мк.

*1859 — †12. XI. 1941 р.

 

 

У пятницю (14. XI. ц. р.) ранком повідомив нас телефонічно один із наших старших громадян у Кракові, що ще в середу ввечері помер у Львові голова Української Національної Ради президент Д-р Кость Левицький. Якби не ввічливість цього громадянина, то і не знати коли би ми довідалися про смерть цього сеніора українських політиків і громадських діячів. І яке це притаманне для наших часів, для наших днів. Нераз нас телефонічно повідомляють зі Львова про нові мячеві змагання або про їх вислід, але про смерть одного з найвизначніших провідників українського громадянства в Галичині ніхто нас не повідомив! У тому всьому є своєрідний глибший зміст тієї епохи, яку переживаємо: людина, людська одиниця, відійшла в ній десь дуже далеко на задній плян.

 

Смерть д-ра Костя Левицького — це не тільки закінчення фізичного сьогосвітнього іcнування одної людської індивідуальности. Ні! Це смерть, а може радше постійне вимирання своєрідного людського громадянського типу, який на наших очах щезає. Тому варто собі усвідомити ті духові і громадянські сили, що створили той тип людини і громадянина.

 

Як тип людини і громадського діяча д-р Кость Левицький звязаний із життям Галичини другої половини XIX. і першої четвертини XX. століття. В тодішньому українському житті Галичини діяли дві головні сили — одна національна, українська, друга — загальна, західно-европейська. Висловом тієї національної української сили став своєрідний демократизм. Увесь свій розгін і все своє моральне оправдання він черпав в праці для народу. Його метою стало працювати для народу, щоб його таким чином підносити щораз вище і вище в духовому і матеріяльному розвитку. Таке розуміння громадянської діяльности виніс д-р Кость Левицький зі свойого родинного вогнища. Цoгo народницьке захоплення працею для народу в сполуці з традицією і культурою священичої родини стало підставою діяльности на все життя. Від народу, яким тоді поправді було щойно недавно визволене від панщини селянство, Покійний, як і всі інші діячі Його епохи, перебрав розгін молодої громадянської сили, але вміння її вживати і нею кермувати Він завдячував не тільки своїм особистим прикметам, але також і тому своєму родинному середовищу, з якого вийшов. У тому середовищі, побіч своєрідної традиційної патріярхальности, авторитетности і своєрідних товариських манер, діяла також течія західньої культури, що до Галичини перепливала через звязану з Римом Греко-Католицьку Церкву і німецький осередок тодішньої Австрії. Так то молоду людину з її юнацьким розгоном шліфували, побіч рідної хати, також народна і середня школа, що стояли під сильним впливом західньої культури. Завершенням того розвитку ставав університет. Хоч за студентських часів д-ра Костя Левицького обі тодішні галицькі високі школи стали польськими, то проте царював у них ще той дух, яким жила тодішня Австрія.

 

Про громадянську карієру д-ра Костя Левицького, яка довела його до проводу в українському національному житті в Галичині, рішили не тільки Його особисті провідницько-організаторські здібності, але у великій мірі той політично-громадянський лад, що саме тоді панував у Галичині. Без тодішньої свободи громадянського життя, забезпеченої австрійською конституцією, індивідуальні прикмети д-ра Костя Левицького були би напевно не зустрінули змоги так блискуче проявитися і розвинутися. Як своєрідна сполука первісної сили української матері-землі й української крови та формуючого впливу культурних надбань українського священичого та інтелігентського середовища, д-р Кость Левицький станув на чолі тієї нашої провідної верстви, що впродовж яких 30—40 років перед світовою війною створила все українське політичне, культурне й господарське життя в Галичині, яка саме тоді стала чимось у роді Піємонту для всієї тієї України, що перебувала під царською Росією.

 

Мірою здібностей і заслуг Покійного стали ті всі провідні функції, які Він дуже скоро почав виконувати в українському житті як посол до галицького сойму і австрійського парляменту.

 

За свойого довгого життя Покійний д-р Кость Левицький пережив великі загальносвітові й одночасно з тим українські драми. Першою з них стала велика світова війна, другою епоха революційних потрясень після 1918 р. і звязаних з нею українських визвольних змагань, третьою війна Німеччини за своє визволення, що почалася в 1939 р. і триває досі. Кожна з тих великих подій, що одночасно була також загальною пробою сили не тільки народів, але й одиниць, завсіди видвигала Покійного на чільне місце нашого політично-громадянського життя. І так підчас світової війни Покійний відогравав головну ролю в проводі тодішнього українського політичного життя у Відні. Визвольні змагання 1918 р. наділили Покійного одною з найбільших почестей, які тоді в нас були: д-р Кость Левицкий став головою тодішнього українського уряду західно-української держави.

 

Після того, як події 1918-23 рр. пішли відомим шляхом, Покійний доволі пізно, бо в 1927 р., вернувся до краю. Від того часу Він не проявляв ніякої безпосередньої діяльности, хоч завдяки своїм колишнім заслугам, своєму досвідові і своїй величезній життєвій енергії, Покійний і надалі був одним з головних українських авторитетів у Галичині. В їх градації Покійний займав пеpшe місце після Князя Греко-Католицької Церкви, Митрополита Андрея ґрафа Шептицького.

 

Коли врешті восені 1939 р. на Галичину нахлинули чорні большевицькі хмари зі Сходу, один з перших громів, який з них упав, ударив у Покійного, як того, що наче високе дерево, стояв найвижче в ієрархії українських авторитетів. Покійному, що виріс і зібрав лаври політично-громадянського діяча в атмосфері законности австрійської монархії, прийшлося на схилі життя пережити жахливу антитезу того, чим була передвоєнна Австрія: д-р Кость Левицький майже два роки пересидів як політичний вязень у тюрмі НКВД, у Львові та в Москві на відомій Лубянці! На велике здивування і велику радість українського громадянства Покійний перетривав те все і на короткий час перед визволенням Галичини та всієї України з большевицького ярма, вийшов на волю. Для широких мас українського населення стало це неначе символом життєвої сили народу, надією щасливо перетривати і цю з всіх дотеперішніх найжахлившу неволю.

 

І коли розбурхана ріка війни почала вертатися до свойого нормального русла, коли Галичина знову зажила мирним життям, провід усього українського життя у тій частині українських земель знову опинився в руках д-ра Костя Левицького, який ним кермував як голова Української Національної Ради.

 

Після 20 років польського панування в Галичині і після майже 2-ох річного большевицького наїзду, виявилося, що за ввесь той розмірно довгий час у нас не виросли авторитети. З одного боку пролетаризація української інтелігенції, яку Польша переводила впродовж 20-ох літ, з другого виснажлива, дуже часто суточуттєва підпольна боротьба національно найвразливішої частини української молоді, довели до того, що хоч може ми і мали чисельно більше інтелігенції як перед 1914 р. в епосі розцвіту Покійного як діяча і провідника, то проте ми опинилися без провідників, без визначних індивідуальностей, що завсіди кермують життям народу. І тому, що сучасне покоління не могло і не зуміло видати зі себе таких провідників, інстинкт, що остаточно кермує життям народу, віддав його Провід у руки старенького 83-літнього Костя Левицького. Є у тому велика пошана народу для Покійного, але одночасно з тим і велика трагедія нашої сучасности, нашого середнього і молодого покоління. Колись, коли після катастрофи 1914 р. Німеччина котилася у провалля, інстинкт німецького народу шукав порятунку в старенького фельдмаршала Гінденбурґа, якого політичній мудрості Німеччина завдячує те, що націонал-соціялістична революція відбулася без проливу крови переданням влади до рук Фірера. Таксамо було недавно і у Франції: після того, як заломилися провідники сучасного покоління, нарід за рятунком звернувся до старенького маршала Петена, якого майже однолітком був також і президент д-р Кость Левицький.

 

Покійний зазнав того рідкого щастя в житті, що дожив глибокої старости при збереженні сильного фізичного здоровля і ясности та свіжости думки. Провидіння заощадило Йому тієї найбільшої трагедії, якою було би для такої діяльної людини, як Він, коли б мусів був дивитися на свою фізичну і духову неміч!

 

Нехай рідна земля пригорне до вічного сну Невтомного Працівника для народу!

 

[Краківські вісті]

15.11.1941