Володимир ГНАТЮК

При кінци минулого року видав україн­ський письменник Іван Нечуй Левицький нову книгу своїх творів, а в нїй помістив також ста­тю п. н. "Криве дзеркало української мови" в якій накинув ся незвичайно остро на галицьку лїтературну мову, хоч як із самої статї видно, не знає нї тої мови, нї навіть народнїх діялєк­тів, крім одного, і то не тільки в Галичинї, але і в росийській Українї. Статя Ів. Нечуя Левиць­кого дала нагоду ріжним органам преси з ро­сийської України висловити й свої думки в тій справі. З малими виїмками вони годили ся з по­глядами І. Нечуя Левицького, а се дає право ви­словити й нам свої уваги про сю — будь-що-будь не маловажну справу.

 

Для усуненя всяких неясностий мусимо від­повісти вперед на питанє, що таке діялєкт і що лїтературна мова та які їх взаїмні відносини до себе.

 

Коли нарід, або якийсь його відломок сто­їть на низькім степени культури, його засіб слів, яких потребує для порозуміня зі своїми земля­ками, дуже невеликий: яка пару тисяч слів ви­стає вповнї для його потреби. Він говорить со­бі очевидно місцевим діялєктом, який може ду­же значно ріжнити ся від діялєкту його земля­ків із другого кінця етноґрафічної териториї. Ріжницї в діялєктах витворюють ся довго і звільна під впливом ріжних обставин, а міжтим і під впливом сусїдних племен чи народів. Коли сте­пень культури народа почне підносити ся, його духовий кругозір розширяєть ся засіб слів і форми збільшуєть ся, діялєкт починає рости, по­являють ся перші письменні твори і дають осно­ву до нової, небувалої ще лїтератури. Зі зро­стом письменних творів росте лїтература і лїте­ратурна мова, яка починає чимраз глубше вко­рінювати ся в ширших кругах і ставати їх не­відємною власністю. Так повстає лїтературна мова.

 

Кожда лїтературна мова витворюєть ся з та­кого діялєкту, на якім появили ся найвизначнїйші письменники. Чим більше талановитих письмен­ників, тим сильнїйше випирають вони з лїтера­турної мови инші діялекти а вводять свій, доки він не запанує цїлковито. Тодї послугують ся сим у письмі навіть ті, що в поточній мові уживають далї своїх місцевих діялєктів. Розумієть ся, що лїтературний діялєкт розростаєть ся так буйно, що инші не в силї рівнати ся з ним, тому стоять у затїнку і лише засилюють своєю ріжнородні­стю головний, подібно як потоки й малі річки засилюють своїми водами головну ріку, до якої вливають ся. Як відомо одначе, кожда мова се не механїчний твір, не обмежений нї простором, нї часом, отже безконечний, лише така істота, що жиє, розвиваєть ся, досягає найвисшого сте­пеня розвитку і гине разом із тими людьми, що її потрібували і нею послугували ся. Такий роз­вій треває раз довше, раз коротше, залежно від тих обставин, серед яких доводить ся жити да­ному народови.

 

Найлїпше бачимо се на старинних клясич­них мовах, латинській і грецькій. Латинська лїте­ратурна мова витворила ся також із одного дія­лекту і запанувала загально не тілько у Римлян, але й у всїх тих народів, що стояли під їх куль­турним або полїтичним впливом, а в середних та перших нових віках вибила ся на інтернаціональ­ний орґан науки, штуки, лїтератури й дипльома­тиї і розширила ся не тілько на всю західну й середню Європу, але сягала аж до нас на Укра­їну. Та ся її розповсюдненість носила в собі за­родки смерти. Латинською мовою послугували ся висші верстви ріжних наций, але нїякий нарід не говорив нею, анї не вважав своєю. Навіть ті народи, що засимілювали ся колись із Римляна­ми, стояли від неї далеко і говорили своїми мі­сцевими мовами, що виросли вправдї з неї, але рівночасно й відчужили ся від неї. Розпад давної латинської мови довершив ся, її місце заняв ряд нових романських мов, а вона удержала ся ледви в почеснім вправдї, але скромнім становищи мертвої лїтурґічної мови.

 

Трохи инакшою дорогою посувала ся істория грецької лїтературної мови, яка потрафила й до нині удержати ся не тілько в лїтурґії, але і в лїтературі та державно-полїтичнім житю Гре­циї. Нема одначе надїї, щоби сей стан міг занад­то довго потягнути ся, бо низші народні верстви не розуміють її і для них витворюєть ся ново­грецька лїтературна мова, оперта на живих дія­лєктах, яка й швидше чи пізнїйше осягне пере­вагу над старогрецькою та випре її також до са­мих літурґічних книг.

 

(Дальше буде).

[Дїло, 24.03.1913]

 

* * *

 

(Дальше).

 

І церковно-славянська мова, що була в нас повних вісїм столїть лїтературною, не була пер­вісно нїчим иншим, як діялєктом одного полу­днево-славянського племени, який випер инші славянські діялєкти з лїтератури і сам розпано­шив ся. Нинї як бачимо, всї Славяни, подібно як усї романські народи, мають свої окремі лї­тературні мови, а церковно славянська мова по­лишила ся лише як лїтурґічна тай то не в усїх Славян.

 

Томуто нїякі утиски поодиноких діялєктів, чи мов не мають анї цїли, анї рациї, бо хоч їх приглушить на час якась могутнїйша, державна мова, то при змінених обставинах вони все та­ки воскреснуть, розвинуть ся та засяють повним блеском, а навпаки мова, що їх утискала, роз­падеть ся і згине, сповнивши призначену собі місію та відживши своє. Нїякої вічної мови не було й не буде.

 

Наша нова лїтературна мова почала витворювати ся поверх сто лїт тому назад. Ставлено й їй усякі перепони в розвою, але вона виперта з одного місця, переносила ся в друге і хоч не розцвитала буйним цьвітом, то й не усихала, а нині дійшла до такого становища, що дальший її розвій запевнений і вже нїяка сила не зможе її придусити. Вона перейшла дїточий вік, але до мужеського ще має немало дороги.

 

Можемо проте мати повну надію, що будучність стоїть іще перед нею.

 

Як усюди, так і в нас подибують ся одначе песимісти, що не ворожать їй довгого віку, а навіть тепер добачують у нїй розпад на дві лї­тературні мови: галицьку й властиву українську. Се правда, що розвій нашої лїтературної мови в Австриї й Росиї йшов ріжними дорогами і му­сїв через те викликати деякі відміни. В Росиї стала народня мова швидше лїтературною, як в Австриї але аж до 1905 р. розвій її мало ще посунув ся на перед, бо аж тодї явила ся для неї можність розширити свої аґенди з самої по­езиї та белетристики на штуку, науку, полїтику (преса). Та все не стала вона там іще й тепер орґаном школи, суду й адмінїстрациї, що в Ав­стриї — хоч у скромних розмірах, — усе таки має місце. Маючи можність працювати в ріжних напрямах, не могли Галичани чекати, доки ро­сийські Українцї не вироблять їм потрібної мо­ви і почали виробляти її самі. А стоячи під ин­шими культурними впливами виробляли її в тро­хи иншім виглядї, як се сталось би в Росиї, ко­ли б там Українцї взяли ся за таку саму робо­ту. Не можна вважати одначе, щоби з сього вийшла шкода для цїлости й одности лїтератур­ної мови раз, що Галичани опирали ся всежта­ки на народні говори, які заховали ся (з виїм­ком лемківського) доволі чисто, а друге, що во­ни не позаводили нїчого такого, чого в разї по­треби не можна би усунути і заступити иншим, лїпшим, красшим та відповіднїйшим. Розумієть­ся одначе, що через те вийшли в лїтературній мові ріжницї, але не треба прибільшувати їх значіня і не вважаючи на них, не можна гово­рити вже про дві лїтературні мови. Правда, що книжку видану в Київі і у Львові можна роз­ріжнити на перший погляд навіть невеликому фі­льольоґови, бо в одній знайде форми : цей, тієї, чоловікові, у гаї, ніччу, од, тиняється, в тому, па­ну, вилетїть і ин., а в другій: сей, тої, чоловіко­ви, у гаю, ночею, від, тиняє ся, в тім, панови, вилетїти й ин. Але від таких дрібниць до двох мов іще доволї далеко!

 

Найбільше ріжниць у мові обох частин У­країни почало появляти ся по 1905 р., по заве­деню української преси в Росиї. Росийські Укра­їнцї, діставши можність мати свою пресу, опи­нили ся в потребі писати нараз про всякі спра­ви на найріжнороднїйші теми, але не мали часу приготовити ся відповідно до того. В Галичинї інтеліґентний Українець говорить дома по укра­їнськи, вчить ся у своїй — хоч може і не взір­цевій, але всетаки своїй — школї, думає по у­країнськи і так висловлює в письмі свої думки. Не можна заперечити, що уживає при тім і по­льонїзмів і ґерманїзмів, але раз, їх не дуже ве­ликий процент, по друге, вони понайбільше по­являють ся в лєксицї, а се ще не велика біда, бо їх можна таксамо легко позбути ся, як лег­ко вони приймали ся. Не те в Росиї. Там інте­ліґент вихований у росийській школї, говорить усюди, навіть у родинї, по росийськи, думає по росийськи, а коли хоче писати по українськи, то наперед подумає по росийськи, а опісля ту дум­ку перекладає по українськи. І той переклад — як усякий — на стілько добрий, на скілько хто володїє лїпше рідною мовою. Але се й далеко иебезпечнїйше, бо воно занечищує не тілько лєк­сику, але й фонетику (прим. мягченє твердих в українській мові співзвуків п, б, в, м; мягченє кождого самозв. і і ин.), і флєксию, а що най­гірше, синтаксу (прим. менї болить голова; в мене лїчить ся за тобою борг; він оженив ся на нїй; научив ся тій мові; з того часу став писати і т. д.), яку можна би назвати серцем мо­ви і якої ушкодженє впливає на цїлий розвій мови. Виїмків від сього — на жаль — правила не багато, тому теперішня українська лїтератур­на мова в Росиї попросту упадає під тягарем росийщини, чого давнїйше у такій великій про­порциї не бувало раз, що тодї денаціоналїзация була мабуть менша; по друге, що давнїйші пи­сьменнники майже всї займали ся етноґрафією, студіювали вародню мову з самого жерела з етноґрафічних записів та збірників; по третє, що писали на теми з сїльського житя, не більше. Теперішніж пишуть про найріжнороднїйші теми, а не хотять рівночасно заняти ся студіованєм живої народньої мови у всїх її діялєктах, через що мусять піддягати так сильно чужому впли­вови. На мій погляд се одначе тілько переходо­ва поява і вона певно не довго потріває.

 

Одна річ впадає при тім в око. Хоч укра­їнські письменники в Росиї жалують ся на га­лицьку лїтературну мову не від нинї, але цїлих двацять літ (порів. полєміку про лїтерат. мову в "Зорі" на початку 90-их років минулого сто­лїтя) і витикають їй польські, німецькі та инші впливи, то зовсїм не звертають уваги на росий­ські впливи у себе і на ті чужі, які йдуть через росийщину, а між ними польські й нїмецькі. По­біч чужих впливів закидають Галичанам ужива­нє льокальних форм і виразів, а не дивлять ся, що в них дїєть ся те саме, лиш може на біль­шу скалю, та що Галичани не роблять тут нїчо­го надзвичайного. Щоби не бути голословним, але не розширювати занадто статї, я подам тут лише кілька прикладів із тим, що кождої хвилї можу їх довільно збільшити. Всї оті закиди ро­блені Галичанам, знайдемо в таких українських клясиків, які нїколи не бували в Галичинї, не мали з нею зносин і не могли підпадати нїяко­му галицькому впливови. Зачну від батька нової української лїтературної мови.

 

(Дальше буде).

 

[Дїло, 25.03.1913]

 

* * * 

 

(Дальше).

 

В Ів. Котляревського подибуємо ось які русизми: Негодяй — негідник, ледащо; ша­льовки — шалівки, тонкі дошки; слоняв ся — тиняв ся, лазив; сановитий — статний; баня — парня, лазня; охота — лови; сумка — торбин­ка; убирати ся — забирати ся, виносити ся; поколїти — поздихати; одсрочити — відложити; невклющий — незграба, неотеса; хвастун — хвалько; оправляв ся — приходив до себе, опа­мятував ся; прижать ся — пригорнути ся; тре­щотки — калатало; чепуха — теревенї, дурни­цї; нельзя — не можна; свинець — олово; ятровка — братова; картьожник — картяр; дуралей — дурень і ин. — Чужі слова: ґрезетовий — парчевий; люстровий — шовко­вий ; бархатовий — аксамітний; ярмиз — без­лад, неприємність; фльорка — безстидниця; фільтікетний — розпещений, примховатий; каюк — човник; штурманувати — бути керманичем; чуприндир — юнак; курдимон — корінє дода­ване до горілки; лимон — цитрина; мужчир — моздїр; берлин — карита; ридван — парадна карита; дормеза — віз до подорожи і спаня; зненацька — ненадїйно; некрут — новобранець, ранжир — лад, порядок; амбре — запашний олїйок; анахтем — проклятє; кундель — кудлатий пес і ин. — Льокалїзми: комезитися — химерувати; зубцї — ячмінна каша на макуховім молоцї; путря — страва з вареного і солодженого ячменю; шулик - медівник із маком; гоцак, журавель, дудочки — назви танців; варенуха — горівка, варена з медом і корінем; караблик — чепець; вибійка — мальованка; халазїя — прочуханка; чикилдиха — кепська горівка; охвата — рід юбки; лизень — язик і ин.

 

У Гр. Квітки знаходимо осьякі руси­зми: настоящий — правдивий, дїйсний; бездїль­ничати — дармувати; наличность — готівка; пожалуста — будь ласкав; общество — грома­да; калавур — сторожа;*) господа — панове; набойчатий — вибиваний; денежка — дрібний гріш ; спрос — питанє; виш — диви; нада — треба; лавка — склеп; попрйоки — догана; худо — лихо, шкода; созданіє — сотворіня; на­йомщик — наємець; жалованє — платня; щот — рахунок і ин. Чужі слова: оксія — знак наголосу; батрак — наймит; гаспид — гадюка, чорт; халяндра — циганський танець; аєр — шувар ; анахтемський — проклятий; граматка — буквар; окселентувати — вторувати; лядвія — стегна ; спирра — віддїл війска; ехидна — гадина; меделян — великий пес, британ; ребронт — дорога материя; позумент — тасьма, вишив­ка. Льокалїзми: навернякати — наплести; лихоманка — пропасниця; креймахи — черепоч­ки; залїзняк — торговець зелїзом; трапезувати — обідати; бриль — капелюх; копа — 50 копі­йок; щоденкождий; колодник — арештант; га­мазїя — маґазин; сорочини — сороковини, со­рокоусти; винниця — горальня; водянчик — збаночок на воду; домовини — угода; збудьвік — дуже старий і ин.

 

У Т. Шевченка знаходимо осьякі руси­зми: Часи — годинник; бродяга — волоцюга; лавка — крамниця; клобук — монаший каптур; кровать — ліжко; сановито — достойно, пова­жно; острог — вязниця; кошеня — котя; дуроч­ка — дурненька; пожалуй — припустїм що; по­мішали — перешкодили; плошати — недбати; о­хотники — ловцї, мисливі; доложить — повідо­мити; заставити — присилувати, приневолити. Чужі слова: сага — затока; бульвар — широка улиця висаджена деревами; вахта — сто­рожа; лимар — римар; байдара — човен; бар­кас — човен; алмаз — дорогий камінь; мурза —татарський війсковий старшина; тали — піскові видми зарослі лозою; флаг — стяг, хору­гва; файда — довгій батіг; оазис — оаза; схим­ник — аскет; клирас — крилос; хавтури — по­минки; сугубий — подвійний; рештувать — ла­дити; сатрап — намісник і ин. Льокалїзми:палуба — віз покритий лубом; перетик — жіноча одїж; коряк — чарка з кори або дерева; закаблуки — запятки; руда — кров; шарпак — обідранець і ин.

 

Як бачимо, то всї наведені вирази у всїх трьох класиків можна заступити иншими або щиро українськими і не так льокальними, або хоч чужими, то зрозумілїйшими і більше розпо­всюдненими. Колиж згадані письменники, що без­перечно знали добре нашу мову, ужили якраз тих виразів, а не инших, то се вказує тілько, як відбивають ся чужі або льокальні впливи на мо­ві і то не тілько нашій, бо те саме подибуємо навіть у найбогатших мовах, із величезною лї­тературою, прим. у нїмецькій. Се може послужи­ти також доказом, що лекше сказати комусь: Пиши чисто народньою мовою без нїяких по­сторонних впливів, зрозумілою для всїх кругів народа ! — нїж се бажанє сповнити. Що так річ маєть ся, побачимо на прикладі самого Ів. Нечуя Левицького.

 

Він, найбільший язиковий пурист, що кидає книжку від себе, коли тілько в нїй побачить сей, від зам. цей, од, або ї (і з двома кропками) ; що признає тілько мову "баби Палажки" і канївський говір уважає центром української мови, в якім кожний вираз нетикальний і єдино добрий, а всї инші говори маловартні, як "окраїнні", що кидає громами на всїх письменників, які зважуть ся ужити льокалїзму або чужого слова; що вимагає від лїтературної мови непорочної чистоти — якою мовою пише він, пурист?

 

(Дальше буде).

__________________________

*) Я не вдаю ся в етимольоґію слів і не висказую, чи вони ориґінально росийські, досять що до української мови увійшли в росийської. Таксамо між льокальними словами можуть бути чужі, які ще до того уживають ся на малім просторі.

 

[Дїло, 26.03.1913]

 

* * *

 

(Дальше).

 

Зараз побачимо. Сама статя, в якій він ганьбить инших письменників за уживанє чужих слів, носить підзаголовок : „Руйнування укр. мови", а одно оповіданє в тій самій книжці має назву : „На гастролях в Микитянах". Щож, чи підкреслені слова не українські, а друге до того чи не впрост чудове? Так, але воно не разить, воно „українське", бо в росийській мові є також „гастроли". Та перейду до статї. Отже в нїй аж кишить від таких „українських" слів „баби Палажки" : Проаналїзував, абстракция, донгелецькі (?) періоди, бельлетрісти, статтїв, апострофів, редакції, рецензенти, флексія, тенденція, перетасовані, кореспонденції, орґани, винїгрет, маринати, синтактика, авторітет, карикатура, провінціяли, аґітація, аскетизм, неольоґізм, патольоґічний, факти, сінематоґрафи, парапет, кіоск, плято, терраса і т. д. Та хоч се чужі слова, але бодай узяті впрост із ориґіналів ; за те як можуть подобати ся отакі слова, взяті з оповідань автора, а пересїяні крізь росийське решето: оріентирувати ся, траурна перспектива, номер, курорт, меблїровані покої, вокзал, антрепреньор, актьор, (але автор, бо й Росияни не говорять автьор; коли-б так говорили, його певно ужив ні Нечуй), йотірований, забаллотірував і т. д. Чи автор, що так поважає „бабу Палажку" і вважає її знавцем лїтературної мови та що лїта веде з нею фільольоґічні розмови, читав їй отсї всї вирази і богато инших подібних та чи вона зрозуміла їх і похвалила його за них?

 

Та побіч тих чужих слів подибуємо в Не­чуя не мало й русизмів, прим. склоніння й спря­жіння, товмачіння, безвинний, завсегда, строк, строковий, шарі землї (не від шарий, лише від шар - верства), сутрудовники, сукупні огороди, ятрівчині норови, падїжі, ловкач (зручний), благочинний, батюшка, матушка, сїмя (се слово вважає автор галицизмом!) дача, Ользі Павлівні, була невидержка, книжки всїма читаються, половина ним самим написана і т. д. Та що найдивнїйше, Нечуй уживає польонїзмів, за які так ганьбить Галичан! Ось кілька з них: капелюш, покої, стосунки, полювання, набрякла, переїжджав (рrzejezdzа, зам. переїздить), принаймнї, зґрая і т. д.

 

Бажаючи збогатити нашу мову як найбіль­ше, Нечуй побіч загальноевропейських слів, при­нятих із латини і греки, побіч численних руси­змів та польонїзмів, уживає ще й ряд викованих слів і то таких зрозумілих навіть славній „бабі Палажцї", що побіч них подає нераз у скобках іще росийські (мабуть для порівнаня, чи вони до­бре виковані!). Наведу хоч кілька з них: Умови­води, усякові мовні спотички, скупчувальний мо­зок, штучництво, войдування, складчасті (сложе­ния), нахвалка (угроза), зловживає (злоупотреб­ляетъ), заздрівання (подозреніе), заповзяття (за­попадливість), втямок (понятіе), примитиковувать (приладжувати), проявок (проявленіе), річаний (речной), направа (настроеніе), околишня полїти­ка (= загранична), завада (помеха) і т. д. Дуже разить у Нечуя також велике число дїєсловних іменників, а особливо закінчених на -іпня. Прав­да, зовсїм обійти ся без них у нашій мові не можна та занадто велика порция їх робить по просту „удручающее впечатленіе" подібно, як колиб нашому чоловікови дав хто цебер хроба­ків, став за ним із мечем і силував їсти, бо їх їдять — Китайцї і їм добре з тим. Коли читає­мо отже ненастанно не тілько обертання та по­вертання (хоч є оборот і поворот), але й заздріння, сотворіння, порідріння, завідомління, одродіння, виступління, животіння, зміцніння, побачіння, моління, заведіння і т. д. то дїйсно набираємо вражіня якогось „скавулїння", що й найкрасшу річ опоганить.

 

Як бачимо отже, то в Нечуя не менше грі­хів на душі, як у тих письменників, котрих він ганьбить, особливо Галичан. Із цїлоїж його статї можна поробити ось які висновки:

 

Нечуй не має фільольоґічної осьвіти, не вва­жаючи на те, що був учителем „русскаго язи­ка" та не знає не тілько загальних праць про мову, але й праць про українську мову О. Ого­новського, О. Потебнї, П. Житецького, В. Нау­менка, А. Соболевського, І Верхратського, А. Кримського, О. Броха й инших, нїде не покли­каєть ся на них нї разу, анї не показує знайо­мости з ними та не підпирає своїх поглядів нїя­кими доказами так, що все треба йому вірити на слово. Не показує також знаня історичного розвитку мови та теперішних її діялектів, до пі­знаня яких призбирано в нас уже доволї багато материялів і то не кепських.

 

Він не знає навіть добре мови наших клясиків, на яких ненастанно покликаєть ся, мабуть більше pro forma бо вичисляючи у статї галицизми і польонїзми галицьких письменників та буцїмто їх однодумцїв у Росиї, витягає до них і такі вирази, що не тільки подибують ся у говорах росийської України, але і в тих власне клясиків. Що більше, не знає навіть Словаря Б. Грінченка, який-же виключно опертий на материялах із народнїх уст та на клясиках, а з Галичини взято до нього лиш дуже мало-що. В усїх своїх висновках кермуєть ся виключно особистою симпатиєю або антипатиєю і навіть не силуєть ся на инше поступованє.

 

Дальше буде.

 

[Дїло, 27.03.1913]

 

* * *

 

(Дальше).

 

Та найбільшу відірваність Нечуя від житя показує те, що він не має найменшого понятя про українські лїтературні та видавничі відноси­ни і письменничі сили не то в Галичинї, але на­віть у росийській Українї. По його думцї сидять мало не у всїх українських часописях і видав­ництвах у Росиї Галичани, правлять тамошним письменникам мову, псують її і тому виходить вона така погана. В дїйсности нема нї в однім видавництві в Росиї нїякого Галичанина, тим більше керманича, а ті нечисленні галицькі спів­робітники, що сидять у нас і звідси висилають статї, мають стільки саме впливу на тамошні часописи, що тамошні співробітники на галицькі часописи і видав­ництва. Прилив Галичан такий, як думає Нечуй, був би певно корисний для росийської України, а не такий уємний, як він собі представляє і малює, иа жаль Галичина не має ще сил на експорт і потребує їх у себе, тому Нечуй може спокійно спати перед їх наїздом. Усе те показує, як далека буває теория від практики та як нелегка до полагоди справа лїратурної мови. Одна, дві статї, хочби від найбільшого авторітета, не порішать її, а може порішити тілько саме житє, сама еволюция мови.

 

Коли приглянемо ся мові наших старших письменників докладнїйше, переконаємо ся, що чим далї на схід від Днїпра, тим більше вона занечищена чужими примітками, особливо ру­сизмами, а чим далї на захід, від Днїпра, тим вона чистїйша. Хоч бачимо у Т. Шевченка чу­жі примішки, то їх процент далеко менший, нїж у І. Котляревського, а в І. Котляревського мен­ший нїж у Г. Квітки. Не диво отже, що мова Т. Шевченка зрозуміла й селянинови у Росиї і в Галичинї при мінїмальних поясненях, мова С. Руданського не вимагає нїяких пояснень, а вже до мови Ю. Федьковича, в київськім вида­ню, а до мови І. Котляревського і Гр. Квітки у львівськім виданю треба подавати поясненя. І та­кі поясненя — невелика біда, коли їх не багато. У галицько українських школах учать мови на творах українських письменників із Росиї і тіль­ко поясняють тутешним дїтям незрозумілі їм слова чи то в нотках під текстом, чи в окремих словарцях, а зовсїм не поправляють текстів, анї не вставляють у них своїх "галицизмів", хоч могли би се зробити. Проте не доводило ся менї читати у нашій пресї нарікань на чужі слова і льокалїзми у наших письменників із Ро­сиї, бо кождому з нас зрозуміло, що на такім просторі як Горлицї — Харків мусять бути язи­кові відміни, та що їх треба пізнати і вивчити, а вже аж тодї говорити, що саме повинні ужи­вати всї в лїтературній мові, а шо оминати, як занадто вузкі льокалїзми або зовсім непотрібні варваризми. Те саме повинні робити й росий­ські Українцї, а тодї для них мова Ю. Федько­вича, І. Франка, Я. Окуневського, О. Маковея, В. Стефаника, Л. Мартовича, Б. Лепкого, В. Па­човського, М. Яцкова й инших, та мова туте­шних народних діялєктів не буде чужа та чу­дна, "галицька", але буде своя, українська, тіль­ко з деякими відмінами. Тодї й можна буде го­ворити про уодностайненє наукової та публїци­стичної лїтературної мови, бо белєтристика по­лишить ся при своїх окремих правах, як в ин­ших мовах. А покищо треба одним від других переймати усе найкрасше та найлїпше, а відки­дати погане та непотрібне. Не належить також росийським Українцям ставати на точку — яку дехто проголошує вже тепер — що нас стілько то мілїонів, а Галичан лише стілько, тому вони мають іти за нами, а не ми за ними, бо у спра­вах мови, як і загалом науки, така точка на скрізь фалшива. Тут не більшість рішає, лише розум, знанє та вроджене відчуванє краси рід­ної мови, яке затрачуєть ся, коли мови — на­віть якийсь час — не уживаєть ся.

 

Те, що бачили ми висше на мові письмен­ників, стверджуєть ся на народнїх говорах. Не­чуй, а за ним також инші, жадають, щоби в о­снову лїтературної мови брано лївобічні говори, головно полтавський. Якже ті говори вигля­дають? Наведу приклади з них.

 

(Конець буде.)

 

[Дїло, 28.03.1913]

 

* * *

 

(Конець).

 

"Був собі купець, а у його була доч, да прижила собі дитину, да попросила тодї робочо­го, щоб запріг кобилицю у віз. Тодї вона узяла ребйонка, сїла і повезла у чистий степ. Узяла, бросила у степу і нарекла йому імя: Будь, ка­же, ти мій синок, Каленянка-Голова — Тодї і поїхала домой, а лошонок остав ся коло ре­бйонка. Приїхала вона домой. Дитина росте со­бі і лошонок росте. Пожили не більше міста, як місяць один. Сїдає він на того лошонка, проко­туваєть ця собі" і т. д. 1).

 

"У моєго свекра била большая семя, а ко­гда і у нас пошли дїти, то жить в одной хатї стало тїсно; свекор і вистроїв новую хату. Ми перенесли туда всю худобу, но самі єще не пе­реходили і обідать готовили в старой хатї. Раз стою я около печки і пораюсь; вспомнила, что забила принести із кладовой муки і говорю сво­єй старшей дочері: Возьми, дочко, миску, піди у комору та набери там пшеничної муки. Доч взяла миску і пошла в кладовую при новой ха­тї і т. д.2).

 

"А бувають случаї, що притвориця якому-нибудь чоловікові знакомим (біс). Один чоловік ночу ішов із базарю, а був уже пяний. От воно де не возмись його кум і так усердно пригла­ша його у гостї до себе. Він ни догадав ся, ду­мав, що на самом дїлї кум, согласив ся і пішов з ним до його у гостї. От вони ни довго прий­шовши, напали ще одного знакомого. Поздрасту­вались, роспитались, хто віткіль і де, і пішли у місті до того, що перво чоловікові зострів ся. От вони зашли до його у дом, сїли за стіл. Там де ни взяла ся закуска, водка і чого душі вгодно. От вони стали роспивать бутилку" 3) і т.д.

 

"Один мужик пішов ночу до болота з руж­жом поохотить ся на диких утят. Було уже пізно так, що приближалось до півночі. Ходив, ходив по болоту, ни одниї утки ни сполохав. Став під­ходить до річки, дивить ся, вовк, і прикрадаїть ся до гусей. Мужик потихеньку підкрав ся до до вовка, поближче прицїлив ся, бух! в того вовка. Вовк пирикинув ся і тїко ногами задриґав. Мужик одтяг вовка подальші од берига, став біля його і дума" і т. д.4).

 

"Один хлопець вів коней на ночлїг і уже било дуже пізно, то он не знав, де хлопцї ночу­ ют і стал їх той хлопець гукать і крикнув Хлопци го ! Дак і пошов глас і йому здалось будто би за річкою. І він поїхав туди, аж нема там хлопцив. Дак він і лїг спать, аж на його щось навалилось" і т. д. 5).

 

В північній частині Чернигівської губернїї починають ся говори з дифтонґами та переходові. Ось відривок колядки:

 

          „Що у пана (імя) да на його дварє,

          Да його дварє гарєлї агнї,

          Гарелї агнї всє висковиє

          Да стаялї стали всє тесовиє;

          А за тими сталами усє светиє:

          Разщитаймо се, различимо се.

          Разщитали се, различили се,

          Аж туольки нема светого Іллї;

          Думати, гадати да кого паслати ?

          Пашлемо пасла светого Петра.

          Петро да каня, аж ще Ілля" і т. д. 6)

 

 

"Старі люди росказують, що колись то не було смерти. Тодї замісто смерти жили песи­головцї з одним оком. Було піймають чоловіка, закинуть в яму і годують канфетами та пряни­ками, поки стане гладкий, як свиня. Полапають його за боки, чи багато наросло сала; як до маслаків долапають, значить худий, як не до­лапають, чикнуть ножем пальця: як біжить маска, пригодовують, як нї, ріжуть“ і т. д.7)

 

Як бачимо з отсих виїмків усї говори лї­вобічної України не визначають ся особливо чистотою, тому й не можуть без застережень, цїлковито нетикані, входити до лїтературної мо­ви. Коли повикидаєть ся одначе з них чужі примітки, тодї можна безумовно й ними кори­стати ся. Хтож знає галицькі говори8), бачить, що вони (не вчисляючи сюди лемківського го­вору) нїчим не гірші від лївобічних говорів, а деякі з них багато чистїйші, тому не заслугують зовсїм на помітанє та на ущипливі назви, яки­ми надїляють їх деякі пуристи, не вивчивши їх уперед.

 

Щож виходить із усего сказаного доси ? Те, що науково-лїтературна мова не може іден­тифікувати ся цїлковито з нїяким простонарод­ним говором; вона повинна бути есенциєю всїх говорів і все, що в говорах найкрасше, повинно в неї входити. Але вона мусить мати далеко більший запас слів, як можна знайти у всїх го­ворах разом. Ті слова або витворюють ся штучно на народних основах, або переймають ся від инших народів уже готові. При перейманю чужих слів буває ріжна процедура; одні перей­мають ся живцем — особливо коли вони під­ходять під лад тої мови, яка їх зичить собі — другі ошлїфовують ся і приспособляють ся до даної мови так, аби не разили нїчийого уха. Чужі слова переймані на такі вирази, що істну­ють у рідній мові, але невідомі тим, що їх по­зичають, разять незвичайно і тому належить позбувати ся їх як найшвидше та заступати рідними. Популярна мова мусить на стілько ріжнити ся від науково-лїтературної, що в нїй не повинні знаходити ся незрозумілі вирази, отже в першій мірі чужі, виключивши загально знані, як телєґраф, телєфон, унїверситет, пар­лямент і т. д. Добра популярна мова є найчи­стїйша, отже взірцева, але її треба вчити ся і набувати вправою; домашний говор, хочби най­чистїйший, не вистане також для неї.

 

Колиж не можна присягати на кожде сло­во, взяте з народних говорів, і вводити його до науково-лїтературної мови, то так само немож­на вважати нетиканим кожде слово письменни­ка, хочби й видатного, який узяв його з тогож народнього говору, і заховувати його як сьвя­тість. Навпаки, належить його викидати і за­ступати красшим, скоро красше знайдеть ся. При такім поступованю не прийде до роздїлу між австрийськими та росийськими Українцями в лїтературі та до витвореня двох мов.

 

Порушених тут прояв не належить ґене­ралїзувати та розтягати на загал. І в нас і в росийській Українї є письменники, що мають правильні погляди на мову і знають її дуже до­бре. Біда лише, що не вони кричать так го­лосно, тілько инші.

 

_________________________________

1) Запис із с. Денисівки, Лубенського пов., Полтав. губ. (Етногр. Збірник, XIV. ст. 128.)

2) П. Ивановъ, Народные разказы о домовыхъ ле­шихъ, водяныхъ и русалкахъ, ст. 25. Запис із Гусинки, Купянського пов., Харківської ґуб.

3) Запис із Борисівської волости, Палуйського пов., Воронїжської ґуб. (Етноґр.-Збірник, т. XXXIII., ст. 176).

4) Запис із Шебекина,Білгородського пов. Курської ґуб. (Етноґр.-Збірник, т. ХХХШ. ст. 66).

5) Запис із села Виблї, Чернигів. пов. й губ. (Б. Гринченко, Изъ устъ народа, ст. 113).

6) Запис із села Буда, Чернигів. пов. й ґуб.(в руко­писї у мене).

7) Запис із села Ольгинського, Маріюпольського пов., Катеринославської ґуб. (Летопись Екатер. Ученой Архив. Комиссіи, т. VIII. ст. 176).

8) Хто не знає, може знайти їх тексти в ріжних томах Етноґр. Збірника.

 

[Дїло, 25.03.1913]

 

 

26.05.2013