Тимофій Гаврилів

Вільям Ґолдинґ. Володар Мух. Переклад з англійської Соломії Павличко.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 304 с.

 

 

Забути не можна памʼятати

 

Визнання прийшло до Ґолдинґа пізно. Понад двадцять видавництв відхилили його перший і найуспішніший роман «Володар Мух», заки тисяча девʼятсот пʼятдесят четвертого твір побачив світ в лондонському видавництві Faber & Faber. На той час авторові виповнилося сорок три роки, а його доти оприлюднений доробок налічував одну-єдину поетичну збірочку зі скромною назвою «Вірші».

 

Між «Віршами» і «Володарем Мух» – двадцять років мовчання. Зате з появою першого роману твори посипалися один за одним, важезні конструкції – не так за обсягом, як за етосом: пʼять романів, пʼєса, статті, інтервʼю, знову тривала перерва, відтак ще кілька книжок. Творчість почала давати прибуток, шкільний учитель зважився повністю присвятитись ремеслу художника.

 

Утім, жодний твір більше не здобувся такого розголосу, як «Володар Мух». Якби не цей роман, Ґолдинґ, очевидно, залишився би в найновішій історії англійської літератури (за винятком «Володаря Мух») письменником для ґурманів і фахівців, яким, залежно від періодизування, або відкривалися б, або завершувалися курси, присвячені англійським романам сучасности.

Мабуть, жодного іншого англійського літератора другої половини двадцятого сторіччя не сприймали так критично і суперечливо. Здавалося б, найпростішого, найпрозорішого і найулюбленішого в читацьких колах «Володаря Мух» це стосується не менше, ніж решти творів, в яких Ґолдинґ пішов далі і радикальніше. Ґолдинґ – руйнівник белетристичних гармоній, його творчість – вибухівка, закладена під основи основ. Його метод – докорінна ревізія.

 

Більшість дослідників, які займалися цим літератором, закликають до обережності. Рухаючись на запалені ним вогники, всякчас розставляють віхи обумовленостей, так наче вони роблять це не з думкою про читача, а в побоюванні самим обпектися, засліпитися, збитися на манівці. Й можливо, постаті Ґолдинґа та його романам щедріше вділили б мовчання, якби не рішення нобелівського комітету вісімдесят третього року, наче завбачливо запрограмованого на те, аби його доробок не підпав забуттю. Комфортніше Ґолдинґа не згадувати. Ґолдинґ – один з найдискомфортніших, зґенерована ним незатишність, незручність, викличність сягає далеко за межі звичних напруг між митцем і суспільством. На тлі Ґолдинґа ситуації довкола Даріо Фо й Ельфриде Єлінек скидаються на невинні родинні сварки.

 

Надто серйозні виклики, що їх кидає Ґолдинґ на межі зі звинуваченням чи самозвинуваченням, надто темні прірви, розчахнені його текстами під тонкою павутинкою речень (де темні вимірює також, проте не насамперед – глибину), надто відʼємні техніки, до яких вдається, надто безжальні стратегії, які вибудовує. Надто фундаментальні нурти, щоб їх нехтувати. Ґолдинґ – перший по тридцятирічній перерві, хто приніс в Англію літературного Нобеля, а «Володар Мух» – здається, єдина від часу завершення Другої світової війни і до появи «Гаррі Поттера» дитячо-юнацька книжка, що вибилася в англійські бестселери і була екранізована.

 

Пастка гепіенду

 

Гурт англійських школярів віком від шести до дванадцяти років опиняється на безлюдному острові. На початках хлопчаки намагаються дотримуватись демократичних ритуалів, проте щось руйнівне, деструктивне поступово і невблаганно бере гору. Доволі швидко громада розпадається на дві субспільноти: мисливців і будівничих. Розбиття мушлі, що правила за ріжок, яким скликалися збори і бралося слово, символічним чином завершує нетривалий період демократії.

 

 

Три ключові фігури: Ральф – демократично обраний ватажок, Роха – його радник, і Джек Меридью, мисливець і конкурент Ральфа за лідерство. Роха – дитя світлого розуму, поміркованості та тверезості. Діти у «Володарі Мух» – фігури-символи: Роха репрезентує науково-технічний поступ, Ральф – демократію, Джек – тоталітаризм. І четверта, Саймон. А також пʼята, Роджер, відданий Джеків посіпака: «Роджер лякав своїм виглядом убивці» і «Роджер насувався на них, наче володів якоюсь незнаною владою». Не силою, хоч надзвичайно міцний, а «владою». Ґолдинґ – з тих авторів, котрі не обмовляються. Якщо в нього певне слово на певному місці, то так воно й має бути.

 

Аура цивілізації, культури, духовності – тонка. Памʼять про демократичні засади згасає – символічним чином у найвідповідальніші миті в Ральфа виникають труднощі з пригадуванням того, що він лаштувався сказати (якби Ґолдинґ не сягав глибше, розкладаючи  невід символіки, ми сприйняли б це за звичайне хвилювання хлопчика, якому примхою обставин випало очолити громаду). Екстремальні умови доволі швидко перетворюють цивілізованих на дикунів: «Ерикісем такі самі дикуни, як і решта всі; Роха загинув, а ріг розбито вщент». Здавалося б, до неможливості очевидні речі. Якщо ми, однак, гадаємо, що це і є Ґолдинґів месидж, то помиляємося. Це – поверхня. Якби цим «Володар Мух» вичерпувався, ми мали б в особі автора мораліста-повчальника, який продукує дидактичні тексти з дещо динамічнішим, ніж у філософських трактатах, сюжетом; шкільного вчителя, який так і не виріс у митця. В Ґолдинґа крихкість цивілізації це – далеко не найголовніше послання. Під поверхнею відкривається глибина. З затінку виступає Саймон, четверта фігура і перша жертва, принесена в напівритуальному охмелінні.

 

Володар Мух – настромлена на кілок й обліплена мухами голова впольованої мисливцями свині:

– Ти що, не згоден? – запитав Володар Мух. – Хіба неправда, що ти просто маленький дурненький хлопчик?

Саймон відповів йому так само безгучно.

– Ну, гаразд, – провадив Володар Мух, – краще біжи собі й бався зі своїми. Вони думають, що ти схиблений. Ти ж не хочеш, аби Ральф ВВАЖАВ тебе за схибленого, правда? Ти ж дуже любиш Ральфа, правда? І Роху, і Джека?..

 

Саймон – єдиний, хто не вірив у звіра. І єдиний, хто самотужки розкрив таємницю. Не Роха, не Ральф. Він саме біг, щоб сповістити усіх про своє відкриття – підтвердження того, що він від початку казав, одначе його не слухали. Ґолдинґ відкидає Роху, якому, як і Ральфові, до певної міри симпатизує, й обирає Саймона. Для читачів і дослідників творчості англійського письменника це виглядає парадоксально, дивно, незрозуміло, неприродно, тоді як для Ґолдинґа – закономірно. В системі Ґолдинґа Роха – такий  самий глухий кут, як мисливець Джек і мʼясник Роджер. В Ґолдинґа вся надія на Саймона, й ось цю надію буквально розривають на шматки.

 

Ну, гаразд, хай так. Читач дещо пережив – менше, ніж герої твору, хоча й разом з ними. Хіба не заслужив він, як і Ральф, бодай невеличкої винагороди? Хіба не отримує він її у вигляді гепіенду? Хіба морський офіцер, який стоїть на піску і дивиться на Ральфа, який тікає з нетрів острова, палаючого і задимленого, підпаленого, щоб викурити його, тікає від мисливців, які переслідують його, насідаючи на пʼяти, не достатній бонус? Хіба цькований Ральф останньої-найостаннішої миті не опиняється в рятівних майже-обіймах дорослого?

 

Вперше за весь час на острові він [Ральф] дав волю сльозам: здавалося, нестримні, навісні спазми горя вивернуть йому все нутро. Під чорним димом, над знищеним пожежею островом зносився цей плач. Заражені тим самим почуттям, інші хлопчики теж стрепенулися, заплакали. Посередині брудний, розпатланий, з невтертим носом стояв Ральф і ридав над колишньою невинністю, над темнотою людського серця, над тим, як падав, перевертаючись у повітрі, мудрий, щирий друг на імʼя Роха.

 

Втім, стоп. Хіба надворі, поза островом, у цивілізованому світі людей аж так уселадно? Хіба якби там було все прекрасно, звідти евакуйовували б дітей? Хіба Ральф вертається не в світ, де точиться атомна війна? Хіба останнім словом роману не є слово «крейсер»? Хіба не парадоксально, що саме це слово – завершальне і єдине, обране випромінювати певність, надійність? Надійність останнього твердого виступу над незглибною прірвою?

 

Офіцера зворушив і занепокоїв цей плач. Він одвернувся, даючи їм час опанувати себе, і чекав, відпочиваючи поглядом на ошатному обрисові далекого крейсера.

 

Невже світ Ґолдинґа такий безнадійний? Гнітючий – поза сумнівом. Безнадійний? Ґолдинґ – суцільний реверс, лише так можна його збагнути. Найкраще, що ми можемо зробити, зверстати пройдений ним шлях назад.

 

Ad fontes

 

1939 – 1945 роки, Друга світова війна, Ґолдинґ – офіцер королівського флоту. Хіба не себе він вивів упостаті Ральфового рятівника в підсумковій сцені роману? Хіба не з прірви побаченого і пережитого почали виринати Ґолдниґові художні конструкти – один суперечливіший за інший?

 

1858 рік, виходить «Кораловий острів». «Володар мух» – торпеда, безжально й свідомо випущена з крейсера, на якому стоїть британський офіцер на імʼя Вільям Ґолдинґ, в цей улюблений твір багатьох поколінь британських хлопчиків. Здається, Ґолдинґ навіть хизувався цим.

 

«Кораловий острів» шотландця Роберта Майкла Беллентайна – такий собі вікторіанський соцреалізм, в якому панують оптимізм, ідилійність, гармонія. Брехня, заперечує Ґолдинґ. Такого не може бути. Я бачив, як воно є. «Володар Мух» – Ґолдинґове «Не вірю!» «Кораловому острову».

 

 

Ґолдинґ деконструює всю традицію робінзонади, що пішла з Англії, й англієць Ґолдинґ якщо не поклав їй край, то принаймні поставив її під сумнів, а водночас, разом з її фундатором Даніелем Дефо, інтелектуалом, заколотником, гендлярем, шпигуном, літератором, – Просвітництво з його забсолютизованою вірою в науково-технічний поступ і світло розуму.

 

Мусимо рухатися ще глибше, в глибини глибин – до джерел. Здійснивши зворотній переклад словосполучення «Володар Мух» (звідти, звідки Ґолдинґ переклав її зумисне дослівно англійською, а Соломія Павличко – українською), ми отримаємо Вельзевула – того, котрий у Мільтона, що його Ґолдинґ знав мало не напамʼять, по праву руку від Люципера; того, якого Мільтон і Ґолдинґ запозичують зі Старого Завіту; того, який сягає в гебрайську традицію; того, який бере початок глибше за неї – як мінімум, з вавилоно-асирійської доби.

 

Не шукайте звіра на острові, каже Саймон, він не прийде ні з моря, ні з неба – він зʼявиться зсередини вас. Саймон – то і є властивий герой Ґолдинґа. Не Роха, не Ральф і тим паче не Джек і не Роджер; і навіть не сам Ґолдинґ-офіцер-і-рятівник.

 

Spiritual people

 

Й ось нарешті ми прибули. Розмова Володаря Мух із Саймоном відтворює сцену спокушання Ісуса дияволом у пустелі, а ритуальне колективне знищення Саймона – момент розпʼяття. Прикметно, що в потьмаренні спільнота бачить не Саймона, а звіра. Ґолдинґ парафрастично описує потребу вбивати, претензію ірраціонально-деструктивного в людині на свій шматок пирога:

 

Коло вигнулося підковою. Щось виповзло з лісу. Темне, невиразне. Попереду звіра стелився пронизливий, наче біль, крик. Хитаючись, звір заскочив у підкову.

– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти!

Синьо-білий шрам уже не зникав з неба, ґвалт стояв нестерпний. Саймон щось викрикував про мертвяка на горі.

– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти! Смерть йому!

Кілки опустилися, з криком та хрустом зімкнулося нове коло.

 

Людство за Вільямом Ґолдинґом – юрбисько дурненьких хлопчиків, ніяк не здатних здорослішати. В цьому контексті прикметна роль Ральфа і Рохи. Хоча й випадково, обоє – очевидці вбивства і певною мірою причетні до нього («Небо було таке страшне, що навіть Росі та Ральфові захотілося належати до цього божевільного, але хоч почасти безпечного товариства»). Ні Ральф, ні Роха не відвернули трагедії – не змогли, не наважилися, не зорієнтувалися. Мало того, на них лягає тяжча провина, ніж на мисливців. Тоді як мисливці осліплені власним охмелінням, Ральф і Роха таки впізнають Саймона. Промовистий діалог, в якому обоє, спізнаючи докори сумління, шукають самозаспокійливої формули:

 

– Це сталося випадково, – зненацька сказав Роха, – саме так, випадково. – Він знову заговорив різко. – Вискочив поночі... не треба було отак виповзати з мороку. Він був дурнуватий. Сам напросився. – Роха знову замахав руками. – Це сталося випадково.

– Ти не бачив, що вони вчинили...

– Послухай, Ральфе. Треба про це забути. Якщо про це думати, нічого доброго не вийде, розумієш?

 

Стає зрозуміло, чому симпатія до Ральфа і Рохи, попри те, що врятовано не Саймона, а Ральфа, стримана. Фігуральним чином, Саймон гине, аби Ральф мав шанс врятуватися. Так само, як стає зрозуміло, чому, вибираючи, кого з обох врятувати – Ральфа чи Роху, Ґолдинґ недвозначно надає перевагу Ральфові.

 

Саймон втілює Ґолдинґову мрію про spiritual people – людину, яка, розібрана Фройдом на складники, відновлює свою цілість: зцілюється. Ірраціональне в ній – конструктивне, воно живить конструкт, частиною якого є. Воно – частина трансцендентного, воно уможливлює цей інший звʼязок, відсутній у Росі і замулений в Ральфові. Звʼязок з природою, космосом, вічністю, на якому Ґолдинґові непомалу залежало.

 

Людина – подібна до тексту. Хто цікавиться художнім письмом, знає цей чудернацький, незбагненний і бентежний феномен: твір, який складається з періодів, періоди – з речень, речення – зі слів, слова – з літер, – нерозбивна цілість. Він перестає бути текстом і стає твором. Інакше ми маємо набір літер-слів-речень без шансу на достеменне пережиття.

31.01.2017