Юрій Андрухович

 

З радіо «Свобода» (російська служба) телефонують, запрошуючи до розмови на тему, «яка здавалася давно вичерпаною і давно несуттєвою, однак, на жаль, виявилася вічною». Конкретно ж ідеться про те, чому росіяни так запекло тримаються за «на Украине» і жодним чином не хочуть сприймати «в Украине».

 

Поговорити про це, хоч уже і вкотре, я не проти. Але тут мені спадає на думку російський екс-депутат, про якого ми щойно дізналися, що не так давно він отримав українське громадянство. Мені стає цікаво, як новоспечений співвітчизник відтепер послуговується назвою своєї, за його словами, «другої рідної країни». Чи дозрів він до глибинного внутрішнього переламу, чи почав казати «в Украине»? Чи пройшов уже спеціальну атестацію відповідної державної комісії на цей драстичний предмет? Бо раптом він не тільки за анексію Криму голосував, але й уперто продовжує вживати «на Украине»? А вона, Україна, йому за це з особливою вдячністю – громадянство. Виявляється, у загалом строкатому складі населення нам дуже не вистачає членів КПРФ – й от українська держава кинулася виправляти це відставання. При тому, що відносно багатьох інших утеклих росіян, включно з тими, які воюють в українських лавах на Сході, аналогічної рішучості ніяк не видно – радше холодну стриманість. Холодну, але й вельми похвальну, до речі.

 

Взагалі ж оцей вислів мого нового співгромадянина про «другу рідну країну» нічого доброго нам не віщує. Ця пісня, гарна, хоч і ненова, лунає ще з початку часів, тобто ледь не з року 1991-го, коли кавеенівські дотепники декламували в кожному телевізорі «Украина и Россия – ягоды смородины // Пограничник охраняет родину от родины» – і зривали овації як у московських, так і в київських залах. Варіантів подальшої реалізації цього крилатого вислову стільки, що всіх не перелічити, проте гріх не згадати один з найнедавніших – «русскую весну» 2014-го.

 

От і російський екс-депутат, а нині громадянин України, обґрунтовує свій вибір на користь нас із вами словом «менталітет». З чого випливає, що ми з вами, дорогі українці, приїхали – у нас із росіянами він однаковий. Таким його принаймні відчуває новий член нашої великої сім’ї.

 

Взагалі це доволі вчене слово, вживане протягом останніх десятиріч дедалі частіше й дедалі частіше недоречно, зробилося чимось на зразок універсального критерію культурно-цивілізаційної спорідненості чи навпаки – віддаленості або й несумісності. І коли в ті ж такі 1990-ті відомий український письменник публікував свою «Ментальність орди», то якраз для того, щоб українці потроху дізнавалися, чому ми з росіянами такі різні. Тепер йому залишається, як кажуть, перевернутись у труні.

 

Російські втікачі, що тим або іншим чином зіткнулися з проблемами від путінського режиму, найчастіше обирають Україну – і це симптом. При цьому вони – хто свідомо, а хто, сподіваюся, й не дуже – тут-таки стають проповідниками якоїсь нашої з ними вищої єдності, «єдиного менталітету», «единого языка» й тому подібних фішок. Україна – частина єдиної «російської ментальної території», перевага якої в тому, що до неї, на щастя, не дотягуються щупальця путінської системи (тут я задля обачності додав би «здається» і «поки що»). Наша країна стала для них зоною комфортної еміґрації, де заради нового існування не треба робити над собою жодних зусиль – навіть на рівні вивчення мови чи пристосування до «менталітету». І в цьому не було б нічого злого, якби вони тут-таки своїм цілком одностайним хором не починали протиставляти нас Європі. Куди ви мовляв лізете? Від нас вам усе одно не втекти. Ми вас навіть у ролі політеміґрантів триматимемо й нікуди не пустимо. І судячи з того, скільки їх сьогодні на ключових позиціях у наших медіа та мережах, ці добре протиражовані месиджі залишаються не такими вже й не почутими.   

 

От і член КПРФ, наш із вами дорогоцінний компатріот, каже, що в Європі почувався б «завжди чужим». Тут я знову не беруся судити, свідомий він, а чи ні, того, що ляпнув. Українське громадянство як антитеза «завжди чужій» Європі – ну чим не наочний приклад типово російського ставлення до нас і нашої, даруйте на слові, перспективи?

 

Але хочеться сказати й більше. Приголублений українською владою та наближений до неї, наш ментальний брателло, цілком можливо, в рази краще за нас орієнтується у справжності та щирості її, української влади, «євроінтеґраційних зусиль». Тож і посилає нам сигнал, приблизно такий: «Дорогі співвітчизники, все спокійно. Ніякої Європи не буде. Я вдома. Пацаны гарантируют».    

 

 

17.02.2017