«Донбас» має настати на обох берегах Збруча – такою є провідна ідея Кремля
Добре бути колумністом. Саме життя підказує тобі тему наступного тексту, сама дійсність робить тобі подарунки у вигляді ситуацій, фраз, жартів. Інколи колумністові аж настільки щастить, що навіть назва сайту, для якого він пише, може його надихнути. А я пишу для «Збруча». От і вирішив: давай, думаю, роззирнуся, подивлюся як там живуть наші брати за Збручем!
Подивився. Суттєвої різниці не побачив. Заплакав. Живе наш брат на неозорих східних берегах Збруча так само невесело, як і ми живемо на західних. Один знаний львівський історик чи менш знаний донецький літературний критик вже б радісно сплеснули в долоні: бач, мовляв, таки ми соборні, все в нас майже єдине й однакове! Так, - відповів би я цим сивочолим братам-соборникам. – Ми таки справді соборні, а до того ще й жертовні, от і на західних берегах Збруча співаємо ту пісню, мелодію якої нам награють зі східних берегів. Грають, до речі, на балалайці.
Це я до того, що сама по собі соборницька ідея, заснована на жертовних поривах західних українців за кілька десятиліть українізувати Схід і Південь України, здійснилася повністю. Але з точністю до навпаки. Це Донбас і Крим донбасували Галичину й Волинь, поки останні співали колядки та терпіли Президентів, які в нас то з Сумщини, то з Дніпропетровщини, а то й зовсім із святих земель, колиски, так би мовити, нової української ідентичності – Донеччини.
Чому так сталося і кому це вигідно? Почати варто з того, що ідею так званого сепаратизму чи – в пом’якшеному варіанті – федералізації, як свідчить соціологія, підтримують чи ставляться до неї нейтрально близько 20-25% українців. Тобто ідея сепаратизму, піднята й запущена в маси на з’їзді в Сєвєродонецьку 2005 року, є радше інтелектуальною дискусією, ніж фактом політичної дійсності. Але в цій інтелектуальній дискусії соборницька сторона часом вдається до спекулятивних аргументів – мовляв, усі, хто відстоює тезу про дві України – пособники Москви, бо саме вона, нібито, зацікавлена у відділенні Донбасу й Криму.
Натомість проста логіка будь-яку думаючу людину приводить до абсолютно протилежного висновку. Чи вигідне Кремлю уявне відділення Донбасу, Криму й створення так званого ПіСУаРу (Південно-Східної Української Республіки)? Ні, не вигідне! Бо завдяки соборності України Москві вдається тримати повний контроль над усією територією нашої держави, що навіть в умовах федералізації стало б неможливим.
Наприклад, всі знають, що Україна – унітарна держава. І всі знають, що Крим – автономна республіка. Що є нонсенсом і абсурдом, бо як в унітарній державі може бути автономна республіка? Уявімо, що Крим став би насправді автономним і, скажімо, перестав би брати участь у всеукраїнських виборах. Чи зміг би Янукович перемогти на виборах 2010 року без 2 мільйонів кримських виборців? Ні, звісно. І взагалі – який відсоток набирали б прокремлівські політичні сили в Україні, якби у виборах не брали участь виборці всього уявного ПіСУаРу? Правильно – мізерний, у такому разі вже ніколи б у Верховній Раді не створилася проросійська коаліція, ніколи б Президентом не обрали яскраво підросійського політика. Мовчу про російську як державну мову, Харківські угоди і Чорноморський флот, бо таке нікому б навіть у голову не прийшло.
Де-факто, будь-які ідеї «розколу» України не вигідні зараз нікому, крім України. Європа з тріском пішла на утворення Косова, і більше не хоче створювати прецеденти територіальних поділів. Найбільше ж це невигідно Кремлю, який через «розкол» міг би втратити контроль над всією Україною; невже Путін задовільнився б окрайцем, якщо може зжувати цілу хлібину? Так що можна видихнути з полегшенням: все у нашій соборній державі гаразд, і нічого їй не загрожує: Донбас і Галичина будуть разом, мов близнюки-браття. Як і заповідали ідеологи з Красної площі. Віват!