На склонї віку.

Розмова в ночи перед новим роком 1901.

Іляріон. (сидить при лямпі занятий писанєм).

Зенон (входить). Добрий вечір!

Іляріон. (озирнув ся, всьміхає ся). А, добрий вечір! От гарно, що приходиш. Я як раз післав тобі писульочку пневматикою.

Зенон. Щось спішного?

Іляріон. (усьміхає ся). Так. Просив тебе на вродини.

Зенон (змішаний). Що? На... А я й не знав нїчого... Ну, позволь поґра– –

Іляріон. (сьмієть ся). Алеж чекай! Ще нема чого ґратулювати! Нїчого ще не вродило ся, а як уродить ся, то однаково буде ґратулювати — чи я тобі, чи ти менї.

Зенон. Не розумію.

Іляріон. Алеж прошу тебе на вродини потвора, що має з’їсти мене й тебе.

Зенон. А!... Ну, то я власне з анальоґічним інтересом прийшов до тебе: просити тебе на похорони.

Іляріон. Нашого спільного батька, XIX віку. От і гарно. За одним заходом обійдемо оба інтереси. За одним присїдом вечеря з обідом.

Зенон. Але може би де на нейтральнім ґрунтї?

Іляріон. А хиба тобі у мене не досить невтральний? Ми оба, старі кавалєри, і моя сестра, стара панна — чи може боїш ся її?

Зенон. Коли тілько вона не боїть ся мене... не цурає ся старого, згіркнїлого песиміста — —

Іляріон. Ну, ну, якось то воно буде. Значить, так і бути! Лишаєш ся сьогоднї у нас, проводимо час до півночи на розмові, а о півночи — як довг велить, три чарки поважного токайського на вічну память усопшому, і всї три чарки об землю! А потім три чарки шампанського в гору — най жиє новий володарь! Le roi est mort — vive le roi!

Зeнон. Або, щоб лишитись при тім крузї ідей, який ти потратив уперед —

Eiapopeia! Was raschelt im Stroh?

Schlafe, mein Henkerchen, schlafe!

Iляpіоh. Цитат не дуже відповідний до веселого настрою, але має в собі дещо правди. Нема сумнїву, що декому новий вік буде й катом, а декому добрим царем. Як звичайно. Ну, та поки що прошу сїдати.

Зенон. Над чим працюєш?

Іляріон. Властиво се не праця, а так собі... сидїв отсе перед картою білого паперу, тай побіг ловити спомини. Почав пригадувати, що властиво дав нам, чим був XIX вік? Яким словом спімне його історія?

Зенон. Значить, пробував, так сказати, по линві перейти по над Нїяґарою. Глянути на розбурхані хвилї з висшого становища.

Іляріон. Не сьмій ся. Знаю добре, що се не Бог зна яка фільософія. Нїяке око не обхопить нараз більше предметів, не зареєструє більше деталїв, нїж на се позволяє його конструкция, його вдача. І нїякий ум не справить ся нараз з більшою масою материялу, нїж на се позволяє його вроджена і вироблена сила. Значить, ти справедливо сьмієш ся з усякого фільософованя над „духом часу“ і справедливо цитуєш Ґетові слова:

Was ihr den Geist der Zeiten heisst,

Das ist im Grund der Herren eigner Geist.

А про те бувають хвилї, коли чоловікови так хочеть ся побуяти в просторі часів і подїй —

Зенон. Розумієть ся! Аджеж бувають хвилї, коли чоловікови хочеть ся навіть упити ся. Щож, давай, гуляти-мем оба! Як виглядає твоя линовка попад Нїяґарою?

Іляріон. Себ-то те, що я вважав би основною появою в історії XIX віку? Знаєш, я думав сяк і так і зупинив ся на слові: еманципация.

Зенон. Ха, ха, ха! От іще naczynie dziwnego nabożeństwa! А я би зупинив ся радше на слові: швіндель.

Іляріон. Зеноне! Се не може бути на серіо твоя думка!

Зенон. А твоя очевидно тілько на полоханє воробцїв. Еманципация! Ха, ха, ха! Емаиципация — марка XIX віку? Ну, сего вже занадто!

Іляріон. Я-ж знаю, всї такі зводженя мілїонів ріжнородних явищ до одного знаменника мало на що здатні і мають хиба субєктивну вартість. Але субєктивну таки мають. Коли технольоґ скаже менї, що XIX вік був віком пари і елєктрики, а капіталїст скаже, що се був вік Ротшільдів, Ґудів і Вандербільтів, страйків і картелїв, а мілїтарист скаже, що се був вік Наполєона і Мольтке, а дипльомат скаже, що се був вік Талєйрана і Бісмарка і Ґлєдстона і т. д., то в кождім такім реченю буде часть правди, — не цїла правда, але буде рівночасно зазначений певний горизонт, буде дане щось таке, що поможе менї зрозуміти погляди і уподобаня самого автора реченя. А се також не пусте дїло, і навіть хто знає, чи не важнїйше від винайденя якогось голого, далекого абстракта, що обіймав би сотки таких часткових правд, а не маркував би різко жадної.

Зенон. Ну, добре, мотивуй же свій погляд! Побачу, яку правду ти замаркуєш менї.

Евфрозина (входить). Добрий вечір, пане Зеноне! (Подає руку). Про що панове розмовляєте так живо, коли вільно запитати?

Зенон. Прийшла нам, старим дїтям, охота пересипати ся піском. Застановляємо ся глубокоумно над тим, чим був, що дав, що сотворив чи знївечив XIX вік.

Евфрозина. Ну, і до чогож ви додумались?

Зенон. Я? О, я не далеко й бігав, а сказав по просту і стою на тім, що весь XIX вік був швіндель, гумбуґ, дурисьвіт тай годї.

Евфрозина. Ха, ха, ха! З яким чудовим запалом ви виголошуєте се! Немов би він був ваш особистий ворог.

Зенон. Бо був! О, маю його по горло!

Евфрозина. А ти, брате, на чім зупинив ся?

Іляріон. Я стою на тім, що цїхою XIX віку в історії буде поклик: еманципация.

Зенон. Чули панї таке? Та гов! Слухай, друже! Звільнюю тебе з мотивованя твого погляду. При дамах опонувати йому небезпечно.

Евфрозина. Чи зачислюєте мене до тих дам, яких слово „еманципация“ дразнить так, як индика червона хустка?

Зенон. Панї, не хочу вам підсувати нїчого, але... але сама ваша присутність притуплює вістрє моєї опозициї.

Евфрозина. А коли-б ви знайшли в минї союзника?

Зенон. Як? Я? В панї?

Евфрозина. Ну, так. Коли б я приміром більше хилила ся до вашого погляду, нїж до братового?

Зенон. А, се було-б інтересно! От би ми загнали його в сак, старого, непоправного оптиміста!

Іляріон. Се не так легко, друже мій. А при тім з гори остерігаю тебе: сестра яко союзник більше небезпечна, нїж яко противник.

Евфрозина. Іляріоне!

Іляріон. Се-ж я не в злім значіню мовлю, сестричко! Занадто добре знаю твоє золоте серце, щоб міг припустити, що ти згодиш ся з Зеноном, коли він попустить поводи своїй чорній коняцї і піде гуляти по дебрах парадоксів.

Зенон. Ну, ну, не скуби, поки не зловив. Парадоксів! Хто ще знає, хто кого швидше поцупить на парадоксах. Ну, сип свої докази! Побачимо, чим ти випалиш.

Іляріон. Поперед усего завважу, що ти мабуть хибно зрозумів слово „еманципация“ і думаєш, що я так звану жіночу еманципацию вважаю найбільше характерною появою XIX віку. Нї, друже, таким тїснозорим ти не мусиш уважати мене. А ось поглянь на історію XIX в. з усїх найважнїйших точок: із социяльно-економічної, полїтичної, національної, глянь на розвій науки, лїтератури і штуки, то що побачиш? Позволь, що троха допоможу твоїй памяти. Еманципация селян на континентї, розпочата при кінцї XVIII в. у Франциї, робить ся в XIX в. капітальним питанєм перестрою європейської суспільности; доконує ся ступінь за ступнем: 1809, 1848, 1861. Признай, що се факт величезний. А рівночасно починає ся і йде також ступінь за ступнем друга велика еманципация: робітницького стану з під всевлади капіталїзму. Імена Оуна, Фуріє, Люі Бляна, Ляссаля, Бебеля, Лїбкнехта, Фольмара, Дефюіссо, Генрі Джорджа, Бориса, і Гіндмена, Адлєра і соток иньших аґітаторів, орґанїзаторів та борцїв за права робітницького стану — чиж не дають вони визначної марки XIX вікови?

Зенон. Надуживаєш слів, братїку! Боротьба за права робітників, се так, ее справдї олив із важних фактів XIX в., але еманципация? Вона-ж тілько починає ся!

Іляріон. А но моному вона вже довершена. З хвилею, коди репрезентанти робітницької верстви входять до парляментів, роблять ся міністрами, коли робітники здобувають важний вилив і в урядових і в автономічних корпорациях, їх еманципация, тоб-то їх рівноправність являєть ся довершеним фактом. Яких іще прав їм приходить ся добиватись, котріб не були вже привілеями?

Зенон. Так по твойому робітники вже мають усе? їм нїчого більше добивати ся?

Іляріон. Ей, друже, не підсувай же менї того, чого я не сказав! Я говорю про еманципацию, себ-то про здобуване рівноправносте Чи селяне здобувши собі рівноправність тим самим одержали вже все? Чи їм не лишилось нїчого більше здобувати? Сего чейже не скажеш. Навпаки, тепер тілько вони одержали можність здобувати все, то-б то, все те, що дає цивілїзация для ублагородненя, полїпшеня і прикрашеня житя. Так само й робітники. Та тілько се вже иньша глава всесьвітної істориї. Се вже не боротьба за еманцинацию, а боротьба за рівність, боротьба страшенно скомплїкована і труднїйша від усїх дотеперішнїх. Отся боротьба буде змістом нового, ХХ-го віку.

Зенон. Ну, нехай і так. Перебігай на поле полїтики! Яку еманципацию знаходиш ти там?

Іляріон. Кольосальну! Еманципацию від абсолютизму XVIII в. Ми живемо в нїй, чуємо її хиби і для того не вповнї оцїнюємо її значінє.

Зенон. Себ-то значінє нашого конституціоналїзму! Га, га, га!

Іляріон. Навіть конституціоналїзму. Ті конституцийні форми, той парламентаризм, се не такі то вже дрібницї, як здаєть ся тобі. І навіть те, що є у нас, не така то вже пародия конституцийних форм, як викрикає дехто in der Hitze des Gefechtes. А ти послухай, як говорили, як писали, як висловлювались — навіть у приватних листах — люди в XVIII в., або у нас аж до 1848 року! Як обережно, з якими поклонами і обовязковими комплїментами nach oben! Формальний танець між мечами. І се чутє не покидав тебе навіть, коли маєш дїло з такими свобідними умами, як Лєссінґ. А бач, що зробили ті конституційні форми за несповна пів столїтя! Як привикли люде говорити, ходити, держати себе! Коли що лишило ся з абсолютизму, то хиба лише деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеть ся. Всї ми, вся Европа, засвоїла собі принципи свободи, здемократизувалась, зрепублїканщилась.

Зенон. Забуваєш про Росию.

Іляріон. Не забуваю. І там той сам новочасний дух, хоча старі форми ще держать ся. Де ти ночуєш абсолютистичний дух у словах Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенева, Герцена, Достоєвского, Щедрина, Толстого? Чи абсолютизмом навіяна публїцистика Чернишевского, Добролюбова, Щапова, Михайловского Джаншієва?

Зенон. Ну, ну, покиньмо поезию. Переходь далї!

Іляріон. Головною підвалиною полїтичної еманципациї народнїх мас я вважаю — коли позволите се назвати так — три загальники: загальну осьвіту, загальний військовий обовязок і загальне голосованє.

Зенон. Особливо загальний військовий обовязок! Як раз ти трафив кулею в пліт!

Іляріон. Маєш на думцї Наполєонівський і пруський цезаризм. Ну, ну, се явища хвилеві і вони не зміняють загального характеру сеї інституциї, інституциї, що на дїлї віддає найвисшу екзекутиву в руки всеї нациї, так як загальне голосованє віддає в її руки найвисшу лєґіслятиву.

Зенон. А народна школа дає сему всему фальшиву і глупу директиву!

Іляріон. Може й дає. Та чи се арґумент против загальної і обовязкової народньої осьвіти? Нї, се тілько причина, щоб зробити сю осьвіту справдї широкою, свобідною, вправдї народньою. А як раз уже дано ґрунт, то й будова на ньому з часом здвигне ся.

Зенон. Коли всї інтелїґенти, не виключаючи мінїстрів просьвіти, президентів та віцепрезидентів намістництв та рад шкільних будуть так думати, як ти. Ну, та правда, ти скажеш: се питанє XX-го віку. Нехай і так! Сип далї.

Іляріон. А коли візьмемо на увагу национальне питанє, то з ХVIII-го в. в XIX входимо так, неначе в новий сьвіт. Як Пізаро входив у столицю Монтезуми. В XVIII в. навіть понятє национальности окремої і незалежної від держави майже не істнує. Польщу крають як сальцесон і тілько в часї оккупациї відкривають у нїй якісь национальні ріжновидности. Те, що заповнює історію XIX віку — відродженє национальностей, державних і недержавних, і боротьба за їх рівноправність, еманципация национального самопочутя і самопізнаня, все те для XVIII в. було чимсь неможливим. А тимчасом у XIX в се як раз зробило ся основою державної полїтики на всїх полях.

Евфрозина. Ах, так! Але национальний притиск, а не национальна еманципация.

Іляріон. Щож, сестричко: те, що для притисненого видаєть ся притиском, се для його противника буде шуканєм ширшого простору для власної нациї. Принцип у обох одна, а тілько сили нерівні. Тут очевидно або один згине, або відносини сил мусять уложити ся так, щоб обом можна було жити і розвивати ся. Люди не математичні формули; ідеально-сумирно між ними не йде особливо там, де один одному мусить наступити на пальцї і сказати: Посунь ся, грибе, нехай козарь сяде. Всяке людське дїло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасти, нїж чистого розуму. А для такого великого дїла, як відродженє і консолїдация якоїсь нациї, не біда приняти в рахунок і порцию национальної виключности, односторонности чи, коли хочете, шовінїзму. Не бійте ся, коли национальні погреби будуть заспокоєні, национальний голод буде насичений, то нация відкине шовінїстичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загально - людське і спільне над тим, що специялїзує і дїлить. От тим то, любі мої, я як не лякаю ся хвилевого вибуяня мілїтаризму при кінцї XIX в., так само не думаю заломлювати рук над зростом ріжних национальних сепаратизмів, племенних і расових шовінїзмів. Усе те — виплоди орґанїчного росту новочасних суспільностей, свого рода Flegeljahre, нехай і так, — але все таки признаки росту, а нїяк не упадку, не декаденциї. І при тім усї ті прояви в полїтичнім, национальнім і социяльнім житю, се признаки ще одної, основної еманципациї, може найбільше характерної для XIX в., еманципациї, що творить ядро всїх иньшпх: еманципациї людської одиницї, її тїла и духа, її потреб, бажань і вірувань, від усїх з гори накинених правил, формул і доґм,

Зенон. Ну, Богу дякувати! От ти її дійшов до основного і найвисшого — до анархізму! Ґратулюю, але не завідую твоїй льоґіцї.

Іляріон. До анархізму? Гм, може до анархізму, а може й нї. Коли приміром у фільософії Кант розкопує давнїйшу доґматику до самих основ і вчить нас не мішати субєктивного з обєктивним і не твердити: се так мусить бути, бо того домагає ся мій розум, — але дошукувати ся обєктивної правди незалежно від припадкового складу наших думок і спостережень, то хиба він анархіст? Коли Шоненгауер розвиває цїле наше розумінє сьвіта на основі найбільш субєктивного і індивідуального явища — волї, то чи він тим самим анархіст? Коли Конт, Міль, Спенсер, Вундт відкинувши всї апріорні погляди і доґми здвигають величню будову сучасного знаня тілько на основі обсерваций, експериментів і критики, то чи вони анархісти? На всїх полях духового житя, в науцї, лїтературі і технїцї XIX вік розбив усї традицийні шкаралющі, якими давнїйше опутаний був людський дух, розвіяв усї доґми, починаючи від Apostolicum і Tridentium, а кінчачи на неменьше доґматичних droits de l' homme і на доґматицї старого раціоналїзму. Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думцї, безмірно інтензивній працї одиницї, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистроумности, ориґінальности і глубини. Із давнїх вузких та крутих каналів, де що крок треба було оберегати ся, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хиба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору богато і за яким манять нові, широкі сьвіти, що обіцюють богаті скарби тим, хто відкриє їх. Ми війшли в епоху нових конкістадорів, геройський вік таких завойовників у духовій сфері, як Гумбольдт, Нібур, Ґротефенд, Дарвін, або таких героїв технїки, як Стефензон, Нобель, Едізон, Рентґен. Адже сам XIX в. сотворив і розширив такі величезні поля людського знаня, які не істнували ще в XVIII в., таку ґеольоґію і палєонтольоґію, орґанїчну хемію, бактеріольоґію, елєктротехнїку і богато иньших. А в лїтературі чиж не те саме? Чиж на вступі XIX в. не блисли як два величезні метеори два на скрізь новочасні ґенїяльпі поети — Шеллї і Байрон, оба — величнї індивідуальности, свобідні від пут традициї, високі революцийні уми, революцийні власне для свого часу тим, що ламали лїд заскорузлої традициї і естетичної тай усякої иньшої доґматики? А далї — романтики, всї, від найрадикальнїйших до найбільше реакцийних, усї були борцями за еманципацию людської душі, людського чутя, людської особистої вдачі від пут традициї, а коли и допускали якісь пута, то хиба добровільні, такі, які та душа сама, з внутрішньої потреби схоче наложити на себе. А далї який же ряд пречудових індивідуалїстів у всїх лїтературах Европи! Шотландець Борне і Ірландець Мур і Англичанка Діккенс і Француз Віктор Гюґо і Нїмцї Гайне та Лєнау і Поляки Міцкевич та Словацкий і Росияне Пушкін та Лєрмонтов і наш Шевченко і Чех Гавлїчек і стілько, стілько иньших, хиба-ж се не історичні постатї, характерні для XIX віку? Бонн, скажу сьміло, неможливі в жаднім попереднім віцї, характерні власне тим, що виявили в своїм житю масу основних прикмет кождий своєї нациї і що їх поезия була невідлучною частиною їх духової істоти, виразом їх житя, їх індивідуальним твором в більшій, сильнїйшій мірі, нїж се було можливе коли небудь давнїйше. І друга половина XIX в. іде далї в тім напрямі, боре ся під тим самим стягом. Чи маю називати її духових репрезентантів і протаґонїстів?

Зенон. Звільняємо тебе від сего. Признаємо, що задача, яку ти поклав собі, була не легка, і що, з невеличкою приміткою софістериї, ти виконав її — собі на вдоволенє.

Іляріон. Значить, ти не признаєш менї рациї?

Зенон. Бачиш друже, твоє питанє нагадує менї питанє деяких завзятих католиків: як то, ви не вірите в папу? Алеж вірю, братїку, вірю! Себ-то вірю в те, що папа єсть, був і буде, що він живе в Римі, носить білий плащ, нюхає табаку, має золотом шитий хрест на патинку — чого вам іще більше треба? Так само й тут. Як я можу не признати тобі рациї, що всї ті люде і явища, яких ти тут навантажив нам таку копицю, справдї були в XIX в. і грали в нїм таку чи сяку ролю? Але одного я не признаю тобі: щоб се все вичерпувало зміст істориї XIX в., було його головною характеристикою. Тут, друже мій, треба сягнути ще троха глубше. Тодї ти побачив би, що всї ті еманципацийні благодати яких ти так богато навичисляв нам — що всї вони в добрій половинї, а часом і зовсїм швіндель, гумбуґ чи як собі хочеш назви. Бо візьмім зараз першу з краю — еманципацию селян. Чи не було се в добрій половинї наданє голого права і відібранє землї? І чи разом із тою славленою еманципациєю селян не прийшла також еманципация всяких пявок, лихварів та здирцїв? Чи назвеш еманципациєю те, що в XIX віцї зроблено на полї судівництва та адмінїстрациї? Я назвав би се скорше реґляментациєю, систематичним плеканєм бюрократії так могутньої, розгалуженої і коштовної, якої не було ще мабуть нїколи на сьвітї. І не диво, що на сподї твойої славленої еманципациї сидить нужда, пролєтаризация мас, деґенерация цїлих поколїнь.

Іляріон. Сей песимізм чинить честь твойому серцю, але не твойому розумови. Відчуваєш живо горе сучасних, але не міркуєш, що кождий час мав своє горе і що приміром часи 30-лїтньої війни, Хмельнищини і Руіни, навіть іще XVIII вік бачили зовсїм иньші зразки терміни, здирства та деґенерациї, нїж нам і в снї снить ся. Та звісно, біль болющий, але забудущий.

Зенон. Чи так звана еманципация робітників не була тілько иньшою формою ярма? Вирвались із давнїх цехів, ґільдій та приписів на те тілько, щоб голі, голодні і свобідні попасти ся в пазурі капіталїстів. Та не досить сего. Почалась їх еманцинацийна боротьба против капіталу. І щож бачимо? Чи в добрій половинї і тут не було гумбуґу? Чи поклики Прудона, Люі Бляна, Маркса, Ляссаля не були більш або менше сьвідомим дуренєм народа? Чи не обіцювано тим масам грушок на вербі?

Іляріон. Не зневажай великих умів і великих серць! Абсолютної правди нїхто в жменю не вхопив. А коли вони обіцювали нераз таке, що не могло стати ся, то не забувай, що їх обіцянки розгрівали мілїони серць, будили рух, благородне змаганє в мілїонах душ, були тою дрібкою квасу, що заквашує все тїсто, значить, причиняє ся до того, що з нашої муки буде добрий хлїб.

Зенон. Ай, не говори менї про благородні душі тих панів! Послухай лишень, що вони говорять і пишуть один про одного! Прочитай спомини Герцена та листи Бакунїна про Маркса, послухай, як говорить Нювенгуіс про теперішнїх проводирів социяльної демократії! Прочитай, що писав Бернштайн про Ляссаля, а що писали недавно социяльдемократи про Бернштайна! Послухай, як шанують ті „борцї“ один одного на своїх конґресах, як кидають ся на кождого, хто посьміє не згодити ся з ними або збридити собі їх роботу!

Іляріон. Полїтика, друже мій, так як кухня. Зазирнеш до середини, як що робить ся, то й апетит тобі відбере. А про всї ті сварки та лайки — мій Боже! Нехай собі люде будуть малі, дуже малі, але дїло роблять велике.

Зенон. Що вся наша полїтична еманцинация — чистий гумбуґ, се, здаєть ся, ти й сам признав уже по троха. Як ти швидко виїхав на демократизм і републїканїзм XIX віку! А забув шалений культ Наполєона, якому піддавали ся навіть такі люде, як Гайне і Віктор Гюґо! Забув культ Николая в цїлій Европі до 1848 р. Забув культ Бісмарка, комедию Буланжизму, анґлїйський імперіалїзм з Сесілем Родсом і Чемберлєном. Чи все се — признака вільнодумства і републїканїзму? По мойому се старе, безкритичне, глупе і підле льокайство, з верха прикрите лахами конституционалїзму та националїзму. І се не вирвані епізоди! Се основна течія XIX віку! Се навіть не боротьба, а ненастанний маскарад. Той сам абсолютистичний дух грає ся в піжмурки з народами: показує їм раз таку цяцьку, то знов иньшу, а все тілько на те, щоб спокійненько водити їх за ніс, куди йому треба. А в цїлій науцї XIX віку хиба не те саме? Зовсїм як у нашій приповідцї: пішов камінь по за ячмінь. Розсипалась наша наука на міліони дрібниць, а саме головне, те що необхідно було-б знати кождому, лишила на боцї. Тямиш, як мовить Фавст про Ваґнера:

Er meint, dass er nach Schätzen gräbt,

Und froh ist, wenn er Regenwürmer findet.

Таке-ж і наша славлена наука. Виеманципувала ся від доґм і формул — нїби то, і пішла рити се в дрібницях. Певне, повинаходила мілїони хробачя, старих черепів та сотки порозбиваних планет. А що нам із того? Чи знаючи се все ми робимо ся мудрійші? Нї, ми робимось хиба мішками, в які напаковано всякого сьмітя, а для житя, для дїйсної житєвої боротьби ми нездалі. „Єдино же єсть на потребу“, а того одного власне дотеперішня наука це зуміла дати нам. А остатнїй її сьвіточ — Нїцше — чиж не був її руйновником? Чиж не проклямував на склонї XIX в. ще одну еманципацию — від усеї тої фальшивої еманципациї, яку по твоїй думцї дав нам XIX вік?

Евфрозина. Ну, пане Зеноне, тут і я підіпру вас. Мій любий братїк величаючи еманципацийні здобутки XIX в. не знаю, чи навмисно чи припадком поминув еманципацию жінок.

Іляріон. Навмисно, сестричко. Бож у мене жінка такни же чоловік, як і мужчини. Еманципация мужчин від социяльних, полїтичних і духових пут дасть ширшу волю й жінцї.

Евфрозина. Історія ХІХ-го віку показує щось зовсїм инакше. Еманципация мужчини позволила йому виеманципувати ся й від жінки, здеґрадувала жінку на становище мебля, шільду або Вертгаймової каси. Говорю про ту верству, що найхарактернїйша для XIX в., про середню, капіталїстичну, промислову, бюрократичну. В тій верстві породились змаганя до так званої жіночої еманципациї — чому? Бо становище жінки було нарушене, рівновага того житя, в якім вона жила доси, була звихнена. Бо мужчина виеманцинував ся від жінки і вона почула себе зайвою.

Іляріон. А я й не знав, що моя сестричка також уміє воювати парадоксами.

Евфрозина. Невже се по твойому парадокс? Алеж досить поглянути на живі факти без упередженя, щоб побачити, що се дїйсна правда. Чи селянка, робітниця думає про еманцинацию? Нї. Вона спільниця і товаришка в працї мужа, і коли сей боре ся за полїпшенє свого побуту, вона боре ся разом з ним, бо знає, що се полїпшенє буде полїпшенєм і для неї. А в середнїй верстві зовсїм не те. Що має спільного жінка судиї, старости, комісаря податкового або якого небудь архівного моля з занятєм свого чоловіка? Нїчогісїнько. Вона в переважній більшости випадків навіть не розуміє того занятя, не може зрозуміти, по що і кому воно придатне. Вона знає тілько, що її муж має принести їй кождого першого стілько і стілько грошей, а по над те інтересує ся хиба його авансом, квінквенїями, пенсийними умовами, — знов таки з погляду на місячний дохід. Чим може бути для неї такий чоловік, котрого більша половина житя проходить у сфері зовсїм чужій для неї, котрий із тої сфери приносить до дому день у день хиба тілько втому, роздразненє, отупінє, вісти про „носа“, дисциплїнарки і тисячні бюрові неприємности? Скажи, чи такий чоловік своїм способом житя не виеманципував ся від жінки цїлковито? Він їй не товариш, вона не зацїкавлена його дїлом і він для неї в найлїпшім разї дійна корова; для свого серця, для своєї фантазиї вона шукає иньшого занята. Щаслива та, що може знайти те занятє в своїх дїтях. А чимжеж при таких відносинах робить ся жінка для чоловіка? Коли він оженив ся з любови, взяв бідну і сам бідний, то се правдива траґедия. Він швидко мусить побачити в жінцї пявку, що висисає його соки, що звисла на його заробок — і швидше чи пізнїйше він перестане поважати її, а найменше неповодженє в його карцері, найменше нещастє переміняє його рай на пекло. Для того більшість інтелїґентних мужчин боїть ся сеї траґедиї і женить ся без любови. Вони мали час вишафувати весь запас своєї любови ще перед шлюбом. Великі міста і ті богаті „резервові армії“ жінок вибитих із натуральної колїї дають їм до сего богато нагоди, роблять лєґальне подружє люксусом, чимось трохи що не сьмішним, філїстерським, негідним характеру „свобідного, незалежного“ чоловіка. Скажи сам, чи не тим духом надихані сотки отих нїби гумористично-сатиричних часописей, що зробили ся такою характерною появою особливо в другій половинї XIX в.? Що значать усї ті дотепи про тещу, про пантофлярів, про Ирод-баб, якими заповнюють ся всякі Journal amusant, Fliegende Blätter, Pschütt, а яких малпує також наша молода славянська карикатура?

Іляріон. А що, Зеноне, не казав я тобі, що моя сестра небезпечний союзник? Чуєш, як побиває, як мовляв покійний Огоновський, тяженьким тараном твою кавалєрську фільософію!

Зенон. Або побиває, або й нї. Фільософія та сама, а радше факти ті самі, тілько що панї дивлять ся на них зі становища жінки, а я зі становища мужчини; паню вони обурюють, а я вважаю їх натуральним випливом наших відносин і — приймаю спокійно.

Евфрозина. А коли такий пан у трицятім, трицять пятім або сороковім роцї женить ся, то чого він шукає в жінцї? Або грошей, віна, для своїх промислових, біржевих чи яких там спекуляций, або краси — щоб мати парадний шільд, або коннексий та протекций. Жінка сама собою, її душа, розум, чуте — все се не входить в рахунок, і в подружю не находить заспокоєна. Отсе єсть головне жерело фемінїстичного руху. Жінка середньої верстви побачила себе зайвою в житю; забажала знайти собі місце, знайти занятє обік мужчини. Їй не стілько хочеть ся зарібку — фемінїстки звичайно мають сяк-так забезпечене істнованє, — як радше заповненя тої порожнечи і безцїльности жптя, на яку засудила їх еманципация мужчин. І замісь бути помічницею мужчинї в його еманципацийній боротьбі, інтелїґентна жінка робить ся його конкуренткою, подекуди навіть його ворогом, і замісь помагати справі загального поступу, спинює її, вносячи в поступовий рух непотрібне замішаннє та усобицю.

Зенон. Ну, я й не знав, що панї такий ворог жіночої еманципациї.

Евфрозина. То то й єсть: не знав! Се ви не перший мужчина, що довгі роки жиє обік жінки, нїби то в приязни і товаристві, а не знає, що у неї на душі. І не тому не знає, що вона робить із сего якийсь великий секрет, а тому, що нїколи не поцїкавив ся розвідати. А не поцїкавив ся тому, бо не припускав, щоб вона могла знати і думати щось таке, на що варто би звернути увагу.

Іляріон. Ну, сестричко, се ти вже впадаєш у „еманципацийну“ фразеольоґію! „Він мене не розумів!“ — тямиш?

Евфрозина. А з твого боку не дуже то гарно пригадувати менї се. А паву Зенонови мушу ще сказати, що я зовсїм не ворог жіночого змаганя до рівної з мужчинами осьвіти і науки і працї. Тілько той жіночий сепаратизм, до якого доходить змаганє сучасних інтелїґентних жінок, видаєть ся менї явищем ненормальним і для справи поступу зовсїм непожиточним. В мужчинї і жінцї сотворила природа не дві раси, не дві окремі нациї, а дві части одної цїлости. От тим то змаганє винайти для жінок якусь самостійність, якусь стежку окрему від мужчин — глупе і неприродне. Те, що ми бачили в XIX віцї, повинно вести нас зовсїм у противний бік: треба вчити жінок і мужчин спільного житя, спільної працї, товаришованя і співдїланя й по за сферою полових відносин.

Іляріон. Ну, та се питанє рівности, а воно дуже скомплїкованє і буде певно змістом історії XX віку. Чи так, сестричко? Спасибі тобі, що ти так гарно підперла мої виводи!

Зенон. І мої.

Евфрозина (сьмієть ся). Се моя найкрасша надгорода, що оба панове вважаєте мене за свою союзницю. Видно, що жіноча вдача не стратила ще своєї синтетичної сили.

Іляріон і Зенон. І не стратить її певно і в XX віцї.

Евфрозина. Ну, та годї вже нам дебатувати. Зближає ся дванацята година. Врочиста хвиля! Перейдемо до сальону! (Всї троє переходять до скромного сальону, де на серединї стоїть столик накритий вишиваним обрусом, заставлений бутельками і чарками).

Іляріон (наливає). Ну, любі мої, тепер, у останнї хвилини XIX в. випєм вічну память того нашого батька, віку великої працї, кольосальної боротьби і великих здобутків, віку еманципациї —

Зенон. Віку великої бляґи, великого фарисейства, великих помилок і іллюзий, віку руйнованя, нїгілїзму і безхарактерности. (Годинник зачинає бити дванацяту).

Іляріон і Зенон. Requiescat in pace! (Кидають чарки до долу),

Іляріон. А ти сестричко?

Евфрозина. Він дав менї найкраще, що могло дати менї житє — дав мені іллюзию молодої любови. Я не зібю по ньому чарки.

Іляріон (наливає шампанське). А тепер най жиє, шумить, красує ся і ликує новий, двацятий вік і нехай принесе сповненє всїх чесних, чоловіколюбних змагань! Vivat, crescat, floreat!

Зенон. Vivat, crescat, floreat! (Пють).

Іляріон. А ти, сестричко?

Евфрозина. Ся чарка не для мене. Новий вік не дасть менї того, чого не дав минулий. (Затулює очи хусткою і відвертає ся).

Іван Франко

[ЛНВ, 1900, т.12, кн.12, с.135—149]