Золочів – місто під замком

26 травня 2013 року славне місто Золочів відзначає своє свято, приурочене до 490-ї річниці першої згадки про це поселення.

Золочів, районний центр Львівської області, лежить у 70 кілометрах на схід від Львова, у долині біля північних схилів височин Гологори та Вороняки, на березі річки Золочівки, що впадає до Західного Бугу. Давніші мандрівники писали, що «околиці Золочева є гарні, гористі та багаті на ліси й чисельні сади». До речі, в на протилежному кінці України, на Харківщині є ще один райцентр, що називається Золочів.

Вже у 1180 році в межах сучасного Золочева існувало місто Радече, яке можна вважати попередником теперішнього райцентру.

Раніше вважалось, що Золочів вперше згаданий у документах 1441 року, коли польський король Владислав ІІІ, згодом названий (після своєї загибелі під Варною у битві з турками) Варненчиком, подарував магнату Яну зі Сєнни (Сєнненському) кілька десятків сіл («Олеських маєтностей»), а серед них і Золочів.

Перша письмова згадка про Золочів, знайдена в архівних документах останнім часом, датована 1423 роком. Тоді Золочів перейшов від родини Кердеїв до Яна Менжика. В наступні роки згадувано в актах королівської канцелярії, що 23 серпня 1442 року Владислав ІІІ записав 200 гривень Юрію Струмилі з Димошина на селі Золочеві, а 1443 року забезпечив король Михайлові з Бучача 100 гривень в королівському селі Золочеві.

Згідно з актами Львівського земського суду, дня 8 квітня 1469 року суддя Петро з Браниць та підсудок Ян з Високого за скаргою Миколая Ґжимали позбавили Катерину, дружину Андрія з Сєнни, права побирати мито в селі Золочеві. Це свідчить, що завдяки вигідному розташуванню поселення стає важливим торгівельним центром Галичини. Деякі дослідники вважають, що з тих часів походить так званий «Золочівський двір», мурований з каменю і відомий також як «Дім для убогих» з ХVІІ ст.

А 1523 року тодішній власник міста Станіслав Сєнненський добився для Золочева маґдебурзького права, яке король Зиґмунт І Старий надав місту 15 вересня. Той же Станіслав Сєненський став об'єктом переслідувань з боку католицького кліру. Львівський римо-католицький архієпископ Бернард наказав 3 серпня 1528 року парохам у Гологорах, Золочеві та Поморянах, щоби вони намовили дідича Золочева Станіслава Сєненського прогнати зі свого дому Дороту зі Сандомира, з якою він живе у розпутстві. Якщо він того не зробить протягом 6 днів, то підлягає церковному прокляттю. Свою погрозу архієпископ здійснив 10 вересня у наказі парафіяльним ксьондзам, виданим у своїй літній резиденції в Дунаєві. Можливо, саме такі нападки церковної влади змусили Станіслава Сєненського продати у 1532 році місто Золочів із замком та кільканадцятьма довколишніми селами познанському каштеляну Андрієві Ґурці.

Новий дідич укріпив замок і місто, яке зазнавало татарських нападів. Через це 1537 року міщан було звільнено від деяких податків. До міста запросили кілька вірменських родин, які закладали в околицях сади, торгували рибою, солониною, овочами та фруктами. Мали вони, як і в інших містах Галичини, свій окремий маґістрат. Першим вірменським війтом був Д.Дзагурович. Ленчицький воєвода Лукаш з Ґурків отримав від короля Зиґмунта Августа дозвіл на фундацію вірменської церкви.

У XVI-XVII cт. в Золочеві виникають й розвиваються численні цехи. А 1553 року король надав місту привілей на проведення щорічних ярмарків на початку січня (на свято Трьох Королів).

Від родини Ґурків золочівські маєтності відкупив люблінський воєвода Марек Собєський, підтвердивши всі привілеї, надані його попередниками місту Золочеву. Його син Якуб закінчив 1634 року перебудову Золочівського замку, планувальна концепція якого збережена донині. Місто було укріплене валами, які проходили вздовж нинішніх вулиць Валової, Сковороди та Бандери. В системі міських фортифікацій укріпленими пунктами були також церква Св. Миколая, парафіяльний костел (тепер церква Воскресіння Господнього) та Золочівський двір.

Замок у Золочеві став одним із осередків оборонної системи Галичини, до якої наприкінці XVII ст. належало близько сотні замків. Всі вони перераховані Александром Чоловським у його розвідці «Минуле та пам`ятки Тернопільського воєводства», написаного у співавторстві з Богданом Янушем [1] (до довоєнного Тернопільського воєводства разом із більшою частиною нинішньої Тернопільщини входила теж північно-східна частина Львівської області).

У 1648 та 1655 рр. через Золочів переходило козацьке військо Богдана Хмальницького. 1672 року Золочівський замок протягом 6 днів боронився від турецького війська, але був здобутий і зруйнований.

Після Якуба Собєського золочівські маєтності перейшли до його сина Яна, обраного 1674 року польським королем. Він часто перебував у замку під час турецьких воєн і татарських набігів. Відразу після свого обрання, не чекаючи на коронацію, король Ян ІІІ Собєський заклав під Золочевом табір польського війська, яке збиралось для походу на Поділля.

Після погрому 1672 року замок відбудовували татарські бранці, яких Ян ІІІ Собєський поселив у сусідньому селі Вороняки. За легендою, частина з них збунтувалась, і 300 татарів з Вороняків були страчені за наказом короля біля стін замку. На цьому місці згодом поставили фігуру Святого Яна Непомука. Зараз поблизу брами замку стоїть скульптура Божої Матері, колись розміщена біля костелу.

1691 року велика пожежа винищила майже все місто, а 1705-го Золочів спустошили шведи.

Онук Якуба Собєського, теж Якуб, підтвердив надані своїми предками привілеї для міста й у 1730 році заклав у Золочеві монастир і колеґію Піярів. У 1760-х роках одним із професорів колеґії був Онуфрій Копчинський (1735–1817), відомий педагог, автор польської граматичної термінології. Він написав, зокрема, "Граматику польської мови", видану у Варшаві в 1817 р., яку – разом із іншими підручниками О.Копчинського – протягом ХІХ століття використовували в польській освіті.

З початку XVIII століття для Золочева та всієї Галичини настали спокійніші часи. Припинились козацькі походи та татарські набіги, тож відпала мотивація утримувати замки та міські фортифікації. "Місця замків займають поволі відкриті панські резиденції нового типу, будовані на зразок італійських вілл і французьких палаців, що були часто витворами високої мистецької цінності, сповненими комфорту, елеґанції та розкоші," – зазначав А.Чоловський. Власне Золочівський замок перетворився на таку резиденцію родини Собєських, і його укріплення відігравали вже роль не фортифікацій, а декорацій, своєрідної оправи для палацового комплексу.

У XVIII столітті в місті створили тартак, цегельню, скляну гуту, заклали кар'єр для видобутку мармуру. Після смерті королевича Якуба Собєського (1737) його донька Марія Кароліна де Буїлон продала золочівські маєтності князю Міхалу Казимиру Радивілу, внуку Катерини Собєської – сестри короля Яна ІІІ.

Внаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772) Золочів разом з рештою Руського воєводства перейшов у володіння Габсбурґів. Нова влада ліквідувала самоврядування, засноване на маґдебурському праві, а у 1782 році місто стало центром Золочівської округи (циркуля). Під час реформ цісаря Йосифа ІІ монастир та колеґію піярів ліквідували. Костел перетворили на склад, інші приміщення пристосували для староства – адміністрації Золочівської округи, а потім повіту. За місцевими переказами, з балкону староства оголошувались розпорядження австрійської влади.

Після Радивилів золочівські маєтності, обтяжені великими боргами, перейняла княжна Сапіга, а 1802-го їх придбав Лукаш Комарницький, апеляційний радник зі Львова. Підреставрувавши трохи замкові будівлі, він наказав вимурувати в стіні мармурову таблицю з написом "Joannes III rex fundavit. Comes Komarnicki restauravit" («Ян ІІІ заснував. Комарницький відреставрував»). Родина Комарницьких володіла замком до 1868 року (щоправда, з 1834 року надавала його приміщення в оренду під військові касарні). Після Комарницьких замок перейшов до єврейських підприємців, що почали розбирати мури. В цій ситуації 1873 року місцева влада переконала австрійський уряд в нагальній потребі придбати замок, в якому влаштували в'язницю та судові установи.

Натомість міські фортифікації були розібрані. На місці колишніх оборонних валів, за прикладом Відня, Кракова та Львова, були закладені так звані "Спацери" – прогулянкові сквери. На той час місто оточували передмістя: з заходу – Львівське та Глинянське, з півночі – Бродівське, за річкою Золочівкою – приміське село Заріччя, до замку прилягало Підзамче або Підвійтці. Далі на схід лежав Пригородок, з південного боку від міста – передмістя Шляхи. До складу ґміни Золочева наприкінці ХІХ століття входили також села Зозулі, Заріччя, Вороняки та Фільварки.

Як писалося в одному з давніх описів Золочева: "Нинішня парафіяльна церква Воскресіння, збудована в стилі Відродження, була до 1838 р. латинським фарним костелом, будову якого розпочав у 1604 р. Марек Собєський... Коли на прохання греко-католицьких мешканців Золочева, які мали лише малу церкву Св. Миколая, австрійський уряд відступив для церкви знищений колишній костел Піярів, між парафіями обох конфесій відбулась добровільна заміна. Латинський парафіяльний костел віддано під церкву, а костел Піярів покрито дахом, відремонтовано та перетворено на парафіяльний для римо-католиків.

Церква Св. Миколая є, ймовірно, однією з найстаріших будівель Золочева. До греко-католицького Золочівського деканату належать парафії: Белжець, Богутин, Бібщани, Годів, Ясенівці, Кальне, Княже, Коропець, Ляцьке Велике, Махнівці, Плесняни, Плугів, Почапи, Підлипці, Поморяни, Ремезівці, Розгадів, Риків, Стінка, Скварява, Сновичі. Струтин, Малий Тростянець, Вірлів, Жуків, Жуличі.

В Золочеві є також Василіанський монастир, заснований Яном Собєським у 1665 р. Лежить на Львівському передмісті. Мала мурована, вкрита оцинкованою бляхою церква, була нещодавно споруджена замість малої дерев'яної церквиці...

Золочів є осідком староства, окружного суду, судів повітового і міського, головного податкового управління, відділення пошти і телеграфу, окружної шкільної ради, виділу повітової ради, комісаріату і відділу скарбової сторожі, командування 80 полку піхоти і крайової оборони, комендатури жандармерії, облікової комісії, ґмінного уряду.

З освітніх закладів має Золочів гімназію, засновану заходами ґміни в 1873 р. як нижча гімназія, що була перетворена на вищу в 1881 р. Від 1 вересня 1892 р. цей заклад перейшов на державне утримання. Мовою викладання є польська. В 1896 р. навчалось 293 учнів.

Окрім того є чоловіча 6-класна школа, жіноча 5-класна школа і народна жидівська школа заснована бароном Гіршем. Чоловіча школа існує від 1789 р. Спочатку була тривіальною з одним вчителем і знаходилась в колишньому монастирі реформатів. Її покровителем був князь Радивил, а потім княжна Сапіжанка. Після перенесення циркулярного уряду з Бродів до Золочева, перетворено школу в 1790 р. на цісарсько-королівську головну циркулярну школу, а в 1800 р. розміщено її в окремому, збудованому для школи, будинку. До 1849 р. навчання в ній відбувалось німецькою мовою, відтоді запроваджено польську мову викладання з обов'язковим навчанням руської мови. В 1865 р. перенесено школу на утримання ґміни.

Жіноча школа існує від 1853 р. і міститься зараз в будинку колишнього монастиря піярів. З інших закладів варто згадати: загальний шпиталь заснований у 1847 р.; заклад вбогих, влаштований в 1663 р. Яном Собєським для 12 калік; три кредитні спілки; товариство взаємного кредиту для торгівлі й промисловості; філії товариств: педагогічного, "Родини", рільничих спілок і "Просвіти".

Колись довколишні ліси постачали деревину, а золочівські стави – риби. Нині дерева для вивозу вже немає, а місце ставів зайняли поля й луги.

Від 1882 р. існує друкарня Цукергандля і сина, яка, зокрема, зайнялась виданням книжечок для дітей і молоді," – так писав про Золочів Lu. Dz. (Людвік Дзєдзіцький) в 14 томі "Словника географічного Польського Королівства та інших слов'янських країн", виданого у Варшаві 1895 року.

Під час європейських революцій 1848–1849 рр. в Золочеві була організована окружна Руська Рада. А священик Григорій Левицький був обраний депутатом австрійського парламенту – Райхстагу, який зібрався вперше у Відні 10 липня 1848 року.

В 1878 році в Золочеві було засновано одну з перших в Галичині (після Тернополя та Коломиї) філій товариства "Просвіта". Активним просвітянином був о. Сидір Єзерський. До 1908 року в Золочівському повіті діяло вже 60 читалень цього товариства. А в місті, на вулиці Собєського (тепер вул. Шашкевича, 30) споруджено Народний дім. У залі цього будинку, що належав "Просвіті", у 1911 році Іван Франко читав перед зібранням мешканців Золочева та навколишніх сіл свою поему "Мойсей". 17 червня 1914 року у Золочеві відбувалось святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, в якому брали участь понад 12 тисяч мешканців міста та повіту.

Греко-католицькими парохами Золочева були у ХІХ та першій половині ХХ ст. отці Семен Ясинський, Григорій Левицький, Олександр Чемеринський, Степан Юрик, Микола Стецишин та Володимир Плашовецький.

Поблизу міста прокладено залізницю, яка зв'язала Львів з Підволочиськом, а далі з Києвом та Одесою. Рух на двоколійній ділянці Львів-Красне-Золочів було відкрито 8 липня 1871 року. Протягом наступних місяців була прокладена одноколійна залізниця через Зборів і Тернопіль до Підволочиська.

Хоча залізнична станція буда дещо віддаленою від центру міста, прокладення колії стимулювало розвиток Золочева. Міська забудова на переломі ХІХ–ХХ століть концентрувалась у південному напрямку, ближче до залізниці.

Одночасно перебудовувались вулиці центру міста, де з'явилось багато будинків в стилі історизму, а потім – сецесії. Ще зараз можна побачити ці кам'яниці та вілли на вулицях Шашкевича, Лермонтова, Феньвеші, Січових Стрільців, Лермонтова. На передмісті Шляхи будівельна фірма Івана Левинського спорудила повітовий шпиталь (вул. Павлова). В місті працювали теж місцеві архітектори Роберт Ґебель і Владислав Рауш.

При вулиці Колійовій (тепер Січових Стрільців) було закладено цвинтар, який існує донині, забудований гарними старовинними пам’ятниками. Тут поховані січові стрільці, польські жовніри, вояки УПА, радянські солдати та німецькі полонені, а також кілька поколінь мешканців міста.

На початку ХХ століття в місті містився великий військовий гарнізон. В Золочівських касарнях базувалися 13-й полк уланів, шефом якого був генерал Бьоем-Ермолі, та 80 полк піхоти.

Місто дуже потерпіло у Першу світову війну. 26 серпня 1914 року розпочалася Золочівська битва. В околицях міста, між верхів'ями рік Західний Буг, Золота та Гнила Липи до 1 вересня відбувались жорстокі бої 3-ї армії генерала Ніколая Рузського і 8-ї армії генерала Алєксєя Брусілова (російський Південно-Західний фронт) з 3-ю австро-угорською армією під командуванням генерала Рудольфа фон Брудермана. Австрійці тоді зазнали поразки (понад 10 тисяч вояків були взяті у полон росіянами) і змушені були до відступу, залишивши без бою Львів.

Наступного року, після прориву під Горлицями, протягом травня і червня російські війська залишили більшу частину Галичини, і до осені 1915 р. фронт стабілізувався на річці Стрипі. У Золочеві відновилась австрійська влада.

Вранці 1 листопада 1918 року січові стрільці під командою сотника Гната Стефаніва встановили в Золочеві українську владу. Повітовим комісаром Золочівщини став судовий радник і адвокат д-р Михайло Балтарович. Делегатами до Української Національної Ради (тимчасового парламенту ЗУНР) від повіту обрали членів Національно-демократичної партії – золочівського декана Степана Юрика та господаря з Розважа Миколу Загульського. Золочівщина стала основою для формування 4-ї Золочівської бригади УГА.

28 травня 1919 року під ударами польського війська УГА змушена була залишити Золочів. Напередодні через золочівську станцію з Радивилова й Красного до Тернополя переїхали ешелони з військом і урядом УНР. Під час Чортківської офензиви 11 червня бригади 1-го та 2-го корпусів УГА визволили Золочів, але вже 29 червня галицьке військо знову змушене було залишити місто.

17 серпня 1920 року місто зайняли більшовицькі війська, що наступали на Львів. У Золочеві, на чолі з комуністом було створено ревком маріонеткової Галицької СРР, столицею якої був Тернопіль.

За кілька тижнів більшовики відступили, і невдовзі Золочів став повітовим центром Тернопільського воєводства ІІ Речі Посполитої. У міжвоєнний період в місті були створені приватна українська гімназія та школа ім. Маркіяна Шашкевича. Незважаючи на чисельні петиції та протести жодної державної української школи в місті так і не було створено.

За довоєнним путівником Мечислава Орловіча, у Золочеві приїжджим рекомендували готелі «Варшавський», «Панський» і Прайса, де можна було переночувати за 3 злотих, ресторани Дайча, Куммера, Шнаппа та їдальню Микитина.

Вже 18 вересня 1939 року до Золочева увійшли радянські війська. Знову був створений революційний комітет, який очолив письменник Степан Тудор (Олексюк). Але скоро місцевих людей від влади усунули, і «радянське будівництво» очолили більшовики зі Сходу. В замку, на місці польської тюрми, влаштували катівню НКВД. Наприкінці червня 1941 року тут відбувались масові страти місцевих мешканців.

Коли 29 червня 1941 року місто зайняло німецьке військо, злочини більшовиків були розкриті. Це викликало масове обурення мешканців міста. Частина з них взяла участь у спровокованих нацистами погромах проти євреїв, звинувачених у «жидокомуні» та співпраці з більшовицькою владою.

Гітлерівська окупація виявилась не кращою. Нацисти винищували єврейське населення, вивозили людей на роботу до Німеччини, нещадно експлуатували окуповану територію, спричинились до розпалювання українсько-польського конфлікту.

Незважаючи на терор, на Золочівщині розгорталися підпілля ОУН і партизанка УПА, які не припинялась й після зайняття міста радянськими військами 1-го Українського фронту 18 липня 1944 року.

Протягом 2-ї половини ХХ ст. Золочів перетворився на значний промисловий центр. Найбільшим підприємством міста став радіозавод – філія Львівського виробничого об’єднання ім. Лєніна, підприємства військово-промислового комплексу, яке у наш час не змогло пристосуватись до умов ринкової економіки.

Мешканці Золочева зробили свій внесок у боротьбу за незалежність України. Взимку 1989 року в місті створили осередок Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Того ж року засновано місцевий осередок Народного Руху України. Серед засновників цих організацій були Володимир Бандура, Мирослав Задорожний, Борис Злотник. В установчих зборах НРУ у Золочеві брав участь Вячеслав Чорновіл.

Місто має свою історію створення монументальних пам’яток. 1899 року при «Спацерах», на площі, де тепер сходяться вулиці Січових Стрільців, Лермонтова та Романа Шухевича, спорудили пам’ятник Адамові Міцкевичу (автор – львівський скульптор Томаш Дикас). Пам’ятник не зберігся. За радянських часів у місті встановили пам’ятники В.Лєніну (1955), Максиму Горькому (1948), А.Пушкіну (1957), Ф.Енгельсу… За роки незалежності – пам’ятники Тарасові Шевченку (скульптор Є.Дзиндра, 1991 р.), Маркіянові Шашкевичу (ск. Д.Крвавич, М.Посікіра, архітектор М.Федик, 1993), пам‘ятний знак Борцям за волю України, а також перший в Україні пам'ятник Вячеславу Чорноволу (ск. М. Посікіра, арх. М. Федик, 2002).

Місто постійно змінюється, виникають нові підприємства та затишні кав’ярні, будуються будинки та церкви. Варто згадати відновлений Василіанський монастир Вознесіння, при якому засновано Василіанський інститут філософсько-богословських студій імені митрополита Йосифа Рутського.

Нині золочівська міська громада налічує 22 тисячі мешканців.

Місто має всі передумови стати потужним туристичним центром – цікаву історію, багато пам’яток, мальовничі околиці. До того ж лежить на рухливому шляху, своєрідній осі Львів–Умань–Луганськ, яка пронизує Україну зі заходу на схід. Необхідно розвинути відповідну інфраструктуру, щоб туристи не заїжджали до Золочева лише на 2-3 години, оглянули замок та забиралися геть, а лишалися в місті на довший час…

[1] Aleksander Czołowski, Bohdan Janusz. Przeszłość i zabytki wojewódstwa Tarnopolskiego. – Tarnopol, 1926