Розмовляла Діана Горбань

 

не кажіть мені про якийсь там Луганськ
він давно лише ганськ
лу зрівняли з асфальтом червоним

Люба Якимчук

 

«Якийсь там Луганськ», можливо, став таким, бо був своєрідним островом – ізольованим і водночас бунтарським. Він існував на межі, на прикордонні – чутливому та розмаїтому. Луганськ нагадує Детройт – місто гріхів індустрії перед природою, місто рок-музики та машин. В Луганська є свої гріхи, свій рок-н-рол, і свої скелети у шафі.

 

Від сампочатку збудований навколо заводів, Луганськ переживав різні економічні кризи. Водночас у місті була відсутня гуманітарна інтелігенція. Це і спричинило його своєрідну позаконтекстну ізольованість; це і народило міф, що тут начебто один застій і фрустрація. Але якщо зазирнути в його обличчя, придивитися, то можна побачити там яскраві риси андеграунду і нетипового світогляду, сформованого під впливом техноінтелігенції, метаморфозами промисловості у різні форми та стани.

 

Власне, такою справою і займається зараз Молодіжна організація «СТАН», яка переїхала з Луганська до Івано-Франківська, і створила проект «Luhansk’s Art&Facts» – віртуальний музей про культурне і громадське життя Луганська 2004-2013 рр.. Ми поспілкувалися з організатором проекту Ярославом Мінкіним – громадським активістом Луганська та ідейним натхненником молодіжної організації «СТАН».

 

 

Початок. Культурна мапа. Наліпки. Віртуальний музей.

 

Все почалося з минулорічного фестивалю MitOst в Івано-Франківську. Учасники розповідали про власні проекти; Ярослав Мінкін тоді презентував культурну карту, яку «СТАН» створював у Луганську в 2013 році. Вона показувала, які сторони культурного життя є сильними і мають потенціал, а які потрібно допрацьовувати. З досліджень залишилися тільки кілька примірників карти та наліпок. Тепер це не лише інформаційний матеріал, а і музейними експонати зі світу, якого вже нема. Креативний клас емігрував; люди з Луганська живуть хто де – від Росії і Польщі до Австралії та США.

 

Ярослав Мінкін: Є там певна ідентичність – соціальна і географічна, і ми зрозуміли: якщо ми не спробуємо зберегти інформацію про культурне життя міста, то ця культура вже назавжди буде похована. Додатковим мотиваційним фактором став стереотип, що на Донбасі нічого не було. Якщо ми не зберемо доказів подій (перш за все, громадських дій на захист прав людини, відстоювання суспільних інтересів), то наші вороги людства (не тільки України, а й загалом – певні деструктивні сили) будуть використовувати стереотипи надалі, і говоритимуть, що Луганськ був частиною Мордора. А на мій погляд, Луганськ був на кордоні, але з цього, українського, боку. Триває війна за ідентифікацію міста, і, власне, зовсім випадково з’явилася ідея зробити цей віртуальний музей. Вона вийшла теж непроста. Попередньо ми досліджували стереотипи про людей з Донбасу, а ідея з музеєм виникла вже на основі цих досліджень.

 

Сучасний етап розвитку проекту

 

У команді працюють професіонали з різних сфер: Ярослав Мінкін називає себе «музейним головою», а журналістка Світлана Ославська – «куратором музейної колекції», активіст Богдан Дубильовський працює над розробкою сайту; є також помічник зі США, який допомагає з IT.    

 

Проект «Luhansk’s Art&Facts» створено спільно з Goethe-Institut, за підтримки Міністерства іноземних справ ФРН, та за консультативної підтримки Friedrichshain-Kreuzberg Museum в Берліні. Організатори проекту встигли зібрати більше, ніж 400 (арте)фактів, які є не тільки фізичними предметами (наприклад книгами), але також спогадами містян чи ілюстраціями конкретних акцій, перформансів, фестивалів чи концертів. Сюди входять «артефакти», пов’язані з різними митцями і подіями – навіть з тими, які тепер підтримують так звану ЛНР чи виїхали в Росію.

 

 

Ярослав Мінкін: Ми невеличка група, і не можемо взяти на себе відповідальність за руйнування всіх стереотипів, але робимо хороший вклад – збираємо факти. Поки ми не займаємося жодною аналітикою. Ми хочемо спочатку зібрати розпорошені факти, за якими треба їхати на окуповану територію, і звертатися до так званих колекціонерів, які живуть за межами України. Йдеться про музей, який об’єднує інформацію про культурне і активістське життя міста за 10 років – це велика відстань в три активних дієвих покоління. Люди бачать тільки експозицію, хоч насправді за картинками у Facebook стоїть велика база даних. Ми готуємо інструменти, щоб потім правозахисники та культурні діячі могли використати інформацію та дослідження, і зруйнувати стереотипи.

 

Обличчя культури міста. Факти

 

«Янукона», портрет Януковича на коробках з-під цукерок, перформативна мумія Сталіна, що ожила від агресивної спраги до тоталітаризму, на якій писали про криваві злочини вождя, дивні рок-гурти Луганська, вечірки і кінопокази – це все можна знайти у віртуальному музеї.

 

Ярослав Мінкін наводить також ряд фактів, які вказують: культурне життя Луганська розвивалося:

 

– Українська організація «Наш мир», яка захищає права ЛГБТ, починала свою діяльність з Луганська. В Луганську були два культурних навчальних заклади: Академія культури і мистецтв та Інститут культури і мистецтв, які навіть конкурували між собою.

 

Ярослав згадує смішний факт: у Луганську немає жодної шахти, і ніколи не було. Можливо, для тих, хто не був у Луганську, це звучить дивно. Є одна шахта, але вона знаходиться за межами Луганська, в селі. Тут майже не залишилось заводів, але існував сильний конфлікт між позицією влади і неформальними рухами, які там існували. Наш фестиваль кіно щорічно збирав від 1 тис. до 1,5 тис. людей. Якщо подивитись на обличчя тих людей – то це були люди не з собачими головами. Це було прогресивне місто, тільки про це мало хто знав.

 

Квартира луганського художника стала культовим місцем різних культурних подій Луганська. Колись там збирались Сергій Жадан, Надія Колеснікова, і навіть Лєна Заславська, яка зараз підтримує ЛНР. До того моменту, як почався Майдан, це була цікава тусовка. Якось до Луганська вперше у 2008 році приїжджав покійний Юрко Покальчук, і назвав Луганськ островом – бо він зберігся відособлено, як і багато інших міст в Україні. Він підтримував літературні угрупування, допомагав публікуватися і виступати поза межами Луганська.

 

 

Чому пам'ять про місто є важливою?

 

Ярослав Мінкін: Коли я ріс, в 90-тих, було багато фактів, для мене повністю зрозумілих. Наприклад, що під час сталінських репресій десятки мільйонів людей було знищено. Або про те, що був сильний рух спротиву, який намагався протистояти нацистській Німеччині чи радянській системі. І мої діти та онуки будуть виховуватись на цих фактах. Для мене важливо зберігання пам’яті для наступних поколінь, бо неонацизм та неосталінізм починають піднімати голову, коли люди забувають минуле.

 

В Україні проблема пам’яті дуже дивна: люди мають амнезію і тотальне незнання. Наприклад, ми не знаємо, що відбувалось в Абхазії чи Придністров’ї, адже наша країна не була однією з тих, хто активно брав участь в конфлікті. Якщо ми продовжимо забувати, то через 20 років люди скажуть: «А на Донбасі хіба щось було?». Мені здається, що злочини проти людської історії чи пам’яті відбуваються всюди, навіть у Франківську. Роботою, яку ми робимо, люди не надто захоплюються, бо їм не хочеться пам’ятати про складне і погане. Але не пам’ятаючи про це, про історичні моменти, ми не зможемо побудувати власну державу. Збереження історії, її аналіз і визнання помилок – це поки що основні наші проблеми, які потрібно вирішувати.

 

Чи залишиться музей тільки музеєм?

 

Щоб віртуальний музей не був законсервованим нафталіновими поглядами, він має бути сучасним і актуальним. Серед планів на наступний рік є ідея зробити історії сучасного життя митців Луганська – показати, куди далі повело їх життя. Ми би хотіли влаштувати фізичну перевізну виставку музею, в якій ми би показували культурне життя міста. І продовжувати збирати ті речі, які не зібрані, і ставити питання: чому це так? Давати доступ іншим людям, перекладати на інші мови.

 

30.01.2017