«Коли я чую, що на Західній Україні молоді і сопливі пропонують відмінити свято Дня Перемоги, у мене одне бажання — перегнути через коліно і дати ременем по задньому місці», — каже «Z» нардеп-«реґіонал» Ярослав Сухий. Уродженець Тернопільщини гостро виступає проти ініціативи місцевих органі влади Галичини, зокрема міськради Тернополя, заборонити «розміщення радянської символіки на державних установах та комунальних підприємствах».
Після того, як таке рішення міськради за 2011 рік напередодні Дня Перемоги - 2013 скасував Тернопільський адміністративний суд, тамтешні депутати о 8-й ранку 9 травня оперативно ухвалили нову заборону. Але цього разу вже обмежили «нацистську та радянську символіку» на всіх спорудах міста, зокрема житлових, і її «пропаганду під час масових заходів у місті».
Аналогічну заборону рік у рік приймають у Львові, а суд чи прокуратура традиційно оскаржує таку самоправність міських обранців. Паралельно з забороною в Галичині пропонують сумувати замість святкувати — 8 та 9 травня оголошують днем скорботи за європейською аналогією.
«Після завершення Другої світової на території Західної України, зокрема у Львові, було винищено, знищено тими "пабєдітєлями" сотні тисяч українців, вивезені в Сибір, були вбиті, зґвалтовані наші мами, бабці, і святкувати якийсь день пабєди для мене просто неприпустимо. Відзначати цей день як поминальний — так, прийти молитися в церкви — так», — коментує «Z» секретар Львівської міської ради Василь Павлюк. У нього, як і в Сухого, батько теж воював у Червоній армії, був тричі поранений, мав радянські нагороди. Але урядник все одно приводу для святкувань не бачить.
Не бачать підстав для радості цього дня й жертви більшовицьких катувань. Для них червоний прапор під вікнами дому чи на державній будівлі рідного міста — як особиста наруга. Але нардеп Сухий пропонує простий вихід з ситуації: «Якщо когось лякає червоний прапор, хай закриється в хаті і пересидить той страшний день 9 мая, а мені нав’язувати (свої погляди — Авт.) не треба».
Дата 9 травня щороку оголює найслабші й найвразливіші місця українського суспільства: роз'єднаність історичної пам’яті та брак спільної візії формування і розвитку нової пам’яті. Чиї діди-прадіди були більшими патріотами, хто кому ворог, хто колаборант, славимо георгіївськими стрічками предків чи насправді прислужуємо імперським традиціям Кремля, а червоний прапор — це символ перемоги чи масових жертв тоталітарного режиму?
Поступово звузити межі розбіжностей у громадських опініях і звести їх, наскільки це можливо, до одного знаменника мала би чітка гуманітарна державна політика. Але, натомість, за всі часи незалежності у «верхах» активно розвивалася гуманітарна шизофренія. Раз ми вшановуємо на державному рівні жертв комуністичного режиму, зокрема штучного Голодомору та сталінських політичних репресій, раз узаконюємо червоні прапори з серпом і молотом як обов’язкові на всіх адмінбудівлях з нагоди 9 Травня.
Раз ми декларуємо євроінтеґраційні прагнення, а отже, і європейські цінності, раз святкуємо разом з «рускім міром» зі всією традиційною для нього масштабністю та пафосом радянські свята. В той час коли Європа відзначає Дні пам'яті та примирення.
У Європі давно зрівняли два тоталітарні режими, а комуністичну символіку вважають такою ж одіозною, як нацистську. Хіба де-не-де погруддя Леніна та комуністичні артефакти використовують в іронічному контексті.
В багатьох країнах ЄС післявоєнна історія подібна до української: масові комуністичні репресії, примусова депортація етнічних меншин і внутрішня визвольна боротьба проти радянської окупації.
Сьогодні в Чехії червоний прапор зі серпом і молотом, який у нас щороку виносять на паради, знайшов собі місце в музеї комунізму, символом якого є закривавлена російська матрьошка. У Литві обіцяють три роки тюрми за заперечення нацистської та радянської окупацій. У Польщі процеси люстрації чиновників, пов’язаних з комуністичним минулим, тривають досі. В Україні, натомість, масова мода на запроваджені Кремлем георгіївські стрічки з кожним роком набуває хворобливих форм, коли їх не знімають цілорічно, а любов окремих високопосадовців до радянських пам’ятників нагадує ідолопоклонство.
Про польський досвід декомунізації і про те, як сприймають українську гуманітарну «шизофренію» в Європі, «Z» розповів голова Інституту східних досліджень (Варшава), депутат польського Сейму 1-го і 3-го скликань Зиґмунд БЕРДИХОВСЬКИЙ.
– Що означає для Польщі «День перемоги», який святкує Україна 9 травня?
– Для нас це символ зміни однієї окупації іншою. З одного боку, поляки тішилися, що німців подолано, але з іншого — тривала боротьба проти більшовиків, які під той час встановлювали в Польщі новий устрій. Понад 10 років після закінчення Другої світової війни поляки зі зброєю в руках протистояли встановлюванню комуністичного режиму.
– Чи існує в Польщі статистика, хто знищив більше поляків — радянська влада чи німецька?
– Ці дві системи тоталітаризму важко порівнювати, хоча вони варті одна одної.
Фашистський режим був скерований на фізичне знищення слов’ян, зокрема поляків, українців, росіян. Він становив найбільшу загрозу, бо в цій ідеології нас не сприймали за повноцінних людей, ми були недолюдьми.
Інший режим — більшовизм — був скерований на те, щоб через ідеологію розширити сферу свого впливу. Це був режим, який воював і ліквідовував тих, хто йому безпосередньо чинив опір. Того, хто погоджувався і сприймав цю ідеологію, не переслідували.
– Хто, на думку поляків, з двох тоталітарних лідерів завинив більше у початку Другої світової війни? Зокрема, згадуючи поділ Польщі пактом Молотова-Ріббентропа у вересні 1939-го.
– Не було б Другої світової війни чи вересня 1939-го, якби Сталін не підписав договір з Гітлером. Після польсько-англійських переговорів Гітлер, очевидно, не розпочав би війну у вересні 1939 року. Цей договір двох тоталітаризмів довів до того нещастя, яке перекинулося на цілу Європу.
– Як діє в Польщі обмеження на використання радянської символіки?
– Польський сейм прийняв таке законодавство, яке однаково забороняє використання і радянської символіки, і фашистської. Особу, яка їх використовує, можна притягти до відповідальності, зокрема оштрафувати. Але тут важливо розрізняти використання червоного прапора і прапора з серпом і молотом. Наприклад, 1 травня у деяких польських містах окремі ліві партії використовували червоні прапори, але на них не було комуністичної символіки.
– В Україні навіть словесні спроби заборонити таку символіку завершуються нічим і паралельно великим скандалом. Чи реально одним законом або указом обмежити використання комуністичних артефактів?
– В Польщі цей імпульс йшов від народу. Народ наприкінці 1980-х, після десятків років комунізму, сказав цій системі «Ні!». Відродження Польщі було б неможливе, якби раніше не було цього бунту
Але декомунізація та відновлення суверенності відбулися лише завдяки спільній дії двох факторів: з одного боку, завдяки національній свідомості, формованій протягом багатьох десятків років, а з іншого — владі, обраній під час демократичних виборів, яка ідентифікувала себе з національним етосом.
Ми розпочали цей процес на початку 1990-х років, але це не означає, що всього відразу вдалося досягнути. Це тривало в Польщі дуже довго, а в Україні, думаю, триватиме щонайменше удвічі довше.
Тому неправильно було очікувати, що процеси декомунізації, які відбувалися в Польщі, так само швидко відбудуться в Україні. Як і процес побудови відкритого, демократичного суспільства. Наші держави і суспільства мають за собою різний історичний досвід.
Досить порівняти польський комуністичний досвід, а саме досвід громадянської війни між 1944 і 1954–1955 роками, коли тут чинили опір більшовикам. Тоді Польща фізично втратила 100–120 тисяч громадян. Натомість Голодомор, штучно створений в Україні більшовиками, призвів до смерті кількох мільйонів громадян. Це досвід не до порівняння. Якщо ми поглянемо на цей процес з погляду тяглості поколінь, тяглості еліт держави, то у випадку України ця тяглість була перервана. Жертв було так багато, що її треба було відбудовувати заново, зокрема спираючись на пострадянські еліти. Тому Україні потрібен ще час.
Потрібні роки, поки українці відновлять свою національну свідомість. Комуністична система ніколи не була елементом української національної традиції та культури. Це так само, як у Польщі, Росії. Ця система була прищеплена зовні, була творінням ідеологів, зокрема і психічно неврівноважених та злочинців. Коли мине час і, ви, як і поляки, усвідомите, що є головним у вашій культурі й традиції, щойно тоді реальністю стануть ухвали про знищення пам’ятників злочинцям та іншої комуністичної символіки.
– Польща ніколи не була байдужою до подій в Україні. Але складається враження, що до подій, які стосуються процесів закорінення комуністичних символів, як-от встановлення пам’ятника Сталіну чи повернення радянських традицій через зобов’язання законом вивішувати червоні прапори 9 травня, польським політкам байдуже. Чому?
– Щодо червоних прапорів, то, як на мене, це несерйозно і смішно. Я не вірю в повернення України до комунізму, такі дії є приречені на фіаско. В Україні немає навіть найменших шансів на реституцію старого устрою. Неможливо, щоби найбагатші люди України та Центральної Європи будували комунізм. Тому тут ніхто цього серйозно не сприймає і не оцінює.
Для мене є очевидним факт, що Україна дефінітивно попрощалася з комунізмом. Більшість цивілізованого світу вже не хоче мати нічого спільного з цим режимом. Ця символіка, ця традиція себе скомпрометували. І люди, які зараз намагаються до неї повернутися, самі дуже швидко себе скомпрометують.
– Якою Ви бачите мету «зчервонення» України?
– Це виключно інструмент в політичній боротьбі. Але він відірваний від своєї традиції, від свого коріння, і тому абсолютно безвартісний.
З іншого боку, він відвертає увагу суспільства від інших проблем. Але це характерно не лише для сучасної України. Згадайте, як тодішній президент Франції Ніколя Саркозі досить швидко прийняв рішення про бомбардування Лівії, бо мав рекордно низький рейтинґ. Кожна влада намагається в такий спосіб виграти час чи відвернути увагу суспільства саме такими проблемами.
– Якою мірою комуністичні пам'ятники і радянська ментальність українського суспільства, на Вашу думку, впливають на рух України до Європи, де комуністична ідеологія засуджена нарівні з нацистською?
– Темп крокування України до такого великого проекту, як Євросоюз, не залежить ні від того, які пам’ятники у вас стоять на вулицях, ні від того, як ці вулиці називаються. Це залежить насамперед від того, як відбуваються реформи, як змінюється і перебудовується держава, як функціонують інститути цієї держави. Тобто, як швидко Україна відірветься від свого минулого, зокрема комуністичного, і як швидко збудує сучасне, відкрите, демократичне суспільство. Я кажу про інституційні зміни, які показують, наскільки швидко змінюється ця країна і наближається до ЄС. Але й емоційний вимір теж впливає (хоч це незначний вплив) на темпи євроінтеґрації: що більше українці триматимуться за минуле, думатимуть, що в минулому було добре, а зараз погано, то повільнішим буде оце крокування.
09.05.2013