Інтелектуальну дискусію найперше мають провадити не сепаратисти з соборниками, а сепаратисти з сепаратистами.
Це навіть звучить якось трохи образливо: «сепаратист». Одразу людина відчуває якісь негативні напівтони у цьому слові, натомість соборник – це нібито патріотично й далекоглядно. Вони, мовляв, за Велику Україну. У той же час ми, сепаратисти, просто за Україну – дуже згрубша кажучи, щоб у кордони України входила тільки Україна.
На жаль, перша поразка кола «сепаратистів» – уже в самому цьому слові, у його негативних конотаціях. Адже ніякі ми насправді не сепаратисти. І наше головне завдання – чітко це сформулювати і пояснити людям. Пояснити позицію можна, коли вона проста і зрозуміла, прийнятна для більшості. А вже потім можна дискутувати зі «соборниками». Бо до чого зараз можуть додискутуватися, наприклад, Олександр Бойченко і Ярослав Грицак? Хіба до неґречних образ із одного боку і жартівливих підколювань з іншого, але аж ніяк не про лінію кордону. А єдності про цю лінію немає навіть серед сепаратистів.
Я вже писав у одному з текстів, що ідея «двох Україн» – винятково інтелектуальна дискусія, яка не має нічого спільного з політикою. Однак ця ідея все ж розбила певні суспільні й інтелектуальні кола на два табори, спровокувала дискусію між ними. На мій погляд, непродуктивну, бо про сепаратизм можна говорити тільки в тому випадку, якщо це сепаратизм окремого регіону (наприклад, якщо Донбас вирішує відділитися – то це донбаський сепаратизм), натомість коли йдеться про переформатування тої гібридної субстанції, якою є наша держава, то варто це окреслювати якимись іншими словами й поняттями. Наприклад, називати носіїв такої ідеї «реформістами», «державниками», «єврооптимістами» (бо ж ми вважаємо, що Україна в природних, історичних кордонах значно швидше стане європейською чи навіть членом ЄС), або якось інакше, але аж ніяк не сепаратистами.
З цього визначення суті і ролі, назви так званої «сепаратистської» ідеї слід почати. А продовжити варто чіткішим окресленням того, що ми хочемо побудувати. Зрештою, на питання «по Збруч чи по Дніпро?» давно варто дати однозначну відповідь. Тут не завадить навести кілька різних уявлень про те, хто і від кого має відділитися. Отож, найважливішою і найбільш давньою є ідея галицького сепаратизму, згідно з якою має утворитися держава Галичина. Саме цей рух найбільше спричинився до дискредитації ідеї сепаратизму як такого. Бо вона є справжнім сепаратизмом, сепаратизмом за визначенням. Даруйте за множинні тавтології, яких тут неможливо уникнути, але такий «сепаратизм» абсолютно не влаштовує волиняків, закарпатців, буковинців, подолян, адже в такому разі вони опиняються «за бортом». Що становить серйозну проблему, бо їхні сепаратистичні ідеї маргінальні: своїх окремих держав вони створювати не хочуть, натомість єдиним прийнятним для них розвитком ситуації є спільна з Галичиною українська держава. Зрештою, світова спільнота ніколи не дозволить, щоб на наших теренах постало з десяток держав. Якщо у майбутньому й може йтися про якісь розділення, то тільки про поділ на дві держави, це єдиний хоч трохи реалістичний сценарій.
Тож як у такому разі – по Збручу чи по Дніпру кордон класти? Тобто ми обираємо вузьку чи широку опцію майбутньої України? Хмельниччина, Київ, Вінниця, Черкаси, Полтава – це наші союзники чи ні? Особисто я прихильник якнайширшої версії майбутньої України. Вважаю, що достатньо дозволити жителям південно-східного регіону виконати і втілити в життя рішення Сєвєродонецького з’їзду – і тоді ми вже дамо собі раду. Бо якщо Донбас і Крим здійснять свою віковічну мрію про вільне плавання, то навіть суто математично проєвропейська частина України переважить і зможе нарешті рухатися вперед. Ситуація, однак, не така проста: скажімо, Запоріжжя, Харків і їхні місцеві еліти можуть не захотіти жити в державі «мурки» і культу Сталіна, під прапором Партії регіонів будувати «покращення» разом з Донбасом. Будування держави – справа добровільна, тобто кожен має право сам собі обирати по якому боці кордону стати.
Геополітична реальність ще складніша, і кожен експерт, який знається на політичних настроях в Європейському Союзі, скаже вам, що навряд чи ЄС прийме до себе країну, яка має кордон з Росією. При всій любові до Чернігівщини, Сумщини, Харківщини – в такому разі вони мають опинитися по той бік кордону, разом із Донбасом і Кримом. Логіка Пілсудського столітньої давнини, яка полягала в тому, що на сході Польщі мають постати буферні держави, які стануть запорукою безпеки у стосунках з Росією – не так уже й застаріла, і для України також актуальна. Це найслабша точка широкої ідеї поділу, під цим кутом, звісно, значно краще виглядають таки пропозиції кордону по Збручу чи по Дніпру.
Справжня публіцистика, як відомо, має брати «за живе», не залишати байдужим. Я впевнений, що навіть якщо Ви, читачу, прихильник ідеї «двох Україн» і їх можливого поділу, то під час читання цього тексту Вас неодноразово дратували висловлені думки й прогнози. Можливо, ви проти того, щоб Чернігівщина була поза Україною, бо це важливий для нас регіон; може, ви вважаєте, що Харків – важливий культурний і освітній центр України, тож без нього нам не жити нормально; а може й навпаки – ви не потерпите, аби в одній з нами державі були Київ і Вінниця. Про що це свідчить? Про те, що «сепаратистський сценарій» абсолютно нереалістичний, бо самі прихильнику сепаратизму досі так і не змогли домовитися бодай до якоїсь конкретики. Множинність версій того, якою має бути майбутня Україна породжує хаос і зводить усю дискусію нанівець, робить її порожньою, хоч і запальною, балаканиною.
Така деконструкція ідей українського сепаратизму свідчить тільки про те, що на головне питання соборників – «а де ж ви збираєтеся проводити кордон?» – ми не маємо єдиної, спільної відповіді. Тоді про що взагалі мова, для чого така дискусія? Поки не постане єдина й зрозуміла, аргументована позиція в цьому питанні – годі сподіватися, що народ і місцеві еліти її підтримають. Панове, тож чи не час нам серйозно поговорити?
15.07.2013