Документальну стрічку про видатного українського поета та діяча ОУН Олега Ольжича (справжнє ім’я Олег Кандиба) у Львові, в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», представив режисер Аркадій Микульський. Наразі показали лише авторську інтерпретацію фільму – півтори години вибраного з трилогії: «Ольжич», «Доба жорстока, як вовчиця» та «Незнаний воїн». Втім музейники обіцяють, що таки покажуть фільм повністю.
Виробництвом української історичної документалістики останнім часом переважно займаються телеканали: наприклад, оце в квітні «Інтер» презентував фільм власного виробництва про Квітку Цісик «Квітка. Голос в єдиному екземплярі». Держава ж не тільки не переймається виробництвом, але й не хоче показувати те, що вже знято. Так, кінотрилогію про Олега Ольжича «Я камінь з божої пращі…», яку Аркадій Микульський створив за сценарієм українського кіно- та літературознавця Леоніда Череватенка, вдалось показати на Першому національному тільки через те, що вона отримала у 2002 році Шевченківську премію. А згідно з указом Президента таким творам треба сприяти у промоції. На цей указ і посилався академік Іван Дзюба, коли «вибивав» показ фільму про Олега Ольжича на центральному каналі. Але фільм показали лише раз, і то у безнадійний час - о 12-й дня. У Львові трилогію про Ольжича 9 червня представив особисто режисер Аркадій Микульський. Презентація була присвячена трагічній річниці: саме в ніч із 9 на 10 червня 1944 року гестапо закатувало Ольжича (який був арештований 25 травня 1944 року на конспіративній квартирі на вул. Личаківській, 32 у Львові) в «таборі смерті» Заксенгаузен (Німеччина).
Аркадій Микульський був одним з перших вітчизняних режисерів, який вже на початках 1990-х зробив спробу нешаблонно звернутися до теми української визвольної боротьби ХХ століття. У художньому фільмі «Вишневі ночі» за сценарієм Василя Портяка на основі повісті Бориса Харчука йшлося про романтичне кохання лейтенанта НКВД і зв’язкової УПА. У документальній трилогії про Ольжича Микульський спробував не тільки переповісти бурхливу історію життя українського археолога та «поета національного героїзму», але й представити через біографію однієї людини виразну панораму національно-визвольного руху міжвоєнного часу та періоду Другої світової війни. Тож у фільмі йдеться і про батька Олега Ольжича — поета Олександра Олеся (Кандибу), і про його дитинство та навчання в Празі. Але основну увагу автори фільму зосередили на наукових досягненнях Ольжича в археології та громадській роботі, зокрема діяльності в ОУН.
Оскільки не збереглося жодної плівки, де б зафільмували Ольжича, із засобів режисеру залишився тільки закадровий текст, фото та загальна кінохроніка. Це дещо позбавляє фільм динамічності розповіді, що особливо помітно в першій частині картини, де йдеться про дитинство та юність. Аркадій Микульський концептуально повністю відмовився від коментарів експертів та істориків, тож у фільмі не оцінюють конкретні дії чи погляди Олега Кандиби, не гадають, що було б, або не було б. Натомість тут є унікальні інтерв’ю з сучасниками поета: про нього розповідають чотири найближчих соратника та дружина, що дозволяє глядачу побачити і пережити біографію героя у більш приватному ракурсі. Чим ближче до її трагічного завершення, тим панорамнішою стає оптика історії життя Ольжича. Розповідь про його бурхливу діяльність на окупованій Україні впереміш із його поезіями створюють відчуття, ніби ти й не знаєш, чим все закінчилось насправді. Складається враження, що дивишся не документальний, а ігровий фільм, і вже з миті на мить все закінчиться щасливо, в кінозалі засвітиться світло, і втішені глядачі розійдуться по своїх справах.
Але романтичний настрій зникає, коли фільм переходить до подій у Бабиному Яру. Розповідь поступово сповільнюється і стає більш меланхолійною. Сюжет переповідає, як Ольжич їде до Львова, де пише книгу «Революція рве кайдани», в якій багато сторінок присвячено знущанням нацистів в Україні. На жаль, історики поки не знайшли жодного її примірника, втім, відомо, що вона була надрукована. Можливо саме ця книга послугувала остаточним приводом для «полювання» гестапо на Ольжича і його брутального вбивства.
Фільм завершується. В залі западає тиша, глядачі встають зі своїх місць і стоять мовчки. Через хвилину переповнений тюремний коридор вибухає оплесками, і трохи перечекавши овації, слово бере режисер фільму «Я камінь з божої пращі…» Аркадій Микульський. Він коротко розповів про історію зйомок та про те, як легко вдалося зібрати необхідний матеріал. Ми поспілкувалися з Аркадієм Миколайовичем про патову ситуацію в українському кінематографі, та варіантами її вирішення.
С.Р.: – Ви перебуваєте в середині кінопроцесу, чи зауважили якісь тенденції змін на краще?
А.М.: – Зараз у спілці кінематографістів України на ключових місцях з’явились люди, які розуміють, що таке кіно, що таке кінобізнес, що таке творчість. Я дуже радий, що в нас з’явились свої кінопродюсери. Але вони продюсери не до кінця, тому що грошей не мають, і з прокату грошей не дістають, але принаймні вже знають схему, як треба працювати, можуть щось підказати молодим режисерам. Оця молода кінематографічна спільнота, яка склалася впродовж останніх років – в неї вже можна зробити «ковток води», яка не буде отруйною.
С.Р.: – Як ви вважаєте, чи має держава визначити якийсь пріоритетний напрямок розвитку кіно, наприклад, історико-документального?
А.М.: – Ні, не має такого бути. Всі напрямки є пріоритетними, всі потребують підтримки. Наприклад, захист майнових прав кінематографістів: у нас в цій ділянці ще й «кінь не валявся», а от в Росії вже прийняли закон щодо оподаткування носіїв, на які можна записати музику, відео, кіно…! А цей податок приносить Росії біля трьох мільярдів! Тож якісь гроші з цих прибутків потрапляють до кінематографістів, музикантів, на нові проекти.
С.Р.: – Якщо в Україні почнуть активно фінансувати і підтримувати розвиток кінематографу, за скільки часу, на вашу думку, ми зможемо наблизитись хоча б до рівня Польщі?
А.М.: – Я зараз мав нагоду побачити роботи випускників, і я їм аплодував, а одній режисерці навіть сказав: «Здаюсь у полон». В нас неймовірний потенціал, головне, аби по-державному підходили до підтримки кіно. Тоді, на мою думку, це може статися доволі швидко. Але це тільки за умови, якщо держава докладе до цього значних зусиль і коштів.
З тригодинної кінотрилогії Аркадія Микульського в кінолекторії музею «Тюрма на Лонцького» показали тільки півтори години авторської версії фільму. Повністю картину у Львові досі не демонстрували. За словами режисера, минулого разу (більш ніж десять років тому) організовували показ для інтелігенції. Та й тоді демонстрували лише першу серію трилогії. Коли львів’яни нарешті побачать повну версію фільму про Ольжича, розповіла заступник директора музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Вікторія Садова.
С.Р.: – Українське документальне кіно у вашому музеї рідкість чи скоріше правило?
В.С.: – Скоріше правило. Всі фільми, які ми демонструємо, ми маємо офіційно, від авторів. Деякі українські режисери вже ставляться до нас з довірою, знають, що тут бажаючі можуть подивитися їх фільми в будь-який час. І це єдиний наразі варіант, щоби зустріч глядача і твору відбулася, адже в прокаті таких фільмів немає, в телебаченні немає, і в Інтернеті вони теж є не завжди. Ось цього фільму, наприклад, в Інтернеті немає.
С.Р.: – З огляду на те, що фільм важко дістати, будете демонструвати його ще раз у режисерській інтерпретації чи покажете повністю?
В.С.: – Автор подарував нам диски з усією трилогією. Тепер будемо дивитися, як поставити їх в план показу. Обов’язково покажемо всі три серії, аби глядач нарешті побачив картину повністю.
С.Р.: – Коли львів’яни можуть сподіватися на показ?
В.С.: – Ольжич народився в липні, тож, ймовірно, покажемо на день народження. У якусь найближчу до цієї дати неділю, адже кінотеатр у нашому музеї працює тільки по неділях.
17.06.2013