Конституційний Суд України завершує розгляд депутатського подання щодо конституційності скандального закону «Про засади державної мовної політики», більш відомого у нас як закон Ківалова-Колєсніченка. Процес перебуває на фінальній фазі — судді розглядають справу у закритій частині засідання. Подання про брак цього закону надійшло до КС ще в липні 2014 року, проте за нього не бралися два роки — з тих самих причин, котрі спонукали спершу Олександра Турчинова, а потім Петра Порошенка ані підписувати, ані ветувати законопроект про скасування закону Ківалова-Колєсніченка: небажання розпалювати напругу в постреволюційному суспільстві. Допіру в листопаді 2016 року Конституційний Суд почав розгляд справи.
Одним з останніх виступів у відкритій частині цих слухань став виступ директора Інституту української мови Національної академії наук України, доктора філологічних наук, професора Павла Гриценка, який зробив враження на тих, хто мав змогу його почути.
Z вирішив опублікувати промову професора Гриценка в суді для ширшого кола зацікавлених.
«Заберіть до одного росіянина з України — і це не буде загрожувати російській мові»
Я хочу одразу вибачитися перед високим судом, який розглядає тонкі питання, тонкі матерії юриспруденції, що я, як філолог, не фахівець у юриспруденції, буду забирати ваш час. Одначе те, що я почув сьогодні, ще раз мене переконало в тому, в чому я був переконаний — і переконаний весь Інститут української мови Національної академії наук України, який здійснює упродовж десятиліть моніторинґ стану мови у різних реґіонах України.
Ми володіємо інформацією про конкретні чи то порушення, чи то добрі справи, чи піднесення вгору однієї мови у певному мікросередовищі, чи функційний спад. Тобто ця інформація у нас існує у такому вимірі. Існує інформація ще й в іншому вимірі. І я тут одразу уже пропоную високому суду наші професійні послуги, тому що жоден із юристів, маючи найвищі юридичні відзнаки і дипломи доктора, професора, не працює так тонко із мовною матерією, як працюємо ми. Ми можемо одразу бачити взаємодію мов, тиск однієї мови на іншу, де ми бачимо тактики вибору, якою мовою хочуть спілкуватися і можуть спілкуватися, якою не можуть спілкуватися. Це невипадково допомагає нам багато в чому розібратися у ширших питаннях.
В нашому інституті існує така одна невеличка праця — «Атлас української мови». Це праця, у якій зібрано інформацію з 2 тисяч 459 населених пунктів. Це скільки експедицій? Дві з половиною тисячі експедицій було у населені пункти по всій території України і за межами України, там, де живуть українці. І ми можемо оцінювати стан функціонування української мови як від Сяну до Дону, від Полісся до Криму. Тобто це все покладено на карти, і цих карт у нас всього-на-всього одна тисяча двісті. Отакою інформацією ми володіємо. І, виходячи з цієї інформації, ми робимо певні оцінки. І ми робимо окремі спостереження, навіть такі, які ніби з першого погляду неважливі, а тим більше для високого суду.
Але ми тут говорили про те, що з'явилося поняття — за кілька років чи, як у нашій ситуації з 2014 року, за два місяці, за місяць — отакі висловлювання політиків, що будуть захищати російськомовне населення і таке інше. Шановні колеґи, ми можемо вам сказати до дня точно, коли в політичному лексиконі ще Радянського Союзу з'явилося поняття і назва «русскоязычное население». І першим це сказав міністр закордонних справ Андрій Козирєв. Воно виросло звідти, з надр КПРС і КГБ, які вже бачили, що Радянський Союз розвалюється. Значить, треба було шукати ті зачіпки, які будуть давати право тримати вкупі. І оце ще було апробовано до України. Тобто треба знати, що це все є незмінна лінія поведінки нашого північного сусіда Росії. Вона, знову ж таки, не виникла у '89 році. Це лінія поведінки неприйняття окремих народів, невизнання окремих народів. А стосовно українського народу це сталося 1847 року, коли з'явилася формула «не было, нет и быть не может».
А тепер — ви, як юристи, завжди хочете мати докази — візьміть тексти виступів Путіна за останні півтора року, і ця фраза «не было, нет и быть не может», вона майже дослівно і інтонаційно повторюється. Що це говорить? Це говорить, що там це всередині живе. Якщо ми це знаємо, то ми маємо розуміти й інше — що ніколи мовне питання в Україні не буде розв'язуватися легко. Ніколи воно в Україні не буде проходити без більшого чи меншого збурення. Це би треба було знати нашим політикам, які б мали готувати суспільство до тих чи інших законів. Отже, міф про те, коли з'явилося російськомовне населення, і поняття ми уже деміфологізували.
Другий міф чи наступний міф — взагалі, що оця кількісна характеристика, а ми отут покладаємось то на те свідчення соціологічного об'єднання, то на Інститут соціології… Шановні колеґи, треба знати, що російськість — як така приналежність культурно, мовно, ментально і зорієнтованість на російське середовище, на Росію — в Україні має принаймні два різновиди. Перший різновид: це справді те російське за спрямуванням населення, яке має свою родову генезу, люди приїхали, три-чотири покоління, і вони жили у російськості, вони леліяли цю російськість. Таких ми заледве у всіх так званих російськомовних наберемо 5–7%. А останні? А останні це ті, кому дорога радянська влада не дала можливості отримати освіту українською мовою. Адже, не забувайте, військова справа, багато технічних спеціальностей, навіть медичні, навіть юридичні спеціальності, — це все була освіта російською мовою. Значить, влада спонукала людей до манкуртизму, до того, щоб вони відмовлялися фактично від своєї мови. Бо людина хоче, вона мріє, вона в космос хоче летіти, ну, аякже, вона НДТУ Баумана хоче закінчити і т.д. Тобто ви мене прекрасно розумієте, що це та частина, яка в першому поколінні і з якихось обставин життєвих змушена була перейти на російську. І цим людям дати лишень імпульс, поштовх — і вони переходять на українську мову. Тобто не така це все проста ситуація. А у вимірах чисто статистичних рівень тих, хто досконало володіє, хто мислить російською, хто мислить категоріями російського мистецтва, ментальності і працює над цим, це одиниці. Шануймо їх. Не в тім справа. Але при цьому ми не маємо права працювати отак легко з цими цифрами.
Ще одна деталь, яку я хотів би, щоб кожен суддя, який тут присутній, усвідомив дуже глибоко. 1871 року була створена перша карта, яка показувала межі поширення української мови. Ту карту пізніше «батько всіх народів» Сталін перекроїв по-своєму. І тому, що значна частина українськомовної території, яка існувала на той час, — а робили, доставляли матеріали люди найвищої кваліфікації на той час, тобто люди освідчені, — виявляється, що вся Кубань, все Ставрополля, більша частина Вороніжчини — це все українськомовне населення. Причому на цій карті коментар, і якщо було менше 60%, то спеціальним значком позначали. Це настільки все точно було передано. Сюди йде Берестейщина, Брестська область, сюди йде частина Польщі аж під Люблін, сюди йде Східна Словаччина, те, що ми називаємо Східно-Словацький край, сюди йде Південна Гуцульщина і Південна Буковина. Це все україномовні землі. Більше того, на цих територіях віддавна церкви були, так звана Митрополія Київська була. Більше того, в Румунію українці принесли книгодрукування. А найдавніші пам'ятки української мови — це пам'ятки, які були написані у Сучаві, тепер це Румунія, кінець XIII – XIV століття, староукраїнською мовою.
Що ми сьогодні маємо? Ми маємо значно обрізані ці кордони. Навіщо я вам це кажу? А для того, щоб можна було у будь-який момент і нашим політикам використати теж, що Україна ніколи не виставляла територіальних претензій, залишаючись на рівні високого міжнародного права. Як зафіксовано, коли утворилася Україна як держава, ніколи після того з боку України не було жодних претензій. Тобто Україна демонструє високу політичну і правову культуру на міжнародному рівні. Це теж нам треба пам'ятати. І тепер, міф про російський Донбас — коли ще 200 кілометрів на схід була Україна і Азовське море було внутрішньоукраїнським морем і за цими картами, і за іншими — це все результат більшої чи меншої реалізації вимішування тих народів. Український хлопець ніколи не служив Україні, його треба було відправити десь, щоб він забув українську мову, сюди присилали інших. Це доктрина вимішування. Тому говорити, що росіяни є одним із корінних народів тут, в Україні, — неправильно.
Російська мова в Україні не є загроженою, тому що продукування російськомовного продукту відбувається постійно, на постійній основі відбувається в Росії. Там є потужна сила, яка цю мову підтримує. Заберіть до одного росіянина з України — і це не буде загрожувати російській мові. Але якщо ми допустимо, що і надалі буде витравлювання української мови, як воно зараз є, то українського вже ніде ніхто нам не відновить. А мова — це загальноцивілізаційна цінність. Це не тільки національна цінність. То як буде виглядати Україна, яка своїми руками, своїми юристами, своєю Верховною Радою допустить таку ситуацію, що ми винищимо українську мову? Там, де відбувалися оці заворушення про створення так званої Бессарабської республіки і інші, наші фахівці там були. І все воно взаємопов'язано і так чи інакше виходить на цей закон Ківалова-Коліснеченка. Тому що в тому ж Ізмаїльському інституті, колишній педінститут, читається курс сьогодні «Русский язык — язык межнационального общения региона». Не українська мова, а русский язык. Наше міністерство спить, вони цього не розуміють, що це речі дуже серйозні. І тому я маю велику надію на розуміння великої історичної відповідальності нашого Конституційного Суду за збереження української мови. Якщо ми поставимо конституційні, а вони є — 10-та стаття, і чітко проведемо заслони на рівні закону, то ми маємо передумови збереження і розвитку української мови.
Справа в тім, уважно читаючи цей закон, про який іде мова... І я мав честь бути запрошеним і співпрацював у групі, яку очолював Леонід Макарович Кравчук і до якої входив і професор Сергій Петрович, щоб якось змінити той закон, який прийняли. Тому що президент Янукович пообіцяв нам, а я був у групі, яка їздила до Януковича в Крим, у зв'язку з цим законом, то він сам сказав, що ми бачимо недоліки цього закону, тому ми створюємо групу і просимо Леоніда Макаровича, а він там був на цій зустрічі, очолити цю групу. Звичайно, це все була гра, яку ми зрозуміли пізніше. Це для того, щоб оте глибинне неприйняття народом цього закону якось погамувати. Погамували. Але зараз у різних місцях України ми відчуваємо і бачимо наслідки дії цього закону, тому що цей закон глибоко провокативний. Цей закон, як не читай, усе починається з того, що так, українською мовою, і там навіть без «але», але так подано, що все одно як було, так хай і буде, як була російська, так хай і буде. Тобто утвердження російської як другої державної. (Що не пройшло за першої каденції Леоніда Даниловича Кучми, а про це він сказав у першому інавґураційному виступі — що буде дві державні мови. Він заявив, і після цього пізніше еволюція його привела до того, що «Україна — не Росія». І в цій книзі, до речі, у багатьох місцях стверджується як виправдання за те, що було сказане раніше, що в Україні має бути лише одна державна мова). Так от, не пройшло напряму дві державні мови, то ми зробимо так, що буде так де-факто і що буде домінувати російська мова. І воно, на превеликий жаль, так зараз відбувається.
Шановні судді, сприйміть мої слова як голос народу. Просимо, знайдіть такі формулювання, такі підходи, щоб українське було домінантним. А буде домінантним, то і не буде дражливим. А не буде дражливим, то і представникам інших націй буде житися так, як і має житися при внутрішньо доброзичливому, миролюбивому українському народові.
17.01.2017