Ярослав ГРИЦАК:
Регіоналізм є одною з найхарактерніших рис України. Так було у минулому, так продовжує бути зараз. Однак досліджуючи регіоналізм, неминуче впираєшся у парадокс: в Україні є сильний регіоналізм, але нема сильно виражених регіонів. Винятком, може, є Галичина і (до недавнього часу) Донбас. Те, що у нас розуміють під регіонами, це переважно великі території, скроєні «на око» соціологами (Захід–Центр–Південь–Схід) – або ж історичні регіони (Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Поділля і т.д.). Й одні, і інші при ближчому розгляді не співпадають з головними політичними і культурними поділами в Україні. Скажімо, Закарпаття мало нагадує Галичину, хоча разом вони об’єднуються в одну "Західну Україну". Та й самі ці поділи, як показує географія виборів, є змінними і рухливими.
Починаючи з осені 2016 року, група українських істориків та соціологів започаткувала науковий семінар, щоби краще зрозуміти природу регіоналізму в Україні. Нам ідеться не лише про поділи в Україні та наскільки вони рухливі чи незмінні – але й про те, чи можна вияснити фактори, які стоять за цими поглядами.
Семінар проводиться у рамках і за кошти проектів "Регіоналізм в Україні: ідентичності, цінності, історія" (Фонд фундаментальних досліджень МОУ) та “Rethinking Regionalism in Ukraine”
Разом з веб-сайтом «Україна модерна», Zbruc публікуватиме матеріали цього семінару.
Починаємо з доповіді Ігора СЕМИВОЛОСА – одиного з кращих фахівців з Близького Сходу в Україні. Віддавна є фахівцем із конфліктології, і – очевидно, на жаль – у нашому регіоні є що конфліктологам робити.
Ігор Семиволос довго займався ситуацією щодо Придністров’я, пізніше зосередився на питаннях Близького Сходу, згодом його головною робочою темою стала ситуація навколо Криму, кримські татари, ісламське питання в Україні. Отже, питання Донбасу він зустрів у всеготовності.
Ігор СЕМИВОЛОС:
«Український воїн – це потуга, це вже не хохол…»
Для мене Луганщина є не порожнім звуком. Мій батько походить з Луганщини, з невеличкого села біля Кремінної. Село зветься Житлівка. І з самої назви зрозуміло, що це питоме українське село, де, власне, всі й завжди говорили українською мовою. І коли я приїздив з батьками з Запоріжжя, говорячи російською, то мені вони казали: «Ми говоримо по нашому чи по вашому?» Тобто це містечко і ці люди переважно займалися сільським господарством, працюючи на своїх городах, але ключовою роботою, яку вони вважали за роботу, – це, звісно, була шахтарська робота. І всі, хто хотів вийти і перестати бути бідним, зазвичай мріяли про цю шахтарську працю, можливість робити кар’єру.
Мій батько, до речі, на початку свого життя робив кар’єру саме як шахтар, закінчивши профтехучилище у місті Лисичанську як гірський майстер. І відтоді, коли він розповідав мені про ті звички і про це життя, як люди вели себе і як люди уявляли собі життя, мені запала в голову одна історія, якою я хочу з вами поділитися – для того, щоби ви уявляли собі, що таке, з точки зору цих людей, багатство.
Люди жили дуже бідно – і вони мріяли продемонструвати багатство. І от мій батько з товаришем отримали перші гроші як уже кваліфіковані працівники в шахті. І що, ви думаєте, вони зробили? Ніхто не здогадається. Вони купили відро коньяку. Це було уявлення про багатство. Відро коньяку – це було дуже багато грошей. Вони купували пляшки і заливали у відро. Вони все життя мріяли, що у них буде відро коньяку. Це був початок 60-х років минулого століття. Тобто близько 200 рублів – це були хороші гроші. Сам факт цікавий – що вони його навіть не випили. Вони не могли його випити. Вони просто продемонстрували, що багаті. Тобто це максимум, що може уявити собі молода людина у віці десь приблизно 20-25 років, отримавши першу зарплату, на що вона може її витратити. Це я до того, щоби ви уявляли собі межі певних уявлень людей того часу.
Говорячи про Луганщину, відразу треба сказати, що у цьому регіоні дуже сильно різняться його північ і південь. Причому це настільки очевидно, що на сьогоднішній момент північ практично втратила оцю приналежність до півдня і до Луганська й скоріше тяжіє вже до Харківщини. По суті, північ поступово й наполегливо – очевидно, якщо ситуація не зміниться найближчим часом – перетворюється на частину Слобожанщини. Ця зміна ідентичності почалася практично у 2014 році. До речі, це дуже подібна зміна ідентичності, яка відбулася з Приазов’ям, з Маріуполем. Тобто це була ситуація відторгнення і ситуація пошуку якоїсь нової метрополії – точки зборки вже у тому світі, в якому вона існує.
Загальна ситуація на ‘14-й рік – це був шок. У більшості випадків люди не були в стані аналізувати ситуацію навколо себе, і це була скоріше реакція на подразники. Увійшла українська армія – значить, це подразник. Або спроба в’їхати в місто якихось бойовиків – це теж подразник. Тобто для людей важливий був зовнішній чинник, який розбудовував власне їхнє життя і надавав їхньому життю змісту.
Я пам’ятаю, як у травні ‘14 року, після обрання президентом Порошенка, коли силові структури вже отримали верховного головнокомандувача і був відданий наказ на висування українських військ у зону конфлікту, пам’ятаю, як люди реагували у Кремінній. Це містечко, яке впродовж травня, червня і липня було, по суті, поруч цз фронтом. Мої родичі дзвонили мені й казали: «В наше місто ввійшли танки». Я кажу: «Добре. Чиї танки?» Чую: «Українські». Говорю: «Візьміть квіти, візьміть воду, їжу – підіть їх привітайте».
Тобто у людей в першу чергу був шок, і вони не знали, не розуміли, що робити. А ніколи в житті вони не стикалися з подібними ситуаціями. Це люди, які не були готові до життя в умовах військового конфлікту.
Другий момент, який дуже важливий і який відрізняє південь і північ, – це все-таки сфера зайнятості. На півночі Луганської області переважно населення займається сільським господарством. Там невеличкі сталі громади, де люди один одного давно знають, де є повага до влади, до людини, яка називається головою чи державним службовцем – і значною мірою це обумовлювало на той момент стабільність а пасивність. Не були вони готові до радикальних кроків.
Єдиним винятком у ‘14-му році в цій ситуації було місто Сватове. Воно активно опиралося захопленню, незважаючи на те, що один із ключових людей у сепаратистському русі того часу – Олексій Мозговий – був саме з цього міста. Знаєте, він писав пісні українською мовою, взагалі говорив українською мовою – але він себе позиціонував як такий собі Че Гевара, що бореться за справедливість. Взагалі велика кількість учасників того моменту (я маю на увазі початкового етапу), це були люди, які за своїм психотипом більше подібні до Махна і махновців. Це такий анархістський рух із загостреним відчуттям несправедливості. Водночас це чітке позиціонування проти Києва, проти всього, що відбувається там – і мова чи етнічна приналежність не відігравали ключової ролі. Тут швидше ключовою була політична ідентичність.
Якщо ми повертаємось до Сватового, я хочу розповісти одну цікаву історію, яка також формує його urban legend – як місто зупинило сепаратистів. Там зібралися фермери, а для фермерів дуже важлива стабільність. Вони великі виробники і постачальники збіжжя, вони контролювали цей район – і доволі ефективно. Вони вирішили чинити опір і виставили блок-пости на виїзді з міста. І коли перша група сепаратистів під’їхала і почала з ними переговори, вони сказали, що не пустять їх у місто. Але загроза, що у Сватове ввійдуть інші групи, була доволі велика – і фермери поширювали чутки, що вулики звезуть усі і на сепаратистів запустять бджіл. Сватівська бджілка – це символ міста. Але тепер ці дикі сватівські бджілки, які врятували місто, як гуси Рим – це така легенда Сватова, яка мене тішить.
Ще такий позитивний момент слід сказати: якщо говорити про розбудову громади або про розвиток, то тут ми стикаємось, що таке місто, як Сватове, є скоріше контрольоване антирозвитковими групами. Тобто ті самі фермери, які захистили Україну в 2014 році, сьогодні є ключовою перешкодою для розвитку громади, оскільки вони монопольно хочуть контролювати регіон і нікого не впускати. Це якраз ситуація, яка може повертатися у різні боки. Нещодавно оприлюднений індекс соціальної згуртованості в регіонах показує, що північ Луганської області, найближча територія до Росії, в цьому сенсі на декілька десятих бала випереджає інші території. Абсолютно зрозуміло. І коли я з колегами намагався зрозуміти, чому так, – то виявилося саме те, що ці громади, які знаходяться там, першими в Луганській області утворили об’єднані територіальні громади. Вони перші почали розробляти плани стратегічного розвитку цих громад. А в цих громадах, як не дивно, мало професійних активістів, які, як тепер називається, поширюють зраду і вибудовують протистояння між місцевою владою і громадою. І ще дуже важливо, що в цьому регіоні як займалися контрабандою з Росією, так і замаються. І це одне з ключових джерел надходження грошей. Якщо ви читали Жадана «Ворошиловград», то знаєте, що Луганщина у тому сенсі була одна із ключових регіонів, які займалися контрабандою.
Південь Луганської області, на цей момент ми, на жаль, не можемо відслідковувати – але очевидно, що це переважно шахтарські містечка із відповідною формою зайнятості. Дуже часто це тепер вимираючі містечка, які втратили одну з ключових своїх функцій – контрабанду, оскільки окуповані території можуть заробляти на контрабанді тепер менше, ніж українські території. Це, до речі, теж дуже цікавий момент: всі чи більшість контрабандистів виступили на українському боці, тому що чудово розуміли, що вони втрачають цей «харчовий ланцюжок».
Ще один важливий момент: точкою-зборкою для Луганщини став прихід українського війська, поява українського війська і поява українського прапора як суто військової потуги, військової сили, на початковому етапі слабкої – і тут, скоріше, це викликало розпач, співчуття, бажання допомогти. А вже на сьогоднішній момент це найважливіший працедавець Луганської області – українська армія.
Українська армія годує, в українській армії служать місцеві мешканці – і що далі, то більше. Українська армія забезпечує робочі місця для Луганщини – і, по суті, українська армія витрачає кошти. Без української армії уявити собі економіку Луганщини на сьогоднішній момент практично неможливо. У деяких містах – таких, як Старобільськ, де ніхто і ніколи не думав будувати якісь готелі, сьогодні ми бачимо величезний дефіцит готелів, а ще розвиток бізнесу і різноманітних ресторанів, кафе. Це означає, що практично по всіх ключових точках північної Луганщини відбувається розвиток.
Що зазначили мої колеги, коли ми обговорювали власне зміни, які сталися на Луганщині за останні три роки – відтоді, як почалися активні бойові дії і в цей регіон прийшла українська армія.
Перше, що кидається в очі, – це збільшення адаптивності людей до змін. Якщо на початковому етапі люди реагували на всі зміни дуже нервово, реагували в істеричному тоні, то тепер вони призвичаїлися, адаптувалися – і зміни, і реформи сприймають доволі прагматично. Коли відбувається обговорення реформ, то люди вже більш раціонально до цього підходять. Чотири роки такого уявлення там не було.
Другий момент. Реформи і складна економічна ситуація в регіоні спонукає людей до започаткування свого бізнесу. Поки що це виглядає скоріше як ідея. Люди починають висловлювати такі ідеї. Людей, які б уже започаткували свій бізнес, не так багато. На відміну від Донецької області, де існує програма «Український куркуль» – і, попри критику цієї програми, вона доволі цікава, вона дає і формує середній клас, фермерство, проукраїнське фермерство в Донецькому регіоні. А от на Луганщині такої цільової програми немає. Водночас так чи інакше люди вже формують такі ідеї, що треба йти у бізнес. Наприклад, у групі з п'ятнадцяти людей двоє-троє вже говорять про свою готовність йти в бізнес. Я вважаю, що це великий крок уперед порівняно з тим, що було раніше.
Збільшилася критичність. Критичність ставлення до інформації, яка стосується безпосередньо цих людей. Вже неможливо поширити чутку про те, що у людей будуть забирати зарплати, щоб ремонтувати бруківку на Хрещатику. Зараз такому вірити люди не будуть. А у ‘14-му році вірили і щиро обурювалися.
Люди простіше сприймають критику на свою адресу. Вони вже трохи опустилися на землю і побачили, де вони є. Це також важливо.
Переселенці. Я не кажу про тих переселенців, які переселилися на ту територію Луганської області, що вільна від окупації. Я кажу про тих, хто переїжджає регулярно з тих територій. Таких людей було і є багато. Раніше вони серйозно впливали на критичний стан місцевих людей, розповідаючи різні історії про те, що вони за комуналку не платять, за газ не платять, живуть практично як при комунізмі. Це от коли вони приїздили за українськими пенсіями. І на психіку людей це впливало дуже серйозно. Сьогодні, за нашими спостереженнями, ці люди менше впливають вже. Тобто фактор тиску інформаційного зменшився. Поки що важко сказати, чому. Всі ці меседжі залишилися старими, вони вже втратили новизну – або все-таки ситуація якимось чином змінюється. Паралельно з цим місцеві почали активно працювати з цими переселенцями, зараз відкривається чимало хостелів для них. Тобто місцеві навчилися на робити на цих людях бізнес. І це також свідчить про те, що період безпорадності, який був у ‘14-‘15 роках, минає. Я вже казав, що збільшилася готовність приймати бізнес як можливий варіант свого розвитку. Як на мене, це дуже добрий сигнал.
Що залишається незмінним і що погіршилося в регіоні? Що ускладнює розвиток Луганщини як регіону? Дороги, інфраструктура практично вбита, вона не покращується. Якщо ми про Донеччину говоримо, що все-таки певні зміни відбуваються і принаймні деякі стратегічні дороги відремонтували. то Луганщина, на жаль, виглядає в цому сенсі у страшенно поганих умовах. А це, своєю чергою призводить до того, що, по суті, люди відчувають себе закритими. Закритими у своїх населених пунктах без можливості чіткої зрозумілої комунікації з рештою країни. Навіть якщо ми подивимося на залізничне сполучення, то побачимо, що всі поїзди, які йдуть на Луганщину, йдуть дуже складним маршрутом, дуже довго. Тоді як на Донеччину ходять Інтерсіті. І потік людей, які переміщуються на Донеччину, в рази перевищує той, що прямує на Луганщину.
Далі щодо нової столиці – Сєвєродонецьк, маю на увазі. Сєвєродонецьк – це місто, яке було побудоване в 30-х роках ХХ століття власне як сателіт великого хімічного підприємства «Азот», Лісхімпром, і це з самого початку урбаністичний проект. Здається, це чи не єдине місто на Луганщині, яке не має одноповерхових будиночків або приватного сектору навколо міста. Це місто побудоване з самого початку як урбаністичний проект, як соцмісто. Раніше його збиралися назвати Мєндєлєєвск, але врешті залишили назву Сєвєродонецьк. Поверховість там два–п’ять, старі будинки, які будувалися після Другої світової війни. І є нові мікрорайони, але вони невеликі. Все-таки місто компактне, від одного до іншого кінця можна пройти за півгодини.
Завжди існувала певна конкуренція (якщо говорити про ідентичність, яка будується в місті) уявлень про те, хто є хто. Є Рубіжне (щоб розуміли, Кремінна – це село, ніхто з Кремінною себе не порівнював), Сєвєродонецьк, Лисичанськ – це було три міста, які створювали агломерацію, і вони так і існують. І коли ми питали лисичанців, на кого вони схожі, то ті відповідали, що схожі на сєверодонецьких, тоді як в Рубіжному занадто розумні. Дуже дивно, враховуючи стан Рубіжного, – але там був університет, інші навчальні заклади, і хімічна промисловість активно розвивалась. Якщо ми питали людей з Рубіжного, то вони казали, що схожі на сєверодонецьких, а от лисичанці – це "гопнікі". Тобто виходила насправді ситуація, що Сєвєродонецьк – це таке собі еталонне місто, і люди, які живуть в Сєвєродонецьку, схожі на цих антагоністів – і на Рубіжне, і на Лисичанське. Але все це було така внутрішня дискусія між мешканцями цих трьох міст.
Сьогодні, коли Сєвєродонецьк став обласним центром, сталася дуже цікава ситуація. Як кажуть, не місто прийшло в села, а село прийшло в місто – тобто Сєвєродонецьк поступово перетворюється на таке східноукраїнське містечко на кшталт багатьох інших містечок Харківської області. Тоді як на момент утворення Сєвєродонецька це було місто, в якому існувала ціла низка науково-дослідних інститутів, це був доволі великий прошарок технічної інтелігенції. А сьогодні йде певне зниження статусу, населення міста стає більш сільським – і за своїми уявленнями, і за поведінкою, і за економічним станом. Що називається, не село прийшло в місто, а село дотягнулося до Сєвєродонецька.
Сєвєродонецьк не сприймається мешканцями як столиця. Навіть Луганськ, попри його серйозну провінційність, сприймався власне як метрополія для більшої частини Луганської області, як привабливий центр реалізації своїх прагнень, своїх амбіцій. На сьогоднішній день єдиний привабливий центр і єдина метрополія для Східної України – це Харків. Він практично працює як метрополія, висмоктує з цих регіонів економічно активні групи. І єдине, що утримує цю територію луганську Слобожанщини від такого активного вимивання, – це погані дороги.
Підсумовуючи сказане, можу сказати, що сьогодні, після чотирьох років війни і конфлікту, ми бачимо серйозні позитивні зміни у людей. Бачимо, що регіон адаптувався і скоріше перестав бути частиною Донбасу. Донбасу як частини локальної ідентичності. Більше того, в цьому регіоні є дуже цікаві прояви формування політичного життя, що практично важко було собі уявити ще буквально п’ять років тому.
Наведу останній приклад, щоб проілюструвати. Очевидно, для дуже багатьох донецьких і луганських казус Сєвєродонецька і конфлікт у сєвєродонецькій громаді є показовим. Деяких донецьких лякають Сєвєродонецьком. Мовляв, будете себе погано вести – буде як у Сєвєродонецьку. Там ситуація така, що після виборів у Сєвєродонецьку рада розкололася приблизно порівну між проукраїнськими партіями і опоблоком. Мер, який був раніше в Партії регіонів, потім пересварився з опоблоком – і вони його постійно відправляли у відставку. Ситуація тривала два роки. У ‘15-му, коли цей конфлікт лише почався, ми запропонували меру і ключовим гравцям почати переговори. Бо ми розуміли, що це патова ситуація – приблизно у всіх рівні сили і ніхто не зможе взяти верх. Але тоді сторони були готові до гри з нульовою сумою, і вони сказали: «Ні. Ми будемо битися, допоки не переможемо».
Пройшло два роки. Можливо, це одна з причин, через які Сєвєродонецьк перетворюється на село – місто, по суті, не змогло використати тих ресурсів, можливостей економічних, які вони отримали як обласний центр, саме через цей конфлікт. І через два роки,саме в результаті переговорного процесу (ініціаторами переговорного процесу стали представники місцевого політикуму, які закінчили українську миротворчу школу) сторони домовилися доволі легко. Тому що вони домовлялися про розподіл ресурсів, в тому числі про розподіл ресурсів на користь міста. І справи пішли.
Це дуже серйозний досвід, якого цей регіон ніколи не мав. Досвід переговорів, досвід порозуміння, досвід «укладання сдєлки». Для мене завжди велике питання, як сказати українською «сдєлка» – бо це не угода, не щось пафосне, а це те, що змушує людей всіх разом працювати. Можливо, ґешефт. Так, ми маємо нормальний ґешефт. Раніше ґешефтів не було, а цей – публічний. Що дуже важливо. У цьому сенсі я налаштований доволі оптимістично щодо Луганщини. Незважаючи на дуже серйозні економічні проблеми, незважаючи на те, що переважна більшість населення продовжує жити у феодалізмі, незважаючи на те, що голова військово-цивільної адміністрації пан Гарбуз також поводить себе як місцевий феодал. Незважаючи на все це, ми знаємо, що там присутня українська армія, ми знаємо, що там люди замислюються над тим, щоб робити бізнес, і там відбуваються зміни, коли люди починають домовлятися.
27.06.2018