Якщо б я молилась щоранку, то обов'язково промовляла б молитву за здоров'я винахідника Інтернету. Це дякуючи йому я можу, не виходячи зі своєї спальні і не вилазячи зі своєї піжами, домовлятись за презентацію у Харкові, планувати ґастролі в Америці, купувати права на переклад у французького видавництва, яке має свого реґіонального представника у Ризі. Дякуючи йому отак за останні півроку я переїхала на ПМЖ у фейсбук.
Інтернет — це матеріалізована казка і одне з найбільших досягнень нашої цивілізації. Але коли пости і постери, афоризми і гіфки пролітають шаленим потоком у тебе перед очима, а потім раптом вдається випірнути на світ Божий і подивитись у вікно, за яким майже статична картинка сірого осіннього неба, то хочеться хапати повітря ротом, так ніби довго була під водою на межі ресурсу своїх легень. Реальність однозначно програє тут у інтенсивності інформаційного потоку. Але ж скільки лайна ми добровільно вливаємо у себе, просто сидячи перед екраном, точнісінько як на українському весіллі чи у готелях зі системою all-inclusive?! ФБ часом нагадує мені «країну дурнів», де Буратіни досі вірять у «поле чудес» і халявні розіграші, проходять безконечні тести на визначення рівня власної дурості та цитують великих правителів епохи Шустера. Іноді це ЛСД-шоу, де потік яскравої візуальної інформації зносить тебе так, що не встигаєш натиснути «читати далі». І я просто фізично відчуваю, як з мене витікає життя (not tested on animals — перевірено на собі). Сезони змінюються, а я милуюсь ними на фотографіях у френд-стрічці і мені стає страшно.
Страшно, як діти втикають у свої ґаджети, проявляючи все менше інтересу до навколишнього світу, який у порівнянні з інформаційним калейдоскопом віртуального життя видається їм нецікавим, як чорно-біле німе кіно. Моторошно, як сімейні пари спілкуються в чатах більше, ніж між собою. А самотні транслюють в мережу якийсь межовий відчай обсягом у десятки тисяч твітів, ділячись своїм життям із сотнями практично незнайомих людей, кидають пости як сиґнали SOS із «Титаніка» в надії, що хтось почує і відреагує, а потім жадібно ловлять будь-які сиґнали у відповідь.
Окрема тема — фб-срачі. Коли ти стаєш мікропублічною, коли наважуєшся показати світові результат своєї багаторічної роботи і пристрасті, треба бути готовим до того, що тобі зранку може подзвонити президент і сказати, що твоя книга — це найкраще, що він тримав у руках, як і до того, що твоє дитя, народжене в любові, будуть препарувати, розчленяти, вишукувати найменших бліх і злорадно виставляти їх на всезагальний осуд. Але я раптом усвідомила (в терапії цей момент називається breakthough), що не маю ані найменшого бажання захищатись і виправдовуватись, коли на мене нападають, і доказувати, що я права. Ще рефлекторно посмикуюсь, але драйв геть пропав. Улюблене питання мого гештальт-терапевта — ти хочеш бути правою чи щасливою? Я завжди, завжди вибирала бути правою і доказувати, доказувати, доказувати свою правоту до останнього. А тут раптом, несподівано для себе самої, захотіла стати щасливою.
Перестати реагувати на критику — це як бути правшею, а потім раптом взяти і стати лівшею (чи майкутом, як казала моя бабця). Це ж так природно — захищатись, коли на тебе нападають, оправдовуватись, коли лжесвідчать. Це інстиктивно, правильно і сприяє виживанню виду. Але, напевно, мають існувати якісь інші інстинкти, вищого порядку, якщо кращі з нас свідомо ідуть на смерть і дозволяють себе розпинати. Можливо, є сенс в цьому не-захисті своєї позиції, в не-доказуванні своєї правоти? Як на мене, це і є критерієм духовної зрілості — дозволити іншим помилятися чи просто бути іншими. А найголовніше — дозволити іншим тебе не любити.
Соцмережі — це велетенське світове «криве дзеркало», тільки навпаки — у ньому все виглядає набагато краще, аніж є насправді. Адже ми чомусь не постимо свої найбільш невдалі фото, де видно всі наші зморшки, чи «домашнє кумедне відео» брутальних сімейних сварок. Не зізнаємось у подружніх зрадах і ухилянні від сплати податків, бо завжди хочемо видаватись кращими, аніж ми є насправді. Бо відчайдушно прагнемо чергової порції любові, навіть у такій сурогатній формі, як фейсбучний лайк.
Соцмережі — наша колективна сурогатна мама, і щоб заслужити її любов, ми старанно приховуємо власну ущербність і недосконалість. Але любити по-справжньому — це коли з усіма зморшками і шрамами. І тоді, коли чуєшся повною нікчемою, і коли зазнаєш поразки і видаєш довгі нудні пасажі про несправедливість цього світу, а тебе не втомлюються «читати далі» і не банять, коли стає важко. Оце вміння не тікати, коли важко, вирізняє, як на мене, людей віртуальних від людей справжніх. Але от тільки справжні навіть у реалі трапляються вкрай рідко. І щоб пережити ядерну зиму байдужості, залишається хіба лайкати себе самого.
Мене завжди смішили і дивували оці самолайкали під власними постами. А тепер здається, що лайк самому собі і є найважливішим лайком на світі. Бо приймаючи себе, ти перестаєш боятись, що тебе не полюблять інші. Якась магічна сила криється в оцьому дозволянні іншим тебе не любити. Відкритість до нелюбові — стан такий ж ейфорійний, як і закоханість. Тільки дуже нестійкий, і попервах його важко втримувати впродовж тривалого часу, як малюкові, що лиш зіп'явся на ноги, важко втримувати рівновагу. Ми щоразу завалюємось у звичний режим самодеструкції і пошуку зовнішніх опор. У таких випадках потрібно вмикати аварійку, а потім автокорекцію власних думок та методично виправляти усі погані судження про себе самих, що рояться довкола голови, наче дрозофіли, і смиренно лайкати себе з усіма своїми гріхами, недоліками і темними сторонами. А ще не прихововувати власні зморшки (адже вони схожі на арабески) і покидати фейсбук елеґантно і не прощаючись (якщо тільки він не є професійним інструментом з просування власного продукту чи бренду). Щоб у реальному житті навчитись бути неправою і щасливою.
15.11.2016