останніх днів. Можна сміливо твердити, що Польща вкриється тисячами комітетів, що шукатимуть прізвища поляглих. місць, де вони полягли, і гроші на памятники. І в суспільній ґеоґрафії країни появиться нова проблєма: чим дальше на захід, тим лекше зa гроші, але трудніше за поляглих, і чим дальше на схід тим менше грошей і більше поляглих. І може трапитися випадок (не виключене), що під Сєрадзем якесь село чи волость не матиме кому поставити памятника, коли знайде готівку, а під Молодечном селяни зголошуватисямуть з запитанням, чи не можна відсидіти „добровільної жертви" на памятник.
„Переборщення? Ні, не переборщення, тільки висновки з того, що вже нераз бувало. Злука бюрократичної ревности з охоти як найшвидше, як найсправніше поставити якнайкращі памятники може дати фатальні наслідки.
„Треба при цьому памятати, що ціла та акція буде порядно коштувати.
У Польщі місць, де треба би поставити памятник (якщо їх ще нема)? Ну, легкою рукою можна подати 1000 місцевостей. А кілько коштуватиме пересічно памятник? Гарних кількасот золотих! Звідки взяти ті гроші тепер, в 1938-му році?
„З прилюдної жертвенности! Так принайменше каже обіжник. Дуже це гарно і важко відмовити, бо ціль гарна. Але ж таку прегарну ціль мають збірки на ФОН і на будову шкіл і на Червоний Хрест і на Білий Хрест і на Морську Ліґу і на Мацєж Школьну і на ЛОПП та на гіржі інші речі.
«А все-ж найбільше памятників, стане там, де було найбільше боїв в pp. 1918-1920 тобто на східних землях, тут де сільський люд найбідніший. Тутешні селяни в короткому часі ставитисямуть до цілої тієї ініціятиви як до охоти наложити на них новий податок, і до памятників відноситися муть щонайвище байдужно".
Закінчуючи свою статтю, автор С.Л. ще раз підкреслює, що як навіть станути на становищі, що треба будувати памятники поляглим, то не можна робити цього урядово, не з „поради", не з "доручення" ані „наказу". До того Польща має сьогодні багато більших турбот і краще булоб занятися ними.
