Володимир Навроцкій, єго значенє і заслуги

Відчит д-ра Евгенія Олесницького, виголошений в памятний день шестих роковин смерти бл. п. Вол. Навроцкого.

​

Коли споглянем, як то Русь наша оцї­нює страдальника патріота; коли спогадаєм, що доси нїхто анї словом публично заслуг єго на піднїс; що дорога єго память иде в забутє і що загал Русинов доси нїчим не оказав своєї вдячности для великого по­кійника, — то мимоволї грудь стискаєсь з жалю і нагадуються слова Тараса:

Нїхто не гавкне й не лайне

Неначе й не було мене...“

Такими словами писав незабутий Вол. Барвіньскій в перших днях сїчня 1883 р. при кінци своєї пропамятної згадки, присвя­ченої памяти свого найлучшого друга, котрого смерть перейшла, не викликавши великого вра­жїня серед галицкої публики.

Тим другом, тим страдальником патріотом, тим великим покійником, ко­трого памяти не уміла на разї признати Русь так, як-би то належало і як він на то заслужив, був помершій в Ряшеві на Ма­зурах на дни 16 марта 1882 р., саме в роз­витку мужескої сили, бо в 35 роцї дїяльно­го а много страдального житя, Володи­мир Навроцкій.

І справдї смерть Волод. Навроцкого не викликала з-разу серед руского загалу в Галичинї навіть такого вражїня, яке викли­кує смерть людей о много менше заслуже­них. Кромі коротенької, ляконичної звістки в „Дїлї" та стишка в „Зеркалї“, не згадав через цїлий майже рік нїхто і слова про помершого знаменитого народного борця і аж при кінци року 1882 посвятив ему Волод. Барвіньскій довшу й основнїйшу згадку в „Дїлї“, не надїючись певно, що за один мі­сяць злучиться сам з своїм найдорожшим другом.

Смерть Навроцкого перейшла, як ска­зано, незамітно. Русь ледви запримітила, що на виритім численними могилами єї народ­нім боєвищи прибула нова могила, а зовсїм вже позабула поспитати, кого она криє?

Появи тої годї однак толкувати невдяч­ностею галицких Русинів. Русь наша вдяч­на і особливо по смерти не щадить признаня своїм добрим синам. Тут лежала причи­на в чїм другім: Володимир Навроцкій не був звістний широкому загалови гал[ицьких] Ру­синів.

Писатель политичний, яким був Волод. Навроцкій, не може числити на широку попу­лярність між загалом, а то особливо тогдї, коли опираєсь виключно на науцї і рїч свою трактує не поверхово, по журналистичному, а основно і науково. Круг читателїв такого писателя невеликій, тим менчій, чим менче образовованя в суспільности, ссред котрої він живе, чим менче интересу до основного трактованя поважних питань суспільно-еко­номичного житя.

До того прибували що-до творів Волод. Навроцкого ще дві дуже важні обставини.

Більшість єго творів публикована була в „Правдї", котру читала в тих часах лише значна меншість гал. публики, так що ширшому загалови стали приступні лиш пізнїйші твори, котрі він містив в „Дїлї" від р. 1880. Твори ті читала дїйсно цїла публика через перші два роки видавництва „Дїла“, котрі були разом двома послїдними І роками житя і науково-патріотичних тру­дів В.Навроцкого. Читала их з жаром і интересом, хоч сам предмет не все був зовсїм доступний, читала і чудувалась знаменитій аргументації „Подвійної крейд­ки“, незрівнаній сатирї „Економичної рестав­рації", однак популярність автора не зис­кала тим анї крихти.

Волод. Навроцкій був в тім незви­чайнім винятковім положеню, що з гори мусїв зречись того, що у многих стає го­ловною причиною і заохотою до трудів і дї­яльности, т. є. слави і розголосу. Яко уряд­ник скарбовий держави мусїв він укрива­тись під псевдонимами, а авторство єго тру­дів відоме було лише дуже невеличкій гор­стцї єго товаришїв та одномишленників.

Він знав, що популярність єго не роз­ростесь широко, що слава єго не залунає за єго житя, що останків житя не осїнить при­надний вінець признаня загалу земляків, тая одинока осолода трудів неодного дї­ятеля.

Він знав і міг надїятиеь, що і по смерти Русь не скоро, не від разу і не в широких кругах піднесе і оцїнить єго заслуги.

Він знав і зрезигнував на те, трудив ся щиро, не для слави ляг при виломі на­родної твердинї. Безпретенсіональне і безко­pистовне а таке щире і безграничне посвяще­нє знаменитого сего писателя нагадує як'­раз слова Шевченкової думи:

„Менї однаково,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снїгу на чужинї...

Та не однаково менї,

Як Україну злії люде

Задушать в снї і в огнї

Вдову окрадену розбудять...“

Длятого і дїяльність Навроцкого свобід­на від всяких хоч-би найдрібнїйших цїх егоїзму, представляєсь яко пливуча з невичерпаного жерела горячого патріотизму.

А дїяльність та справдї величезна і не­звичайна!

В послїдній епосї нашого народного відродженя видала галицка Русь немало світ­лих, дїяльних, розумних і патріотичних синів. Були у нас одиницї з горячим патріотичним серцем в грудях, з бли­скавицею-словом в устах, що уміли згор­нути до себе всїх земляків і вести их щасливо вибраною дорогою до щасливої ме­ти; були у нас і суть люде, котрі до по­слїдної каплї крови готові боронити прав і святощей народних; бували і суть такі, що понесли розголос рідного слова і науки в далеку чужину і звінчали матїрь-Русь лавром невянучої слави, — між всїми ти­ми однак яснїє Володимир Навроцкій яко незрівнаний герой мисли і знаня, якому, скажу сміло, не було у нас рівного.

Не стану розводитись над подробицями житя В.Навроцкого, котрі дуже вірно і ши­роко розвів в виданім „Акад. Братством“ І. томі єго творів друг єго Остап Терлецкій.

Житє і доля наших народних бор­цїв виказують сумну і аж до зачудованя вірну схожість з собою.

Вчасна духова доспілість за молодих лїт, вчасні а горячі пориви патріотичні. Найкрасші лїта молодости спливають на тяж­кій і завзятій борбі о истнованє. Борба та а разом з нею надмірна патріотична праця нищить завчасу молоді сили. З великим трудом, з нелюдским висиленєм дохо­диться до стану, в котрім истнованє здаєсь забезпеченим, а труди мають починати при­носити заслужені плоди.Тут починаєсь дру­га, неменче завзята борба і то з противником, супротив котрого з гори треба зда­тись. Патріотичні заходи наших борцїв викликують майже правильно переслїдованє і всякі міри, випливаючі з ѵіѕ major. Го­рячі серця прохолоджуються для відміни то на Сибири або по Оренбургах, то знов на Мазурах. Слїдує кілька лїт сумної мар­тирології. Ѵіѕ major доконує свого... а най­красші наші ратники упадають зломані, але не пігнуті... Участею их стає смерть перед­часна, серед раних лїт мужеского роз­цвіту.

Се коротка житєпись. Се звичайна судь­ба наших борцїв народних. Житє Волод. Навроцкого підходить зовсїм під то за­гальне правило, по якому велить доля нашим найзнаменитшим світочам проходити через тернисту дорогу житя.

(Дальше буде.)

[Дѣло, 09.06.1888]

Відчит д-ра Евгенія Олесницкого, виголошений в памятний день шестих роковин смерти бл. п. Вол. Навроцкого.

(Дальше.)

За молоду вже боровсь Волод. Навроцкій з нуждою і недостатком. Университетске житє, найкрасші лїта молодости провів серед крайного недостатку, без спромоги заспокоїти найперші потреби житя. Врешті до­бився він урядового становища, котре могло єму запевнити не дуже світлу, але все хоч можливу екзистенцію. Та тут стає єму в дорозї друге лихо. На дуже спосібнім і аж до пожертвованя самого себе пильнім уряд­никови затяжїло каїнове пятно руского патріо­тизму, за котре кинено єго вже в перших роках служби на Мазури. На чужинї далеко від родини та руского житя довелось прожи­ти Навроцкому до самої смерти. До того ще почулись скоро наслїдки тої нужди і недо­статку, серед котрого прожив він универ­ситетскі лїта і наслїдки невсипущої працї. Здоровьє єго почало під'упадати — треба було конечно ратувати єго, хоч на часину відорватись від тяжкої урядової працї. Чи­сленні прошеня єго о відпустку все оставали без результату. Місто відпустки вислано єго на цїлий рік на комисію в надгранич­ні лїси, де мав доходити справи перепуска­ня рогатої худоби з Россії до Галичини. То і убило єго. Грудний недуг став під впливом невигід і простуди серед коми­сії болотнистих лісах невилїчимим. Скарб зискав 50.000 зр., однак і то не о­боронило Навроцкого від дальших переслїдо­вань. Єго поминено при авансї, насилано на него домашні ревизії, а тимчасом здоровльє єго никло з кождим днем. До того прибували нещастя в родиннім житю. Тут за­блисла була Навроцкому раз тілько щаслив­ша зірка. він знайшов в подрузї свого жи­тя щиру і сердечну товаришку, котра розу­міла і відчувала єго труди і горе, однак злощасна доля не позволила єму довго тїшитись домашньм щастєм. По роцї щасливого подружя умерла добра жїнка а туга за нею додала ще горести до так вже гіркої чашї житя. Переслїдованя не переставали, а відпустки домолився Навроцкій, коли не було вже змо­ги ратувати житє. Шїсть лїт тому назад наступила сподївана катастрофа, а Русь утра­тила одного з найкрасших синів.

Народна служба В.Навроцкого сягає най­ранших лїт єго молодости.

Вже на шкільній лаві стає він душею молодої дружини станиславівских грома­дян; тогдї вже починає він вправляти своє перо в видаваній станиславівскими ученика­ми рукописній газетцї „Зірка“, з перших праць єго виднїє вже незвичайна бистрість поглядів, цїлковита самосвідомість стрем­лень, пробиваєсь острий змисл критичний. Погляди єго на житє і справу народну ста­ють вже тогдї серіозними.

Хотячи розумно і успішно трудитись для народу — треба наперед пізнати нарід, розслїдити єго житє, єго недолю і потреби, заглянути до самої глубини народної душї. Идучи за тою правдою, В.Навроцкій віддаєся передовсїм студіям народознавства етно­графії руского народу. Результатом тих студій являються етнографичні труди В.На­вроцкого. Вступивши в р. 1866 на видїл правний львівского университету, оголошує і він уже в слїдуючім роцї 1867 в пер­шім річнику „Правди“ працю „Руска роди­на“, географичний огляд землї заселеної Русинами, а праця та молодого студента стає одною з перших і найкрасших того рода праць в нашій литературї. відтак оголошує він в III. річнику „Правди“ (1869) працю „Весїлье в Котузові“, котра єсть результа­том довголїтних етнографичних дослїдів житя і звичаїв народу в родинній сторонї автора. Рівночасно появляються в „Правдї“ плоди єго бистрого критичного таланту, а и­менно критика „Литературного Сборника гал.-рус. Матицї“ і повісти Стебельского „Мо­нах“, а в дальших річниках „Правди“ критика „Историчних пісень малоруского на­рода Антоновича і Драгоманова“ і критична оцїнка працї про руску литературу Драгома­нова, поміщеної в италійскім науковім письмі „Rivista Europea“.

Етнографичні і литературно-критичні труди Вол. Навроцкого були лише приготова­нєм дальшої дїяльности, в котрій засіяв він знаменитим талантом, і котра здобула єму місце першого і найспосібнїйшого писа­теля на поли суспільно-економичнім між Русинами в Галичинї.

Час, в котрім розпочинаєсь та дїяль­ність єго, належить безперечно до найважнїй­ших епох нашого народного розвою. Була то доба, коли овіяна горячим патріотизмом руска молодїж в Галичинї піднесла супро­тив реакційних і до абнеґації власної на­родности стремлячих змагань святоюрцїв прапор народовства. Під тим прапором стануло все, що найспосібнїйшого і найжи­війшого мала тогдї галицка Русь. Взаїмність литератури з Україною розбудила в Гали­чинї живий і богатий рух словесний. Се­ред того руху заняв Вол. Навроцкій видне і замітне становище.

Йдучи поруч з народною партією в справі питань національних і литератур­них, звернувся Навроцкій на поле чуже і неуправлюване до того часу анї святоюрцями, анї народовцями, а віддався студіям еконо­мичним. Живі і пекучі питаня економичні підняв В. Навроцкій першій з наукової сторони, вложив в них великій засіб те­оретичного знаня і освітив их з стано­вища тих економичних правд і принци­пів, які висказала культивована в Европі наука економії.

Навроцкій став у нас могучим пред­ставителем тої науки, котра не лише між Русинами але і між Поляками в Галичинї звістна була доти ледво з имени. Коли зва­жимо, що в 1860-тих роках кромі одного Марассе і другого Супиньского, трактуючого впрочїм науку трохи по шляхотски, не було в Галичинї зовсїм поважних економистів, то прийдемо до пересвідченя, що виступленє Навроцкого яко писателя-економиста стає справдї величним тріюмфом рускої науки і культури в нашім краю.

Иниціятива і смілі поважні подвиги В. Навроцкого на тім поли набирають ще біль­ше значеня, коли зважимо тогдїшні краеві відносини.

Між Русинами не було тогдї і бесїди о якім-небудь серіознім та науковім трак­тованю питань политично-суспільних. Свято­юрцї, що довгі лїта обмежували цїлу свою рускість на обрядовім питаню, були самою природою рїчи дуже від того далекі, між народовцями ишли тогдї горою справи лите­ратурні, а в справах политично-суспіль­них не було зовсїм фахово образованих людей. Правда, що на Заходї науки суспіль­но-економичні стояли тогдї високо, але не мож і того забувати, що між нами а захід­ною культурою і наукою стояла польско-шля­хотска культура, і що лучї західного світла, переходячи через польско-шляхотску призму, тратили свою первістну силу та огрїваюче тепло, і не могли дати иниціятиви до якого­небудь позитивного труду на тім поли. Тре­ба було отже справдї чоловіка дуже глубокої мисли і незвичайних спосібностей, щоби науку зовсїм чужу і в краю зовсїм не культивовану підняти самостійно і приложити до живих потреб свого народу. А за­слуга В. Навроцкого стає тим більшою, коли зважиться, що чоловік той піднимався сеї задачї серед браку найперших потреб до житя, без нїякої помочи, без проводу, без приміру попередників.

„Ходить менї головно — писав В.Навроцкій в „Правдї“ 1877 р. — о заїнтересованє руских читателїв до справ економичних, котрі у нас за-для политики, і то як свідчить досвід, дуже ялової политики доселї так несправедливо занедбувано. За­недбуванє то мститься теперь на нас са­мих на кождім кроцї. Ми чуємо на влас­ній шкірї, що нам чим раз гірше, і жаль сказати, але признатись треба, густо-часто навіть не можемо собі здати справи, яка се­му злу дальша або і близша причина. О тім же, щоби настигаюче зло предвидїти, єму по нашим силам запобігти або хоч-би запро­тестувати против невигідних для нас мір сойму, ради державної, правительства — вже і не говорити. Наша публицистика не малу часть вини в тім має на своїй совісти, по­святивши майже всї свої і так невеликі сили самій тілько политицї, — не менче-ж винна і сама руска суспільність, у котрої жажда за политичними, церковними і други­ми подібними новинами тримає рівний крок з неменче сильною апатією для всїх справ економичних, а особливо таких, в котрих які-будь цифри грають найважнїйшу ролю.“

(Дальше буде.)

[11.06.1888]

Відчит д-ра Евгенія Олесницкого, виголошений в памятний день шестих роковин смерти бл. п. Вол. Навроцкого.

(Дальше.)

Першій виступ Вол. Навроцкого на по­ли економично-статистичнім припадає на рік 1874. В тім роцї помістив він в „Прав­дї“ студію о статистичнім трудї Рапацкого „Ludność Galicyi“. Вже в тій студії проявив він знамените знанє науки економії і єї найновійших принципів, а не менче незвичайну зручність в орудованю цифрами ста­тистичними, котрі під єго рукою виходять неначе живими существами. То було лише початком, а вже в слїдуючім роцї 1875 засіяли наука і спосібність В.Навроцкого світлим тріюмфом як для него самого, так і для народовцїв, котрих речником був він на тім поли. Народовцї не мали в тім часї анї голосу анї впливу на по­литичне житє Русинів. Политикою кермува­ла стара святоюрска партія. Була то доба, в котрій проявила она позірно на внї найбіль­шу силу, а дїйстно на внутрь найбільшу не­міч. В радї державній засїло в р. 1873 15 єї репрезентантів. Галицка Русь покла­дала з початку велику надїю на свою деле­гацію, тим більше, що в тім періодї прий­шли на порядок дневний парляменту справи незвичайної ваги. Досить згадати тут про закони конфесійні і програму економичних реформ министра Претиса.

Як сповнила святоюрска делегація свою задачу — се pїч загально відома. Поминув­ши вже становище єї при рїшеню законів конфесійних, оказались рускі посли в спра­вах економично-скарбових крайно несвіду­щими і нездарними, і віддались на безуслов­ні услуги централистичному правительству.

В ту власне хвилю, коли покликані до оборони прав руского народу святоюрскі по­сли голосували за законами крайно шкідними для Русинів, — підняли недопущені до по­литичного житя народовцї занедбані рускими послами або незрозумілі для них питаня з наукового становища, розслїджували их до­кладно, виказуючи, якою дорогою треба-би повести еқономично-скарбові реформи, щоби охоронити рускій нарід від тяжкої кривди.

Ті „недоварені молодики“, як их з погордою називали премудрі „батьки народа“, поклали тогдї перші підвалини до розумної економічної програми, а иниціятором і до­стойним речником тої акції став Володи­мир Навроцкій.

Коли рускі посли не лише підпирали внесений в р. 1875 Претисом домовий по­даток, але ще і ломили за него копії в своїх органах, переспівуючи без зрозуміня рїчи пісню нїмецких „Press-“, виступив На­вроцкій в „Правдї“ з знаменитою критич­ною студією, в котрій виказав, що підпи­рана рускими послами реформа податку домо­вого стреміла як-раз до того, щоби зва­лити податковий тягар з капиталистів на убoгy людність, отже і на наших селян та маломіщан. Єсть то безперечно найосновнїй­ша студія над згаданим проєктом Прети­са, студія, якою не могла в ті часи виказа­тись навіть австрійско-нїмецка литература скарбовости.

Против тої студії пробовало полемизу­вати „Слово“, однак замовкло по рїзкій ре­плицї Навроцкого, так само як в р. 1881 замовкла цїла польска журналистика по пер­шій єго відповіди даній критикам „Подвій­ної крейдки“. Взагалї не було случаю, що­би в економичній полемицї хто будь коли додержав Навроцкому місця. Сила єго аргу­ментацій була недорівнана, а складалась на то не лише зручна діялектика, не лише остра і колюча сатира, але головно превеликій за­сіб знаня і знамените теоретичне образованє.

Политично-наукова дїяльність одного Навроцкого, хоч і не засїдав він в парля­ментї, варта була тогдї далеко більше, як вся парляментарна акція пятнацятки руских послів. Коли при дебатах над шкільним питанєм розбивались заходи их о брак доказового матеріялу, котрого зажадали про­тивники на оправданє жалоб на польониза­цію народних шкіл, то як-раз тогдї публикував Навроцкій в „Правдї“ свою най­довшу студію „Руска народність в школах галицких“, котра на довгі часи осталась взірцем статистично-политичної працї, ві котрій автор незбитими а живими і неоспо­римими доказами виказав кривди руского народу на поли шкільництва. Та, на жаль, не покористувались заступники народу гото­вим, поданим им матеріялом. Сан­кціонованим авторитетам нїяк було зна­комитися з „покутними органами", нїяк було учитись від проскрибованих і небла­гонадеждних...

Два роки опісля т. є. в р. 1877 підня­лася в радї державній нова акція, котра дуже живо дотикала интересів руского на­роду. Була то акція податкова заїнавгурована тогдїшною меншостею польскою під прово­дом Кшечуновича а під окликом „оборо­на интересів краю“. Головною цїлею тої акції було не допустити правительства до за­веденя загального податку доходового і за­держати сей податок в роли податку допов­няючого. Галицка польска праса ударила в великій дзвін. Кшечуновича славлено добро­дїєм краю, перворядною скарбовою повагою.

В т. зв. „твердо“-рускій прасї не тикано зовсїм того питаня, рускі посли мовчали своїм звичаєм і благоденьствували щасли­ві, що не потреба сушити собі голови, бо при голосованю ласкаве правительство навчить уже, коли підносити руку.

З поміж всїх Русинів бистре око одного Навроцкого доглянуло, що під окли­ком галицкої шляхти „оборона интересів краю“ скриваєсь „оборона кастових инте­ресів шляхотчини“. Навроцкій виказав то в своїй студії „Шляхетні защитники наро­ду“. Студію ту навіть сама редакція „Правди“ приняла з рестрикцією і сумнївом. Вол. Барвіньскій, помістивши єї, додав до неї від себе статейку, в котрій опираючись на аргументаціях віденьского письма Finanzielle Fragmente, старався в де-чїм оспорювати погляди Навроцкого.

Відповідею на то була слїдуюча праця Навроцкого: „Интереси клясові і интереси народу“, котра мусїла положити конець вся­ким сумнївам.

Посвященє головних польских прово­дирїв з'илюстрував Навроцкій дуже до­садно і характеристично. Позаяк головними моторами скарбової акції Поляків були по­сли Кшечунович, Лемпковскій і Рильскій, то Навроцкій постарався о зіставленє подат­ків оплачуваних тими трема панами і ви­казав, о скілько би більше платили они, коли-б заведено реформу, против котрої борються в имя „интересу краю". Супротив того мусїло кождому стати ясно, що той „кра­євий интерес“ єсть грубо егоїстичним ин­тересом верховодячої в краю касти шля­хотскої.

(Конець буде.)

[12.06.1888]

Відчит д-ра Евгенія Олесницкого, виголошений в памятний день шестих роковин смерти бл. п. Вол. Навроцкого.

(Конець.)

Та не в тім однім питаню мусїла та каста почути від нашого економиста твер­ді слова правди. В.Навроцкій перевів за час короткої литературної дїяльности з ма­тематичною точностею розгляд всїх кривд народних і відповідаючих им шляхотско-паньских користей, а то на основі неоспори­мих даних.

Огненними словами заговорив він про нечувану нїгде, а лиш у нас на глум еко­номичним идеям XIX. віку истнуючу ин­ституцію пропинації. Тому питаню посвятив Навроцкій дві студії: одну в р. 1876 в „Правдї“ п. заголовком: „Що нас коштує пропинація?", другу в женевскій „Громадї“ під заголовком: „Пяньство і пропинація в Галичинї“. Обі ті студії, а особливо перша єсть по моїй думцї найзнаменитшимь твором Навроцкого. Єго погляди на юридичне поня­тє права пропинації, вартість єї і способи знесеня — суть вповнї оригинальні і заслу­гують на посвященє им окремої строго на­укової студії.

Годї менї у відчитї розбирати подрібно економичні твори Навроцкого і виказувати голошені ним принципи. Твори ті і прин­ципи годяться під обємистий розбір нау­ковий, ждуть фахового пера, котре розібрало­-би их критично і виказало всю их вар­тість. Однак уже з того короткого очерку видно наглядно, чим був для Русинів Вол. Навроцкій і яка була єго дїяльність!

Дїяльність та була олицетворенєм най­красших, найживійших і найважнїйших змагань, стати за долю і права меншого бра­та, було то найраціональнїйше зрозумінє і виповненє Тарасового завіщаня: „Обниміте, брати мої, найменшого брата!" — дїяльність та була огненним-горячим протестом фи­зично придавленого морального витязя, дї­яльність та була по вік незатертою указкою, куди і якою дорогою нам ити, щоби зберег­ти истнованє нашого люду, тої основи на­шої національности — дїяльність та була підвалиною економичної програми галицких Русинів.

Була то рускість, — але не сама форма, що у неодного кінчиться на буквах і обрядї; форма та начинена була живими мо­ральними і матеріяльними цїлому народови свойскими интересами.

Був то національний патріо­тизм, бо стремів зберегти нарід для нації; патріотизм, що не кінчився на декля­мації, не розпливався в сентиментальній по­езії, не проявлявся медовими словами, — але глядїв глубоко в народне житє, числився тверезо з даними обставинами, не щадив гірких слів і гіркої правди чужим і своїм. Не була то сентиментальна любовь горячого і палкого молодця, а любовь зрїло­го і поважного мужа.

Був то радикализм в трактованю питань економичних; радикализм, щó не лякався до економичних відносин руского народу приложити здобутків світової науки, не лякався вступитись сміло і отверто за придавлених і забутих, не лякавсь поста­вити позитивні жаданя таких економичних реформ, котрі вложили-би на богатші кляси бодай частину того тягару, під котрим стогнав меншій брат-селянин. Але ради­кализм той не ишов дальше, як ишла на­ука, радикализм той не вів до самої неґа­ції. Робота Навроцкого не була деструкційна, а позитивна і будуюча. З того погляду удач­но характеризує єго біограф Остап Терлец­кій: „Помимо всего свого критичного і сати­ричного успосібленя був Навроцкій в грун­тї рїчи чоловік не руйнуючій але будуючій, не чоловік негації але позитивної працї. Помимо своєї остроти він і в критицї був осторожний і доти нїчого не зруйнував, до­ки на місце зруйнованого хоч трохи що по­зитивного не годен був поставити.“

Було се народовство в найкрасшім своїм видї. Народовство викликало таке а не друге трактованє економичних питань у Навроцкого. Просвітні, литературні і поли­тичні змаганя загалу народовцїв плили з того самого жерела, з котрого ишли еконо­мично-суспільні змаганя Навроцкого, так само як з одного і того самого жерела иде борба права з физичною силою, поступу з реакцією, працї з капиталом, вільности з деспотизмом, просвіти з темнотою. „Покій­ний Навроцкій — пише про него Волод. Бар­віньскій — був живою душею партії. В єго поглядах виявлявсь погляд партії, єго очи­ма дивилась цїла партія на світ Божій, на свій нарід.“

Помимо тих слів В.Барвіньского го­дї не сконстатувати, що під взглядом трак­тованя економично-суспільних питань ви­ходив иногдї між поглядами Навроцкого а других народовцїв рід диссонансу. від статей Навроцкого поміщених в „Правдї“ а відтак в „Дїлї“ відбивали часом трохи неприродно другі статьї тих органів. Я згадав уже, що дуже основну студію Навроц­кого про податкову реформу Кшечуновича в р. 1877 старалася тогдїшна редакція „Правди“ оспорювати на основі журналистичної за­мітки Finanzielle Fragmente. В тім самім часї т. є. в р. 1877 помістила редакція „Правди“ статейку Навроцкого „Нагінка за соціялистами“, а майже рівночасно і від себе статью п. заг.: „Лжепророкам“. Обі ті статьї мали зазначити становище народовцїв супротив тогдїшних соціялистичних арештовань, і обі зазначили єго в прямо против­нім напрямі. Подібні диссонанси лучалися частїйше, а причини их не тяжко відгадати. Загал народовцїв, а навіть передові их люде не привикли були до трактованя пи­тань економично-суспільних з тої сторони і в той спосіб, як трактував их Вол. Навроцкій.

Коли в других напрямах розвитку народного житя поступили народовцї безпе­речно далеко, то на тім поли збереглася ще давна руска а властиво галицка, бо і По­лякам спільна навичка трактувати рїчи з верха по журналистичному, а кромі того не було у провідників-народовцїв тих основ науки, котрі дозволили-би им в питанях економичних і суспільних доходити до са­мої глубени і піднимати в гору неоспо­римі принципи без огляду на хвилевий на­стрій суспільности, на хвилеві міри властей.

Все то було у Навроцкого. У него була наука і був розвитий змисл критичний, котрий доводив єго до скорого а властивого розвязаня кождої квестії як из становища наукових засад, так і интересів свого народу. Тим станув Навроцкій безперечно о много висше від всїх сучасних народов­цїв, через то виходили і ті диссонанси, про котрі висше згадано. Однак висшість та не заманила В. Навроцкого станути на окремім становищи, повести дїяльність свою окремим шляхом від дїяльности громади. Противно, не було одного важнїйшого моменту в то­гдїшнім народнім житю, в котрім би Навроцкій не заманифестував своєї солидар­ности з загалом народовцїв. Єгo дїяльність плила в одно русло з трудами цїлої гро­мади, оживляла ті труди, надавала им сили і значеня. Свідками того всї річники „Прав­ди", в котрих твори Навроцкого становлять нинї найцїннїйшу спадщину наукової лите­ратури рускої з 1870-их років, свідками того два перші річники „Дїла", в котрих В.Навроцкій заїнавгуровав був разом з Вол. Барвіньским найкрасшу добу рускої публицистики.

Тая аж до абнеґації самого себе идуча патріотична солидарність В.Навроц­кого єсть одною з блискучих єго прикмет яко Русина і громадянина. Нинї шїсть лїт тому утратила Русь свого великого могучого речника на политич­но-економичнім поли, а на народнім боє­вищи виросла нова могила. Спадщина лите­ратурно-наукова, яку лишив нам згасшій перед часом герой правди і науки — то дорогоцїнний бисер, яким по-вік велича­тись буде руска наука. І як вдячно згадує нинї Русь тих, що перші пробудили єї до житя національного і поклали підвалини до розвитку рідного слова і литератури, так вдячно запише она имя Володимира Навроц­кого, яко першого чоловіка науки на еконо­мичнім поли і найсильнїйшого речника най­жизненнїйших прав і интересів на­родних.

[13.06.1888]