У Львові здиблете їх на кожному кроці: в хаті, на вулиці, в кіні.
— Ох, нині наша сусідка знов била свою малу. Чути було ляпаси крізь стіну, а мале так кричало, аж серце краялося.
— Не розумію, як можна так дитину катувати. Таке звірство повинно бути поліційно каране.
Це так у хаті.
А на вулиці:
— Дивіться, дивіть! Такий мороз, а воно босе!..
— Сирітка, певно. Гляньте як ніжками перебирав бідненьке. А ручки як базник...
— Може й не мало нині ні рісочки в устах.
— Кого як кого, але дітей мені страшенно жалко.
— Мені теж.
А в кіні:
— Страшенне зворушлива історія. А та Шірлі так знаменито грає. Подумати тільки, що десь є такі бідні діточки, такі голодні, такі голі і босі...
Направду є багато людей і в нашім Львові, що люблять діти і милосердяться над ними при кожній нагоді і — всякими найніжнішими словами.
Але зате як мало є людей на світі (Львів також до нього належить!), що милосердяться над бідною дріботою — ділом.
Живемо, радіємо і терпимо, заробляємо і тратимо, а неодин з нас до гробової дошки не знає, що кожного дня тисячі дітей встає рано з бідної постелі в холодній хаті і вже від раннього ранку радіє обідом у захоронці. Не знає, що кожного дня встає рано кільканацять старших і вже від раннього ранку сушить собі голову, де роздобути трохи грошей на ложку теплої страви для тих тисячів.
І це є та велика, правдива любов до маленьких громадян, що не спиняється на милосердних словах і жалібних зітханнях.
Щасливіші нації мають міністерства опіки, маґістрати міст, великі записи. Голова правдивих приятелів людської дріботи не сохне з жури де взяти гроші на харчі, а як і сохне то тільки дуже трохи. Зате в нас...
— Щож буде завтра?
— Бог святий знає. Я вже у всі можливі двері стукала. Як не будемо мати доходу з нинішньої імпрези, то направду буде зле.
— Може ще дадуть нам і цим разом на кредит... Зрештою, чому не має вдатися імпреза?! Гарна ціль, добірна програма...
— Все те правда. Але ви знаєте як воно є. Люди назагал байдужі до таких справ як дожива дітей. Кожний думає, що і без нього буде повна саля. А на ділі пять-шість перших рядів пустих, пять-шість других — пяте через десяте, а решта заповнила стояча публика.
Прийшла до мене в хату така правдива приятелька голодних дітей, принесла дарові білети на імпрезу „Діти дітям", що відбудеться в салі Ріжнородностей у 16. годині, 2.VI.1938.
— Напишіть у „Відгуках" про імпрезу! — просила.
Я спершу не погоджувався. Але як почув скільки дітей з тугою чекає на теплий даровий обідець — я рішив написати, мало того: рішив піти.
Сама програма варта того, щоби піти, сама ціль варта того, щоби не користати з дарового білєту.
А одно і друге варте того, щоби про імпрезу написати.
02.06.1938