25 травня 1953 року в концентраційних таборах на околицях міста Норильськ, що за Північним полярним колом, розпочався масовий протест ув’язнених, який увійшов в історію під назвою «Норильське повстання».
Як згадував один із учасників цього виступу Мирослав Мелень, у Норильському повстанні брали участь до 150 тисяч в'язнів і воно тривало 70 діб – від 25 травня до 3 серпня. На його думку, «Норильське повстання» не є точним терміном, бо «повсталі були абсолютно беззбройними і, навпаки, дуже жорстко остерігалися будь-якої зброї – навіть ножів чи якихось залізних кийків».
Мирослав Мелень народився 1929 року у селі Фалиш на Стрийщині. З 1943 року належав до «Юнацтва» Організації Українських Націоналістів. Поширював антибільшовицьку літературу, розклеював листівки, був зв'язковим між підпільними станицями, доставляв підпіллю зброю. Разом із побратимом Володимиром Моричем був заарештований 23 вересня 1947 року під час облави в с. Братківцях. «Ми витримали тяжкі тортури, бо допитували нас «розкаяні місцеві націоналісти» «Лимонко», «Бомбик», «Грім», які добровільно здались органам НКВД в Стрию і знали нас особисто, але ми нікого не виказали», – згадував М.Мелень.
19-річний юнак був засуджений у Львові 23 червня 1948 року за ст. 54-1а, п. 8, 11 КК УРСР («терор») на 25 років ув'язнення, довічне заслання та 5 років позбавлення прав.
«Від Спаса до Покрови (19 серпня – 14 жовтня 1948 року) везли нас етапом до Красноярського краю. У дорозі від голоду, холоду, дизентерії багато в'язнів погинуло, яких конвой щоранку при перевірці витягав за ноги і викидав в тайгу. Далі по Єнісею етапований до Дудінки, в управління ГОРЛагу – «Государствєнний особорежимний лагерь» (табірне відділення №4) в Норильську. Тут в'язні будували мідеплавильний комбінат – «подарунок» до 70-річчя Сталіна. Вони масово вимирали. Трупи охорона протикала багнетом у груди і скроні, вивозила за зону і скидала в ями, що були заздалегідь викопані бульдозером під горою Шмідтиха.
Я був у близьких стосунках з професором історії Михайлом Дмитровичем Антоновичем, слухав його розповіді на різні теми, особливо національно-історичні, політичні, краєзнавчі. Від нього вперше почув про Олега Ольжича, Євгена Маланюка, про дію і чин Проводу ОУН на еміграції, про що професор знав досконало, бо більшість членів Проводу він знав особисто, починаючи від Євгена Коновальця і Андрія Мельника.
У травні 1953 р. українці, у тому числі і я, зібралися під бараком і зазвичай співали. Конвоїр з вишки вимагав розійтися. В'язні не звертали на це уваги. Тоді по них конвоїр випустив автоматну чергу. Двох було вбито одразу. Це стало поштовхом до початку страйку, відомого як «Норильське повстання», в якому взяли участь до 150 тисяч в'язнів», – згадує у своїй біографії М.Мелень.
Про чільну участь Мирослава Меленя в цьому повстанні засвідчує такий документ:
«Совершенно секретно. №51. Справка. 6 июля 1953 года.
Бригадой работников МВД СССР была проведена беседа с представителями, выделенными заключенными 4-го лаготделения Горного лагеря. В качестве представителей от заключенных выступали: Гальчинский, Недоростков, Грицак, Мелень, Дзерис, Генк, Климович.
Беседа длилась в течение 3-х часов. В начале беседы заключенные заявили о том, чтобы местное руководство не присутствовало, а затем спросили, с кем они будут говорить, на что получили ответ, что говорить они будут с комиссией, назначенной Л.П.Берия.
Зам. нач. 5 отдела УМВД Красноярского края капитан г/б Сигов».
До речі, у травні-червні 1953 року перший заступник Ради Міністрів СРСР Лаврентій Берія готувався до усунення своїх конкурентів М.Хрущова та Г.Малєнкова, які після смерті Сталіна затято боролися за владу. Берія ініціював звільнення частини в’язнів таборів (переважно кримінальних), обіцяв пом’якшення репресій, припинення русифікації в республіках СРСР. Навіть зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим, якому запропонував відновити легальну діяльність УГКЦ. Але конкуренти виявилися спритнішими і наприкінці червня 1953 року заарештували Л.Берію, позбавили всіх посад, а 23 грудня того ж року – розстріляли.
Але повернімося до спогадів М.Меленя: «На розмову з полковником М.Кузнєцовим, начальником Тюремного управління МВС СРСР, особистим референтом Берії, що мала відбутись за зоною, в'язні ішли попрощавшись, як на смерть, бо ініціаторів заворушень доти розстрілювали. Страйковий комітет висунув вимоги припинити розстріли та сваволю, змінити керівництво ГОРЛагу, запровадити 8-годинний робочий день, гарантувати вихідні дні, поліпшити харчування, дозволити листування і побачення з рідними, вивезти «на материк» інвалідів, зняти грати з вікон, з людей – номерні знаки, скасувати вироки ОСо (Особого совєщанія) як неконституційного органу, припинити тортури на допитах і практику закритих судів, переглянути справи всіх політв'язнів.
9 червня 1953 року М.Кузнєцов повідомив, що частину вимог уряд задовольнить, але насправді нічого в становищі в'язнів не змінювалося. Навпаки, адміністрація намагалась спровокувати насильство, щоб учинити криваву розправу. Повсталі не піддалися на провокації, тому 3 серпня перед досвітком, у зону увірвались «червонопогонники», вигнали в'язнів за зону, з допомогою «сук» розсортували їх. Я потрапив у штрафну зону «Купец», потім у тюрму Норильська, де провадився допит під тяжкими тортурами. Тут я був тяжко побитий. Після року слідства разом з іншими повстанцями дістав 3 роки строгого тюремного режиму, яке провів по етапах і в тюрмах міст Дудінка, Красноярськ, Новосибірськ, Омськ, Томськ, Челябінськ, Оренбург, Петропавловськ на Уралі, Горький, Владімір, Харків, Ростов, Грозний, Астрахань...
Зиму проти 1956 року працював у Красноярську на «Ворошиловських заводах» по очищенню уранових руд.
1956 року мене повертають до Львова на перегляд справи і 12 липня (на Петра) як заарештованого неповнолітнім і, що не мав складу злочину, звільнюють і реабілітують».
Розправитися з норильськими в’язнями було порівняно легко, бо довкола була тундра і вічна мерзлота, й не було куди тікати чи шукати допомоги. За різними підрахунками, під час придушення страйку загинуло 150–250 в’язнів, в більшості українців. Бо саме ув’язнені підпільники ОУН та повстанці УПА були головною рушійною силою опору в більшовицьких таборах. Масові акції опору в Норильську, Воркуті, Кенґірі стали чи не найголовнішою причиною реформування системи радянських концтаборів і започаткували процес звільнення більшості ув’язнених.
Мирослав Мелень після повернення в Галичину одружився, закінчив Дрогобицьке музичне училище, філологічний факультет Львівського державного університету. Працював учителем, диригентом, помічником редактора музичних передач на Львівській телестудії. Але не відрікся від своїх поглядів та мрій про Самостійну Україну. Він познайомився з Зіновієм Красівським, який повернувся із заслання. 1960 року разом купили хату в Моршині, яку ще декілька років добудовували. Одночасно шукали однодумців і у 1964 році за зразком ОУН створили "Український Національний Фронт" (УНФ), почали видавати журнал "Воля і Батьківщина". У 1967 році розпочалися арешти, і М.Меленя засудили на 6 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду».
Наприкінці 1980-х Мирослав Мелень активно включився в процес національного відродження, а у 1990-му був обраний депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Активно займається публіцистичною та літературною діяльністю, видав кілька книг, серед яких «Стежками позачасових зустрічей» (Стрий, 2009), у якій зокрема згадує та аналізує події Норильського повстання.
24.05.2013