Марта Госовська

 

Він творить дива, хоч і називає їх по-іншому – симбіозом науки, везіння і сміливості ступати туди, куди раніше було страшно проникнути й подумки. Звучить, як сентенція, гідна найблискучіших умів, чи не так? Власне, таким Генрі Марш і є, – зірка нейрохірургії, піонер в області надскладних операцій на мозку без повного знечулення, автор світового бестселера «Історії про життя, смерть та нейрохірургію» (в оригіналі Do No Harm: Stories of Life, Death and Brain Surgery).

 

 

Він не любить передбачуваних сценаріїв і не боїться повертати життя на сто вісімдесят градусів: як і всіх випускників Вестмінстерського Коледжу, його чекала проторена стежка до найкращих університетів Британії – у випадку містера Марша, це був Оксфорд, – але він вступає туди лише для того, щоб після другого курсу, надихнувшись шедевральним роуд-муві «П’ять легких п’єс», втекти до Н’юкасла (заліковувати розбите серце, як він мені пізніше зізнався) писати романтичні вірші і підпрацьовувати санітаром в невеличкому госпіталі. Там він вперше став свідком операції. Згодом, у своїх мемуарах, він із подиву гідним захопленням опише свої враження від побаченого: «Це був переломний момент. Я запам’ятав це на все життя. Цей контрольований і такий захоплюючий акт втручання, майже насильства, видався мені дивовижним! Як справжня вистава!» Так світова політика втратила Марша-політолога, а медицина віднайшла висококласного нейрохірурга-новатора, відданого своїй справі і на рідкість уважного до тієї крихкої матерії, з якою йому доводиться мати справу. І я маю на увазі не мозок, а людину в цілому – її природний страх смерті, страх прийняти неминуче, і довіритись, хай і вправним, але рукам такої ж смертної істоти, яка насмілилась втручатись у незвідане.

 

«На щастя, мене милостиво прийняли назад до Оксфорду і я, таки, отримав диплом політолога, – він скромно замовчує, що з відзнакою, – і подався з ним вивчати медицину в Королівському Медичному Коледжі в Гемпстеді. Я не міг собі дозволити згаяти ані хвилини часу, бо ж прийшов у медицину доволі пізно – у 31 я тільки закінчив навчання та інтернатуру!» І містер Марш часу не гаяв. Він став провідним нейрохірургом країни, на консультації до якого прилітають з-за океану і записуються в чергу на прийом за декілька місяців заздалегідь. В стилі британського гумору ми жартували, що пан Генрі буквально зазирнув у голову багатьом знаменитим людям нашого часу і, якби не професійна етика, він міг би розповісти «які бджоли там водяться»: «Якось я консультував приму-балерину Королівського балету, і вона подарувала мені квитки на прем’єру. Довелось піти. Уявляєте, до яких жертв мене спонукає ця робота!?»

 

Королівську медичну школу він, до слова, також закінчив із відзнакою. Містер Марш перфекціоніст – або добре, або ніяк: «Інакше в нашій професії не можна. Колись я дивувався, чому мій професор кожного разу перед операцією перевіряє кліпси-затискачі. Кожнісіньку кліпсу, перед кожною операцією – без винятків. Мені це здавалось зайвим. Поки одного разу у моїй практиці ця клята кліпса мало не спричинила розрив аневризми, при чому, двічі за операцію! Так я зрозумів, що надмірно прискіпливим бути не можна. Прискіпливість і увага до найменш незначущих, на перший погляд, деталей – то наше якщо не перше ім’я, то друге точно». Власне, через перфекціонізм він довго вагався, перш ніж визначитись зі спеціалізацією – хірургія видавалась занадто брутальною і «прямолінійною», навіть трохи вульгарною – з усіма цими запахами, кров’яними фонтанами і копирсанням у геть не естетичних бебехах. Випадок зіграв у виборі не останню роль, – як це ще не раз трапиться у професійному та особистому житті пана Генрі: «Нас не впускали до операційних залів, – розповідає містер Марш, – ну, це і зрозуміло. Ще, чого доброго, зомліли би від розчулення, – піджартовує він у своєму стилі. – Але якось мені вдалося одним оком зазирнути в операційну, де я побачив жінку – роздягнену, з повністю поголеною головою, жінку, що сиділа навдивовижу рівно у спеціальному операційному кріслі. Це було схоже на кадр з фільму жахів! Я довго не міг думати ні про що інше».

 

А потім доля приготувала молодому лікарю «тест на професійну чутливість» – чи не найжорстокіший з можливих: у його тримісячного сина, Вільяма, діагностували пухлину головного мозку. Пан Генрі розповідає про це стримано і сухо – видно, що заготовані фрази, які він вже не раз і не двічі казав журналістам, служать ширмою для того болю і переживань, які йому довелось тоді перенести: «Я не до кінця усвідомлював, що відбувається. Операція пройшла успішно, і ми з дружиною, звісно ж, раділи. А потім я був свідком того, як у тій же операційній, під час такої ж операції, проведеної тим же хірургом, що оперував мого сина, помер маленький хлопчик. Тоді я зрозумів, яке велике значення у нашому житті має випадок. І, мабуть, везіння.»

 

Ми плавно переходимо до філософських розмов на тему вини та провини – почуттів, що, на думку світила нейрохірургії, роблять з нас свідомих істот. У середині сімдесятих філософ Бернар Вільямс роздумував про концепцію «немотивованого везіння та морального везіння»: уявімо, що їде собі двоє червоненьких автобусів, один водій випадково чавить пішохода, а інший – щасливо повертається додому і преспокійно споживає свою вечерю, дивлячись улюблений серіал. Єдине, що розділяє цих людей – це везіння, чи, радше, невезіння. Ані їхня освіта, ані зріст і колір волосся не мають найменшого значення, так само, як і те, скільки раз вони виїжджали на той маршрут. Його величність випадок грає тут головну роль! Генрі Марш певен, що «з нейрохірургами – та й взагалі з лікарями – та сама історія, що й з водієм автобуса». Іноді трапляються ситуації, фінал яких мало залежить від кваліфікацій лікаря, його освіти чи інших об’єктивних факторів. І, тим не менше, лікар відчуває докори сумління і гризоту, навіть якщо його провини там нема: «З досвідом я зрозумів, що фактор везіння є навіть більш важливим, ніж я собі думав на початку кар’єри, – для когось я убивця, що вкоротив віку, наприклад, коханій дитині, а хтось принесе мені у подарунок цукерки з листівкою «Нашому дорогому рятівникові». І це все до обіду! Щоб не збожеволіти від цих емоційних гірок, нам потрібно мати якусь платформу – назвімо її персональним моральним кодексом – щоб на неї опертися».

 

 

Впродовж років – з кожним успіхом і з кожною помилкою – лікар виробляє свій алгоритм взаємодії з пацієнтами, родичами, колегами, та, що не менш важливо, з собою. Містер Марш для себе визначав головні критерії власного морального кодексу: «якщо ти не можеш вплинути на фінальний результат процедури, то можеш вплинути на свої емоції. Я завжди намагаюсь бути чесним з пацієнтами, – але не підсолоджувати пілюлю, ні, це ризикований хід, і точно не веде ні до чого доброго, крім як до тимчасового приглушення гіркоти переживань». А ще – дуже важливо позбутись того «кусючого марнославства і навчитись визнавати власні помилки. Я не такий, як той інший Генрі-нейрохірург, той з «Суботи», (роман британського письменника Ієна МакЮена – М. Г.), який контролює хід та мало не передбачає результат операцій. Я пам’ятаю не успіх. Я пам’ятаю помилки. О, якби мене спитали, як лікарю досягнути душевної рівноваги, то я б сказав так: треба мати коротку пам’ять на помилки. Ага, і добре віскі», – жартома продовжує список пан Генрі.  

 

З підліткового віку містер Марш пише щоденник, який переріс у «Записки бувалого лікаря». Ми говорили про «книжних» лікарів, виписаних уявою письменників, і, звісно ж, згадали про «Записки юного лікаря» Булгакова. Він зізнався, що не раз перечитував «Заметіль»: «Кожного разу я дивувався цьому статусу спасителя, месії, мало не посланця небес. Лікар мав би зцілювати самим лише поглядом! Стільки часу минуло, прогрес і все таке, – скрушно зітхає пан Генрі, – а віра у надприродні сили лікаря так і не змінилась. А ми ж просто люди і в кожного з нас є персональне кладовище помилок – у когось більше, у когось менше, але є. Без цього ніяк». Якось він показав свої записи дружині Кейт, успішній письменниці та антропологу, і вона «наполегливо спонукала», як каже пан Генрі, зробити з них книжку. Дуже відверту і болісну книжку, але таку чесну, що іноді хочеться попросити знеболювального. Я запитую, чи пацієнти впізнали себе у героях, і отримую відповідь достойну «Енциклопедії британського гумору»: «Та, хто вижив, той впізнав, мабуть». Часто колеги по скальпелю запитували його, чи ж не страшно отак сповідатись привселюдно, на що він по-філософськи відповідає: «Страшно визнати лише перед собою. Я бачив вражаючі речі і писати про них – мій спосіб стерпіти і гідно нести тягар цього досвіду. А ще я вирощую буряки в себе на городі. Теж дуже допомагає».

 

У 2007 Джефрі Сміт зняв документальний фільм про доктора Марша – «Англійський хірург». Ми знову жартуємо, що це майже як «Англійський пацієнт» у задзеркаллі. Жарти жартами, а пан Генрі справді опинився у моторошному задзеркаллі, де оперують у напівтемних операційних, з облупленими кахлями на стінах і цинковими відрами на підлозі, де можна побачити задавнені форми недуг, про які тільки в довідниках читав, де час, здається, зупинився і нема просвіту. Це про Україну в дев’яностих роках. Такою він, принаймні, вперше її побачив: «Приїхавши якось за компанію з бізнесменом, що хотів тут продавати медичне обладнання і взяв з собою мене – гучне ім’я в медицині, на яке так легко спокусити українських чиновників, я ступив на нову дорогу, якою йду вже двадцятий рік».

 

Двічі на рік пан Генрі приїздить до Києва, і абсолютно безкоштовно приймає десятки, та що там – сотні – пацієнтів, які з’їжджаються з усіх куточків країни з надією на порятунок. Вони вистоюють довжелезні черги, бо «тут, – трішки дратується пан Генрі, – нічого не працює за графіком». Він говорить про разючу різницю між людьми та системою – не піддається поясненню, як такі щирі та відкриті люди могли збудувати таку божевільну систему! Відповідь йому відкрилася майже одразу – вони отримали її у спадок від Радянського Союзу і досі не можуть дати собі ради з цією «колосальною машиною безглуздя». Йому видавалась фантастично-недолугою оця любов до багатогодинних розмірковувань на абстрактні теми, коли в операційних не було налагодженого елементарного алгоритму роботи, а лікарі були змушені користуватись вживаними інструментами. Потім він відкрив найбільший скарб цієї землі – людей. З ледь помітною посмішкою перераховує всі ті скарби, які йому зносять пацієнти у знак подяки – бутлі меду, цілі валізи домашньої ковбаси, вишиванки і вирізьблених з дерева оленів! Розчулюється, коли розповідає про всіх тих нещасних з неоперабельними пухлинами мозку, про хворих, котрі могли б одужати і вести повноцінне життя, якби мали доступ до кращого медичного обслуговування. «Вони дивляться на мене, – тихим голосом веде далі містер Марш, – як на всесильного. Іноді я піддаюсь і погоджуюсь на те, на що б ніколи не погодився, сидячи у своєму кабінеті в Лондоні. Я роблю відчайдушні вчинки, скажу навіть – відверто безнадійні. Просто тому, що не можу одним словом, вердиктом римського імператора, перерізати нитку надії».

 

Я не перебиваю. Уважно слухаю про те, як він навчає українських нейрохірургів тонкощам справи, як в кожному інтерв’ю «Телеграф» чи «Нью-Йоркер» він розповідає про Україну і про війну, яка калічить людей, «просто зараз, – поки ми з вами оце теревені теревенимо», про валізи, напхані медичним вживаним обладнанням, які він кожного разу везе до України («вже й не знаю, – бідкається він, – що про мене думають митники») – про все це, зрештою, Генрі Марш написав у «Історіях про життя та смерть». Останній розділ книжки називається Anaesthesia Dolorosа – про болісну втрату чутливості, коли людина божеволіє від вакууму відчуттів. Так-от, найбільшим страхом містера Марша є «повне знечулення до викликів і принад цього світу». До останнього він має намір дивитись на світ широко розплющеними очима, і не обірвати цю тонку нитку, яка незримо пов’язує два незвідані світи, – мікрокосм людського мозку і макрокосм всесвіту.       

 

19.12.2016