Свої внутрішні кризи я розпізнаю за такою ознакою, що починаю невідступно думати про Камю й Селінджера, про Селінджера й Камю. Оце тепер – по раз восьмий у житті, не менше. Чому саме про них? Імпринтинґ, мабуть. Зафіксує людина в юності кілька світоглядних орієнтирів – і потім сподівається, що вони завжди виводитимуть її на битий шлях. А тут ще й карантин. Дуже ці двоє – Камю й Селінджер – пасують до теми самоізоляції. Перший на підступах до сорокаріччя пересвідчився, що існують два основні типи суспільно-політичних паскуд: ліві й праві. І вирішив триматися подалі від обох. Другий після сорока просто заховався за високим парканом від усіх двоногих, крім качок, щоб не бачити взагалі нікого. Мільйонні наклади, планетарна слава – і при цьому ніхто голову не завертає. Кожен би хотів, та не кожному дано.
Що прикметно: про Камю я тут недавно, але ще перед карантином, уже щось писав. Однак про його улюбленого міфологічного героя Сізіфа встиг тільки заїкнутися. То зараз буде більше. Власне, міфологічні герої тим добрі, що легко надаються до найсуперечливіших інтерпретацій. Наприклад, Едіп. Що з нього зробив Фройд – це сьогодні будь-яка дитина у віці від трьох до п’яти знає. Натомість для Камю горезвісний фіванський цар слугує символом «абсурдної перемоги», бо, попри скоєні ним злочини і завдані собі та іншим страждання, твердить на порозі смерті, що у нього все гаразд. Непересічної мудрості був чоловік. Убив рідного батька, одружився з матір’ю, втратив трон і виколов собі очі. А так, то все гаразд.
У цьому ж веселонауковому ніцшеанському дусі – amor fati – Камю розглядає й пекельне покарання Сізіфа, якого «треба уявляти щасливим». Щоправда, не дуже ясно, за що конкретно цей володар Коринфа і «пролетарій богів» був так тяжко покараний: у переліку його земних звершень значаться і пограбування, і зґвалтування, і бажання уникнути смерті – коротше, правитель як правитель. Втім, для Альбера Камю все це – речі другорядні, бо по-справжньому цікавим і великим Сізіф стає для нього щойно на тому світі, засуджений довічно виконувати виснажливу й абсолютно марну роботу – витягувати на вершину гори велетенський валун, який щоразу мусить скочуватися вниз. Такий приблизно вигляд має, отже, щастя.
Точніше, сам Камю говорить про це трохи інакше. Інакше, але, як на мене, не набагато переконливіше. Сізіф, говорить Камю, щасливий не тоді, коли з останніх сил пхає догори прокляту каменюку (хоча вже й «боротьби, щоб зійти на шпиль, досить, аби заповнити вщерть людське серце»), а тоді, коли спускається за нею в долину. Бо для Сізіфа це не лише час переведення подиху, а й – головне – час переможного усвідомлення свого фатуму: «Щомиті, відтоді, як він покинув вершину і поволеньки заглиблюється в лігвище богів, він вивищується над своєю долею. Він міцніший від свого кам’яного валуна».
Серйозно? Тобто усвідомлення власної долі без жартів означає перемогу над нею і дарує нам відчуття щастя? Здається, замолоду я також вірив у це чи принаймні старався повірити. Певно тому, що замолоду наша психіка, діючи в режимі самозахисту, блокує прийняття найочевидніших істин і продукує замість них найфантастичніші ілюзії. Зокрема – ілюзію, що саме нашому поколінню не знати з якого дива все нарешті вдасться і його історична доля у підсумку виявиться не такою безглуздою, як долі попередніх поколінь.
Ну, наївній душі ще й не таке іноді намариться, на те вона й наївна. Проте згодом набутий життєвий досвід – передусім досвід численних сізіфівських завдань, які фізично неможливо довести до кінця, але й морально незручно кинути – підштовхує до переосмислення шляхетної риторики Камю. Отож ні, я не можу уявити Сізіфа щасливим. Зате я можу уявити мить, коли він відчуває змішане з холодним розпачем болісне задоволення. Це та коротка мить, коли валун зривається в провалля. Шансів зупинити його падіння немає, а спускатися за ним ще рано. Тому вільний від докорів сумління Сізіф сідає на краєчку прірви, закурює й зачудовано спостерігає, як дурнувата брила, набираючи швидкість, із гуркотом перекидається на виступах. «Чисто тобі держава Україна», – промовляє він сам до себе, намагаючись не думати, що буде далі.
Добре, а до чого тут Селінджер, так? А до того, що мені страшенно подобається фінальна сцена «Ловця в житі», де Голден Колфілд веде сестричку Фібі кататися на каруселі. Це момент його психологічного дорослішання, вираженого досконалою у своїй простоті фразою про догляд за дітьми: If they fall off they fall off. Іншими словами: «Кожне з дітей намагалося схопити золоте кільце, каналія Фібі також, і я часом навіть боявся, що вона впаде зі свого чортового коня, але жодного разу до неї не гукнув, навіть не поворухнувся. З дітьми завжди так: коли вже вони заповзялися зловити золоте кільце, то нехай ловлять, краще не заважати. Впадуть, то й упадуть, але краще їм не заважати».
Тільки от яка вимальовується аналогія. Чи радше антитеза. Селінджер пише про кого? Селінджер пише про маленьку, але дивовижно розумну дівчинку, брат якої доходить висновку, що не може прожити життя замість неї, не може захистити її від усіх небезпек цього світу, відтак дозволяє їй набивати власні ґулі й здобувати власне знання. А про кого пишу я? Я пишу про давно не маленьку, але дивовижно пришелепкувату електоральну масу, яку ще заведено називати мудрим українським народом і яка теж захотіла спіймати на шару золоте кільце. Тому схоже, що Селінджера сюди справді нема чого вплутувати. У нас для метафоричного зображення нашої ситуації свої автори є. Декотрі, як-от Юрко Позаяк, уже її й зобразили: «На каруселі блядь кружляє…».
A propos, як відреагувала ця електоральна давно не дівчинка на обзивання її порноакторкою? Ентузіастичним голосуванням на президентських виборах. То маю надію, що така ж масова любов віднині гарантована й мені. А ще маю надію, що в недалекому майбутньому, коли згадана давно не дівчинка гепнеться з вибраного нею єралашного атракціону й розгаратає як слід свою колективну несвідому макітру, ніякий випадковий Сізіф поряд не опиниться і назад її не підсадить. Інакше вона так безтямно й кружлятиме до нескінченності.
18.05.2020