Адaм МІХНІК

 

Думаю собі, що журналісти в молодих демократіях важливіші, ніж у старих. У старих демократіях, окрім того, що там мають свої демократичні інституції, є ще глибоко закорінені демократичні традиції. У молодих демократіях (зокрема, в нашому реґіоні) ми вже маємо демократичні права та демократичні інституції, але наші традиції, наша ментальність – це все та ж ментальність, що залишилася з доби Совіцького Союзу.

 

Один із батьків американської демократії, Томас Джеферсон казав, що на питання «Що важливіше: уряд чи незалежна газета?» відповідає: незалежна газета. Бо без уряду можна жити, а без незалежної газети, яка правдиво інформує про світ, - не вдасться. І хотів би, щоби це гасло Джеферсона супроводжувало журналістів у молодих демократіях. Бо їхня відповідальність зростає.

 

Я говорю з перспективи польського журналіста, редактора найбільшої щоденної газети в Польщі, «Газети Виборчої». Цей щоденник – одноліток польської демократії. Ми виникли, коли виникла польська демократія. У нашій редакції було дуже мало професійних журналістів. Це були звичайні люди, які приходили з підпілля, з в’язниць, це були «зеки». І, власне кажучи, єдиним таким твердим каноном було те, що ми мусимо створити газету, більшу ніж просто газета. Що це буде інституція польської демократії. Що наш обов’язок – боронити демократичних цінностей. І це був наш фундаментальний chart.

 

Те, чого ми домагалися для журналістів, – це право на порядність. Журналіст не є на службі у влади, не є на службі в політичної партії, ані не є на службі бізнесу. Журналіст є на службі у правди. Дві речі ми маємо найголовніші – правду і волю. Задля всього іншого є інші інституції.

 

Але водночас ми мусимо бути газетою, яку люди мусять читати. І яка буде незалежна від уряду та великого бізнесу. Отож ми мусимо тримати в голові дві речі. З одного боку, місію. Наша місія: я є журналістом не тому, що вмію писати, а тому, що маю потребу й обов’язок прищеплювати демократичні цінності в суспільстві, не конче демократичному. Але водночас я мушу мати в голові бізнес-план. Отож, бізнес-план плюс місія дають таку модель журналістики, яка потрібна молодим демократіям. Місія – це те саме, що й усвідомлення цінностей, які треба боронити. Бізнес-план – це те саме, що й усвідомлення, яким чином треба газету редаґувати та продавати, щоби вона була самодостатнім чинником у житті суспільства.

 

Колись, багато років тому у Варшаві був Вацлав Гавел, і наш прем’єр Єжи Бузек попросив Гавела: «Скажи Адамові, що медіа мають забагато влади, що медіа, журналістів ніхто не обирає, а хочуть вони впливати на країну, на суспільство, на партії та уряд». «І що мені, Міхале, скажеш?» - ми з Гавелом приятелювали багато років, від часів, коли обидва були «зеками». І кажу: «Гашку, люди за тебе голосують раз на чотири роки, а за нас голосують щодня. Бо щодня людина йде до кіоску й ухвалює рішення, ту газету купити, чи цю. Тобто ми маємо щоденний демократичний тест».  

 

Наша проблема з владою є проблема перманентна. Бо місія без бізнес-плану є вежою зі слонової кістки, а бізнес-план без місії – це просто цинізм (якимсь чином витягнути в людей гроші). Проблема, яку маємо з владою, дуже важка.  І це не проблема з тим, щоби змінити неприхильну нам владу на протилежну. Gazeta Wyborcza неодноразово мала справу з владою в Польщі, яка хотіла нас знищити. У різний спосіб. У нас президентом був Лех Качинський, отже відомо, про що йдеться. Ми мало розпочате проти нас слідство. Абсурдну, ідіотську справу. Але сенс її був такий, щоби нас викликати до прокуратури в іншому місті й проводити допити, ставити ідіотські питання. Мене викликали на четвер. А в неділю – вибори. Молода пані прокурор каже мені: «Пане редакторе, ми тут коротко порозмовляємо, а потім я Вам поставлю питання». А я їй: «Ні, ні, Ви мені маєте ставити питання, записувати їх, а я буду відповідати». Вона каже: «Вибачте, я знаю краще». «Ні, ні, я знаю краще, бо маю довший кримінальний стаж, ніж Ви – прокурорський». Виник гострий обмін репліками. Не порозумілися. Я вертаюся до Варшави. В неділю були вибори. Партія братів Качинських програла ті вибори. В понеділок о восьмій ранку (о восьмій ранку!) телефонний дзвінок до редакції: «Лодзька прокуратура закриває справу через відсутність складу злочину». Якщо глянути неупередженим оком, то справа була зшита грубими нитками.

 

Проблема не тоді, коли уряд – ворожий. Тоді справа є читабельна і ясна. З таким урядом ведемо суперечку, полеміку, наклад зростає тоді, бо люди хочуть читати недобре про владу. Небезпечно, коли уряд є твоїм другом, бо тоді зазвичай кажуть: «Слухай, це погана ідея – писати про те й те». Або: «Слухай, складна ситуація, економіка, трансформація, те-се, не пиши про це». І це дуже складна тема. Якщо незалежність газети може бути під загрозою, то не через недругів, лише через друзів. Недруги можуть ліквідувати газету. Але, як відомо, що не вбиває, то робить сильнішим. Натомість справді небезпечні друзі.

 

Період комуністичної диктатури – це був період, що в якомусь сенсі відучував від відповідальності за слово. Всі ми працювали в тих підпільних, нелеґальних газетах. І там була «гуляй душа!», все можна було писати. І, звичайно ж, не можна було того всього перевірити. Тому не було такого морального обов’язку, що кожна інформація має бути верифікована з двох взаємно незалежних джерел. Не було того відчуття, що твій обов’язок – дуже старанно перевірити, якщо про когось пишеш, особливо, коли йшлося про владу. Влада була за визначенням погана, бо була диктаторська. А тепер ця ментальність закріпилася в багатьох людях. І нині, після двадцяти з «гаком» років, далі маємо цю проблему – свободу відділяємо від відповідальності. Нам здається, що про кожного можна написати все. Тим часом це дуже, дуже небезпечно. Бо словом можна вбити, якщо воно відкрите для фальшу, для брехні, для наклепу. І, звичайно, це породжує хворобливі реакції.

 

Прикладом цього буде недавній випадок. А саме: в першоквітневому числі сатиричного тижневика надрукували таку псевдо-розмову прем’єра з колегами. Який був дотеп, такий був – ліпший чи гірший. Проблема виникла, бо читачі повірили, що це була автентика. А прем’єр, людина загалом розсудлива, так оскаженів, що журналиста потягнув до суду. Що є повною компрометацією влади. Тобто посади прем’єра. Кажу це з прикрістю, бо шаную цю людину віддавна. Адже це просто нісенітниця! Не можна прем’єру судитися з журналістом-сатириком!

 

А відповідальність – це, з одного боку, відповідальність за слово, яким людину можна знищити. А з другого боку, відповідальність за клімат у молодих демократіях. Ці демократії будуть такими, якими ми будемо. Отже, якщо ми в Польщі нарікаємо, що наш політичний клас є дурний, корумпований, неретельний, то це тому що ми такі є. Бо ми цих людей обираємо до влади. Отож, якщо ми в медіа розгортаємо дебати, що не мають нічого спільного з дискусією про цінності чи про проект держави, але мають щось спільне з п’яним дебошем у кнайпі, це значить, що ми працюємо над зміцненням присутності хуліганства в громадському житті. Це є наша відповідальність, нас, медійників. 

 

Тим більше, що доба демократії перекреслює старі поділи, а створює нові. Старі були фундаментальні. Я – за диктатуру, за свободу. Це було ясно, читабельно, прозоро. Очевидно було, де межа.

 

Нині не йдеться про комуністів чи антикомуністів. Це вже не актуально, бо комунізму вже нема. Поділ на правицю та лівицю, як на мене, є поділом чисто архаїчним. Сьогодні в Польщі – маю враження – це такий пафос. Одні перебираються на соціал-демократів, якими насправді не є, інші перебираються на християнських демократів, якими теж не є. Суттєва суперечка (так мені здається) – це дискусія про проект держави. Тобто чи ми є суспільством відкритим, плюралістичним, толерантним, чи суспільством авторитарним, закритим, збудованим за моделлю чи то ідеологічною, чи то етнічною.

 

І ця суперечка виливається у медіа. І те, що медіа перманентно конфліктують із владою, означає, що влада дуже хоче керувати засобами масової інформації. Якщо я розмірковую, куди йде держава, то дивлюся, яким є статус вільних медіа. І якщо я хочу зрозуміти, до чого справді прагне система Владіміра Путіна, то дивлюся на те, що діється з засобами масової інформації. І коли я замислююся, де ці медіа є під загрозою чи вільні, якими способами ця загроза маніфестується, я бачу дві основні й найважливіші моделі в Європі. Одна модель – путінська, а друга – Берлусконі.

 

Берлусконі будував свою велич через бізнес. Через бізнес до ЗМІ і через ЗМІ та бізнес – до влади. Натомість Путін свою силу будував так: спершу спеціальні служби – це шлях до влади, потім опанування бізнесу й опанування ЗМІ. Це є дві моделі головних загроз. І не є так важливо, чи це відбувається під гаслами «декомунізації» чи «антикомунізму». Для мене важливо, де є філософія держави, за якою ту державу будують.

 

Я дивлюся на Угорщину. Це саме в Угорщині виразно спостерігаємо розбудову систему такої лагідної диктатури (там нема політичних в’язнів, є леґальні партії тощо). Крок за кроком. І так буде – просто крок за кроком ті свободи обмежуватимуть. Якщо хтось у моїй країні, наприклад, каже, що Будапешт – це модель шляху для Варшави, то я знаю, що цих людей треба боятися, бо я знаю, що вони шукають для мене «колодку на писок».

 

Іншим аспектом цієї суперечки про майбутнє є дискусія про місце Польщі чи Угорщини в Європі. Я був ентузіастом вступу Польщі до НАТО і до Євросоюзу. Я був євроентузіастом передусім тому, що мав відчуття, що цей Євросоюз є таким ніби якорем свободи, демократичним якорем. Якщо будемо в Унії, то всі ідеї побудови в Польщі авторитарної держави блокуватимуться через критерії Європейського Союзу. Відтак у Польщі реальний путінізм має блокаду та гальма. Можуть бути політики, що до нього прагнуть, – і їм добре це йшло, тільки набагато важче, ніж це може діятися в Росії.

 

Коли я був у Росії, то зауважив, що Польща від Росії тим різниться, що ми в Польщі до останньої хвилини не знаємо, хто виграє президентські вибори. Натомість, казали мені в Москві, що є така країна, де ще за рік перед виборами відомо, хто буде президентом. Я запитав: «Што імєєш в віду?». «Канєшно, Узбєкістан». Це в Росії страшенно подобається.

 

Отож, я справді вважаю, що медіа є на те, щоби владі дивитися на руки. Звичайно, влада має сто способів, як журналістів купувати, оббріхувати, корумпувати. Але це від нас залежить та якість суспільних дебатів.

 

Думаю, що в Польщі велике значення відіграє місце релігії, місце Церкви в державі. І це для нас, журналістів, була тема табу. У вісімдесятих ми боялися. Чому? Костел у Польщі мав особливу роль. В роки диктатури це було місце для свободи. Це було таке місце, де кожен почувався у себе. Польський Папа, його приїзди до Польщі – це були свята польської свободи. Після 1989 року Костел інститутуалізувався. Це, власне, ми, журналісти не мали відваги його критикувати. І через якісь дванадцять років це став наче обернений назад історичний дороговказ. А тепер часто маємо справу з критиками Костелу. Це тема, щодо якої дебатуємо. Це знову йдеться про те, щоби дебатувати відповідально і в спосіб, який залишає місце на відчуття, що різнимося, інакше мислимо. Бо в Польщі не всі є католиками. І не всі погоджуються з таким позитивним образом Костелу. А, проте, ми є разом і мусимо бути разом.

 

Проблема полягає на тому, що наш Костел протягом останніх десяти років щоразу частіше промовляє мовою володаря абсолютної й остаточної правди в питаннях, дотичних до правного стану – тих, що стосуються абортів, штучного запліднення, антиконцепції. Щораз частіше чуємо авторитарний тон. Послухайте виступи багатьох наших єпископів. А те, що викликає цей тон, – це є особливий польський феномен, який зветься Радіо «Марія».

 

Радіо «Марія» – це антенна радіостанція, яка представляє сама себе як «Католицький голос у своєму домі». Це є радіо нетолерантності, ненависті, але досконально сформатоване. Це радіо, яке насправді падає в очах суспільства, але зростає в очах духовенства. А в Польщі католицьке духовенство було, є і буде завжди вагомим.

 

Постає питання, як ми, медійники, маємо це описувати? Неодноразово ми були критиковані єпископами (конкретно – газета, в якій я працюю, яку редаґую, за яку відповідаю), що ми шукаємо всього, що містить скандали чи сенсації. Щось у тому є, це не є цілковитою неправдою. От тількі логіка медіа полягає на тому, що як потяг прибуде вчасно з Варшави до Кракова, то це не є подія. А якщо є катастрофа, то ми про це пишемо. Зазвичай так є. Є така приказка: «Якщо пес вкусить людину, то це не є ньюс.  Якщо людина вкусить пса – це допіру буде ньюс». Так є з писанням про Костел. Колись Костел опинився поза критикою. Нині у справах корупційних, справах звичайових (педофільських і т. д.), справах люстраційних (тобто про аґентів служби безпеки серед духовенства) це «вихлюпнулося» (так про це кажуть). Звичайно, люди в Костелі мають відчуття, що це є нагінка антицерковних, антикатолицьких сил. Тому треба дуже зважувати, як писати про це. Але писати треба. Переконаний, що коли цей час має потребу в журналістах, то в журналістах порядних, відважних, правдомовних і компетентних.

 

Дискусія про державу, в якій ми беремо участь (бо ми співактори в цьому спектаклі): яка є основа цієї держави – громадянська чи, власне, етнічна або релігійна?

 

Ми маємо сказати про трансформації – від економіки планової до економіки ринкової, від державної власності до приватизації. І тепер питання: як писати про підприємства і взагалі про світ праці? Це велика проблема. Й особливо в самій основі – там, у робітничих колективах люди, що, як і ми, були активістами «Солідарності», і ми маємо відчуття, що ми свою волю ви страйкували, бо саме страйки привели нас до свободи. Робітничі колективи великих підприємств – металургійних комбінатів, копалень, корабелень. І тепер ці чудові підприємства, які були нашою найбільшою силою, - вони були анахронічні. Якщо вони мали існувати далі, то мали бути модернізовані. І тут народився конфлікт. Уявіть собі фабрику, яка виробляє такі міні-бюсти Леніна. Тоді на них був ринок. На кожному підприємстві кожен директор, секретар партійної чи комсомольської організації мусив на столі мати бюстик Леніна. А коли закінчився комунізм, закінчився і ринок для бюстів Леніна. Ті, що їх виробляли, почувалися скривдженими, бо ж вони працювали добре, навіть отримували нагороди за рацпропозиції. Скінчилося. Звичайно, були такі, що вигадали замість бюстів Леніна продукувати погруддя Івана Павла II, Папи Римського. На те був ринок. Як перед тим всі мусили мати Леніна, так само потім була мода на Папу. Але й те проминуло. Отже, або те підприємство зуміє реструктуризуватися і зуміє виробляти щось потрібне ринкові, або мусить збанкрутувати.

 

Отже, є такий парадокс. Історичним місцем у Польщі є Гданська верф. Там народилася «Солідарність», там народилася воля, - так ми кажемо. А тепер цю корабельню викупив приватний капітал. Ми шануємо нашу історію, але ми мусимо думати про інвестиції, які треба вкласти в цю корабельню. І це тема, яка нас ділить і буде ділити.

 

Далі. Мусимо собі відповісти на питання про нашу історію. У Польщі історичні теми є безпрецедентно живі. І це стосується двох нібито ниток з нашого минулого. З одного боку, є це минуле комуністичне, сталінське, з другого натомість боку – це речі, пов’язані з Другою Річчю Посполитою (або міжвоєнним періодом – дуже ідеалізованим за часів комунізму). Є це теми фундаментальні. Кожен, хто визнає, що не все було так, як треба, є поганим патріотом.

 

Ця суперечка навколо історії є характерною для свободи та демократії скрізь. Вчора я тут, у Львові був свідком дискусії між польським істориком, який написав книжку (дуже важливу) про польсько-українські відносини у XX столітті, в період Другої світової війни, й українськими читачами, яка (дискусія) була дуже пристрасною. Але це також накладає на нас, журналістів, своєрідний обов’язок у цій справі уникати демагогії, уникати націоналізму, уникати однобічності. Щоби спробувати (якщо йдеться про польських журналістів) вдягнути українські окуляри, чи єврейські окуляри, чи чеські окуляри. Спробувати побачити власну історію з іншої перспективи.

 

Це має свою ціну. Нас у Польщі дуже часто звинувачують у нестачі патріотизму, в космополітизмі, в анти полонізмі – бо ми намагаємося дивитися на історію Польщі зі згаданоїї перспективи. І в цій справі ми є учнями певної польської традиції, якої таким чудовим відновником був Єжи Ґедройць. Він мав таку тезу – говорив про блок УЛБ (Україна, Литва, Білорусь). Він висував тезу, що Польща (всупереч тому, про що звикли писати й думати) не межує з Росією; не є так, що Польща лежить між Росією та Німеччиною. Польща лежить між Німеччиною та Україною, Литвою, Білоруссю. Потрібна ніби «революція» в геополітичному мисленні. І це не було легким у Польщі. У Польщі не було легко взагалі когось переконати, що Совіцький Союз – це не є просто Росія, що це колоніальна імперія. У Польщі – вважаю це за найбільший успіх польської державності (і тут медіа відіграли свою роль) – є послідовна політика розбудови порозуміння зі сусідами. Порозуміння, опертого на повазі та на бажанні розуміння, зусиллях розуміння другої сторони.

 

Маємо, які маємо, складні польсько-литовські відносини, але литовська точка зору є представлена в «Газеті Виборчій». Завжди кажемо, що в міжнародних стосунках існує такий «множник вини». Позаяк поляків у 10 разів більше, ніж литовців. Тобто польська вина є в 10 разів більша в польсько-литовських відносинах.

 

Я вважаю, що суперечка навколо історії, нове геополітичне мислення – це є велике завдання для медіа в молодих демократіях, особливо в таких країнах, які мали важку історію, тобто не були суб’єктами, лише дуже часто – жертвами страждань. Маю на увазі не лище Хорватію, Словаччину, Угорщину, Румунію, але также й Україну. Звичайно, і Польщу. Думаю, що наш обов’язок – мати відвагу на те, щоби йти проти течії власної громадської думки, якщо ця власна громадська думка підлягає магічним викрутасам маніпуляторів, демагогів, популістів, політичних хуліганів і т. д. Ми не можемо бути, як обсвистаний актор, що його грі на театральній сцені прийшов кінець. Але журналіста ніколи не обсвистають. Серед тхорів і лизунців (бо підлизуються владі та власній громадській опінії) журналіст мусить бути обсвистаний, бо мусить мати сміливість піти проти течії власної громадської думки, якщо та громадська думка заблукала й примирилася з роками брехні та непорядності в громадському житті.

 

І ще проблема: зараз взаємно накладаються два елементи – криза в Європі й Інтернет. Для газети це дуже складний момент, бо ми мусимо прийняти до свідомості (з великим болем і жалем), що за 10 років, можливо, паперові газети зникатимуть, бо справді газети вже нині є в Інтернеті. Телебачення вже є в Інтернеті. Не знаю. Сто разів знаю лише одне: якщо так і буде, то всі ті цінності, про які я тут намагався говорити, не втратять своєї актуальності.  

 

Бо я протягом якогось часу свого життя був секретарем Антонія Слонімського. Був уже суджений, ще тягали мене по в’язницях. І він мені завжди казав так: «Пане Адасю! Ви є у складній ситуації, не маєте, відповідно, доброго розізнання, куди йти – туди чи сюди. Ви не зможете охопити всього. Не знаю до кінця, як Ви маєте поводитися, тож про всяк випадок пораджу: поводьтеся завжди, як порядна людина». Це є кредо журналістики, про яку я мрію.


Лекція прочитана на Медіа-Форумі, Львів, 30.05.13
переклад А.К.
Знимка Lviv Media forum

 

 

10.06.2013