Андрій Содомора

«Садок вишневий» в найглибшому сенсі – неперекладний твір. Слова начебто ті, але не те, що у слові: пересаджене, воно наче не приймається

«Мій Господи, дожити дай до смерті Життям, а не покійництвом. Амінь!» Пам'яті Поета в перші роковини.

Маємо ступати на ту стежку, щоб від поверхневого «Як то гарно!» (на тому часто й закінчується знайомство з «Кобзарем») – іти до пізнання

То про що ж пише Шевченко у своєму «Садку...», у «Кобзарі»?.. Він пише про найскладніше – про душу, і пише про неї – найпростіше

Ніколи ще Шевченків «Садок» не був у такому разючому контрасті до реалій: соловейко, тиха вечеря, материнська наука – і найжорстокіша війна...

Коли затихає все, тоді промовляє душа, шукаючи чуйності до свого горя, своїх переживань… Така чуйність є виявом глибокої людяності

Сім’я вечеряє коло хати, просто неба, під небом. З вечірньою зіркою, що «на небі, ясна, засяла» у християнському світі – й Свята Вечеря…

Вечеря – це дія, своєрідний ритуал, це слугування – а не догоджання – тілу, яке цілу днину трудилось, яке є дочасною оселею душі, її опорою

Матері, мовчазні й непорушні, мов ікони, у рамках прикінцевого вірша першої строфи, – ждуть... Ждуть тих, що повертаються

Варто, йдучи в «нові часи», дбати про те, що не мало б гинути як у мові, так і в пісні, в освіті. Дбати про світло – тобто про те, що належить душі