Скрипалька Анастасія Пилатюк підкорила найвеличніші сцени світу. Переможниця багатьох державних та міжнародних конкурсів, заслужена артистка України, нині вона працює далеко за межами нашої країни – в одному з найкрасивіших та найвідоміших оперних театрів світу в Іспанії. Сама родом з Івано-Франківська, хоча на Батьківщину навідується доволі рідко – робота... Недавно ж Настя мала важливу причину для приїзду до України – захист дисертації в Харкові. Побувала й у батьків у Львові, де «Z» й вдалося порозмовляти із першою скрипкою Палацу мистецтв імені королеви Софії у Валенсії.
— Ти не раз виступала перед іменитою публікою. Класичними творами у твоєму виконанні захоплювалися принц Чарльз, королева Швеції і ще багато знатних персон. Як ти добилася такої майстерності, а, відтак, популярності?
— Пам'ятаю, як швецький король Густав хизувався перед нашим тодішнім президентом Кучмою, що я навчаюся в Швеції, в Королівській музичній академії у Стокгольмі, а не в Україні. Як добилася майстерності? Багатогодинною працею, стертими пальцями і втомленими руками — ніщо не дається просто. Переконана, що справжні професіонали, в будь-якій галузі, проходять тернистий шлях. А про популярність не мені судити: публіка — мій головний критик.
— Відомо, що майстра творять наполеглива праця і добрі вчителі. Розкажи про своїх педагогів — ти ж навчалася у найвідоміших скрипалів світу. Чи важко було потрапити в когорту обраних, адже не кожному випадає такий шанс?
— Моїм першим та головним педагогом у житті, який і сьогодні мене «причісує», є мій батько — народний артист України, ректор Львівської музичної академії Ігор Пилатюк. Саме таткові я завдячую всім, у тому числі й поштовху, і навчанню в усіх моїх наступних видатних маестро. Шістнадцятирічною я почала свої «науки» в знаних закордонних майстрів — у музичній академіі Ієгуді Менухіна в Швейцарії. Навчалася в класі педагога, єдиного студента Ієгуді Менухіна — Альберто Лисого.
Було дуже важко, адже в такому юному віці опинилася зовсім сама, далеко від дому, без батьків та їхньої опіки. Але мету було визначено і довелося йти до неї восьмигодинними заняттями та репетиціями.
Після тривалого турне по всій Скандинавії на концерт до мене прийшов видатний педагог, колишній концертмейстер Стокгольмського симфонічного оркестру Лео Берлін. Він запросив мене до себе в клас. Я стала для нього «дитиною», у нас склалися теплі стосунки. Дуже завдячую йому своїм зростанням.
Наступна «станція», вже остаточна в моєму навчанні, — Захар Брон. Цим іменем сказаного все, адже він виховав таких скрипалів, як Максим Венгеров і Вадим Рєпін. У його класі я провела п’ять років, і це були незабутні роки каторжної праці, прагнень, здобутків і перемог.
— Якими мовами ти володієш? Чи не важко було у 16 років перейти на спілкування виключно чужою мовою?
— Ні, адже, ще навчаючись в Івано-Франківську, я ходила на приватні лекції з англійської мови, якою оволоділа дуже швидко. Цим завдячую своїм батькам — саме вони настояли на навчанні, тож буквально за чотири місяці інтенсивних уроків я почала розмовляти англійською. Без знання мови було б нелегко. Сьогодні вільно спілкуюся російською, іспанською, німецькою та англійською.
— Ти здобувала загальну і вищу освіту в різних країнах світу. Можеш порівняти навчання за кордоном і в Україні?
— Нашу освіту дуже цінують за кордоном, а після прийняття «вишами» країни болонської системи для українських студентів це стало свого роду «вікном» у Європу. Маючи можливість порівняти, сміливо можу стверджувати, що у нас навчатися важче, ніж в інших країнах, — вищі вимоги і підхід інший, проте за кордоном є більші можливості реалізуватися. Сумно в Україні бачити людей з вищою освітою, які не мають можливості самореалізуватися.
— Нині ти граєш в оперному театрі «Палац мистецтв імені королеви Софії» в Валенсії. Як почалася твоя кар’єра там?
— До Валенсії я приїхала на відпочинок до друзів, які на той час уже працювали там в оркестрі. Мене дуже зацікавив факт, що головним диригентом у театрі був Лорін Мазель — «бог» серед диригентів нашого часу.
Я попросилася до нього на аудієнцію. Після прослуховування він запитав, чи хотіла б я очолити групу скрипок. Звичайно, я прийняла цю неймовірну пропозицію, хоча не зовсім була готова до такого життєвого повороту.
Отак виглядає Опера у Валенсії, де наша Настя Пилатюк перша скрипка
— Які вершини мрієш підкорити тепер?
— Недавно я захистила дисертацію в Харківському національному університеті мистецтв ім. Котляревського, над якою працювала майже чотири роки. Тож тепер націлена трошки змінити напрям своєї роботи. Дуже хочу зайнятися педагогічною діяльністю. Можливо, не у Валенсії, а десь у Європі, ближче до батьків. Є пропозиції з Америки, але я не впевнена, що готова на такі кардинальні зміни в житті, хоч бажання спробувати є.
— Ми навчалися в одному класі, жили в одному мікрорайоні. Після уроків однокласники зустрічалися, гуляли, розважалися. Ти ж була зайнята музикою, роз’їздами, репетиціями. Скажи, тобі не бракувало дитинства?
— Ой, ще й як! Пам'ятаю, як заздрила друзям, однокласникам, яких бачила на вулиці... Проте скрипка була моєю найкращою подругою і залишається зі мною завжди.
— Так можна було і першу закоханість за скрипкою прогавитим. Чи ні?
— Я закохалась вперше у 10 років! Він був набагато старший, скрипаль. Мені здавалося, що це кохання на все життя. Незабутні спогади. Я взагалі дуже легко закохуюся. Не можу жити без цього почуття — для мене це натхнення. А натхнення необхідне мені, як повітря.
— Ти із виступами мандрувала різними країнами. Що запам’яталося чи вразило найбільше?
Я об їздила всю Скандинавію, гастролювала в Італії, Німеччині, Чехії, Іспанії, Греції, Індії. Виступала всюди — у найкращих концертних залах, у храмах, в дитячих будинках. Мені байдуже, де грати, а якщо на концерт прийде одна людина, гратиму для неї.
Стосовно вражень, то в десятирічному віці вперше приїхала до Німеччини на міжнародний конкурс і мене вразило те, що… вулиці миють милом! Я була шокована.
— Розкажи трохи про Іспанію, традиції, менталітет. Чи важко було освоїтись у чужій країні?
— Ох ці люб'язні ліниві іспанці, які люблять смачно поїсти, запити «ріохою» і влаштувати собі сієсту. Прекрасна країна, чудовий клімат, краєвиди, історія… Ні, важко мені не було, адже веду «циганський» спосіб життя змалечку, переїжджаючи з країни в країну.
— «Країна твоєї мрії» — це...?
— Мальдіви. Райський куточок на землі, де зупиняється час. Також я захоплююся Італією, яка є моєю музою і вічною пристрастю.
— А в Україну не тягне?
— Виникало, виникає і завжди виникатиме. Я українка і пишаюся цим. На жаль, нам, музикантам, в Україні важко реалізуватися. Хотілося б трохи більше підтримки від держави.
— Тобі нема й тридцяти, а вже заслужена артистка України. Це тяжко далося?
— Думаю, держава все ж таки оцінила мій внесок у нашу культуру. Пам'ятаю, були часи, коли без мого виступу не відбувався жоден державний концерт. Ми з татком об’їздили майже всі міста і села України. Я грала, він диригував. Тож вдячна за нагороду і свого роду «подарунок» до 8 Березня.
— Чи часто навідуєшся до батьків у Львів? Чи помічаєш зміни в державі?
— Приїжджаю до батьків набагато рідше, ніж хотілося б. Іспанія досить далеко від України, тому на дорогу потрібно багато часу, а я не завжди його маю. А змін — як не сумно це усвідомлювати, зрушення в позитивний бік тут мінімальні. В усьому.
— Розкажи про свою скрипку — я чула, що її зробив івано-франківський майстер і ти дуже дорожиш нею...
— У мене кілька інструментів, проте одна з найулюбленіших — скрипка заслуженого майстра України Степана Мельника. Дорожу — не те слово. це моя «дитина». Надзвичайний інструмент. Я дуже вдячна цьому майстрові за те, що вклав колосальну працю і часточку власної душі в мій інструмент. «Дядя Стьопа» (так я його ще й досі називаю) подарував мені дуже цінний скарб!
— Чи ще хтось з українських скрипалів добився такого визнання в світі, як ти?
— Так, і я дуже рада цьому! Це мій брат Назарій Пилатюк, мої колеги Андрій Білов та Олег Каськів. Ми всі вчилися разом, але доля розкидала нас по світу і, на жаль, нині ми не підтримуємо тісних контактів. Про Назара можу сказати, що неймовірно щаслива спостерігати за його успіхами і дуже пишаюся ним!
Розмовляла Ірина Федоляк
22.05.2013