«Галицька хустка». Володимир Костирко. Львів. 2009 рік

 

Цього дня, 21 листопада, але сто років тому, спочив у Бозі Франц Йосиф – Імператор Австрії, Король Угорщини, Король Хорватії, Король Богемії, Король Галичини та Володимирії, Король Ломбардії та Венеції, Великий князь Кракова, Герцог Буковини. На чолі монархії Габсбурґів Франц Йосиф опинився 18-річним юнаком й правив протягом наступних 68 років. Європейські історики оцінюють постать цісаря не однозначно — його правління, мовляв, призвело до занепаду й, зрештою, розпаду Австро-Угорської імперії. А тим часом в Галичині Франц Йосиф – справжній міф, і міф, без сумніву, тільки позитивний. Про те, що у цьому міфі від реальності, а що – плід нашої уяви, говоримо з професором Ярославом Грицаком  

 

 

— Маємо файний і теплий міф про найяснішого цісаря Франца Йосифа. Як пояснити, що він досі живе, принаймні для Галичини?

 

— Це є ностальгія за добрими-старими часами, у першу чергу ностальгія за стабільністю. Цю ностальгію ми зараз відчуваємо в усьому світі, навіть в Америці в контексті обрання Трампа. Світ стає все більш неспокійним, все більш загрозливим і все більш непередбачуваним. На противагу ХІХ століття – це час спокою, майже сто років безпрецедентно довгого миру, від часів Наполеона до Першої Світової війни. Війни були, але маломасштабні, які не витримували порівняння  зі страхіттями Тридцятилітньої (1618-48) чи Семирічними (1756-63),  а тим більше пізнішої Тридцятилітньої війни ХХ століття (1914-45).  Як це блискуче висловив Акунін, ХІХ століття – це час,коли література була великою, віра у прогрес безмежною, а злочини здійснювалися і розкривалися  вишукано і смаком. Символами цього великого спокою були дві фігури: королева Вікторія в Британії та Франц Йосип в Австро-Угорщині. Вони правили майже половину ХІХ століття, якщо рахувати це століття з 1789 по 1914 р.) – тому самі стали символом стабільності.

 

Я не кажу, що так насправді було . Біографія Франца Йосипа нагадує, якими неспокійними були його часи. Він прийшов до влади європейської революції 1848 р., вів і програв декілька воєн, майже всі його близькі, включно з братом, жінкою і сином, загинули трагічно, і на старості літ він залишився самотнім. Але усі ці його особисті проблеми і трагедії бліднуть на тлі того, що сталося після його смерті.  Як хтось дуже добре сказав з істориків, Австро-Угорська імперія не була зразком ефективності і могутності - але вона була набагато краща за все те, що послідувало за нею в ХХ столітті.

 

— З погляду історії України: чи можемо вважати Франца Йосифа постаттю цілком позитивною?

 

— Наша пам’ять є дуже коротка і вибірлива. Скажімо, ніхто зараз не пам’ятає ті втрати, які понесли галицькі українці, чи тодішні русини в битві при Сольферіно, коли австрійська влада прагнула протистояти незалежності Італії. Це були величезні втрати - набагато більші, ніж ми тепер маємо в АТО. Цікаво дивитися, до речі, як образ «Гіталії» увійшов тоді в народний фольклор у 1870-80-х роках – як щось дуже негативне…Але зараз ніхто не пов`язує образ Франца Йосифа з цими втратами.  Наскільки знаю, що про ці втрати вже «не пам'ятали» у міжвоєнній Галичині. Є спогади, що навіть довго після його смерті старші жінки-галичанки тримали портрет Франца Йосифа у своїй скрині серед найдорожчого, що у них було.

 

Франц Йосип є символом тієї Австро-Угорщини, яка залишила свій слід в Україні у вигляді Галичини. Галичина, зі своїми кордонами, культурою сильних громадських традицій а заразом сильного націоналізму – це чисто габсбургське твориво. Якби не було Габсбургів, то не було б Галичини. І те що Україна зараз саме така, як є, то через те, що є Галичина. Якщо хочете скласти уяву, чим була би Україна без Галичини, подивіться на сусідню Білорусь. А Галичина така є, бо були Габсбурги. І у цьому сенсі Франц Йосип, як символ тих Габсбургів відіграв дуже важливу роль.

 

Галичина ніколи не стала економічно розвинутим краєм. Але вона була дуже змодернізованою політично. Тут відбулося те, що історики називають « модернізація через бюрократизацію». Франц Йосиф був таким собі верховним бюрократом,  який правив своєю імперією, так само як інші бюрократи правили своїми офісами: мав розпорядок дня, якого ніколи не порушував,  жив майже аскетом, ходив до своїх палат як інші ходять на роботу. Без талантів і фантазії –але й без жорстокості й надмірного насильства.

 

— Який образ Франца Йосифа було б правильно створювати історикам в очах суспільства? Як, наприклад, викладати це в школі?

 

— Не хочу давати поради, бо влізаю тут у чужу царину. Але  ще раз повторюю: образ Франца Йосипа був символом стабільності.  Альтернативу того, що довгий час можна мати війну. Ми зараз живемо в часи, коли війна знову стає все більше і більше можливою. На жаль, така загроза зростає. Після другої світової Європа об’єднувалася під гаслом «Ніколи більше». Зараз це гасло стає актуальним у Східній Європі, й у першу чергу в Україні.   У цьому сенсі образ відносно мирної і спокійної габсбургської монархії за Франца Йосипа показує певну альтернативу.   

 

— То чи можемо ми стверджувати, що Австро-Угорщина Франца Йосифа була праобразом Європейського Союзу?

 

— Можемо – але і в доброму,  і в поганому сенсі. Доброму, оскільки  тоді зі Львова до Трієста могли їхати без паспорта – так само як їздять сучасні європейці. У поганому:  якщо  Австро-Угорщина була прообразом ЄС, то ще й тому, що вона була слабкою імперією це була слабка унія, слабка Європа. Стабільною, але слабкою. Австро-Угорщина програла всі можливі війни і останні десятиліття тільки те й робила, що реформувалась аби продовжити своє існування. Історики наскільки Австро-Угорщина була життєздатною концепцією. Чи могла би вона довше існувати, якби не перша світова – котра до речі, похоронила не лише Австро-Угорську, але Німецьку, Російську й Турецьку імперії. Більшість сходяться на тому, що вона була життєздатною доки жив Франц Йосип. Зі смертю Франца Йосипа померла вся імперія…

 

Пам'ятник Францу Йосифу І у Відні

 

— Повертаючись до нинішньої дати, чи варто було б означити ставлення Галичини до Франца Йосифа чимось матеріальним – наприклад, встановити йому пам'ятник у Львові? Мова ж бо мовиться про це давно, а до діла не доходить…

 

— Я не скажу варто, чи ні, бо все ж намагаюся залишатися істориком. Але якщо говорити про Франца Йосипа, як про символ, то це символ, не шкідливий і не аґресивний: ніхто ж у Відні не хоче приєднати назад Галичину! Бо коли є пам’ятник Катерина ІІ у Одесі, то він, хоче це хтось чи не хоче, відчитується так, що росіяни зберігають претензії на українські території. Пам'ятник Франца Йосипа у Львові не мав би таких коннотацій, бо ані Відень, ані Унія територіальних претензій до України не має.

 

Особисто для себе я вирізняю пам’ятники ідеологічно-холодні, з одного боку, і теплі та політично-нейтральні, з другого. Перші – це пам'ятники не так великим людям, як великим ідеологіям, котрі цю люди представляли. Другі – це пам’ятники з «людським обличчям», скроєні на людську подобу і людський зріст -  як, наприклад, пам’ятник Никифору у Львові. В контексті того, що відбулося в Україні в останні роки, пам’ятник Францу Йосипу був би таким теплим пам’ятником. Кажу «в останні роки», бо до Євромайдану його сприймали би як символ галицького автономізму. Зараз, мені видається, що тепер ідея Галицької автономії, як альтернатива Україні, вже більше не існує. За останні три роки, після Майдану й війни, українці стали дуже сконсолідованими як нація, і увічнення пам’яті про Франца Йосипа ніхто не сприйматиме як загрозу сепаратизму. Це така моя думка.

 

 Якби такий пам’ятник мав постати у Львові, то він мав би бути досить «людським». Таким, біля якого можна було б сісти, чи якого можна було  поторкати «на щастя», за ніс чи бакенбарди . Іншими словами: людського розміру і з людським обличчям. Постать Франца Йосипа для цього добре надається.

 

У 2009 році пам'ятник Найяснішому цісарю постав у Чернівцях. Навесні 2014 року невідомі облили його червоною олійною фарбою

 

Розмовляла Тетяна НАГОРНА

 

21.11.2016