Софія АНДРУХОВИЧ

 

Як мій пес із легкістю і по-діловому відчитує в лісі важливу для нього інформацію, яку він, щоправда, ніяк не може застосувати на практиці (тут пробігав їжак, тут закопаний пес, тут пролягає грибниця) — так і я читаю рясні рекламні повідомлення на асфальті, зроблені крізь трафарети. Мій щоденний маршрут, що навскіс перетинає проспект Героїв Сталінграду, як правило, такий: «СОЛЬ» — «Уроки гри на бандурі» — «Допомога екстрасенса, цілительки, духовної наставниці» — «vk.com/otbivnushki_ua (магазин молодежной одежды)» — «Цемент» — «Все для риболовлі. Зброя. Гостримо сапи» — «Дешеві уроки з есперанто». Я не знаю, скільки людей використовує у житті цю книгу життєвої мудрості, розстелену під ногами, встелену недопалками і плювками. Чи справді тоді, коли в когось затуплюється сапа, людина виходить на вулицю і, опустивши погляд додолу, шукає рятівної інформації. Цікаво, в якому напрямку вона рухається, має якусь систему чи слухається інтуїції. Але я точно бачу щоранку безліч людей із опущеними додолу поглядами.

 

Схоже на те, що більшість інформації взагалі неможливо жодним чином застосувати на практиці. Її не завжди навіть проаналізуєш, не завжди зробиш із неї висновки. Часто вона — лише як траєкторія, уздовж якої летять на південь птахи. Орієнтир у просторі. Седативний засіб. Підтвердження того, що ти не самотній, що інші також можуть вивчати есперанто чи скористатись допомогою духовної наставниці.

 

В яких випадках ці умовні знаки об'єднують, а в яких, навпаки, посилюють відчуження?

 

Один музикант з Тернополя якось цілий вечір повторював, як же я розмовляю «по-франківськи». Це викликало в ньому таку іскристу дитячу радість, яка буває, наприклад, від першого снігопаду. Коли прокидаєшся, визираєш крізь вікно, а там вимкнули звук, і великі снігові шапки безгучно падають з гілок додолу, у м'яку товщу.

 

А один водій «блаблакару» (лікар рослин, як він себе окреслив) з Чернівців сказав, що моя вимова на франківську зовсім не схожа. Що він часто подорожує і знає різні вимови, але моя не нагадує жодну.

 

Мовою можна виставляти кордони. Коли існує потреба в більшому приватному просторі, можна використати мову. Способів безліч. Можна перейти з однієї мови на іншу чи вияскравити діалект. Можна все переводити в жарти, щоб вислизати з будь-якої розмови. Можна, навпаки, говорити чітко, складними реченнями, як по-писаному. Можна на будь-яке твердження реагувати запереченнями й контрарґументами. Мовою можна захиститись, можна обгородитись, можна нею скористатись, щоб усамітнитись у людному місці.

 

Я все ж думаю, що в моєму випадку мова видає: я — «франківський контінґєнт», як із погордою висловився водій іншого «блаблакару». Бо мова не тільки союзник, не тільки захисник, не тільки спільник, але й зрадник.

 

Мова видала певну жінку, слідом за якою я йшла проспектом Героїв Сталінграду. Вона цокала підборами, карбувала кроки в ритмі важливої і зайнятої людини, не схильної марнувати жодної хвилини. Жінка розмовляла російською, пояснювала співрозмовникові нюанси складної юридичної ситуації, карбувала слова так само невблаганно, як і кроки, і раптом, втративши терпець, заходилась суворо допитувати: «Как вы пишетесь? Как вы пишетесь, я вас спрашиваю? Как? Вы? Пи-ше-тесь?».

 

Іноді придумуєш важливій для тебе людині особливе ім'я, щоб зробити її ще особливішою, ще ближчою. А іноді — переінакшувати на свій лад ім'я людини видається насильством. Бо людина називає себе Крістіною, як одна моя знайома перукарка, яку я страшенно ціную і про яку дбаю, вимовляючи її ім'я зі своєю вимовою «франківського контінґєнту».

 

Послідовність і розбірливість у лексиці — частина ідентичності. Сформована зріла людина з будь-ким розмовлятиме тією ж, власною, мовою, не йдучи на компроміси.

 

Відступ від цієї засади — слабкість, м'якотілість, несформованість чи, може, гнучкість?

 

І що таке «власна» мова — це мова, яку завжди можна вивірити за словниками і правописом, чи це мова приватних символів, інтимних посилань, мова, яка є твоїми відбитками пальців, мова, що зрослася з твоїм тембром голосу?

 

Моя бабця казала: «зимно, як у псярні». В її спальні часто був протяг, вона постійно провітрювала, відчиняла вікно чи бодай кватирку, навіть у холод. З-під дверей, пофарбованих білою колись фарбою (а тепер фарбою кольору темної слонової кості, з тріщинками і характерною текстурою, яку добре пам'ятають мої пальці, — з ворсинками від пензля, ув'язненими під кількома шарами цієї старої гладкої фарби) постійно пронизливо завивало. Цей звук відклався у пам'яті так само, як і прямокутник матового скла у дверях, як і тюлева тканина, що затуляла цей прямокутник. Свистіння протягу безвідмовно асоціювалось із псярнею, з воланням худих тварин із випнутими ребрами, з непоясненною тугою, що виповнювала їхні голодні шлунки і виривалась назовні утробними голосами.

 

Я навіть не знаю достеменно, що таке «псярня». Чи це місце, де тримали породистих мисливських псів Чарторийські і Потоцькі. Чи те, куди звозили собак гицлі перед тим, як поздирати з них шкури. І звідки цей вислів виник у мові моєї бабці, яка точно ніколи нічого спільного не мала з жодними псярнями, якщо не враховувати її карликових песиків, підібраних на вулиці бездомних пестунчиків.

 

Нехай собі залишиться ця псярня пов'язаною з дверима бабциної спальні, зі звуком протягу, з дошками підлоги — чи то малинового кольору, чи то брунатного. В дитинстві я взагалі не думала, про яку ще псярню ідеться. І чому про неї ідеться. Але я чітко відчувала все, що могло критись за цими словами, за інтонаціями. Я могла з заплющеними очима намацати всі камінці на дні Бистриці.

 

Ти завжди залишаєшся тим собою, розмовляючи з різними людьми, чи інтуїтивно відчуваєш людину і підлаштовуєш до неї свою мову, проникаєш у її виїмки, як вода у шпарини скелі?

 

Чи можливо залишатись одночасно послідовно собою з власною мовою — і гнучким та чутливим до співрозмовника? І що важливіше? І як поєднати?

 

 

14.11.2016