Малий фейлетон
— Потребую грошей! Мушу заплатити за вшиття суконки, — сказала до Шпильки вчора дружина, коли він роздягався до спання.
— Знов!.. Подай мені портфель, є в маринарці, — відповів він, накриваючись ковдрою.
— А це що? — крикнула несподівано, схиляючись, щоб підняти знимку, яка випала з портфелю.
— Маленька несподіванка для тебе, — усміхнувся муж, дивлячись просто в очі дружини, якої личко горіло, наче розпечене залізо.
— Добра несподіванка!.. фотографія молодої жінки!.. Ой, бідна я, бідна!.. То для такого гольтіпаки залишила свій батьківський дім, одружилась з тобою... Гарна мені подяка за те, що так гарую для тебе, що варю, перу, церую скарпетки, няньчу дітей...
— Та дозволь вияснити...
— Ні! Заощади собі викрутів.. Я все розумію і не хочу тобі в нічому перешкоджувати. Іду зараз до своєї мами, не залишуся тут ні хвилини...
— Та вислухай, найдорожча!.. — благав Шпилька.
— І ти ще можеш так мене називати?! — плакала. — Я нещаслива!.. О, кімната, а тут вона, безсоромна... чужих чоловіків до себе заманює, — вдивлялась у фотографію...
— Та до біса, дай мені хоч слово сказати! — починав він уже хвилюватися.
— Мовчи!.. Чарівниця!.. Ніс, як сливка. Уста, як ворота. Вуха, як в осла... А ці свинські очі! А ця слонева постать!.. Де ж ти, чоловіче, маєш очі?! За таку машкару ти міг проміняти мене, що була для тебе втіленням всієї земської і надземської краси, — кричала дружина, аж повітря здержало їй віддих і вона замовкла.
У цей мент Шпилька скористав з нагоди, яку хіба самі боги йому зіслали.
— Ти пригадуєш хіба собі минулу неділю... Саме тоді я випробовував фотографічний апарат, який дістав я від Ромка... Це є саме та знимка нашої кімнати...
— А ця жінка?! — намагалась перервати його вияснення.
— Не можеш пізнати сама себе? Не дивуюсь!.. Зле освітлення... но... і... або ти порушилася, або апарат...
І він преспокійно натягнув ковдру на голову.
Бррр.
