Нині стартує 66-ий Канський фестиваль, де в межах українського національного павільйону буде представлено проект режисера Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці»: проста історія «західняків», які змушені роками працювати за кордоном, аби прогодувати свою родину в Україні.
Проект дуже важливий не стільки з огляду на розвиток формальної стилістики українського кіно, скільки з ракурсу відобразити сенс сучасних українських реалій. Цікаво, що «Гніздо горлиці» є сюжетним пріквелом іншого українського проекту, «Ізі», про який Zbruc писав наприкінці зими: він ніби передує історії про італійського чоловіка, який везе через Європу труну нашого заробітчанина. А сюжетним пріквелом він є тому, що, як каже режисер Тарас Ткаченко, це цілком реалістична картина: хтось допомагає допровадити до України труну з нашим співвітчизником, бо ні сам померлий, ні його родичі не в змозі це зробити самотужки. Труна та її переїзд коштують близько 2 тисяч євро, тоді як місячний заробіток українця складає 500 євро. Принаймні, саме стільки заробляла героїня кіносценарію письменника-чернівчанина Василя Мельника «Гніздо горлиці», Дарина, що приїхала з Чернівців до Італії, найнялася прибиральницею в дім місцевого адвоката та нянею до його двох дітей, і з цього починається історія копіткої праці та драматичного кохання…
Одна з локацій майбутнього фільму - Чернівці
Виїзд українців на заробітки за кордон давно посідає одне з перших місць у списку проблем країни: люди виїжджають, бо не мають роботи. Наразі за статистикою до 5 мільйонів українців ллють воду на економіку інших країн світу. Більше того – наші хочуть це робити! За опитуванням кількарічної давнини понад 50% українців прагнуть НАЗАВЖДИ оселитися за межами своєї Батьківщини. Власне, на цьому фактові був побудований проект короткометражних фільмів «Україна, гудбай!», що мав неабиякий розголос, ба навіть спричинив скандал. Проте шила в мішку не сховаєш. Проблема пече соціально, фінансово і духовно. Відзначимо – проблема не оригінальна, багато «країн, що розвиваються» мають таку ж халепу, але знаємо ми про це не зі статистичних викладок, а через кіно. Суспільні проблеми пробують вирішити у кінематографічний спосіб, проявляючи їх через фільми.
Україна з цього приводу пасе задніх. У цьому сенсі «Гніздо горлиці» – один з найактуальніших проектів, бо показує реальну ситуацію шляхом певного узагальнення. І показати мусить на максимально зрозумілому глядачеві рівні, зі зрозумілою і простою історією. «Біда українського кіно і наших режисерів у тому, – пояснює Тарас Ткаченко, – що ми шукаємо складних історій, чухаємо лівою п’яткою праве вухо, а глядач, спостерігаючи за цим, не може второпати, що ж діється. Тобто завдання очевидне: нам треба зробити кіно для глядача, для звичайної жінки, яка б у героїні впізнала б себе». Якщо зважити на те, що більшість з тих 5 мільйонів заробітчан – жінки, і кожна, як правило, має родину, відтак маємо аудиторію з щонайменше 15 мільйонів українців, які прагнуть побачити історію про себе.
Рік тому до Тараса Ткаченка, відомого як автора ігрових короткометражок «Кохання до зрадливої Нюськи» (альманах «Зроблено в Україні») та «Собачий вальс» (альманах «Закохані в Київ»), прийшов продюсер Володимир Філіпов і запропонував на основі кіносценарію Василя Мельника, переможця конкурсу «Коронація слова-2011», зробити повнометражний фільм. Позитивному рішенню сприяли три фактори: по-перше, Філліпов як продюсер є доволі відомий і пробивний – він продюсував перший за довгий час український прокатний повнометражний фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», і так само перший за довгий час дитячий фільм Віктора Андрієнка «Іван Сила»; по-друге, письменник Мельник є культовою фігурою, і працювати за його твором вже є честю; і, по-третє, привабливою виглядала ідея нарешті піднятися з рівня короткого метру на рівень повного метру. До того ж, яка каже Тарас, «тема сценарію була цікава, історія – проста і зрозуміла, що гарно поєднувалося із європейським кіно, в якому прості історії мають важливий соціальний бекграунд». «В цій історії не має спекулятивності, – продовжує режисер, – швидких висновків і вказуючого перста».
В такому вигляді, в якому і був написаний сценарій «Гнізда горлиці», минулого року він подався від продюсерського центру «Інсайт Медіа» на конкурс кінопроектів Держкіно. Вже на пітчингу (захист проекту авторами перед Експертною комісією), коли Філіпов виголосив «тему заробітчан», а Тарас продемонстрував невеличкий ролик з коментарями українців, що тяжко працюють на чужині в Італії, було зрозуміло – цей проект точно профінансують. Так і сталося – Державне агентство з питань кіно виділило 50% від суми в 16 мільйонів гривень. Другу частину видатків бере на себе «Інсайт медіа», хоча, подальший пошук грошей лишається актуальним питанням для проекту, і бажаним є залучення у виробництво італійської сторони. Але, зважаючи на кризу і загалом маленьке фінансування тамтешнього Держкіно, це рівноцінно диву.
Менше з тим, Тарас дописує авторський сценарій, з яким Володимир Філіпов 15 травня поїхав представляти «Гніздо горлиці» на Каннський кіноринок в межах національного павільйону. Чи це щось дасть – невідомо, хоча на нещодавній закритій нараді в Держкіно продюсер Андрій Савенко висловив з цього приводу конкретний сумнів, спираючись на свої минулорічні відвідини Канн. Так чи так, підготовчий період фільму має початися на початку літа. Всі українські місця зйомок Тарас тиждень тому вже обрав. Позаяк мова в сценарії йде про дівчину з Чернівців, там і будуть знімати. Принаймні частково. Інше місце – місто Вижниця на кордоні Івано-Франківської та Чернівецької областей. Третьою локацією має бути власне Італія, точніше – Рим, і це має сенс. Тарас має рацію, стверджуючи, що Рим, як і Нью-Йорк та Стамбул, є сучасним Вавилоном і одним з трьох міст-колосів, до якого тисячі люди з десятків різних країн приїздять у пошуках роботи. Стосовно Риму, то там цей процес триває вже тисячоліття. Це «вічне місто», і зв'язок з ним українки має епічне значення.
Одна з локацій майбутнього фільму - Вижниця
Крім того, саме в Римі проживає одна з найбільших українських діаспор, і що важливіше – саме там центр італійських греко-католиків. На них Тарас робить ледве чи не найбільшу ставку, бо, якщо не вдасться знайти фінансування, він уклінно проситиме зглянутися на бідну українську знімальну групу, і поселити їх «за дякую» у місцевих вірян… Воістину, з миру по нитці – «…горлиці» «на сорочку».
За словами Тараса, одним з найважливіших чинних питань – окрім безлічі інших – є питання вибору оператора. «Для того, щоб вийшов гарний фільм про людину, що вирішує потужну проблему всередині себе, має бути досвідчений оператор. З іншого боку – у молодих не має шор і штампів». На щастя, в Україні сильна операторська школа, і, здається, вправних операторів ми маємо більше, ніж вправних режисерів. Зрештою, навіть при мінімумі фінансування саме оператор може забезпечити половину успіху фільму (згадаймо, що навіть про славетного американського режисера Терренса Маліка кажуть, що він «виїжджає» за рахунок операторів, і дивлячись «Дерево життя», знятого оператором Еммануелем Любецькі, у це можна повірити). Сергій Борденюк, Сергій Михальчук, Богдан Вержбицький – це, звісно, визнані метри, але можна пошукати й дециметрів.
Натомість у Тараса є гарна ідея щодо виконавиці головної ролі, що вже тішить – це Ірма Вітовська. «Як не дивно, її знають, як комедійну актрису, – пояснює свій вибір режисер, – але вона сильна драматична акторка. До того ж вона сама з Франківщини, що дуже доречно з огляду на потребу мовної органіки. Мені не потрібен ідеальний діалект, мені потрібна барва того регіону, і щоб вона була органічною». Звісно, у цьому є сенс, бо легко згадати профанацію української мови як у вітчизняних фільмах, так і у вітчизняному прокаті. Чимало дистриб’юторів часом навмисне дають іншомовний фільм на переклад недолугим перекладачам, або навіть перекладають без редактури і совісті (в 2000-х українську мову в прокатних фільмах деякі київські дистриб’ютори навмисно саботували, щоб глядач обурився і виступив проти україномовного дублювання). Тож мовна органіка є вимогою якості і, якщо хочете, патріотизму.
Зніматиметься фільм у вересні-жовтні – «щоб зачепити золоту осінь». Італія ж не прив’язана до пори року, аби лишень гроші знайшлися. На це треба сподіватися, адже проект більш, ніж цікавий – він описує звичайних людей зі звичайними потребами у звичайних для всіх обставинах. Звичайне кіно – це теж потреба, як сорочка на щодень. Тож немає чого цуратися, навпаки, – прагнути і молитися, аби Бог дав можливість.
15.05.2013