Дмитро БІЛИЙ

Розмовляємо з Дмитром Білим – кубанським козаком, письменником, доктором історичних наук, доцентом кафедри українознавства Донецького юридичного інституту. Він стверджує, що приблизно чверть населення Донбасу – галичани за походженням.

 

- То коли ти вперше замислився над ідентичністю галичан Донбасу?

- 1990 року, коли працював у приймальній комісії Донецького державного університету. То був період національної ейфорії, і я запитував у абітурієнтів, чи вони розмовляють українською і як ставляться до ідеї незалежної України. Цікаво, що майже всі вихідці зі східних областей відповідали, що українською володіють і до незалежності ставляться прихильно…

- Чисто по-русскі?

- Аякже! А от вихідці з Галичини відповідали, що ось у Львові націоналісти, там, мовляв, великий плакат висить «чемодан – вокзал – Росія», вони проти русскіх, русскіх не люблять, тому нє, нехай будемо всі разом. Тобто вони якось абстрагувалися від того, що вже висіло в повітрі, і це мене дивувало.

- На Донбасі так багато галичан?

- Так, дуже багато.

- А звідкіля вони там взялися?

- В 1945 році в Донецьку мешкало 100-150 тисяч осіб, а 1976 році – мільйон. Уявіть собі, звідки взялися решта 900 тисяч, крім природного приросту. По-перше, населення Донбасу – це, як правило, нащадки підконвойних, яких привозили туди працювати в шахти під конвоєм, або ті, які втікали туди не від хорошого життя. Пригадую розповідь своєї матері, яка керувала дитячим садочком при шахті й мала довірчі контакти з керівництвом. Так-от, у 1940-х на Західній Україні влаштовували облави, під час гаївок, наприклад, хапали молодь і в вагонах везли на Донбас. Чимало цих молодих людей вчинило самогубство – здебільшого кидалися в шахту: не будемо працювати – і все. Але більшість працювала, звісно. Інше джерело міґрантів із Західної України – жертви депортацій з Лемківщини [а також із Західної Бойківщини. – ред.], наслідок угод про обмін населенням з урядом Польської Народної Республіки. І третє – були й такі, що приїжджали на Донбас добровільно, з наміром заховатися від МГБ, загубитися серед населення. А ще – колишні бійці УПА, яким після звільнення з ув’язнення не дозволяли повертатися на батьківщину. Колись я брав участь в етнографічній експедиції, збирали вишиванки й інші експонати для одного сільського музею. І нам казали, що отам і там живуть западенці, вони ще вишивають, а ми – нє. Вони досі мешкають компактно, наприклад, – Октябрське, Козацьке Новоазовського району Донецької області – на 90% лемки [а також західні бойки. – ред.], Званівка під Артемівськом. Зрештою, там майже в кожному селі існує квартал, де мешкають вихідці з Західної України. Їх просто привезли поїздом, висадили в степу – ось ваша нова батьківщина, облаштовуйтеся, як можете... І вони прижилися, намагаючись зберігати свої звичаї й традиції, як у Козацькому й Октябрському, де селяни греко-католики збудували церкви в лемківському стилі. Тобто по селах та галицька реґіональна ідентичність збереглася краще. Натомість у містах галичани, як демонструє мій досвід 1990 року, стали неофітами, більше русскімі, ніж русскіє, совєтські й донецькі разом узяті, що при кожній нагоді демонстрували своє вірнопідданство. У 1989 році я брав активну учать у товаристві «Курінь», створеного на взір львівського «Товариства Лева». Багато людей пройшло через «Курінь». Але з Західної України було лише двоє – Ірина Пришляк, галичанка, і Анатолій Луцюк з Волині. Хоч ми агітували серед студентів із західноукраїнським корінням…

- Це вже друге чи третє покоління?

- Друге. Вони вже були повністю інтеґровані в мейнстрім. На них тиснув той комплекс меншовартості, і вони намагалися підкреслити свою радянську й донецьку ідентичність, а не дай Боже, українську та галицьку… Або ще такий приклад. Я сам із Макіївки, а напроти мешкала родина з Західної України. І коли той наш сусід напивався, то казав: «Я помню 1938 год, ксьондз идет, и если я ему не поклонюсь, то он меня палкой по голове… и я плачу… Спасибо советской власти, шо нас освободила…» А були й інші сусіди, один – бандерівець, офіцер УПА, що відсидів, а в іншому під’їзді мешкав колишній "ястребок". Мабуть, вони були з одного села й мали між собою якісь криваві порахунки. От вони сходились, напивались і сперечались до бійки, хто від кого ховався й хто що кому винен. На бійку виходила подивитись вся околиця. Але в будні дні, коли не п’яні, то нормально, просто не віталися, може.

Або йдемо, назустріч бабця, розмовляє чистою українською. Мій товариш питається, чому не повертаєтеся на Західну Україну; а вона – не хочу, щоб мене там убили бандерівці, тут мені краще.

Ніколи не забуду такий випадок. До шахти від мого будинку було дві зупинки тролейбусом. І ми малими їздили на шахту попити газованої води, за яку там не треба було платити (шахтарі наповнювали цією водою пляшки, коли спускалися в забій). І якось мої товариші посварилися й у тролейбусі почали обзивати одне одного: та ти дурний бандера... А коли ми вийшли з тролейбуса, підійшов до нас шахтар, високий, чорнявий, з вусами, я його добре запам’ятав… та бере цього за шкірку, що кричав «про бандеру»: «Ти, бля, знаєш, падла, хто такий Бандера, свинота?». І дивлюся, в нього такі очі, що зараз розмаже його об той тролейбус. «Гавкни мені ше раз шось про бандерівців, поняв?» – і пішов. Отак-от, живе людина, російською розмовляє, а що в нього в душі, хто зна?

Або ще. Коли 1990 року ми зробили вертеп, ходили, співали – і тут раптом чоловік назустріч, розплакався. 30 років не чув коляди, – каже. Виявилося, що він з Тернопільщини, грошей дав. Жінка його російськомовна ледве відтягнула його від нас. Так він і пішов з сльозами на очах. Тобто галичани приховували свої почуття, але іноді це проривалося.

- Але це притаманно першому поколінню, а їхні діти – інтегровані повністю?

- Ні, не повністю. В дев’яності певний ренесанс відродження самосвідомості відбувався і серед донбаських галичан. А вже ті, які потрапили на Донбас в 1990-х роках, ті, здебільшого і мову дуже ретельно зберігають і вже їх діти україномовні.

- А чи можна встановити дійсне число переселенців із Західної України?

- Гадаю, не менше 25% всього населення. А як їх порахувати і чи збереглася така статистика, не знаю. Як би там не було, переселенців із Західної України чимало. Ще такий приклад – ЯКХЗ, Ясіновський коксохімічний завод. У народі його називали «Бандери», бо там у посьолку – одному з найбільших у Макіївці – мешкали майже виключно вихідці з Західної України.

- І де вони зараз?

- Асимілювалися, швидше за все. Хоча… Я тепер мешкаю в Донецьку… От син того самого офіцера УПА, то був хлопець такий… Востаннє я його бачив 1992 року, здається, він тоді працював на шахті… Так от, він тоді був з жовто-блакитним значком. Або ще такий спогад. Запросили мене раз на весілля – пограти на акордеоні. Все як годиться: випили, потанцювали та присіли відпочити. І тут раптом відсепарувався гурт, який заспівав українських пісень. А решта зашепталася: дивіться, хахли по-свойому заспівали. Так що назовні ніби всі однакі, а все-одно різниця є, українська ідентичність проявляється на таких низинних рівнях. А ще – греко-католицька парафія Донецька. Дуже поважний осередок української ідентичності на чолі з отцем Пантелюком.

Між іншим, є в нас різні осередки козацтва. Один із них очолював виходець зі Станіславщини. От я його запитую раз: адже ти гуцул, так? – Так. – Тоді уяви собі, що я, кубанський козак, очолив якесь товариство гуцулів. Що б ти зробив? – Дав би в рило. – А мені, козакові, як на тебе дивитися? – кажу. Такі-от парадокси української галицької ідентичності на Донбасі.

- Щось під час виборів ця українська ідентичність не проявляється…

- Авжеж, результати виборів у нас регулярно фальсифікують, особливо останні президентські вибори. Інша річ – на скільки. Бо реальні дані ніхто не знає.

- А хтось із донецьких галичан зробив кар’єру?

- Про Стуса розповідати не буду – він з Поділля. Василь Олексійович Пірко – зі Стрия, завкафедрою історіографії історичного факультету Донецького національного університету, найкращий знавець історичних джерел реґіону. Його вивезли юнаком. Василь Олексійович помер улітку минулого року. Його відспівали в греко-католицькій церкві в Донецьку, а заповів він поховати себе в Стрию. Ще один історик реґіону, Петро Лаврів, відсидів за участь у підпіллі ОУН, мешкав у Донецьку, але переїхав до Львова. Галина Гордасевич – письменниця, також повернулася до Львова. Є директори шахт. Штат Донецького університету регулярно поповнювали вихідці зі Львова – хіміки, фізики, математики, філологи. Взагалі ті галичани, які працювали в сфері вищої освіти, своєї ідентичності не цуралися.

- Підсумуймо нашу розмову.

- Найбільше галицька українська ідентичність затрималася серед селян, які до того ж проживають компактно, а також вірних Греко-Католицької Церкви. Щоправда, греко-католиків мало. Натомість міщани, за винятком інтелектуальних осередків, а передовсім – пролетаріат, асимілювалися швидко. Тож, як тепер модно казати, процес формування української нації триває. Сподіваюся, донецькі галичани ще себе покажуть.

 

Розмовляв Ігор ЧОРНОВОЛ

 

17.04.2013