Кость Пархоменко

Зимовий уранїшнїй туман густою хмарою повис над яри, долини, гори та лїси й ховав у своїх велитенських обіймав одну з невеличких гірських околиць Горішньої Австрії. Лїворуч простягли ся довгі ряди одноманїтних, симетрично-розкладених будівель, обнесених високою дротяною стїною, поза якою швендяли закуті з голови аж до ніг в довжезнї одяги часові! — То табор полонених! Він уже розбудив ся до дневного життя! Чули ся гомін, розмови, долїтали гострі уривки якихось незрозумілих речень... Ось роздав ся гудок і на таборових воротах, що вели до міста, замашерували сїрі салдацькі ряди. Йшли вони дружно, по чотирі, з найріжнїйшими струментами в руках і, як і завше, несли останки своєї енерґії на чужі лани, без жадного протесту, докорів і нарікань! Так проходили партії одна за другою, так довго тягли ся сїрі смуги-ряди, всї одинаково сумні, обличчя понурі, тупі!

 

В останнїй сотнї на самісїнькому задї йшов ще молодий, великий на зріст, з виразною задумою на чолї, трохи блїдий козак — Павло Гонтаренко. Його буйна стать, симпатичне обличчє, на голові чорна смушкова шапка мимоволї зупиняли на собі зір кождого й тутже мимо волї зроджувались якісь нерозгадні думки!... Павло Гонтаренко працює постійно на залїзничій дорозї: розбиває каміннє, коле дрова, ладує і виладовує найріжнїйші товари. Прийшли, розмістили ся ґрупами й на приказ "старшого" разом узяли ся до роботи. Загуркотїли тачки, задзвенїли лопати, заходили кирки, аж зпід їх схвачували ся іскри, несли мішки, дерево, залїзо, кождому була призначена своя денна "пайка" й кождий навперегін поспішав її скорше зробити! Павло Гонтаренко сьогодня був у дуже пригнобленому настрою; йдучи на стацію, він нї до кого не обізвав ся словом і так понурий узяв ся за роботу. Довго кидав сїрий важкий пісок до ваґону. Нараз зупинив ся! Його молоде тїло схилило ся, широкими грудьми на лопату, а темний зір зміряв кудись далеко за гори!... Думки настирливо лїзли в голову і, як бджоли в лїтню спеку, крутили ся, гули, а часом шугали в безмежні простори, носили ся, буяли, але через хвильку відломками падали на землю, а нитка, що снувала золототкані мрії, уривала ся, губила ся, зникала! Нарештї, перед ним повстав виразно сьогодняшнїй день і він напів голос промовив: "Так нинї Свят-Вечір"... і тут здрігнув ся, а нові, ще живійші спогади обхопили його блїду, ошарпану істоту!... Ось уже він легкокрилим птахом полинув за тисячі верст!... А тимчасом до стації підкочує поїзд. Чуєть ся оживлений рух, метушня, біганина, встають, сїдають, несуть ся святочні привіти й ще одна думка мимоволї вплїтаєть ся в золотій уяві Гонтаренка: його обличє проясняєть ся, очі роблять ся яскраві, веселі й він в захватї кидає ненависну лопату й також нїби всїдає до ваґону!... Роздають ся дзвінки, переклики, поїзд рушає, розганяєть ся, шалено летить, аж гуде, прорізуючи гори, лїси, перескакуючи роздроченою звірюкою озера, ріки, лишаючи після себе темні бори, високі гори, великі села, місця, городи!... І бачить він, як перед ним гень простягли ся білі безкраї степи, як несподївано виринули золоті голови церков та соборів і як засіяла й усміхнула ся до ного з гори Лавра — мати старого Київа, а закований в льоди Днїпро позирнув на нього своїм світлим фантастичним оком!... Поїзд несеть ся, стугонить по довгому через-днїпрянському мостови й вже вискакує на рівні безмежні полтавські лани!... Мелькають хати, рідні хутори!... А снїгу нападало якого, чисто геть позамітало села!... Іде шляхом! На дворі тихо; снїг великими кімляхами падає, засипає дорогу, облїплює одяг, бороду, брови, вуса, чипляєть ся на деревах по шляху! Іти стає важко, але Гонтаренко спішить, аби на вечір прибути до хати. Ось уже зостало не багато, від Мурафи не буде пять верст: он недалечко бовванїє церковця, розкинуло ся рідне село, а на дворі зовсїм вечоріє!... Бовкнув дзвін! — Павло зняв шапку, хотїв перехрестити ся!.. Але саме почув ся гострий крик доглядача, на стації дзвенїв третїй дзвінок, сюрчав сюрчок і поїзд відходив! Навколо хапали ся, бігали, брязчали його товариші!... Гонтаренко зітхнув, надїв шапку, узяв лопату і став накидати сїрий тяжкий пісок до ваґону. Але недовго через хвильку він знову був па шляху!.. Снїг уже давно перестав падати, а на небі видко було зорі, а особливо сяла та, що завтра перша віщувала вифлеємським маґам прихід великого Вчителя на землю!.. Нарештї, вигін, млини, з боку кладовище, а широким яром простягло ся рідне село, відразу по хатах заблимало світло, з бовдурів підіймали ся високі стовпи сизого диму, а в повітрі почули ся пахощі ріжних присмаків! Близько роздали ся мекання овець, загавкали собаки й Гонтаренко відразу опинив ся на широкій вулицї. По дворах саме порали ся селяне, хто відкидав свіжий снїг, хто гнав до води худобу, конї бігали, іржали, високо кидали задки, а дївчата в біленьких хусточках поспішно носили на коромислах воду, рожеві, повні мов ті ягоди! Йдучи вулицею, Гонтаренко не міг налюбувати ся довгими ожередами соломи, великими стіжками сїна, гарною худобою; декілька разів зупиняв ся, до всього придивляв ся! Ось і рідна хата! Довга, стара стріха спустилась аж під вікна, стїни обставлені гарним околотом; відхилив, ще й досї ті самі старі ворота, вони злегенька заскрипіли і злющий пес від клунї прожогом кинув ся до воріт, але при першому відкликови: "Рябко, дурень, хиба не пізнав!'' — розумна звірина зупинила ся, гарчала й пильно розглядала, а розпізнавши, весело закрутила хвостом і почепила ся лапами на самісенькі груди!.. Гонтаренко переступив поріг. Хата гарно прибрана по святочному. На стїнах висять довгі королївські рушники, вінки з пашницї, з барвінку, за образами повно гвоздиків, васильків, мяти; стіл закритий гарною скатертею, по вуглах здоровенні книші, а зверху по два пироги; на покутї накладено пахучого сїна, а в нових горшках стоять понаварювані пшенишна кутя, узвар; перед іконами горить лампадка!.. Його ще нїхто не помічає, але через хвильку зі словами: "дїточки, тато, тато!..." кидаєть ся Павлови на шию молода дружина й упиваєть ся довгим поцїлунком... Малесенькі Петрусь і Катруся, радїючи, простягають до татка свої дїточі рученята, навіть старенькі батько й ненька розхвилювали ся й не знали що сказати синовії крім: "Синочку наш дорогий, ти прийшов!" і утирали сльози. Павло зі всїма привитав ся, голубив дїток, цїлував у руки, в щоки, стареньких тата, маму!...

 

Молоденька Настя хутенько побігла до комори та внесла величезний оберем святочних убрань. Павло разом з дїтьми умивав ся, надївав гарну вишиту сорочку. Врештї старий батько, по звичаю, знаходив покришку, роздмухував в нїй вугіллє, підсипав ладану й обкурював святих, а всї ставали до молитви... Після сього за прикладом старого усї разом сїдають за великий стіл, а старий промовляє: "Слава Богови, що діждали ся свят, і менї на старість прийдеть ся з вами повечеряти, нехай померлі царствують!" При сїм відламував кусник хлїба, хрестив ся, клав у рот, наливав чарку вистоялки, випивав сам, а тодї вже підносив усїм по черзї, не минаючи й малих "пуцвірків". Їли спочатку борщ, смачну смажену рибу "сулу", пироги з капустою, грушами, маком, квасолею, а на остатку з медом кутю, узвар. Зачинали ходити "вечерники", а молода мати випроважала і своїх Петруся й Катрусю! — По вечері Павло розказував усїм, скільки то він набрав ся лиха на позиції, набідував ся за два роки в полонї. Його уважно слухали й тяжко зітхали, а Павловим радощам не було кінця, що добрав ся здоровий до своєї хати!... Якось переступив поріг старий Пелех... — Роздав ся пронозливий крик "Рятуйте!" й розбудив Павла!.. Мимо нього бігли товариші й він сам машинально побіг у той бік, де чув ся крик. Величезний ящик придусив земляка й він посинїлий тяжко стогнав. Нарештї висвободили!...

 

Скоро прогув на обід гудок, товариші кінчали свої "пайки", збірали струменти та строїли ся до табору. Тільки Гонтаренко не скінчив своєї праці й велика купа піску зостала неперекиданою, а за се доглядач його добре вилаяв!

 

Повертаючи до табору, Гонтаренко запитав у свого товариша Загребельного: — Чи ти не забув, що сьогодня у нас в дома Свят-Вечір? — Ет, пощо й згадувати! — відповів якось нервово Загребельний і розмова урвала ся!... По обідї на роботу не пішли, бо готували ся зустрінути свято! Павло сходив з початку до голярнї, а тодї викупав ся в банї, почистив гарно одяг, а коли на небі схопила ся перша зірка, зачав збірати ся до таборової церкви слухати вечірню!

 

Полонений Українець з Слобідчини Кость Пархоменко.

 

[Вістник Союза визволення України]

07.01.1917