Соловій.

Відгуки дня.

Маленька, сіра пташина, що прилітає до нас із весною, а відлітає з першим подувом осени, якій на імя соловій, а на назвище чарівний, має більше похвальних од  у свою честь як найбільший цісар, як наймогутніший диктатор. Кожний поет написав бодай один вірш про нього, а що майже кожний українець писав вірші, то в самій українській землі він має найменше двадцять міліонів віршів. Слово „соловій" так легко в нашій мові римувати, що навіть не дуже набита римами рука дасть собі раду. Взяти хочби „соловій" і „мрій“, а потім трохи тяжче "ночі“ й „очі“ і вже можна склеїти строфу.

Наприклад:

О саду чарівний соловій

Оспівує весняні ночі,

Веде мене в країну мрій,

Де тільки ти і твої очі...,

Або:

Весна —  пора солодких мрій.

Горою зорі — неба очі,

А вдолі любий соловій

Зливає чар на темінь ночі...

Коли хтось хоче трохи „модерничати ", або коли комусь проїлися чисті рими, або... коли йому не впадуть відразу вони до голови, може допомогти собі асонансами:

Опірений Карузо —  соловій

Гаптує золотом плащ ночі,

Присів тихенько місяць на траві

Мов чемний учень Пестальоцці.

Вийде тоді модно, бо і рими не прості і зміст не такий, щоб можна було змісця  зрозуміти і ерудиція слідна.

Тому не можу зрозуміти одного з П. Т. поетів, що прислав до мене вірш про весну без такого типового весняного  атрибуту, як соловій.

„Весна довкола, все смієсь радіє,

А моє серце мліє.

Нема тебе. Пропала ти на віки.

Я вилив сліз вже ріки..."

І так далі, кільканацять строф, назагал добре збудованих, з великим розмахом написаних, а про соловія ні згадки.

Адже і легко було і треба було хочби на закінчення:

,,Скажи мені маленький соловію.

Чи можу мати ще надію?!"

З письма видно, що поет ще молодий. Чи можливо, щоби нова ґенерація поетів іґнорувала божеського співака весни?! Не припускаю! Соловій від віків захоплював і буде захоплювати не тільки поетів, але й звичайних смертників. Хіба, що той смертник грає бріджа. На таких навіть славні девятиголосові соловії з Шірассо в Персії не зробили би вражіння.

Знаю одну зіграну бріджову партію і подивляю нераз їх витривалість: до другої-третьої години над раном пасують, контрують, шлємують і дискутують, а сон ні не важиться підступити до них.

Була чудова місячна ніч, така як тільки раз на весну буває.

—  Ходіть, панове, — кажу — перейдімося трохи. Годі тратити ніч на бріджу, коли ніч така як нині. Заведу вас на соловії. Знаю одного співака над співаками: сім голосів  має!..

 Спершу і говорити не хотіли, але карта не йшла, курити не було що — пішли.

Завів я їх у парк, чую тьохкає мій співак. Підійшли ми під сам кущик, посідали на лавці — слухаємо. Соловій якби  знав, що має авдиторію — виводить, аж заливається.

Я ввесь перемінився в слух. Довкола мене мовби хтось перли в кришталевих чашах пересипував, а на серці було так ясно, так тихо як на безхмарному небі.

Мої товариші сиділи непорушно поспиравши голови на руки. Відно навіть їх „взяв" соловій.

— Правда — шепнув я — що божесько співає!?

Тиша...

— Скажіть, не ліпше послухати такого співу як лупити в бріджа?

Тиша...

—  Панове!.. Панове!..

Всі чотири — спали.

Галактіон ЧІПКА