МАЙКЛ

 

Це було на початку дев'яностих минулого століття. Нас, студентів факультету міжнародних відносин, другий набір, познайомили з анкетами, заповнення яких давало шанс, так ми собі це уявляли, на рік навчання на кордоном, вірніше, в Америці. Тоді це все тільки починалось, тобто мало хто чув про обмін студентами, що таке ґранти, не кажучи вже про ґрантоїдів, як правильно заповнювати всі ці папери, ми не знали. Нам час від часу брались пояснювати наші американські вчителі. Особливо великі проблеми виникали з одним питанням — там потрібно було відповісти письмово — речень як мінімум на п'ять: «Чому ви бажаєте навчатись в …».  Оце «чому?» ставило в тупик, адже раніше ніхто і не запитував в нас:  «А власне, чому?». І видно, що наші попередники, перший набір, так дістали американців своєю стандартністю мислення й однаковістю відповідей, що вони відразу нас попросили: «Будь ласка, не пишіть нічого про старого рибалку зі "Старий і море" Гемінґвея, не треба цих "він був мужнім, терпів до кінця, йшов до своєї цілі" і так далі, "ми також будемо добиватись свого і вперто йти вперед"… За комуни ви написали би щось на прикладі "Як гартувалась сталь", а тепер ви думаєте, що потрібно задіяти американського автора?».

 

Ні, виявляється, якщо ми хочемо, щоб нашу анкету принаймні прочитали, потрібно щось справді ориґінальне, а це дуже важко. Або написати так, як це люблять писати й читати американці. Наприклад, у Вашої бабуні чи молодшого братика були проблеми з зором, і вони його втратили, бо на той час не було таких-то і таких-то ліків чи операцій, і Ви вирішили, що коли виростите, то станете лікарем-офтальмологом і будете робити, наприклад, лазерну корекцію зору чи ще щось таке. Різні види боротьби зі СНІДом або лікування хворих на рак, трохи заїжджений мотив. Головне, що пробували донести до нас викладачі, — це те, що особисті історії, власний досвід — це найбільш переконлива причина і найвірніше пояснення наших дій. Вони знали, що говорили. Особиста мотивація, яка ґрунтується на пережитому, працює. Класика: бідняки і соціальні аутсайдери, невдахи, міґранти, представники меншин і так далі, які добились багатства, слави і визнання, рідше — змінили світ. Звичайно, мова йде про одиниці.

 

Яке це має відношення до нашого сьогодення, вірніше до найгарячішої теми останніх днів і ночей, теми, що змусила перестати коментувати фільм «Волинь» навіть тих, хто його справді бачив (в Польщі, чи на одному з закритих показів в Україні, бо, виявляється, такі були, для особливо підготовлених людей), — декларацій наших чинуш? Це дає можливість спробувати пояснити, чому у нас така політична еліта і чому у нас немає і не може бути такої влади, як нам хочеться.

 

Розкішні автомобілі високопосадовців? Що ви хочете від людей, чиє дитинство і юність пройшли в часи тотального товарного дефіциту? За комуни найбільшою чорною машиною в містах була «Волга» першого секретаря обкому/райкому партії. Ну, реалізували хлопці свої дитячі комплекси. Вийдіть на вулиці наших міст і подивіться, скільки там «Мерседесів» чорного кольору. Кожен другий українець, що хоч трохи доробився до грошей (не виключно вкрав), першим ділом купує дорожезні авто. Це в країні, де немає доріг. Розкішні палаци для людей, які виросли в комуналках, гуртожитках і навіть казармах? Вийдіть за межі будь-якого українського міста і погляньте на всі ці приватні будинки простих українців. Це зараз хоч трохи взялись за голову, є якась архітектура, якась елементарна енергоощадність. Перші ж збудували поверхові куби, де не кімнати, а спортзали, — дорвались після тісноти «хрущовок». Чоловічі гардероби на декілька мільйонів, всі ці куртки, костюми, пальта і шузи зі страусів? А ви згадайте черевики фірми «Прогрес» і весь той «костюм сірий чоловічий», пошитий за одними лекалами, що продавався у всіх цих магазинах «Одяг», згадайте ательє індпошиву для тих, хто мав «нестандартну фігуру», про джинси можна не говорити. Комусь вистарчає і десять пар «левісів», щоб «заспокоїтись», ну, а хлопці дорвались до каси, у них же з інтелектом, як і зі смаком, і з почуттям міри, погано. Професія політика не вимагає якихось особливих талантів у «партійців», скоріш навпаки, головне, щоб «народ за вами пішов». В політику не йдуть успішні професіонали, хіба що це єдина реальна можливість для бізнесмена захистити свій бізнес від поборів влади, самому стати владою. Це винятки, як і ті, які зайшли у Раду і вийшли. Вони успішні і так. Наприклад, Вакарчук, Блохін, Ярош (той і зараз воює). Тому всі ці невдахи, які не відбулись як стоматологи, вчителі, аґрономи, інженери і офіцери (бо «нормальні» все-таки будують, пишуть, співають і зуби лікують), стали політиками. Звідси міністри-леґіонери, а де ж брати кадри? Є, не можна забувати, ще заздрість, всі ці привілеї, ці дипломатичні паспорти, а головне — маніакальне бажання влади, наприклад, стати президентом, як Юлія Володимирівна. Чого там дійсно немає, так це патріотизму і віри в країну Україна, бажання працювати на її благо, навіть після такого кривавого Майдану, навіть коли йде війна і кожен день гинуть люди. Замки, автопарки і тонни готівки? Керівник Нацбанку, яка тримає близько двох мільйонів в доларах, не гривнях, вдома, не в банку, прем'єр, який купує собі 12 годинників, кожен за ціною автомобіля (на більше не стало фантазії), син прокурора бере автомобіль зі салону за ціною вище мільйона (а нам розказують про пенсіонерів, які віддали свої кровні на армію), мери міст і військові прокурори, які, як виходить, живуть за рахунок майна дружини. Є речі, які взагалі важко пояснити. Приватна церква колишнього першого комсомольця України, мощі, раритетні речі, які скоріше за все вкрали з музеїв, колекції автомобілів і квитки в космос. 

 

Мова не про першу хвилю політиків, хвилю романтиків і дисидентів, які буквально писали і творили Декларацію незалежності і справді хотіли щось для України, не для себе, бачили її процвітаючою і соборною, вірили в неї.

 

Кемаль Ататюрк став свідком краху Османської імперії, Конрад Аденауер пережив Другу світову війну, і повоєнні руїни для нього не були кадрами кінохроніки. Можна навести багато прикладів великих державних мужів, борців за волю, візіонерів, творців майбутнього, які стали свідками трагедії, великих історичних подій, і це мотивувало їх на боротьбу за незалежність, на важкий труд.

 

Гроші і страх — це все, що мотивує українську верхівку. З грошима все ясно. Страх — втратити все. Але тут вони завжди можуть «вийти під заставу» і втекти в Росію. Вибуху народного гніву, чергового майдану, повернення з фронту комбатів або ще чогось крутішого, наприклад російських танків, вони, як виходить, не бояться, бо «все для фронту, все для перемоги» — це не для них, а народ можна обманути, бо він любить популістів. Згадайте всі ці фокуси —  розкладачку, на якій спала Юля (так багато працювала на роботі, 2004 рік), ковзанку, де політики — такі, як народ, купання в ополонці Ющенка. А чим кращі теперішні зі «скасуванням кортежів і привілеїв», польотами рейсовими літаками в Нью-Йорк і поїздку міськими поїздами в США (згадайте Яценюка). А вила? В Британії навіть є комедійні серіали на цю тему «Yes minister» і «Yes Prime minister». Народ завжди можна розвести, бо в нас же «голосують серцем», не головою. Навіть «теперішні декларації» можна використати як димову завісу і відволікти увагу від соціальних проблем.      

 

Наші політики — це прагматики і циніки, які бояться тільки умовного «Заходу». І тому, що Лазаренко досі сидить, і сяде Фірташ, і тому, що вони там лікуються, відпочивають, тримають нерухомість і вчать своїх дітей. А ще тому, що всі роки незалежності Україна живе в борг і якщо умовний «Захід» (МВФ, Євросоюз, США) не дасть чергову позику, транш, то тут і ніякої такої політичної діяльності, на якій вони накосили мільйони, вже не буде. Завдяки його прямому тиску зняли Шокіна, тому  в нас все-таки є аж два бюро з боротьби з корупцією і — найновіший приклад — тому запрацювала система електронного декларування, і тільки тому у нас ще є надія на зміни.                              

 

 

30.11.2016