Журналістика і творчість: «Американський план»

 

Біографічні портрети, які створює Лейла Ґер'єро, демонструють, що журналістика також може бути одним з красних мистецтв і створювати твори високої цінності, зовсім не відступаючи від свого головного обов'язку, який полягає в тому, щоб інформувати.

 

Щоразу, коли я повертаюся в Мадрид чи Ліму після кількох місяців відсутності, застаю вдома гнітючу картину — піраміду книг, пакунків, листів, і-мейлів, телеграм і повідомлень, які я ніколи не зможу повністю прочитати, а тим більше на них відповісти, через що мене довго мучить совість: я ж бо виявив себе з поганого боку перед багатьма людьми, які чекали відповіді, моєї думки, часом просто підпису. У сімдесяті роки, коли мені стали присилати листи та книжки, я уважно читав і відповідав усім тим стихійним кореспондентам посланнями, написання яких інколи займало у мене кілька годин. Одного дня я зрозумів, що якщо хочу тримати це листування в повному ажурі, то змушений буду покинути писати і навіть читати. Відтоді я майже не відповідаю на листи і читаю небагато книжок, які мені присилають. Я знаю, що багато людей подумають про мене зле і стануть моїми ворогами, але іншого виходу в мене нема.

 

Та інколи порпання в отій піраміді і гортання книжок, за які я не подякую, стають для мене певним заохочувальним сюрпризом, як це було два тижні тому, щойно я приїхав у Мадрид. За шість місяців моєї відсутності накопичилося більше сотні книжок. Я читав назви, зворот титулу, складав їх у стоси і відразу забував, аж раптом у змісті котроїсь із них зауважив, що один з її розділів присвячено вченому-ерудиту, яким я захоплююся: Педро Енрікесу Уреньї. Я почав читати цю заворожливу ретроактивну реконструкцію життя знаменитого домініканського ерудита від його раптової смерті в поїзді, який віз його з Буенос-Айресу в Ла-Плату, де він викладав у скромній школі, заробляючи цим на прожиток, — і вже не міг зупинитися, доки не прочитав останню сторінку тієї книжки.   

 

Її авторка, Лейла Ґер'єро, є арґентинською журналісткою, а книга, де зібрано близько двадцяти її робіт, — усі вони публікувалися в газетах і журналах, за винятком оповіді, що ніде не видавалася, яка з прекрасною сентиментальністю відтворює життя Роберто Арльта, — називається «Американський план» і видана в Чилі у видавництві університету ім. Дієґо Порталеса. Боюся, що в цієї книги обмежений наклад і вона не дійде до багатьох читачів, які мали б її прочитати, оскільки йдеться про збірку текстів, котрі, крім чеснот, якими відзначається кожен з них, цілком переконливо демонструють, що журналістика також може бути одним з красних мистецтв і створювати твори високої цінності, зовсім не відступаючи від свого головного обов'язку, який полягає в тому, щоб інформувати.

 

Кожен з цих портретів чи образів музикантів, письменників, фотографів, кінематографістів, художників, співаків є коштовним витвором, задуманим і написаним з упевненістю, ориґінальністю та елеґантністю вдалого оповідання чи вірша. У нашому світі журналістика зазвичай є царством спонтанності та неточності, однак те, що виходить з-під пера Лейли Ґер'єро, рівноцінне написаному найкращими редакторами «Нью-Йоркера» (аби встановити рівень сумірної досконалості): воно є наслідком ретельної роботи, всебічного дослідження і стилю, позначеного математичною точністю. Перед тим, як стати віч-на-віч  зі своїми інтерв'ювованими ( живими чи мертвими), вона прочитала, подивилася чи прослухала те, що вони зробили, ретельно ознайомилась з їх життям і творчістю, консультуючись з їх родичами, друзями, видавцями чи критиками, прочитавши всі можливі матеріали про їх родинне, суспільне і професійне оточення. Утім її есе не виказують цієї величезної підготовчої роботи; навпаки — вони легкі та захопливі, написані прозоро та природно, хоч під цією легкою та жвавою поверхнею, що захоплює увагу з перших рядків, вгадується надійність та серйозність, яка надає їм потужної ґрунтовності.    

 

Образи Енрікеса Уреньї, Арльта, Ідеї Віларіньйо, Ніканора Парра, уруґвайського кінокритика Алсіна Тевелнета, арґентинського фотографа Сари Фасіо, Рікардо Пільї, Хуана Хосе Мільяса та решти є справжнім наративним подвигом, через те що наближають до них читача, вводять його у їх внутрішній світ, у чистоту чи хаос, в якому вони жили, знайомлять з предметами, які їх оточували, з їх батьками, дружинами чи чоловіками, або дітьми, з їх манерою працювати, з їх успіхами чи невдачами, з їх сильними чи слабкими сторонами. Сама  Лейла Ґер’єро ніколи не втручається в ці образи, ніколи не використовує своїх персонажів для самореклами, вона вдається до тієї невидимості, що її вимагав Флобер від справжніх творців (що, як Господь Бог, «мають бути присутні всюди, але видимі — ніде»). Ці образи ніколи б не стали такими змістовними та привабливими, якими вони є, якби авторка не писала з такою невимушеністю й точністю, не розповідала про них такі розумні речі і не робила це дискретно та вишукано.

 

Структура кожного з цих портретів не дотримується хронології, час у них — немов простір, в якому розповідь рухається вперед, відступає, постійно перескакує з майбутнього в минуле та нинішній день, аби поступово витворити багатогранну панораму цих людей, надати їм цілісності, узагальнити те, що в них є чи було найголовнішим.

 

Оскільки ще одна особливість Лейли  Ґер’єро, яка зрідка зустрічається серед її колеґ-сучасників, є ані літературною, ані журналістською, вона є моральною: це пошана, з якою вона підходить до кожного зі своїх персонажів, її намагання зрозуміти, хто вони і що роблять, не дозволяючи, аби її думку викривили якісь кліше та упередження, однакове шанобливе та нейтральне ставлення і до уславлених постатей, і до менше визначних митців та письменників чи навіть початківців. У цьому сенсі вона є протилежністю знаменитих американських журналістів, які репрезентують «нову журналістику», з їх шаленим зухвальством, ексгібіціонізмом, що його вони виявляють, інтерв'юючи зірок, щоб не лишити від них каменя на камені та на їх уламках спорудити безсмертні пам'ятники самим собі, своєму лукавству чи розумові (а насправді своїй самозакоханості та непорядності). Жодне з інтерв'ю чи портретів «Американського плану» не дозволяє собі образливої та марнославної безцеремонності, характерної для журналіста-видовища; усі вони виказують — окрім таланту авторки віднаходити найпотаємніші джерела покликання та креативності митців — об'єктивність  та достовірність, те, що наділяє її тексти величезною силою переконливості: ми, читачі, віримо у все, що вона нам розповідає.

 

Ще однією знахідкою її наративної техніки є ефективність цитат. Чи взяті фрази з книг або статей, чи сказані її інтерв'ювованими, вони завжди з'являються, мов блискавки, щоб освітити якусь психологічну рису або викрити манію, нав'язливу ідею, якийсь затаєний секрет, які пояснюють певний екзистенційний дрейф, якусь деталь, яка зненацька прояснює те, про що досі повідомлялося розпливчасто та неявно.

 

У п'ятдесяті роки Трумен Капоте, майстер публіцистики, подав ідею «невигаданого» роману, роману-репортажу своїм твором «Холоднокровне вбивство», ретельним звітом про злочин, вчинений у невеличкому американському містечку. Читаючи «Американський план» Лейли  Ґер’єро, я пригадав багато тез Трумена Капоте, тому що мені здається, що ця арґентинська журналістка втілює в життя — навіть з більшим успіхом, ніж американський письменник, — ідею про те, що засоби і техніки роману можуть використовуватися для того, аби збагатити репортаж чи журналістське розслідування. У мене склалася думка, що у випадку Трумена Капоте, Нормана Мейлера чи Тома Вулфа література врешті-решт починала домінувати в їх, як припускалося, журналістських роботах таким робом, що вони ставали більше белетристикою, аніж описом реальних фактів, що переважання форми у тому, що вони писали, зрештою вихолостило те, що було в них інформативного. Та це не стосується до Лейли  Ґер’єро. У її портретах і хроніках використано техніки, якими послуговуються найкращі романісти, однак її метод структурувати тексти, використовуючи різні погляди і граючись із часом, ніколи не превалює над інформативною субстанцією, він завжди у неї на службі, не дозволяючи формі перестати бути функціональною і перевершити об'єктивну реальність, що є єдиною та правомірною сферою журналістики.

 

 

Маріо Варґас Льйоса , перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.


Mario Vargas Llosa
Назва ориґіналу: Periodismo y creación: ‘Plano americano’
El País, 19.05.2013
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

24.05.2013