Д-р Юліян Целевич.

а) Иван Бойчук, другій наслідник Довбущука.

б) Ще деякі перекази і лєґенди про Олексу Довбущука.

 

Замикаючи нашу розвідку про Василя Баюрака, першого Довбущукового наслїдника, і про єго товаришів, натякнули ми під конець, що подамо небавом ще вісти про Ивана Бойчука, котрі ми так як і тамті, зачерпнули також з историчних, урядово провірених документів.

 

Вивязуємось тепер з даного слова і подаємо ті дальші, на тепер "послїдні" вісти про розбишацтво на Гуцульщинї з часів перед занятєм Галичини Австрією. Що они не можуть бути послїдними, переконають ся наші читателї з самої розправки, обіймаючої невеликій період межи роком 1754 т. є. роком смерти Баюрака, а роком 1759. Исторична акція, що розвинулась була лїтом року 1759 так буйно і широко, не могла без причини закінчитись так нагло. Не она перервалась, але замкнулось лише жерело, з котрого ми черпали вісти наші про тую акцію. Сю розвідку оперли ми на судових, запротоколованих зізнанях кількох (чотирох) товаришів з компанії Бойчукової, зловлених і ставлених перед городскій суд галицкій в р. 1759, але на тім і кінчить ся. Не ймили тогдї анї самого Бойчука, анї не розбили цїлої єго над 30 голов числячої ватаги, — тож не знаємо, що ся з ними стало, чи доказували дальше і де доказували, ба навіть не знаходимо в документах, чи засуджено і укарано тих чотирох опришків, котрі в наведенім роцї одвічали за свої учинки перед галицким судом. Може удасть ся ще нам або кому иншому відшукати дальші документи і провести дальше нитку нашого оповіданя, котра на жаль тут уриваєсь, а чей-же сі наші вісти не будуть послїдними.

 

Дотичні вісти наші подають лиш оден короткій епізод з р. 1754, також такій оден в р. 1755, і трохи більше обємисті зізнаня в 1759, обнимаючі яких 8—10 тижднїв часу. Про те, що дїялось в р. 1756—1758, не маємо нїякої звістки, бо з чотирох переслуханих опришків два не належали вже в тих лїтах до компанії, а два инші прилучились до товариства доперва в р. 1759, в котрім их і спіймано. А що Бойчук і в тих роках не дармував, річ певна. В тім часї вдарили були опришки на місто Долину — і суд завдавав всїм чотиром питанє, чи брали участь в тім нападї, але не дізнав ся нїчого, а тим самим і ми нїчого не довідались, бо два казали, що вже тогдї (після 1755 р.) не ходили з опришками а другі два твердили, що тогдї (перед 1759 р.) не належала ще до товариства. Оден з них зізнав лиш тілько, що чув, мов-то ватажком при тім нападї на Долину був Иван Бойчук.

 

Не знаємо, длячого ставлено сих Бойчукових опришків перед галицкій суд городскій, між тим коли Баюрака і товаришів єго ставлено пять лїт тому назад перед міскій суд станіславівскій а засуд смерти дано до потвердженя власти домініяльній. Можна би думати, що суд городскій, більше вправний до таких річей, умів з обвинених лїпше видобути зізнаня, дізнатись правди, і що з повних та докладно уложених протоколів виведе яснїйшій образ дїяльности обвинених розбійників, нїж би то удалось судовій лаві міщаньскій. Тимчасом противно. Така сама путаниця в укладаню питань, ставленє тих самих питань всїм опришкам, без огляду, чи вина у всїх однакова, чи инша, так caмo, або й ще більше, ба навіть з якимсь завзятєм перебивано тут і там опришкови, коли незавізваний став сам добровільно оповідати від кінця до кінця свою розбишацку карієру. Анї одного разу не знаходимо, щоби суд змагав ся вияснити правду, коли зізнаня одного опришка не згоджували ся з зізнанями другого, або коли котрий попадав в суперечність з самим собою. Бувало й так, що обвинений став виводити сам з себе щось нового, о чім суд не знав, як н. пр. зачав признаватись до якогось розбою, не обнятого жадною точкою в готовім списї питань — а суд перебивав єго оповіданє, не давав єму говорити і переходив до дальшого. Тим і стало ся, що ті протоколи, яко жерело историчне, хоч зовсїм вірне, не дають богато добутку историчного. Баюракови позволила була лава міщаньска хоч виговоритись і списала досить точно єго оповіданє в протоколї, — тут не було і на стілько дотепу і терпеливости.

 

_______

 

Заледво покотилась Баюракова голова під острим топірцем станіславівского ката, вхопив полишену ним балту ватаги ще в тім самім року (1754) в свою кріпку долоню ясенївскій ґазда, Иван Бойчук1). Дарма, що гетьманьскі універсали, котрі ми свого часу були навели, грозили найтяжшими карами тим селам, в котрих опришки знаходити-муть приєм і охорону, не помогла і грізьба, що таке село пійде без пощади з димом, а на громадян спаде люта кара. Не устрашались гуцульскі села грізьби гетьманьскої, може тому, що грізьби не виконувано і все уходило безкарно. А чому-ж не виковувано? Здає ся, з обави, щоби не повстала цїла до крайности допроваджена а до гулянки і руханки так похіпна Гуцульщина, що при цїлковитій безсильности властей як королївскої, а від смерти гетьмана Потоцкого (1751), пана ключа ставіславского, і власти домініяльної, — було справою вельми небезпечною. Переслїдувано від часу до часу опришків, але сел та громад не тикано, а оминано, як осячі гнїзда, хоч вина их була явна, як на долони. Ясенїв держав перед межи всїми околичними селами. Тут заходили по всїх більших нападах товариші на відпочинок, тут переховували ся, коли пійшла чутка, що вирушили в погін за ними жовнїри і "смоляки". Кождий ґазда ясенївскій знав ся з гільтаями, Ясенївцї укривали их, остерігали, переховували их добич, гостили по походах, запивались з ними в хатах або в полонинах і лїсах, a жінки та дївчата ясенївскі гуляли до непамяти з "чорними хлопцями" на шумних вечерницях.

 

Иван Бойчук був одним з лїпших ґаздів ясенївских. Мав він в селї свою хату, обійстє, за селом власні полонини, а в них колиби, худобу, вівцї. Коли не стало ватага, збирав він від часу до часу компанію з 5—6 людей, лишав вівцї і вівчариків і виправляв ся з ровтою куди-небудь в подальші села на якого богатшого жида, щоби єго — як гільтаї говорили — "стрясти". По нападї вертав з добичею назад чи то до Ясенева, до своєї хати, чи на полонини до колиб. Се побічне ремісло рентувалось і сподобало ся єму мабуть дуже, бо почавши від р. 1755 повісив ґаздівство на кілoк, а трудить ся вже лише ремеслом розбишацким.

 

Про вік Ивана Бойчука не знаємо нїчого; однак не мусїв уже бути молодим, як став опришком, бо одному з своїх товаришів Иванови Варцабі, згадував що нераз запивав ся ще з Олексою Довбущуком в коршмі Дебиславскій. Жінки здаєсь не мав, з хатою не вязало єго нїчого. Був меткій, відважний, а коли треба було, хитрий як лис. Смілі укладав пляни і сміливо виконував их. Опришківство піднїс з тої низької ровени моральної вартости, на яку оно впало було під конець Байракового ватагованя, троха висше, а хоч не бачимо вже в нїм тої лицарскої вдачі, що у Довбущука, то таки не проливав "людску кровцю як водицю", не нападав из-за смереки на переїзжаючих купцїв або безоружних, заполоханих жінок. Нападав на заможних арендарів, випорожнював кишенї богатого жида купця, казав погостити ся в паньскім дворі, наповненім всяким добром, але не позваляв убивати нїкого, хиба вимагала сего власна оборона. Що до внутрішного ладу в самім лонї компанії розбійничої, що-до карности, вербунку, приниманя здібних охотників до товариства а віддалюваня неспосібних, що-до укладаня плянів на що-раз нові розбої, a навіть що-до oпepaцiй і задачі, яку кождому товаришеви при нападї треба було призначити, загалом у всїх тих і подібних справах піднїс він опришківство майже до значіня якоїс институції війскової, з компанії розбишацкої творить ся рід якоїсь міліції. Сам Бойчук стає ся з проводира старшиною, котрому повинуватись наказує не само лиш узнанє для єго більших здібностей і — сли так виразити ся можна — моральної переваги, але таки простий службовий обовязок, війскова дисципліна. Власть держить він в руках більшу, нїж ватаги попередні, около себе має штаб з добірнїйших, самих удачних ледїнїв, собі і своїм штабовим придїлює більшій пай з добичі, а низші товариші не роптають за-для того на несправедливість і не нарікають на кривду, ба навіть жаден з них не знає і не допитує ся, кілько одержав сей або той, і чому не однаково всї, хоч всї зарівно присвятили житє своє — катови. По селах були ґазди, котрі вирабляли для опришків порох, инші виливали кульки, і ще инші, жиди і ґазди, ліверували им горівку і хлїб.

 

_______

 

В перших днях листопада 1759 року припроваджено перед трибунал городского суду галицкого з місцевого арешту пять закованих в кайдани опришків: Тимка Ткача і Гриня Кривнюка, обох родом з Ясенева, Ивана Варцабу і Олексу Головчука, обох родом з Косова і Стефана Зеленчука, родом з Бабчого2). До трибуналу для переслуханя "добровільних" зізнань Варцаби і Зеленчука засїли в пятницю 2. листопада 1759 р. [Feria 6-ta in Crastino festi Omnium Sanctorum A D. 1759]: Мартин Ходикевич бурґраф, Казимир Родкевич і Яків Соболевскій субделєґати уряду городского; прочих трех переслухували того самого дня тойже бурґраф і субделєґати Казимир Родкевич і Михайло Березовскій. Протоколи підписали кромі бурґрафа і всїх трех субделєґатів ще якійсь Михайло Томич. На тортурах натягали і припікали Зеленчука 5-го листопада, Варцабу 6-го, Головчака 7-го а Ткача і Кривнюка 8-го т. м., а их протоколи списані при тій нагодї посвідчив заприсяжений галицкій нотар Пант. Козелковскій3).

 

(Дальше буде.)

 

1) В зізнанях своїх про роки 1752 і 1753 згадує Баюрак про трох Бойчуків. (Гл. "Дѣло" з р. 1890 ч. 18.) Оден з них був в р. 1752 разом з жидом Шмаєю компаном Баюрака, і того спрятав в зимі на рік 1753., так як і Шмая, здаєсь з намови самого ватаги ґазда ясенївскій Данилюк. Иншій Бойчук, Василь, також ґазда ясенївскій, зрадив Баюрака р. 1753, і віддав пяного в руки властей. Третій Бойчук, на имя Иван, був також знакомий Баюрака в сей то без сумнїву, а не иншій, став по страченю Баюрака ватагою нової компанії. Повертаючи в р. 1752. з Путилова в Молдаві назад до Ясенева, перебув і відпочивав Баюрак в Бойчуковій колибі на полонинах три днї.

2) Бабче, село віддалене маленьку милю на всхід від Солотвини. Бабче було послїдним місцем душпастирства нашого поета Ант. Могильницкого.

3) Копію з обляти тих судових документів посїдає о. Иван Сосенко парох з Королївки сама-ж облята, вписана 22 листопада на замку галицкім з волї якогось Петра Седлецкого, знаходить ся в краєвім архіві Rel. Castr. Hal. Lib. 270 cт. 1233 і cлїд.

 

[Дѣло, 02.11.1891]

 

(Дальше.)

 

З пятьох переслуханих в судї опришків відпадає один, Тимко Ткач, для нашого розслїду цїлком, бо після єго власних зізнань, і добровільних і на муках, перебув він межи опришками всего два днї і то такі, в котрих не роблено нїякого нападу. Анї судьї, анї прочі опришки не виявили також нїчого, що було би виказало єго вину, також і не донїс він до протоколу так як би зовсїм нїяких вістей. Родом був він з Ясенева, але вже малим дїтваком занесли єго до Вовчковець1), там ріс і оженив ся раз і другій. Жив з ґаздівства і з ткацтва, о опришках нїколи анї чував. Але біди не обминеш, закортїло єго відвідати батька в Ясеневі. Коли повертав лучилось єму нещастє, що в Яворові упив ся, як то кажуть, по мертвецки, не тямив нї себе, нї Божого світа. Коло коршми були опришки, і сам не знає, як межи них дістав ся. Було то в суботу, перебув в компанії через недїлю, а в понедїлок під вечір утїк від них і пійшов просто до Вовчковець назад. Чув від людей, що Бойчук був старшим над опришками, але єго навіть не бачив і не знав жадного з товаришів, анї би не сказав, з відки котрий родом, пізнав лиш одного, що ходив в панцирі, а називали єго Пістолетником. Більше не зізнав Ткач нїчого, судьї не питались навіть єго, коли, в котрім то роцї вступив був він до компанії. Зізнанє єго, здаєсь, було правдиве. Хоч на долах виріс і виховав ся, всетаки почув в собі кров гуцульску, коли єго обвіяв вітрець з полонин а серед веселої компанії від сивухи голова зашоломилась; коли-ж побув межи гільтаями і побачив, що опришок мусить "з торби хлїба їсти, з звору воду пити", та коли почув з уст юродивих чорних хлопцїв, кілько то вже товаришів докладе голови під топір ката, заскоботало єго під шиєю і втїк2).

 

До року 1754 і 1755 подають нам деякі — правда дуже недокладні і скупі — вісти инші два товариші, Гринь Кривнюк і Иван Варцаба. Оба крутили, брехали і затаювали правду. Один з них, Кривнюк, признав ся до розбою, котрого допустив ся був самосемий, разом з ватажкою Бойчуком, з Иваном Варцабою, та й ще з иншими чотирма товаришами, але признав ся доперва на муках, коли єго вжe третій раз були потягли. О кілько заслугує на віру, нехай на доказ послужить тая обставина, що на добровільних конфесатах, заким єго ще взяли були на муки, твердив дуже рішучо, що "nigdy się z Boyczukiem nie schodził i nie konwersował, tylko raz zoczył z daleka". За-разу отже випирав ся всякого знакомства з Бойчуком, а на тортурах признав ся вже, що з ним разом ходив на розбої.

 

До протоколу донїс Гринь Кривнюк про себе слїдуюче: "Родив ся в Ясеневі, там ріс я оженив ся, занимав ся ґаздівством, пас вівцї і худобу. Розбоями нїколи — казав — не бавив ся, не крав, не розбивав і не сидїв нїколи в вязници, аж ось тепер. Бог знає за що чіпають ся єго. Перед Бойчуком хоронив ся і ховав ся, де міг, утїкав перед ним манівцями, бо ватажко мав до него за щось велику злість, переслїдував єго тяжко і хотїв єгo синови, невеликому ще хлопакови повідтинати руки й ноги. Одного разу був уже Бойчук справдї имив хлопака, а дїяло ся тo тогдї, як був напав і рабував Андрія Мотилюка, але Мотилюк боронив ся завзято і пострілив Бойчука, по чім той утїк і лишив хлопака на поли. Як би не той припадок, був би замучив дитину на смерть. З молодих лїт пригадує собі і Довбущука, як був напав і рабував єгo матїр. Про Бойчукову ровту не знає нїчого; знає лише, що двох з ровти мало згинути на Ясеневі: Гриня Кручука стяв Василь Марусяк, а другому, Мінґеричеви, — кажуть, що був з Угорщини, — відтяв голову Гаврильчук, Цвілепюків Андріїв зять. Знає о тім добре, бо их голови принесли були до Косова і він их видїв на власні очи. Раз лише видїв опришків з далека, і то в Ясенeві, як зайшли були до ґазди Дмитра Васильчука, а від людей чужих чув, що були сего лїта в Соколівцї у Петра Прокопчука підданого п. Романовского, і що з ними там розмавляв п. Білиньскій, але о чім, як довго там бавили опришки і куди з-відтам пійшли, не знає — "bo z nimi kompanij у Ligi hiemiał". На тім кінчать ся єгo зізнаня і добровільні і корпоральні (на муках) аж до третого потяганя. Більше нїчого не витягли з него судьї своїми пустими, з гори уложеними питанями3).

 

Доперва коли єго третій раз потягали, пригадав собі прецінь одно і то власне відносить ся до року 1753. "Ще коли Бойчук ґаздував, — казав Кривнюк, — а буде тому вже пять лїт, зібрав він був нас шістьох: один був Иван Берчук з Соколівки, другій Семен Данилюк з Ясенева, третій Олекса, також з Соколівки (брат Лиликового зятя, як зізнав в своїм протоколї Варцаба), четвертий Иван Ясїньскiй (з Угорского Ясїня), я був пятий, а сам ватажко Бойчук шестий. Бойчук запровадив нас до Косова до Ивана Варцаби, але жаден з нас не знав, чого нас там веде і куди маємо йти. У Варцаби подибали ми якогось чоловіка, середного росту, десь з-відси з піль (т. є. з долів). Той чоловік намавляв Варцабу, щоби йти кудись в поле (на долини), і ми пійшли всї разом від Варцаби за Коломию і там десь ночували. На тім нічлягу здибав нас в лїсї якійсь незнакомий чоловік — не тямлю вже, котрого то було дня — і через то так розгнївали ся на Варцабу Бойчук з Берчуком, так стали на него кричати, що пусто нас веде, та прозивати сяким та таким, що аж навіть хотїли єго вбити, і були би може і вбили єго, як би був від них скоро не втїк. Ми решта лишились і захотїли небавом їсти. Дивимось — і побачили при дорозї гостей4), що ходили з солію, а за ними стояли два жидівскі вози. Гостї пійшли, а жиди з своїми возами лишили ся на гостинци. Ми післали з між себе одного до жидів запитати ся, з відки їдуть? — а жиди відповіли, що они купцї брацлавскі. І справдї були то купцї, але не брацлавскі лиш коломийскі. Бойчук сказав на се: "Коли то не тутешні жиди, а сторонні, то дивім ся, чи сплять, підкрадїм ся, не йдїм розбоєм, лиш забираймо им краденим способом, що мають на возах і втїкаймо." Але жиди не спали, спостерегли нас, і длятого казав Бойчук забирати на силу, що дасть ся, не оглядаючись на нїщо. Ми забрали тогдї у тих жидів сукно. Але ми их пізнїйше погодили, дістали декрет на то, і я відтерпів уже кару за той розбій, відшкодував жидів, сидїв в дибках дві недїлї ба й ще били різками серед села. Відтак ручило ся за мене цїле село і мене пустили на волю. Від тогдї я вже нїколи не приставав до опришків, не бавив ся вже такими річами, але опришки глядали мене безнастанно, рабували мене кілька разів, неволили дїти мої, і я крив ся перед ними, як міг. Добич, котру ми забрали під Коломною, завезли ми до Цюха, до Соколівки, дали єму сукна на убранє, а решту розпаювали межи себе. Чи Бойчук зимував у Цюха, того не скажу, але здає ся, що нї, бо сам тогдї ще господарив. Потому з ними я вже не бував, і не знаю нїчого. Робіть зі мною, що хочете, не скажу, бо вже нї Бойчука, нї компанії єго не знаю."

 

Так зізнав Кривнюк. Відпирав ся від всякої вини, божив ся, що більше нїчого не знає, що в нїчім більше не виновний, лише в тім розбою на гостинци коломийскім, за котрий уже відпокутував і другій раз караним бути не повинен, та що від часу того розбою не то що вже не броїв, але й сам гірко терпів від злости і мести Бойчука. Плакав, стогнав, і ще раз божив ся на муках і таки... брехав. Єсли дїйстно Бойчук мав до него яку злість, єсли й то не була проста лож, то причина мусїла бути в тім, що зловлений і суджений по розбою жидівских брик мусїв зрадити Бойчука і прочих своїх товаришів, а може навіть і помагав смолякам та жовнїрам витроплювати их, щоби лиш уратувати своє житє. Бути може, що співувязненого з ним Варцабу зловила доперва на єго донос. За те відплатив ся єму Варцаба рівним за рівне. Подібно, як Кривнюк признав ся лише до нападу під Коломиєю 1754 року, а випер ся всякої дальшої участи в розбійничім гільтайстві в роцї 1755 і пізнїйше, так само не признав ся Варцаба до того, що до Бойчукової ровти належав уже в роцї 1754 і втїк від компанії лише тому, що Бойчук був на него розлютив ся в лїсї, коли подибали там якогось чоловіка, a оповів за то деякі справки з р. 1755, при котрих, як каже, був і Кривнюк. Так отже Кривнюк признав ся лиш до року 1754, але Варцаба свідчить про него і за рік 1755, а Варцаба знов признає ся лиш за рік 1755, але Кривнюк зраджує єго і за рік 1754. Розуміє ся, що і Варцаба представив себе майже зовсїм невинним, бо належав нїби до компанії (в р. 1755) лиш кілька днїв, а коли вибрали ся товариші розбивати, втїк від них і не брав в розбоях нїякої участи. Безперечно було так, що оба, і Кривнюк і Варцаба, належали до Бойчукової компанії i в в р. 1754 і в 1755, а може й пізнїйше, ба, припустити треба й то, що і в р. 1754 не скінчило ся гулянє опришків на однім досить яловім і не дуже полоннім та поплатнім нападї на жидівскі брики з сукном, але що наброїли они чимало і перед тим а по тім5).

 

Иван Варцаба розвів своє curriculum vitae так: Родив ся з вітця Ивана і матери Марії в містї Косові, котре належить до дібр Дїдушицкого, хорунжого галицкого. Ледїнем будучи, помагав він батькови ґаздувати, ходив на бік волоскій яко olody giot (?) на зарібки, служив по дворах, всї єго поважали, давали віру, кождий знав, що хто, як хто, але Варцаба не рушить чужого тинфа. Не одному він панови служив, a всїм "utsciwie i wiernie" і всї були з Варцаби вдоволені. А кого-ж висилав пан Лабенцкій, жидачівскій судья городскій, скyповувати воли, вівцї, як не Варцабу? Так само, коли треба було спродати чи воли чи вівцї, знов нїхто иншій лиш ти Варцабо, жени і спродай! То-ж і умів він якось так заштудерувати, щоби на поставнику засвітити Богу свічку, а тихцем, нишком, хоч би з під моста або при шляху з за смереки напасти на кого, обрабувати і подати каганчик сатанї. Чув він і видїв, якою тяжкою зморою залягло опришківство на цїлій просторони від Чорногори аж по Днїстер, серце єго стискалось на вид великого нещастя, що так тяжко було придавило Підгірє і Покутє, і для того став він смоляком в косівскім дворі. Що доконав на тім становиску, не передав через перо судьїв потомности, — певна річ, бодай так бажав він, щоб судьї вірили, що Бойчукови стало страшно і квасно на тую вість. Та щож, чорт не спить, а искушає праведника... і єго искусив і так стало ся, що Варцаба став опришком в Бойчуковій равтї. Була то похибка, — що правда то правда, але тому не він виноватий, лиш Бойчук, бо по що єго намовив? А впрочім, що то кому вадило, що він став опришком? — чи спав кому з того волос з голови, що він, перевісивши кріс через плечі, ходив в Бойчуком і єго товаришами через три днї по горах, долах і лїсах? Не то що не вбив нїкого і не зрабував нїчого за той час, але навіть уратував житє одному невинному чоловікови, котрого дожидала певна смерть.

 

"Коли Бойчук — "Pryncypał", як єго називає — перед чотирма роками (отже 1755 р.) мене звербував, було нас зі мною всїх сїмох; ватажкою був сам Бойчук".

 

На сїм місци вичислив Варцаба тих самих товаришів, що их подав був в своїм зізнаню Кривнюк, додав лиш то, що один з них, Иван Ясїньскій (родом з угорского Ясеня) сидить тепер (т. є в листопадї 1759 р.) увязнений в Городенцї. "З Ясенева, котрий належав до дібр Держків, — каже він, — був Бойчук, Гринь Кривнюк, Семен Данилюк і Олекса, Лиликового зятя брат, пятий Берчук з Соколівки, дібр Романовских, шестий Иван Ясїньскій а семий я. На першу падь попровадив нас Бойчук на небіщика галицкого війта, Островского, котрий ще тогдї жив. Що у Островского були гроші, довідав ся Бойчук, як менї сам говорив, від Федора Ватаманчука, Перевозецкого підданого, на ярмарку в Косові. Идучи туди, ночували ми в лїсах дві ночи, одну в Спасї, а другу вже за Коломиєю під Хоросною, в тут в корчах подибали ми якогось чоловіка, що їхав волами. Товариші мої хотїли єго вбити, щоби нас не зрадив і не розголосив, але я відвів их від того. "По що — кажу — губити душу невинну? Пождїть, я пійду до него і удам перед ним, що ми не опришки а щось иншого, а може ще що й довідаю ся від него. Mи поздоровкались, поговорили се й те, але я єму не зрадив, хто ми, лише сказав, що ми з Угорщини, що нас зібрав був Товмацкій староста на заїзд, а тепер, по всїм, не знаємо, суди вертати на Угорщину. Він показав нам дорогу, але й настрашив нас, бо, каже, ген по-за Днїстром вирізали якісь розбійники шляхту і вже пустили ся за ними в погоню жовнїри і шляхують их по всїх закутках. Я вернув ся до своїх і оповів им, що чув. З переляку вернули ми назад за Коломию і там під одною липою каже до мене Бойчук: "Иди, Иване, до Дебиславець і довідай ся, чи жид тамошний дома. Я знаю, що він має гроші і варта би єго стрясти. Я у него запивав ся нераз ще з нeбіщиком Довбущуком." Я пійшов, але не вернув ся вже більше до компанії, лише зайшов манівцями навпростець назад до Косова. Тілько всего було мого розбою, тілько гріху. От як би не я, були би хлопцї може і спрятали того чоловіка, що нас подибав у лїсї. Вернувши до дому, займав ся я знова ґаздівством, аж поки мене таки моєї хати не забрали до вязницї ще перед Покровою минувшого року (1858). В арештах сиджу вже рік з накладом."

 

Hа питанє про напад на жидівскі брики з сукном під Коломиєю, Варцаба випер ся цїлковито, — може знав, що судьї не зведуть єму Кривинюка до ока, бо тогдїшна процедура не знала конфронтації. На дальші питаня додав ще кілька подробиць до протоколу, як на пр. отсі: "Cтpiльбy і пару пістолетів дав був менї Бойчук, порох купувала стара Берчиха, мати забитого вже Берчука, харч мав кождий з дому a горівку мав Бойчук з собою, десь єї купував, але не знаю у кого. Про напад на Долину не знаю нїчого, бо тогдї служив я в дворі за смоляка, а коли напали були на Болехів і на Косів, тогдї сидїв вже я в слїдстві в станіславівскім арештї. З тої самої причини не знаю, хто дав панцир Семенови Бушукови (Пістолетникови), то стало ся вже по тім часї, як мене увязнено."

 

Зізнаня Варцаби не варті навіть і тілько, що зізнаня Кривинюкові. Затаїв цїлу правду, а до чого поневоли привязав ся, то обмотав і обкрутив сплетнями диявільними так штудерно, що декому могло би з проколу здавати ся, мов то й не було праведника над Варцабу, що навіть, будучи опришком, дїлав в добро людскости — "utsciwie i wiernie". Але коли зуставити протоколи одного і другого побіч себе, особливо коли возьмесь на око обставину що один до року 1754 а другій до р. 1755 вичисляє ті самі имена сїмох товаришів Бойчукової ренти, — то набирає ся непохитного пересвідчення, що в тих обох роках, а може й ще в слїдуючих броїв Бойчук на чолї тої компанії чимало і безкарно та що до найбільших гільтаїв того товариства належали власне они оба, Кривинюк і Варцаба. Що суд з ними зробив, до якого засудив їх складу, чи надїлив тих праведників якою нагородою, чи може за добре их серце ще й на смерть их засудив — бо відомо що суди бували й давнїйше недовірчиві і невдячні, — сего не знаємо, бо не маємо про се нїяких вістей.

 

1) Будуть то Вовчківцї коло Заболотова; друге село того имени єсть коло Зборова.

2) Нотар, що списував зізнаня єго на муках, не забув подати в яловім своїм протоколї, як випрошував ся Ткач на муках. Кричав він потягнений третій paз: "Не знаю, присягаю Богу, не знаю, не знаю, не затаїв-єм правди, правду кажу". Припечений першій раз (uxtus primo igne): "Не знаю, панове!" Другій раз: "Ей, бійте ся Бoгa!" Третій раз: "Змилуйте ся, панове, незнаю нїчого!"

3) Не забув однак нотар Козелковскій дописати і подати до відомости людєм потомним, що на муках Кривнюк кричав: "Не знаю більне нїчого, на знаю, раз кажу вам. Не мучте мене дармо панове, не знаю нїчого. Ей, бійте ся Бога!"

4) Гостї — сторонні люде.

5) На 20-те питанє, поставлене Варцабі на добровільних конфесатах (які однак були ті питаня, не знаємо, бо их не списано) відповів Варцаба: że natenczas nie byłem w kómpanij z opryszkami, kiedy Brykie żyda kolomyiskiego Boyczuk, Berczuk у inni rozbili, suknem się popaiowali a stamtąd w dalszy się rozboy udali.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 04.11.1891]

 

(Дальше.)

 

Найстрашнїйшим може роком в розвитку розбишацтва для цїлої околицї від угорскої і волоскої границї аж по-за Днїстер і по-за Днїстрову Сукелю був рік 1759. Не Фридрихом Великим і великою европейскою коаліцією, що стала против него під оружем, і не великою морскою війною, що лютилась тогдї на всїх морях і океанах, були заняті уми всїх мешканцїв в горішній области Прута і Днїстра, але сміливим, що-раз сміливійшим починанєм грізного і відважного ватажка Бойчука. Шляхта і селяне на тій цїлій просторони, жиди, арендарі і купцї пo місточках, міщане і Вірмене, люде всякого стану і віку споглядали на Чорні гори і на чорних хлопцїв, що их вербував сміливий капітан. Одних оживляла надїя на богату добич, на инші лїпші часи, других тревожила обава о житє, майно і власть. Ледво щез снїг з полонин і вівчарики повиганяли в гори худобу і вівцї по Великодни 1759 року, почали збігатись ледїнї гуцульскі мов ті соколи з високих гнїзд на богатий жир. Та не кождого принимав Бойчук до равти, лиш самих удачних, сміливих, сильних, котрим міг довірити, що не муть боятись заглянути в люфу фузії або пістолету, декотрих сам підмовляв, а може навіть і змушував приставати, а таких, що не мали тих прикмет, відсилав домів, хоч і впрошувались. До таких добірних хлопцїв, що их Бойчук взяв до компанії, належали і оба остатні опришки, що их протоколи маємо перед собою: Стефан Зеленчук і Олекса Головчук. З судових документів, списаних при слїдстві з тими двома опришками, черпали ми вісти лише про згаданий рік (1759), бо доперва в тім роцї втягнулись они до равти Бойчукової, а і то вже по гуляню вісїм до девять тиждневім впали они в руки властей. Кромі их зізнань і ще одного документу, відносячого ся до нападу на Болехів, не маємо за той рік инших вістей, хиба деякі неясні перекази устні, котрі подамо низше. Мабуть не зловили тогдї, кромі тих обох, жадного опришка з тої компанії, а єсли може ще яких виловили, те вже пізнїйше, а их зізнаня не доховались в судових збірниках.

 

Стефан Зеленчук родив ся в Бабчім, але ще хлопцем зайшов до Космача1) і став на службу у тамошного священика. Відслужившись по року, служив він потім у ґаздів космацких, у Петра Бабрійчука — człeka prostego — чотири роки, у Федорищука три роки, у Василя Максимюка два роки а в Гаврилюка рік один. Потім оженив ся і помагав ґаздувати свому тестеви, Василеви Лещукови, аж впала на него в сїм роцї (1759) біда. Коли, — як каже, — ишов з весни лїсом за Брустурами д ріцї, що там пливе, натрафив на цїлу Бойчукову равту, в котрій був і єго знакомий, Гринь Дїрчилюк, родом з Жабйого. Оба они служили колись на Угорщинї у одного пана, та Дїрчилюк втернив був там при якійсь суперечцї Зеленчука якимсь згірдним словом, впались оба на кулаки і Зеленчук побив Дїрчилюка. Того Дїрчилюк не міг забути Зеленчукови, а коли подибали ся за Брустурами, напав на Зеленчука, засягнув єго топірцем з усеї сили по плечех і був би єму з завзятку мaбуть повідтинав руки, як би не Бойчук. Той критикував: "Пусти єго, неxaй иде з нами, дай єму спoкій!" Увільнив єгo з рук напастника, взяв на бік, упоїв і перемовив до своєї компанії. Так Зеленчук пійшов уже з опришками і був межи ними девять недїль.

 

Олекса Головчука подав про себе до протоколу такі вісти: Родив ся в Косові, в добрах галицкого хорунжого Дїдушицкого, але виріс, "виховав ся" і оженив ся в Индичанах під Могилевом, котре то село належало до дібp того самого пана, і служив там у якoгoсь Пістриковского. Там научив ся ткацтва. Идучи за роботою, зайшов яко ткацкій челядник до poдинного свого села Косова і робив там через чотири роки, потім пійшов до Жабйого і працював у вдовицї Марусї Матвієвої доники, півтретя року відтам повернув знов до Косова і розбив на варстатї у ткача Волошина, a з відтам зайшов до Ясенева і наймив ся у ткача Михайла Пивнюка і був у него 14 недїль. Одного pазy прийшов був в тім часї до Ясенева Бойчук з своїми опришками і загостив до Василя Теклїйчука. Цїла хмара людей, чоловіки й жінки, потягли туди подивитися на опришків. Пійшов і Головчук. Коли єгo Бойчук побачив межи людьми, запитав си: "З-відки ти?" — "3 Косова", каже Головчук. "Ходи з нами!" — заохочував єгo ватажко. Головчук послухав, пійшов і був межи опришками вісїм недїль, поки єго не ймили.

 

Тепер погляньмо на внутрішну yставу і на цїле житє-бутє опришків за Бoйчука.

 

Зеленчук і Головчук належали до добірних, але не першорядних товаришів. Яко найдобірнїйших, з котрих собі Бойчук утворив свій штаб, почитувало товариство кромі Бойчука ще Семена Бущука з Криворівнї, званого Пістолетником, котрий "З якоїсь скали" роздобув собі заржавілий панцир з масюркою, а очистивши з иржи одно й друге, ходив в тім на розбої, дальше Гриня Кручука з Ясенева, Ивана Жупника з Долїшного Березова (Грильчі — банї) і Ивана Карбула з Ясїни на угорскім боцї2). Жупник був касієром, Бущук мав під своїм наглядом оружє, роздавав ново-принятим товаришам топірцї, стрільби, пістолети, кулї і порох, а про запас живности і горівки дбав сам Бойчук. Тих пятьох називають наші протоколи "старшиною" або "принципалами". Порох вирабляв для опришків якійсь Рінник з Жабйого а олово на кулї купували собі по крамницях. З-помежи тих, що до компанії впрошувались, але Бойчук их до равти не приймав, належали — після зізнань Головчука — два жабяньскі ледїнї: Гринько Паховач і Иванчук. Впрошувались они на дармо, Бойчук не то, що их відтрутив, але ще побив их і нагнав. На нашім місци знов подає Головчук, що примусово втягнено до pавти Дмитра Ковальчукового з Ясенева, Андрія Вихрестюка з Соколівки і — як твердять — єго самого.

 

Укладаючи якій плян, штабова старшина нараджувала ся сама з собою, коли-ж уже що постановила, скликувала цїлу равту і предкладала їй свою ухвалу, чи єї товариші приймуть, чи нї. Річею і обовязком старшини було придумувати, чого потреба, чого вимагає добро і безпечність, з ким належить порозумітись і умовитись, кого пошанувати а кого "стрясти". Товариші з гурту не рвались і не пхались довідувати ся, о чім радять "старші", з ким переговорюють ся, які укладають на перед пляни. Коли одного разу по болехівскім нападї равта в силї 29 людей зайшла була до Соколівки і розгостилась у тамошного ґазди Петра Пророчука, післав Бойчук післанця на замок до якогось пана Білиньского, щоби зараз прийшов до него. Білиньскій прийшов зараз разом з одним смоляком і застав Бойчука на подвірю. Ватага взяв єго за руку, покликав також Пістолетника і Кручука, всї чотири зайшли до світлицї, посїдали за столом, гостились і довго разом розговорювались. О чім вели ся наради, сего не довідав ся нїхто з по-за круга старшини. Білиньскій вернув ся потім з своїм смоляком назад до себе, а опришки, попращавшись з Пророчуком, пійшли на ніч у лїс.

 

Весело ж проживало та гуляло товариство, коли по тяжких трудах і довгій подорожи, перебувши де-коли тяженькі невзгодини, повернуло в Чорні гори з повними чересами і набитими тайстрами. І по поворотї держались товариші по-найбільше купи, гуляли, забавлялись і пили, поки не розкотились грошики, заржавілій від людскої крови. Свою пайку добичи ховав кождий, де єму сподобалось, звичайно у ґаздів по селах, котрі, хоч самі не ходили з хлопцями розбивати, але знали ся з ними добре, переночовували их у себе, гостили, справляли для них гулянки, перестерігали перед погонею, а коли молодцї вибирались на новий розбій, виносили им з полонини в бербеницях сир і бриндзю, барилки горівки і хлїб. Родина Срібнарчуків держала руку з опришками ще в часах Довбущукових, ба й тепер складав Бойчук свій пай добичи в Ясеневі у Полагни Срібнарчучки, часом у Василя Теклїйчука або у чотирох братів Марусяків, найбільше у Василя і Якова, а Пістолетник переховував свої річи у ґазди Берка в Соколівцї, у котрого цїле товариство дуже часто бувало а часом ночувало по кілька ночей одна за другою. Кромі тих безнастанно зносили ся з опришками і часто густо гостили их у себе ще отсі: Тимко Лилик з Ясенева, о котрім Головчук зізнав, що им раз був винїс велику барилу горівки з полонини, коли мали ити на Болехів, Василь Попадюків з Жабйого, котрий им також достатчав горівки, але за гроші, як виразно додав Головчук, щоби, як здає ся, не стягати на него кари, Петро Пророчук з Соколівки, Харко (Захар) Лиликів брат, ґазда з Криворівнї, три братя Семенюки з Річки, у котрих також кілька разів "bywali, nocowali, iadali у piiali", Цюх в Соколівки, добрий знакомий Пістолетника, а з Криворівни ґазда Дїлета і тамошний війт (гатаман). Дїлета і Харко виносили в тих вісьмох тижднях, як Головчук перебував межи опришками, для них до лїса три рази їду і напитки, a дві доби гостили их таки у себе. Зеленчук знов згадує, що одну ніч ночували у дяка криворівняньского, одну в Яворові у ґазди Сметанюка, і що у шешорского війта Мачешака були кількома наворотами на гостинї і ночували три рази. В Ясеневі знали ся добре з опришками кромі тих, про котрих i висше згадано, ще дві Марусині доньки, Явдоха і Анна (може сестри Марусяків) часто виходили в лїси до опришків і приймали их часом гостинно у себе.

 

Де опришків не витано і не запрошувано на гостину, там брали собі, що треба було, на силу, або висилали одного з між себе зарівно до громади, як і до двора — і зараз накладано им столи і виточувано бочки в всякими напитками. Так н. пр. коли раз з Ясенева після нападу на Болехів ишли через Криворівню, забрали собі там трех цапів, порізали их в лїсї, спекли і зїли, а иншим разом, як переходили по при Пістинь і під містом попасали, дали приказ громадї і тамошному дворови, щоби им повиносили їсти й пити, a коли се наступило, попоївши і напивши ся, пійшли собі супокійно дальше. Зайшовши до Шешор, запросили ся самі в гостину до тамошного пана, а що то не були переливки, удав паниско, що ними зрадїв, приняв их і погостив на обідї, ба й дав вечеряти. Не хотїв лишити ся по-заду і ватаман тамошний, подумав собі, що й він варт мати у себе таких гостей, котрих честував так щиро і щедро сам пан в дворі. Пo тій гостинї зайшли гільтаї в Соколівку, де місцевий священик рад-не-рад мусїв им винести барилку горівки і кількоро бохонцїв хлїба, по чім часть их розложилась в єго садї, але без єго відома, на нічліг, між тим, коли другі пійшли ночувати до ґазди Берка. Тої то ночи, — як опісля ще згадаємо, — напали на них жовнїри, але на щастє опришків побудила их на часок перед тим Берчиха і перестерегла, коли вже небезпечність була дуже велика. При тім нападї жовнїрів згинули два опришки. Але некрасно віддячились "чорні хлопцї" священикови за почестунок. Переходячи потім через Соколівку до Косова, забрали єго, на приказ Пістолетника, силоміцью з собою, так, що — як записано в протоколї зізнань Зеленчука на тортурах — "kapłan Sokołowski przez Pistoletnika wzięty z nami.. nocował, pił у iadł, a potym nazaiutrz tenże kapłan był przymuszony od tychże, aby szedł do Kossowa у kazał, aby im na Zamczysko stare nieść ieść у pic z Miasta Kossowa, grożąc mu śmiercią his formalibus; iak tego nie uczynisz, więcey po świecie chodzić nie będziesz y tak kapłan poszedłszy do Kossowa, iuż do nas nie powracał." Як то стало ся, що соколівскій священик мав стати ся парляментарем опришків, пояснює Головчук на добровільних конфесатах в той спосіб, що Пістолетник з коршми "posłał po Popa Sokołowskiego, który Pop z Popadią skrył się przed opryszkami w Burzanach, tam go potym znaszedłszy kupą bili у mordowali do woli у przyprowadzili go do karczmy, ztamtąd go przymusili, aby poszedł do Kossowa z Perswazja, aby ieść у pić wysłano dla nich na górę nad Kossow" — і додав також, що "Pop ten nie powrócił nazad do Opryszkow, ale się został w Miescie, a Oprtszki powrocili do Pistyni, gdzie im dano obwarzankow у Gorzałki."

 

Жиди арендарі уміли вже і тогди хіснувати не лише з невіжества і темноти христіян, але і з их гріхів і деяких злочинів. Вся добич опришків, — правда, що в сих часах майже виключно з жидівских скринь добута, — вертала за горівку, мід та пиво назад в глубокі кишенї жидівских халатів. Де лиш опришки попасали або ночували, хоч-би в глубоких, темних лїсах, явили ся вже й жидки з трунками та спродавали им свою отрую за добрі гроші. Головчук зізнав на добровільних конфесатах, що арендар з Брустур виносив опришкам до лїса горівку два рази і спродавав; так само виносив им арендар яворівскій Лахманюк3) мід і горівку три рази; жид з Шешор і жид з Криворівнї виходили до них в горівкою і пивом, а за их слїдом пійшов Василь Пападюків з Жабйого і приносив для опришків горівку до хати Теклїйчука в Ясеневі, коли там гостили після нападу на Болехів.

 

1) Оден Космач єсть коло Солотвини, недалеко Бабчого, де родив ся Зеленчук, але як видно з судової розправи, єсть тут бесїда о тім Космачи, що лежить недалеко Пістиня в рейонї, котрий був осередком гуцульского гайдамацтва.

2) Ясїнь лежить на угорскій сторонї при шляху карпатскім, що веде з Делятина до Сиготу. Мадяри звуть його Керешмежи.

3) Здаєсь — Lachmann.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 05.11.1891]

 

(Дальше.)

 

Найлїпшим доказом, що власти своєю безкрайною безсильностію і нечуваною нездарностію в високій мірі причинялись до розвитку гольтайства, суть деякі подробицї з житя-бутя тогдїшних опришків, подані до протоколів Головчуком і Зеленчуком.

 

По кождім більшім розбою, коли вертали домів, до Ясенева, виходила им на зустріч майже цїла громада — ґазди, хлопцї, молодицї і дївчата, гуляли з ними на их таборисках, запивались разом з ними до непамяти, впроваджували відтак до села, а тут тревало вже дике гулянє і піятика цїлий тиждень або й довше. Чому-ж власти, котрим то повинно було бути відоме, не перевідувались, коли вертали опришки до дому і не засачили их всїх разом враз з тими громадянами, що их укривали, гостили і переховували у себе их добич? Чи-ж не мусїли брати опришки на глум тих строгих універсалів гетьманьских, в котрих грозило ся, що і гільтаї і цїлі громади, що их хоронити-муть і заосмотрювати в живність, будуть витяті в пень, коли ті універсали виконати нїхто анї думав забиратись? На доказ, що гулятики, забави і танцї відбувались не раз або два, але майже правильно по кождім більшім розбою, що на них кождим разом сходила ся цїлі товпи народу, a місцем, де их заводжено не навсїгди були лїси та полонини, але часом таки хати ясенївских ґаздів, могли би ми навести множество місць з протоколів, але що они всї потверджують ті самі або подібні факти, то наведемо, і то дослівно лиш кілька, і то таких, що відносять ся до участи жінок в тих гулянках. Головчук н. пр. зізнав на добровільних конфесатах, що "bawili Ludzie rozni osobliwie Białogłowy u nich, to jest u Opryszkow dla picia Gorzałki у nosili im ieść" — а в зізнанях Зеленчука читаємо на однім місци: "Niewiasty z Jasinowa bywali a nas w Polu у Lasach у z nami przez Dwie Niedziele pili iedli Tańcowali a my też wzaiemnie u nich bywali, tudziez u Tekleyczuka у u Boyczukowey Chałupie bywali w Jasinowie" — а на другім місци: "Chłopi poddani Jasinowsсy z Trunkami swemi chodzili do nas piiali у nocowali z nami żąnki ich ledwo nie wszystkie". Що до любощів, то відома річ, що вже з давен-давна Венери любили перестрілюватись оченятами аби з леда яким Марсом, тож річ природна, що і красавица Гуцулка, хоч може не завсїгди похожа на олімпійску богиню, радо кидала очком на удачного руского Чорногорця, здорового ледїника з соколиним оком, чорним вусиком і чорною, заквітчаною кресанею на чорних, буйних кучериках. За для єго відваги, дикої, сильної вдачі і за-для байдужности єго до житя, з якою він завсїгди був приготований на смерть з рук ката, липли до опришка зарівно гуцульскі дївчата як і молодицї. Головчук наводить навіть имена трех молодиць ясенївских, що их серця рвались до чорнобривих пустїїв чорногорских: Анна, Марусина, донька любилась з опришком Kpyчукoм, Полагна Срібнарчина на пістолет присягала любов Дмитрови Ковальчукови, а Явдоха, Пікуличина донька, щебетала, коли лиш можна було, сам-на-сам з Марком Кочерганюком, a звістно, що solus cum sola non solent orare Pater noster. Всї три пари, — каже Головчук — сходили ся потайком в лїсах, бо там відшукували ті молодицї своїх любовників, а опришки знов з своєї сторони часом "u Mołodyc w Domach przebywały". Весело жили тогдї опришки; пив і гуляв кождий, мов-би мав уже завтра повиснути. Солодко ишов им день за днем, плила нічка за нічкою, згадка на тую роскіш стискала серце Зеленчука навіть ще тогдї, коли перед судьями послїдний уже раз здавав справу з гуляня свого.

 

Гуцул чорногорскій, ґазда, був вдачею своєю сином природи, диким завадіякою був син єго, що пійшов в опришки, а найдикшим ставав ся такій гільтай, коли єму сивуха закрутила мозок. Досить було, щоб один другого, чи то тверезий чи пяний, втернив яким згірдним словом, що-би яким чином вразив честь другого товариша або єго любки — а вже сподїялась страшна пригода. Той, що почув кривду від товариша, хапав зараз за топорець або за пістолет і клав противника на місци трупом. Михайла Поличка вбив в Ясеневі якійсь Юрко Срібний, що навіть не був опришком; Ивана Корбула, родом Волоха, забив в Яворові за щось Василь Повідчук з Косова; Гриня Кручука, любовника Анни Mapуcиної доньки, позбавив мечем житя в Ясеневі Василь Марусяк, може брат єго любовницї; Семена Мінґерича, родом з угорского боку, забив також в Ясеневі Иван Гаврильчук, зять Андрїїв Цвіленків, а єго то відтяту голову принесли до Косова, де єї видїв на власні очи Кривнюк; Василь Попівчук згинув в Путилові від Ивана Доленчука, а Иван Горпиняк забив ся сам припадком в Криворівни у слюсаря, коли направляв собі стрільбу. За 8—9-тиждневий час і на яких 30 людей тілько забійств трохи за богато! Головчук оповідав кромі того, що якійсь ґазда Гринь Шляхтюк засїдав на Пістолетника, щоб єго вбити. Се не вдало ся єму, противно, сам потерпів з мести завзятих опришків. Tі зайшли раз цїлою равтою до яворівскої коршми і застали там Шляхтюка — сидїв за столом і запивав ся. Пістолетник, побачивши єго, закипів зі злости, дав знак Мінґеричеви, котрий ще тогдї жив, і той вхопив за пістолет та й кульвою розчерепив Шляхтюкови голову1).

 

Хронольоґічний порядок, в якім компанія предприймала походи і розбої, не дасть ся з причин повисше сказаних нїяк означити, бо ледво зачав котрий з обох обжалованих оповідати, куди ходило товариство день за днем і тиждень за тижднем, перебивано єму оповіданє зараз иншими, дуже часто маловажними питанями, і змушувано переривати то, що зачав. Лише про напад на Болехів і про похід туди і назад маємо досить докладні вісти.

 

До часу з перед нападу на Болехів відносить ся, о кілько з зуставленя зізнань здогадатись можна, отсе оповіданє Зеленчука, списане яко відповідь на те саме питанє, на котре він розказав, при якій нагодї єго Бойчук, подибавши за Брустурами, забрав до своєї компанії. "Втягнувши мене до компанії, — каже Зеленчук безпосередно по тім, — взяли мене з собою до місточка Яблонова. Тут имив Бойчук якогось жида Мортка, забрав єгo з власної єго хати і віддав в руки Иванови Жупникови, щоби єго випровадив і осадив на окуп. Жиди яблонівскі зложили за него сто битих талярів, вислали гроші до Космача, де жидок сидїв під замком, і викупили єгo, по чім ми пійшли до Шешор і вступили до ватамана. Той погостив нас, дав нам їсти й пити, а з-відтам зайшли ми в Соколівку до Пeтpa Берка, де знов гостились і переночували. Від Берка з Соколівки зайшли ми вже просто до Ясенева, до Василя Теклїйчука, і там забавлялись цїлий тиждень і зложили всю добич, що зрабували були в Яблонові, як н. пр. віск, цину і т. и., a гроші, що кождий з нас мав у чересї, пропили ми всї до послїдного твифа. З тих сто талярів, що жиди яблонівскі зложили були на окуп Мортка, дістав був кождий товариш з рук Бойчука, яко різний пай, по три таляри. З Ясенева вирушили ми в Чорні гори, а з Чорних гір до Болехова. Саме тогдї, як ми вибирали ся в той похід, прилучились до нас ще два Козаки, то нас було всїх трицять і трох."

 

Прийшло лїто. Конець чеpвня — день найдовшій в роцї. Сонце зaточувало найбільшій круг на небі, стояло цїлих 16 годин над овидом. Навіть нічка, так дуже коротка, не годна залягти землиці грубою темрявою, бо сонїчкo лїтне не тоне глубоко і світляною смугою, що єї мече по-над видвокруг, почавши від лїтного заходу до лїтного всходу, передаває потьму нічну і озарює небо, коли оно безхмарне. Се наспіла пора до далеких походів, тепер прийшли жнива для гільтаїв.

 

Бoйчук порадив ся з своєю старшиною. Стала рада йти на Болехів, коли ровта пристане. Скликав Бойчук цїлу компанію.

 

Ой ви хлопцї, ви молодцї,

Ой сходїть ся Синогорцї!

Будем раду сполом мати,

Де пійдемо рабувати:

Чи Болехів, чи Долину?

Коль Болехів розбивати —

Срібло, злото розсївати,

Мід, горівку розливати.

Ой ви хлопцї, ви молодцї,

Пійдемо всї враз у гості...

Уставайте всї раненько,

Убирайте ся борзенько

У постоли шкірянії,

У волоки шовковії...2)

 

— "Пійдемо на Болехів! Веди капітане!" — крикнули товариші.

 

Починено приготованя. Забрано з собою живність, і то в значній скількости, бо постановлено йти не на села, але найвисшими полонинами, горами, зворами, лїсами, щоби их нїхто по дорозї не видїв, щоби не надибати анї одного чоловіка, бо пійде чутка, засядуть де-небудь жовнїри або смоляки, і відотнуть одворотну дорогу... Тож, здаєсь, везли за ними навючені конї хлїб, бербаницї сира, барилки горівки, амуніцію, тютюн. Всї видїли, що цїле братство вибираєсь десь далеко, але нїхто не знав анї догадував ся, куди. Обовязано кождого до найбільшої тайни, бо від того залежала удача або неудача походу; навіть самому Теклїйчукови, — єсли можна вірити зізнаням обох обвинених, — не зраджено тої тайни.

 

1) Чи Головчук подав правдиву причину, за-для котрої Пістолетник казав убити Шляхтюка, сумнїваємось дуже, бо тяжко припустити, щоби хтось відважив ся був засїдати на опришка, і то на так відважного, яким був Пістолетник, котрий до того нїколи сам не ходив, лише все з великаю равтою. Може скорше можна шукати причини в тім, що, після візваня Варцаби вбив був Шляхтюк єго товариша Барчука з року 1754, а Пістолетник виступив тепер яко местник Юрчукової родини, так дуже звязаної з розбишацкими равтами.

2) Сю піснь помістив Казимир Владислав Войцицкій в ІІ-ім томі своєї книжки, затитулованої "Stare gawędy i obrazy" а виданої в Варшаві 1840 р. Дотична розвідка знаходить ся під написію "Hucuły" на стор. 119—168. Відносить ся она не до Бойчука, котрого автор зовсїм не знає, а до Довбущука. Єсть там дальше бесїда о Дзвінцї і о нещасливій пригодї Довбущука в хатї Дзвінки, але початок наведеної висше піснї уснований на тлї переказу про напад Бойчука на Долину і Болехів. Сам Довбущук не ходив нїколи в так далекі сторони і нема нї найменшого слїду, щоби коли предприймав якій напад на Болехів. Але Довбущук заняв в переказах народних так видне місце, ставши ся улюбленим героєм пісень люду і перебувши щасливо в умах поколїнь пізнїйших апотеозу, впив ся мов поліп так дуже в серце Гуцула, що в переказах народу підгірского нїчого для Довбущука не було неможливе і всї подвиги розбишаків, навіть з часів пізнїйших, пo-Довбушевих, єсли лиш удавали ся, приписували пісни народні і перекази єму, Довбущукови. За тим пійшло, що і Бойчук зник з памяти народу руского а єго напад на Болехів також приписано Довбущукови. Бойчук був щасливим вправдї, але все лише бріґантом, Довбущук же став ся в поезії народній героєм, гуцульским Гераклесом. Витворилось се навіть не в довгім часї, бо між ватажкованєм Бойчука, а часом, в котрім Войцицкій збирав піснї, уплило заледво 80 лїт. Критично розслїдити і розібрати матеріял призбираний про опришків — Войцицкій зовсїм не умів. Так н. пр. вірить він твердо в то, що Довбущук велїв сам, ще за житя, витесати за Косовом на одній скалї хрест з рускою написью та що пісню "Ой по під гай зелененькій" уложив сам, і то тогдї, коли, вцїлений кулькою Дзвінки, кінчив житє. Сам Довбущук, — каже Войцицкій, — уложив тую пісню і голос під ню, та вигравши і виспівавши єї, умер. Про Бойчука Войцицкій не знає нїчого, а оперши ся на висше згаданій піснї і на затемненім та баламутнім переказї, якій задержав ся і до нинї в Болехові, каже: "Dobosz napadł w czasie Kiermaszu na Boleсhów i złupil". Як низше згадаємо, предприняв Бойчук свій напад на Болехів дїйстно в день ярмарочний. ["Кермаш" — Kirсhmesse, а ярмарки відбувались звичайно в і днях празників церковних даної місцевости.]

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 06.11.1891]

 

(Дальше.)

 

Вирушило трицять і трох молодцїв: 1) Иван Бойчук з Ясенева яко ватага (Herszt y Pryncypal) — 2) Семен Бущук з Криворівнї, званий Пістолетником — 3) Гринь (aбо Грицар) Кручук з Ясенева — 4) Иван Жупник з Долїшного Березова [з Гнилицї — Банї коло Банї Cвірскої, котра належала або до Текучи aбo до Березова або до Стопчатова] — 5) Иван Корбум з угорского Ясїня. Тих пятьох називає Головчук на добровільних конфесатах ватажками чи старшими [в протоколї написано "Рrуnсурalі"] і каже, що при роздїлї добичи они брали собі більше, нїж инші. Дальше належали до товариства: 6) Гнат Мінґерич в Річки, ясенївского присїлка — 7) Дмитро Ковальчук з Ясенева — 8) Гринь Дїрчилюк з Жабйого — 9) Федір, Фуpґачів зять, також з Жабйого — 10) Гарасим Мощук рівно-ж з Жабйого-Слупейке — 11) Ивась Бойчук з Кocмачa — 12) Андрій Вихрестюк (Wykrzеiak) родом з Рожнова, a служив в Річцї, на силу до компанії Пістолетником взятий1) — 13) Иван Горпиник з волоского Довгополя — 14) Василь Попович (або Повбищук) також з того Довгополя — 15) Иван Кбидрак рівно-ж з тої місцевости — 16) Марко Кочерганик з Устєрік, як каже Зеленчук, mlody czlek, ma tam Oyca y Matke, між тим як Головчук доносить, мов то він був родом з Довгополя — 17) Иван Ивюк з Путилова (після Зеленчук) або з Довгополя (після Головчука) — 18) Михайло Поличок, приплентав ся з гори дес из-за Днїстра, "з піль", т. є. з долів, і тому названий Поликом або Поличком; правдивого єго прізвища не знав нї один нї другій обвинений — 19) Олекса Дяк, як стоїть в протоколах "вандрівний", також незнаного прізвища і походження; був він письменним і писав опришкам листи, коли котрий потребував — 20) Федір Циганчук Скрипка, так само незнаний як попередний "вандрівний Дяк"; сей грав дрібонько, коли товариство хотїло погуляти а рвав за серце жалісними звуками рускої або волоскої думки, коли товариші серед походів на відпочинку в дикій лїсній пустини забажали подумати та потужити — 21) Василь ясїньскій (з угорского Ясеня) — 22) Стефан Зеленчук, родом з Бабачого, і 23) Олекса Головчук з Космача [оба поставлені перед суд зізнавали до протоколів, з котрих черпаємо дотичний матеріял до сеї розвідки] — дальше чотири Козаки, т. є. 24) Василь, 25) Андрусь 26) Гринь і 27) Иван або Олекса, якісь заволоки з далеких сторін. Hї oдин обвинений нї другій не знав, з-відки они приплентали ся в гори і прислали до опришків, відомо им лише було, що приблукались з дальших країв може аж з Поділя або з України, де тогдї розрасталось подібне гільтайство під именем гайдамацтва. Тисячі гайдамаків вішано, стинано або вбивано живцем на палї; котрому удалось, утїкав в світи, і може сі чотири забігли аж в гори, де их Бойчук втягнув до компанії під загальним именем Козаків. Два з них, Василь і Андрусь, пристали до компанії доперва в Стопчатові під Яблоновом, саме перед походом на Болахів; инші два прилучились були до товариства вже давнїйше2); 28) Василь Бойко з угорского Ясени — 29 Олекса Ткач або з Стопчатова або з Жабйого або з Ясенева — 30) Василь Волошинець, не відомо, з-відки родом — 31) Лупуд Волошинець з Угорщини, але не той самий, що попередний, бо Зеленчук наводить в тім самім списї обох окремо — 32) Гринь з Путилова на Волозинї і 33) Олекса з Соколівки, о котрім також нїчого близше не знати3).

 

Кромі тих належало до равти ще три опришки, котрі не йшли з компанією на Болехів, але лишились і перебули той час в Ясеневі — як каже виразно і рішучо Головчук, — і крилась коло Бойчукової хати, а коли товариші вернули з далекої виправи, прилучились знов до равти, а були то: 1) Федор з Ясенева, Бущуків (Пістолетників) шурин — 2) Гринь Повідач і 3) Михайло Слюсарчук, оба родом з Путилова.

 

Дві недїлї без одного дня було товариство в дорозї, а переходило за цїлий той час лише через одно-однїське село, не знати котре. Йшло оно найвисшими збочами, понад селами, по-над зимівками та колибами гуцульскими і бойківскими, йшли стрефою, де не чоловік чув ся володарем природи, але медвідь, а під хмарами кружляє орел карпатскій.

 

1) Зеленчук твердить на обох конфесатах однаково, що Андрій Вихрестюк був родом з Рожнова, і видко знав ся з ним близше, бо подає і тую вість, що колись служив в Річцї. Головчук знов каже оба рази, що Андрій родив ся в Соколівцї, але на конфесатах корпоральних не подає навіть єго прізвища. Ми пійшли за Зеленчуком.

2) Раз вже нами наведений панеґирик Єзуїтів, видрукований орденом у Львові 1751 р. в честь памяти умершого у тім роцї каштеляна краківского і великого гетьмана коронного, Івана Потоцкого, станіславского немирівского і збаражского дїдича величає єго за невмолену лютість, з якою казав убивати "збунтоване хлопство" і накликує на свідків могили […].

Так само поступали собі і наслідники Іосифа Потоцкого. Нї одна сторона, нї друга коли брала верх, — нї гайдамаки. Нї власти не знали помилування. То й не було би чудом, сли би був один і другий гайдамака из якої розбійничої равти ратував житє утечею в гори і тут проміняв ніж гайдамацкій на топорець опришківскій.

3) Списів з поіменних наводженєм опришків маємо чотири. А то два в протоколї Зеленчука, один на конфесатах добровільних а другій на корпоральних (т. є. на тортурах), і такі самі два в протоколах Головчука. При укладї висше наведеного ряду имен мали ми троха клопоту, раз тому, що Зеленчук з гори твердить, що всїх товаришів виправи на Болехів було 33, між тим як Головчук подає на добровільних конфесатах число их на 29, але при тім додає, що тілько було их в Стовпчакові, заким ще виправлялись на Болехів. Не виключена й тут можливість, що число се зараз в слїдуючих днях збільшило ся. Головчук, вичислюючи товаришів по шимени наводить их дійстно 29, але сам зараз по тім запримічує, що трох з них не йшло з компанією на Болехів, а лишили ся в Ясеневі і крились коло Бойчукової хати, отже членів виправи було би після него справдї лиш 26. На кофесатах корпольних подає Головчук уде просто се число, т. є. 26, але здаєсь під впливом болю, баламуцтва, бо почасти инших, нїж уперед, деяких находять лише по шимени хрестів без прізвища або з инших міщан приналежности, часом подає якісь инші імена, а инших, о котрих певно знаємо, що в виправі на Болехів брали участь, опускає, — н. пр. не згадує навіть самого Зеленчука, котрий з ним разом стояв перед чудом, та й сам признав ся, і котрого в першім своїм допитї Головчук був налїв. Ми придержуємось числа 33, бо Зеленчук виразно зізнав: Opryszkow bylo w Bolechowie Trzydziestu Trzech. Єсли их після Головчука було в Стовпчатові лише 26 чи 29, то, як сказано, припустити треба, що их число наросло в слїдуючих днях до 33, бо-ж н. пр. уже про двох Козаків, Василя і Андруся, знаємо з протоколів Зеленчука і Головчука, що пристали до равти чи в Яблонові чи в Стовпчатові перед самим походом. Число опришків з причин зовсїм природних раз у-раз зміняло ся, то більшало, то меншало в міру, як одні до равти приступали а другі єї покидали.

Головчук з своїми зізнанями що-до числа і имен участників виправи на Болехів робить на нас таке вражінє, мов-би доперва в арештї приготовлюючись до зізнань пригадував собі і вивчив ся на память всїх имен своїх товаришів та не знаючи з гори их числа, начислив з памяти 26 имен, а потім і перед судом таке число подав яко повне. За тим говорить тая обставина, що раз подав число 29 — і дїйстно начислив 26 опришків, котрі йшли на Болехів, а трох, що лишились були в Ясеневі, — a другій раз, на тортурах, стояв при числї 26, і навів — хоч, правда, баламутно, тілько-ж имен, — між тим, як Зеленчук оба рази, подаючи з гори число 33, так як би то знав на певно, не наводить того повного числа имен, а вичисляє раз 29 a другій раз лиш 28, оба рази з заміткою: inszych nie pamiętam. З тих отже причин стоїмо ми при числї 33, поданім Зеленчуком.

Найпевнїйші суть ті имена, котрі знаходять ся ві всїх чотирох списах, або в трох, a навіть в двох, а в такім випадку конечно в однім Головчуковім а другім Зеленчуковім списї. Таких певних єсть в нашім висше поданім списї 26. Менше певні суть ті, що знаходять ся в двох описах, але таких, що их подав оба рази один і той сам обвинений, і таких маємо 4 имен т. є. під чч. 20, 29 і 30, подані оба рази Зеленчуком, але лише ним, під ч. 28 подане також два рази, але лише Головчуком, — а вже зовсїм хитко і непевно стоять послїдні три имена т. є. під чч. 31, 32 і 33 бо всї три знаходять ся лише в однім списї і то имя під ч. 31 в протоколї Зеленчуковім, списанім на тортурах, а під ч. 32 і 33 в такім самім протоколї Головчуковім.

Навіть що-до имен поданих нами висше за зовсїм певні — може заходили декуди сумнїв і міг би впасти против нас в де-чім докір довільної комбінації, як н. пр. що-до Гарасима Мощука, поданого під ч. 10. Зеленчук згадує на добровільних конфесатах Гарасима з Жабйого, а на тортурах мовчить про него; Головчук знов подає раз Гарасима Мощука з Слупейки niżej Żabiego leżąсego, а другій раз згадує лише про якогось Гарасима з Волощини. — Опришок з-під ч. 9 знаходить ся лише раз в протоколї Зеленчука під именем Федір Фурґачів зять з Жабйого, і так само раз в протоколї Головчуковім під именем Федора з Жабйого, — ми-ж думаємо, що в обох місцях бесїда про того самого опришка.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 09.11.1891]

 

(Дальше.)

 

Хто відгадає нинї, де опришки в виправі своїй на Болехів ночували, де им зоріло на ясний день, де захоплювала нічка за нічкою, де переходили в брід Прут, обі Бистрицї, Свічу та инші більші ріки і их притоки, і яке чувство зворушувало их серця, коли пізним вечером, як то в горах буває, затяглось небо щораз темнїйшими хмарами та тяжка лїтна буря захопила і повитала товаришів тими громами і блискавками, котрі найсміливійшого чоловіка, що криє в грудех чисту совість а схоронив ся під безпечним дахом, перейме нечуваною і неописаною тревогою, — а не то "чорного хлопця", що чорну свою душу винен чортови а шию катови. В темній смеречинї або під урвистими склезями над глубоким звором, в котрім в миг ока зашуміла бистриця сирової води, може пересидїти товариш не одну таку бурю, а коли громовиця перейшла, хмари продерлись і сонїчко, що викотило ся з-за високих верхів, знов озолотило і полонини і темні лїси, що перестали вже адским шумом і гуком гудїти і в нїмотї задрімали, — тогдї вертала відвага і розяснювались лиця хлопцїв, товариство розкладало ватру, честувалось мерендьою та заточувало барилку горівки. Розпливались уже послїдні тумани на синім небі, зникав і смуток з серця опришка; ледво ще долїтав глухій гук далеких громів і ледво-ледво звенїли послїдні звуки "дзвонів коломийских" в души гільтая. За теплим підсонняком посипались з дрожачого галузя рясні каплї дощу, a перед очима опришків виринали знов рої роскішних гадок о веселім гуляню на ясенївских полонинах, о любім щебетаню, о повних чересах і о... свободї без міри і границї. Під охоту втяв Циганчук веселої шумки, заспівав один, другій і десятий, той про любку а той ще про ката і "дзвони Коломиї" — та й бери єго чорт в таку хвилю, і ката і Коломию, коли серце аж переливаєсь веселостію a цїла верховина аж ходить від веселих співаків. Не побояв би ся опришок в таку хвилю нї медведя, нї смоляків, ві навіть грому, бо — раз мати родила! Забув уже і про чужу кров, що закипіла на єго руках, не тямить уже, що від Капітолю до Тарпейскої скали лиш один крок, бо манить єго повна, дика а солодка і гуляща свобода, легке неробуче житє та надїя на білі талярики і червоні дукачі, манить у глибоку безодню, мов тая Русалочка красного ледїника-рибалку. Лиш один з поміж усїх не гуляв, не співав, а се був капітан. Єму не яло ся віддаватись тій шаленій веселости, єго голову морочила гадка, чи приведе він хлопцїв назад в родинні Чорні гори, чи здобуде цвіт папороти в Купайлову ніч?

 

В саму ніч Купайлову з 5-го на 6-го липня1) о годинї 2-ій по півночи вдарив ватага на чолї своєї компанії на Болехів, і то на улицю, де мешкали найбогатші жиди, і став рабувати жидівскі склепи. Одні жиди позамикались в склепах, але опришки розторощили і порозбивали двері; другі ставили опір і боронились, та не вийшло им се в добро: опришки дали огню, повалились на улицю трупи тяжко ранені і умираючі, дим наповнив воздух а улицею потекла жидівска кров.

 

Про той напад подав нам найбогатшу вість лист стольника новгородского, Михайла Дешерта, писаний зі Стрия до М. Цєшковского таки того самого дня, т. є. 6 липня, отже під свіжим вражінєм несподїваної тої а так страшної подїї, і тому подаємо єго дослівно:2)

 

"Przybywszy do Stryja, — пише Дешерт, — okropna z Bolechowa znajduję wiadomość, że tam na dniu dzisiejszym (6 липня) o godzinie 2 po północy wpadło do miasta jeszcze podczas jarmarku tam byłego trzydziestu górali opryszków. Z nich sześciu na warcie stanęło, reszta do domów, żydowskich na rabunek wzięła się, a w domach drzwi i okna powycinawszy co było pieniędzy towarów fantów zabrali, nieprzypuszczajac mieszkańcom obojga płci, z których jednych na miejscu zabijali drugich horrende porabali i pokaleczyli trzecich zapaliwszy największa przez bogatszych żydów zamieszkały pierzeję w tymże popalili ogniu. Ci tylko zachowali sie którzy w murowanych sklepach się pozamykali, lecz i tych gdy dobywano, oblężeni, okupując się, pieniądze hultajstwu wyrzucać musieli. Jeden z takowych, co się w sklepie ukrył i siedział, Lachman arendarz żup lisowieckich, przybył tu do Stryja, powiadajac, że zе strachu 1800 tynfów wyrzucie okienkiem musiał. Miarkują, że w gotowiznie zabrano pieniędzy ad minimum 40.000 — u jednego żyda razem kassę żup bolechowskich 12000 wynoszący zagarnęli u innych po dwa lub trzy tysiące i więcej powydzierali. Zabitych i spalonych obojej płci leży osób dwadzieścia, poranionych i skaleczonych toporkami ad numerum niewiadomo, niemało jednak takich być musi gdyż po wszystkich cyrulików tu do miasta (т. є. до Стрия) posłano. Strach tedy nie mały i na tutejszych (т. є. стрийских) padł obywateli, gdyż to hultajstwo do tej przyszło zuchwałości, że nietajnie w dzień posylają sobie do miast i wsi po żywność i chleby, którym ubogi lud ze strachu i bojaźni daje i wysyła. Do JO. p. podkomorzego dzisiejsza piszę pocztv, ażeby sokalskie praesidium tu disponować kazał."

 

З наших протоколів маємо про сам напад мало подробиць.

 

"Шістьох нас, — каже Головчук — стануло на вартї, всї инші розбивали склепи та забирали гроші і всяку крамщину. В-тім вцїлив Бойчука якійсь жид з склепу, де був ся замкнув, і зранив єго в бік. "Палїть хлопцї!" — крикнув Бoйчук. "Палїть місто!" — повторили инші, як Пістолетник, Жупник і Василь Волошин. В мить ока поскидали по-під хати всякі скринї, з крамщиною різні паки і таке инше, принесли головнї і зараз підпалили. Пійшла з димом зараз цїла улиця а за нею цїле місто. Ми-ж позбирали зрабовані річи в тлумаки, вийшли з міста на торговицю, забрали у ярмарочних людей 24 коней, наладували на них здобич і втекли. Одну часть тих коней відбила потім погоня, що кинулась за нами. Людей убили ми там троє, і то двох жидів і одну жидівку.3)

 

Нарабовані гроші розпаювала межи товаришів старшина, т. є. Бойчук, Пістолетник, Кручук, Жупник і Корбул, але собі, — як виразно каже Головчук, — взяли більше, иншим дали мевше, однак не знати, чи всїм прочим дали дїйстно квоту однакову, чи кождого надїлили инакше, після єго заслуг. Загальної суми готового гроша, нарабованого в Болехові, не вміли подати оба обвинені; в трох протоколах читаємо, що кождий товариш одержав по 10 битих талярів, а в четвертім, Головчуковім, на добровільних конфесатах, записано, що кождий товариш дістав при паю на руку 50 талярів4). В добичи забрали опришки з собою кромі грошей в сріблї і золотї, і кромі коралїв з дукачами та перел, ще отсі річи: кілька поставів сукна в різних красках на "убранє" [шаравари], три кармазинові бекеші, одну жидівску слюбну сорочку, дві юбки, одну зелену, другу червону, два пояси шовкові a десять вовняних, червоних, повний бордюк ломаного срібла, пару білих пістолетів, дві рушницї, торбу заполочи або волічки, цїлий кружок воску і ще два кусники, шість перстенїв здертих з жидів ("alias Signety"), кромі того богато обручок, малих перстенїв, наперстків і иншої дрібної крамщини, дві штуки рубків або рантухів, кільканацять складаних ножів, мішок шроту, дві барилки пороху, шість великих цинових фляшок і два кавалки олова та й множество инших фантів. Ланцухів з щирого золота забрали два: один з них дістав ся Кербулови з Угорщини (z Zager = з-за гір) a другій Жупникови, котрий єго по поворотї дав своїй жінцї.

 

За містом у поли, в якійсь коршмі стали опришки попасом, посилкували ся жидівским хлїбом з сметаною і горівкою, і тут попаювали між себе добич. Зеленчук зізнав, що він дістав в паю кілька ліктїв сукна на "убранє".

 

З-відси опришки ишли назад до дому вже не горами, лїсами і полонинами, але Підгірєм, битими гостинцями через села і місточка.

 

1) Свято Ивана Хрестителя падало в минувшім віцї на день 5-го н. ст. липня.

2) Гл. Gazeta Lwowska за рік 1875 з дня 11 грудня, н-р 283, в новинках. — О. А. Петрушевич передрукував в "Сводній лїтописи" (1700—1772 р.) під роком 1759, стор. 210-211.

3) Зеленчук згадує в протоколї з добровільних конфесат, що згинули два жиди, а в другім протоколї нема о забитих нїякої згадки. Головчук знов зізнав в обох протоколах, що видїв убитих двох жидів і одну жидівку. В протоколї з добровільних конфесат зізнав він, що одного жида забив Пістолетник, а другого жида і жидівку застрілив Василь Козак, — а в протоколї списанім на тортурах, твердить уже так, що одного жида вбив Пістолетник, другого Гринь Дїрчинюк, а жидівку Марко Кочарганюк, і додав вкінци, що більше забитих не видїв. Безперечно упало жидів більше, нїж трох, кромі ранених, але думаємо, що число 20, яке подано Дешертови, єсть грубо пересаджене.

4) Сума 40.000 зол. польских, подана в листї Дешерта єсть також грубо пересаджена; в такім разї дістав би був кождий в паю до 160—170 зол. поль. Пай 10 талярів вказує на суму 2,400 зол. польских.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 11.11.1891]

 

(Дальше.)

 

Память про напад Бойчукової компанії на Болехів переховала ся там-жe в переказах по нинїшний день, але все невірно і баламуцтно, бо після переказу, списаного на місци, мав того нападу доконати не Бойчук, але Довбущук, і нe нa св. Ивана Хрестителя, лиш в день ярмарочний, на Петра і Павла, отже в тиждень пізнїйше.1) "Пpи тім нападї — розказують нинї в Болехові — казав (Бойчук-)Довбуш підпалити місто, але оно погоріло лише по церков, бо ватажко сказав, що "лиш доти", т. є. по церков має горіти. Деякі старі люде болеховскі памятають з лїт дїточих одну стару бабусю, котра мала бути наочним свідком того нападу, і показують хату, в котрій сидїла. Кажуть, що вже буде тому більше нїж 60 лїт, як бабуся умерла, а мала тогдї зо 70 років. Підчас нападу один жид Нахман (Laсhmann?) в пивницї дому, де тепер пропінація, мав стрілити до (Бойчука-)Довбуша гузиком і зранив єго в ногу. Одна старенька жінка розповідала, що церков не згоріла тому, бо (Бойчук-)Довбуш обковтав єї тричі топірцем."

 

Про поворот з Болехова до дому оповідав Головчук так:

 

"З коршми при гостинци, де ми після нападу на Болехів відпочивали і покріплялись горівкою і хлїбом з сметаною, вертали ми домів аж дотерли по дорозї до Мaняви, котра належить до дібр ино вроцлавского воєводи. Тут забрали ми жидови з-під постелї 50 тинфів, обдерли паньского пахолка з "барви", стягнули з него старий суконний кафтаник, а з коня кульбаку з ольстрами, набрали на дорогу горівки, кілько кождий хотїв, а пійшли під Скит.2) Побачивши таких богомольцїв, уоружених від стіп до голови, а знаючи, що з опришками не переливки, та й що они не прийшли за благословенєм, вийшли черцї з монастиря і винесли "чорним хлопцям" горівки, пива, меду і просфор, а опришка віддячились им і дали "на Боже". З-відси, не вступаючи до монастиря, пійшла кoмпанія спoкiйно дальше через Пнївє і Стримбу, де в якійсь "будї" взяли барилку горівки, а відтак манівцями зайшли до Красного i до Ланчина. За Ланчином вступили до жида, що арендував баню. Жид, як здаєсь, дуже yтїшив ся сердечними гістьми, бо веселе товариство гостило ся у него і єгo коштом майже цїлу добy — їли, пили, ба й гуляли, і знов пили та й танцювали, кілько стало сил, а відходячи, з вдячности за так щедру гостину, забрали собі у него на памятку 50 битих талярів, дві рушницї і пару білих пістолєтів. Перебравши ся з-відтам до Спаса, де собі у жида купили за гроші барилку горівки, дійшли через Пістинь до Шешор. В шешорскім замку розбили паньскій склеп (пивницю), — бо жид-арендар в шешорско-демяньскій коршмі упередив уже був Бойчука, що в тім склепі є всякі трунки, — добули собі добірного меду та вишняку і через ніч так угостили ся, що "lada kto by ich byl pobil". В ночи післав Пістолєтник Мінґерича по атамана Мачешака. Той прийшов зараз до замку і забрав до себе на ніч Пістолєтника, Мінґерича і Вихрестюка, прочі-ж товариші переночували таки на замку. Рано гільтаї зробили ще поправини: зайшли ще раз до коршми, наїли ся й напили, відтак, вступили попращатись до атамана, котрий их знов почестував горівкою, а потім забравшись в дорогу, зайшли до Сoкoлівки. В Соколівцї подїлили ся. Пістолєтник з Мінґеричем, Вихрестюком, Зеленчуком, Ивасем з Космача, Корбулом і Поличком зайшли до свого давного і щирого приятеля Берка, а всї прочі лишились і відпочивали коло соколівского млина. З Соколівки пійшли до Яворова і власне тут на приказ Пістолєтника Мінґерич убив з пістолета тамошного атамана Шляхтюка, о чім уже висше була згaдка. Вкінци дійшли до Ясенева і розтаборились тут на довшій відпочинок. Бойчук і Рістолєтник зложили свою добич в коморі Василя Теклїйчука, другі у чотирох братів Марусяків, Василя, Якова, Максима і Петра, а инші, де хто знав і хотїв. За тим пійшли бенкети, гулянки і піятики, одна за другою через цїлих два тижднї. Опришки гостили цїлу громаду, бо добич була богата, мов на гучне весїлє сходили ся всї, старі і молоді, ґaзди, ґаздинї й дївчата, цїле село гомонїло веселим гамором.

 

Головчук заявив виразно до обох протоколів, що по нападї Болехівскім товариші не розійшлись, але держались гурту та укладали плян нового, третого aбо четвертого більшого нападу в тім pоцї.3) Того нападу, як здаєсь, навіть не довершено, бо погоня перешкодила, a вісти про той похід такі баламутні, що не можемо собі навіть витворити образу того нового предпринятя.

 

Нова тая виправа була звернена на Косів, а участь в нїй взяло чомусь лиш 18 опришків під проводом Пістолєтника, бо сам Бойчук і инші лишились були в Ясеневі. З Пістолєтником вирушили були на Косів: Мінґерич, Вихрестюк, Козак Василь, Корбул, Полик, Повідач, Кочерганюк, Дмитро Ковальчуків, Василь Ясїньскій, Василь Бойко, Ивась Космацкій, Стефан Космацкій, Олекса Головчук і Гринь Дѣрчилюк.4) До тих 15-тьох имен, поданих Головчуком, додаємо ще Зеленчука, бо сам признав ся до участи. Були они в Соколівцї, в-відтам пійшли під Пістинь і попасали під містом (харч винесли им з міста), перебрались потім до Шешор і їли та пили у тамошного пана від рана до вечера, а відтак гостились ще у місцевого атамана, по чім вернулись назад до Соколівки, де им тамошний священик винїс барилку горівки і кількоро хлїба. Одні з них переночували в попівскім садї, инші у Берка. Висланий опришками за харчем до Косова священик соколівскій, мусїв під грозьбою смерти услухати, але не вернув ся, і бути може, що то він спровадив на них погоню, бо під Косовом або, як стоїть в другім місци, під Яворовом напали на опришків жовнїри, разгромили их, двох з них убили, а прочі розбіглись по всїх усюдах.

 

Розбите товариство збіглось по більшій части знов у одну компанію в Ясеневі, де-котрий вернув до дому, ситий добичи і гулящого житя. Але ті, що лишились при равтї, не важились ночувати в селї: Бойчук ночував з двома товаришами самотріть під стогом сїна в поли, Пістолєтник, Дірчилюк, Василь Бойко і Василь Ясїньскій сховали ся в хатї Василя Марусяка, два Козаки переночували, довідавшись о розгромі, першу ніч у Василя Теклїйчука, a всї прочі на горі в лїсї.

 

Не инакше, лиш вість о сміливім нападї опришків на Болехів і о грізнім розростї розбишацтва розбудила вкінци власти з тої апатії, з якою до-тепер приглядались єму супокійно, аж поки не розбуялось оно по-над міру. Вислала отже за опришками жовнїрів, а ті, заким дійшли до Ясенева, подибали велику часть равти, бо аж 18 товаришів під проводом Пiстолєтника коло Косова і розбили их. Розбите товариство розбіглось, деякі опинились знов аж в лїсах ясенївских, а деякі вернули домів і прицупнули, думаючи, що их на грунтї нїхто не потурбує. Погоня придибала Зеленчука в Космачи і забрала з собою, так само увязнила і осадила в арештї Варцабу, Кривнюка і Ткача. Про Головчука не знаємо, де єго придибали і увязнили; рівно-ж не знати, якій засуд задав на всїх тих пятьох увязнених і обвинених5). Так само і Бойчук в своєю равтою зовсїм зникає з исторії, нїчого більше про него не чути. Оба товариші Бойчука зізнали вкінци ще то, що компанія мала намір ити ще на трох Волосяків в Москалївцї під Косовом — на Ивася, Матїя і Мартина (підданих старости жуківского) — також на Семена Ковалевого в Косові, і збирались тож до Рунґур на тамошного арендаря і до Ослав на жида посесора.

 

1) B трох судових книгах, котрі хоронять ся в аpхиві міста Болехова, а котрі ми мали нагоду переглянути, не знаходить ся зовсїм нїчого, що відносилось би до сеї подїї. Впов. панї Наталія Кобриньска, — котрій ми зa се щиру складаємо подяку, — звідувала ся: чи нема якого дотичного матеріялу историчного в місцевій церкві або в костелї, але і там не знайшло ся нїчого. Про те збогатила панї Н. Кобриньска наші вісти про тoй напад лише переказами, котрі роздобула з уст людей таки в місци, списала і нам зволила прислати з увагою, що там-же про Бойчука "нїхто нїчо не знає а всї верзії про напади опришків відносить до Довбуша, бо домінуюча в колишній орґанізації опришків постать Довбуша абсорбує в памяти народу усї инші".

2) Зеленчук не говорив нїчого о поворотї з під Болехова, бо єго о то не питали, так як і Гоховчука, однак і Зеленчук натякнув о Маняві і вичислив тоту саму забрану у жида добичу, що і єго товариш Галовчук, лише квоту грошеву подає не на 50, але на 100 тинфів, а то з додатком слівця "tylko".

3) Можна приймити за pіч певну, що оба обвинені пристали до копанії около половини червня, а ми вже в гоpі оповіли: 1) про напад на Яблонів, де взяли були крамі добичи жидка Мортка з собою і осадили на окуп, і 3) про напад на Балехів. Бути може, що перед тим ще вдарили були на Долину, але з певностію не можемо сказати навіть того, чи тогo нападу доконано в тім роцї, чи ще в давнїйших лїтах. Оба обкинені заявили лише, що не належали ще тогдї до равти, коли Бойчук вдарив був на Долину.

4) Головчук подав отсих 15 имен. Межи тими товаришами подибуємо вже одного нового, якогось Стефана Космацкого, бо Ивась Космацкій буде безперечно той самий, котрого ми в горі подали під ч. 11. т. є. Иван Бойчук з Космача.

5) Головчук, потягнений третій раз, кричав: "Усе по правдї сказав єм, не знаю не знаю!" Припечений огнем першій раз: "Не затаїв-єм нїчого!" — другій раз: "На брата рідного по правдї сказав-єм!" — третий раз: "Памятаю о душі, не скажу більше, лиш то, що-м сказав."

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 14.11.1891]

 

(Дальше.)

 

Розгром опришківскої равти Бойчукової не був дїлом слїпого припадку, a був наслїдком акції, предпринятої властями на великі розміри. Свідчить о тім слїдуючій універсал гетьманьскій, оголошений дня 13 жовтня 1759 року, отже в часї, в котрім — як знаємо з наших протоколів, — розгромлено компанію і зловлено тих чотирох опришків, котрих зізнаня послужили нам до уложеня сеї розвідки. Згаданий універсал облятований в галицкім городї якимсь Адамом Коско звучить дослівно так:

 

Jan Klemens Hrabia na Ruszczy, na Tyczynie, Tykocinie у Branicach Branicki, Woiewoda Krakowski, Hetman Wielki Koronny Jasnie Oswieconym, Jasnie Wielmożnym, Wielmożnym Ich Mosciom Panom Wszelkiego stanu у Prerogatywy Possessorom Dobr wszelkich w Woiewodztwie Ruskim Ziemi Halickiey leżących Imci Komissarzom, Gubernatorom, Ekonomom, Administratorom et quocunque tilulo Rżądcom tudziesz Urzędom Mieyskim, Woytom, Gromadom Miast, Miasteczek у Wsiow wszystkich mianowicie w Gorach Pokutskich у przylogłościach onych będących do wiadomosoi donoszę. Iż za powzięciem Wiadomosci o Rozboiach у rabunkach Opryszkow w Kraju Pokuckim grassuiących, których okrucieństwa у zuchwałości Miasto Bolechow Nieszczęsciem swoim doswiadczyło, nieomieszkałem zwykłey moiey około bezpieczeństwa Publicznego czułości disponować Podiazdy od publicznych Chorągwi pod Kommendą Imci Pana Dzieduszyckiego Chorążego Halickiego Porucznika Znaku Pancernego Imci Pana Woiewody Smoleńskiego na Znoszenie tegoż Hultaystwa, które przy Łasce Pana Boga po części jest rozproszone; ponieważ jednak dla Gor у mieysc niedostępnych wykorzenienie z gruntu tegoż Hultaystwa bez pomocy obywatelow Kraju Pokuckiego bardzo iest trudne у prawie niepodobne у obawiać się należy, ażeby niezbyt dawnym przykładem pod onym Hersztem Doboszczukiem nie odnowiły się większe w tymże Kraju rozboie, zwłaszcza kiedy teraz niepraktykowaną ieszcze zuchwałością у Chorągwie na Zaciągi Hultaystwa wywieszać у Kontrybucyę na Miasteczka у Wsie nakazywać odważyli się. Do tego ieszcze pokazuie się z wielu dowodow, ze Ludzie Wsiow niektórych tak ią zapamiętali, iż nietylko maią porozumienie z tymże Hultaystwem, ale się też do nich у krążą. Zaczym zabiegając większemu nieszczęściu Publicznemu obowiązuię amore Boni Publici Wszystkich zwyż wyrażonych Ichmciow Panow Possessorow Dobr Pokuckich у ich Rządzcow ażeby Podiazdy komenderowane na uskromienie tegoż Hultaystwa Ludźmi swemi Sukkursowali Kointelligentij wszelkiey z niemi pod Gardłem zakazali, owszem ażeby Miasta Miasteczka у Gromady Wsiow przestrzegaiąc у maiąc pilną baczność na wszelkich podeyrzanych Ludzi onych przechowywać nieważyli się, ale do Kommendy Podiazdowey oddawali nieodwłoeznie. Inaczey gdziekolwiek by się takowi Ludzie podeyrzane przewodnie y porozumienie z Opryszkami maiący znaydowali się przemuszone będą kommendy Podiazdowe onych zabierać у do pobliższego Grodu pro Poenis oddawać, albo gdyby tego wymagała potrzeba postempować sobie z niemi Sposobem za Dyspozycyą Sławney Pamięci Jaśnie Oświeconego Imci Pana Potockiego Kasztelana Krakowskiego Hetmana Wielkiego Koronnego w Dobrach Niemierowskich praktykowanym, ażeby Kray Rzeczypospolitey większy iakowey strzeż Boze przez Zuchwałość swawolnego Chłopstwa nie podpadł nieszczęsliwosci naco ten moy Uniwersał do Grodów publicznych per Oblatam podaie у ażeby do Wiadomości wszystkich doyszedł po Cerkwiach publikować zaleciłem. Datum w Białymstoku die decima tertia Octobris Millesimo Septingentesimo Quinquagesimo Nono Anno. I. Branicki, Woiewoda Krakowski, Hetman Wielki Koronny. L. Sig. Ducalis1)

 

Видно, було вже сим разом властям дуже спішно, — смілий напад на Болехів побудив их до нечуваної енерґії. Дано спішно знати о всїм самому гетьманови коронному, котрий сидїв аж в Білім-стоку (на Підлїсю, в нинїшній ґубернії городненьскій). Той висилає на опришків хоругов панцирну і видає універсал, в котрім взиває всї низші власти до участи в переслїдуваню гільтаїв. Чи здало ся то все на що? Сам гетьман знав, що річ не легка витроплювати опришків, бо их хата — то гори та звори, а дах то сине небо без краю і без межі! Тож і універсал, хоч з него пробиваєсь легкій тріюмф, не таїть обави, чи зло, що так глубоко вкоренилось, дасть ся усунути з накорінком.

 

Що уряди, до котрих відкликував ся воєвода Браницкій, самі з власного розуміня скрізь на Підгірю мали бачне око на опришків, свідчить о тім, хоч посередно, отсей документ, котрий містить ся в Дрогобицкій судовій книзї (рукопись в бібліотецї им. Оссолиньских н-р 2901) під роком 1759 з місяця серпня:

 

Działo się w Zamku Drohobyckim d. 11 Augusta 1759.

 

W Sprawie у Akcyi między Ucciwym Iwanem Boyczukiem Oycem Aktorem osobisсie ziedney a Pracowitym Dmytrem Synem tegoż pozwanym Inkarcerowanym zdrugiey strony. Sad Zamkowy Starościński у Wujtowski Stron Kontrawersyi wysłuchawszy Ponieważ Aktor oyciec o tak straszną aukcyą syna obwiniając zaraz godnego Swiadka przed Sąd Miejsca tuteyszego stawi aten Swiadek iako widział oczyma у słyszał na Uszy swoie obelge Rodzicow у Prawie ostatnie Niebespieczeństwo Aktora Oyca ze się do kosy Inkarcerat porwał rozciąc Oyca usiłował у odkazuiąe do Opryszkow przywiązawsy się z Matki Serce wyiąwszy na sztuki rębać tudziez у na Iurysdykcyą Mieysca tuteyszego tez same przechwałki czynie: do czegoby łatwo przyść mogło poniewas wtych czasach ten Kray takowemi hultaiami wokoło iest Opasany a Iurysdykcya mieysca tuteyszego ztąd у w Zyciu swoim у w Całości Skarbu Pańskiego nie miała by bespieczeństwa tadziez nie zgromiwszy iednego wiele by się takowych ludzi letkich przez tego iednego zgorszyc mogło ad Ultimam aby Ukarane było tak niegodziwe Scandalum iako Inkwizycya swiadczona przez godną Osobę Informuie wynayduie aby Pomieniouy Boyczuk odebrał Kary ruzek 200. у okowany robił od daty Dekretu Niedziel Dwadzieścia у Cztery na potym aby godną rekoymie zasiebe postawił iako Rodzicow szanować ma na Zwierzchność nie przechwalać się у do Opryszkow się nie wiązać Moco Dekretu Ninieyszego.

 

1) Дата і форма така: Ferta Quarta ia Vig. Fesii Omnium SS. A. D. 1759. (т. є 31 жовтня 1759 р.) Literarum univers. Branickiego ad Dzieduszycki Oblata. Ad officium et Acta Praes. Cap. Castr. Haliciensia Personaliter veniens Generosus Adamus Kosko obtulit et ad acticandum porrexit Literas Universales ab Illmo Magnifico Branicki Palat. Cracoviensi Exercituum Regni Supremo Duce in Ordine Captivationis Praedonum in Oris Pokutiae grassantium ad Magnificum Dziedoszycki Vexilif: Hal. Cohortis Loricatae Illustris Magnifici Palatini Smolensciae Praefectum emanat Manu Eiusdem Illustr. Mfici Palatini Cracov. Exercituum Begni Supremi Ducis propria subsoript. Sigillo Eius communit; de Tenore verborum sequenti.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 16.11.1891]

 

(Дальше.)

 

В збірнику пісень народних помістив Яків Головацкій одну, котра може відносить ся до ватаги Бойчука1). Поміщаємо єї длятого від початку до кінця:

 

Заковала зазуленька та межи лїсами

"Ой ходи ти Бойчуку на здобич из нами!"

Ой идучи на здобичи надибають равти,

"А де йдете, Таманюки2), раді би ми знати."

"Ой йдемо до Марусї стрільби добирати

"Так дійдемо навороти Моченюка драти.

"Ой прийшли ми під віконце: Чи спиш, чи чуєш?

"Та пусти нас до хаточки, де сама ночуєш.

"Я вас, чорні хлопцї, до хаточки не пускаю

"А чого вам лиш потреба, через віконце подаю.

Подай менї пистолетка і тоту рушницю,

Пройдемо ся відси з села через Полагицю.

Але ми ся там не довго та й забарили,

Як нам єще в Полагици зорі зазоріли.

Ой вийшли ми троха д горі та й се утомили

Сїли собі на привалу, люльки закурили.

Вийшов, вийшов, сам Моченюк, води до керницї,

Ой вистрілив тай Моченюк з нової рушницї.

Дїдьча мати єго знає, та як він стріляє,

Що два брати, оба рідні, головки склоняє.

Коли-сь хотїв Таманюку ще на світї жити,

Не йти було Моченюка навороти бити.

Коли-сь хотїв Таманюку єще панувати,

Не йти було Моченюка навороти драти.

 

Єсли в тій пісни дїйстно згадка про Бойчука, ватагу з 1759 р. і з лїт попередних, то можна дальше припустити, що Моченюк буде той сам, що Мотилюк, о котрім, як в горі разведено, згадує в своїх зізнанях Кривнюк. Єгo рабував Бойчук, але він боронив ся і пострілив Бойчука. Однак і в такім разї не єсть авція, заключена в тій пісни, нїгде в наших документах згадана.

 

_____

 

Як ми вже згадували в попередних наших розвідках про опришків, знаходить ся доволї, вправдї неясних, але певних намеків, що опришківство єсли не ще з більшою, то певно з рівною силою тревало дальше аж до занятя Галичини Австрією, ба й ще довше. Купцї-Вірмене вибирались уже цїлком з Станіслава, бо всяка торговля і з Угорщиною і з Молдавою сталась була за-для небезпечности гостинцїв неможливою, — але на вість, що край займають війска австрійскі, лишили ся.

 

Ще в р. 1769 викликав був в Галичинї якійсь Стефан Котович "возмущенія", як подав кількома словами о. А. Петрушевич в "Сводной лїтописи" до того року. Однак автор не подав анї де, анї якого рода були ті "возмущенія", анї з відки вість ту зачер. Єсли се відносить ся до нашого темату, а удасть ся нам колись призбирати до тої подїї докладнїйші вісти, подїлимо ся ними з нашими читателями.

 

К. Вл. Войцицкій в своїх Gawęd-ах і Obraz-ах згадує знов коротко, що з р. 1818 виступив був якійсь опришок Ґлонка і уважає єго послїдним опришком. Околицї підгірскі мав від него увільнити посесор Криворівнї Ґоржецкій.

 

Тадей Чацкій подав знов в р. 1834 вість, що перед сїмома роками, отже в р. 1827 трачено на угорскій граници кількох опришків. В-тім вибігла з юрби одна дївчина і накрила одного дорідного опришка, котрого мала зараз стяти, рантухом, бажаючи єго уратувати. Був бо давнїйше звичай, що уласкавлювано засудженого на смерть, коли яка дївчина заявить, що віддасть ся за него. Сим разом не було з того успіху3).

 

Численні розпорядженя цїсарскі, ґуберніяльні і консисторскі, розсилані в перших десятках нашого столїтя до духовеньства, щоби оно их через кілька недїль по черзї відчитувало народови з амвона, вказують уже своїм змістом на те, що темний тогди нарід наш був в деяких сторонах аж надто похіпний до найгрубших, найтяжших злочинів. Мужик не дуже був свідомий анї того, як гидким був н. пр. злочин забійства, підпаленя і т. д., анї того, що за такі провини була наложена на виновника кара смерти. Цїсарскій декрет з 15 червня 1805 р. наказує духовеньству, щоби опамятувало невіжих, бо "poddani po większej części za przestępstwa wspomnione śmiercią ukarane być się nie sądzą". Кождих десять хат на селї мало наставника, званого "десятником", котрий мав доносити, чи всї люде з тих хат жиють спокійно чи нї, чи не громадять ся і не мають яких злих намірів. Над десятниками і над цїлою громадою мав сторожити війт а над всїми, і над самим війтом мав нагляд священик.

 

Уряд циркулярний станіславівскій наказав під днем 26 липня 1827 р. і духовеньству і зарядам дібр Надвірняньских і Солотвиньских, щоби змушували парохіян ходити точно до церкви, а тих, що того обовязку занедбують, мали спроваджувати силою до фервальтерії (т. є. заряду дібр, яко власти домініяльної) для виміру кари. Десятник мусїв що тиждня своїх десять хат бодай раз зревідувати. Перед хатою десятника мав бути встромлений патик з соломяною віхою, а веред хатою війта дві такі віхи. Десятник мав обовязок зараз увідомити війта, коли котрий ґазда віддалив ся з села, або коли учув, що доконано в селї забійства, рабунку або крадежи. Війт мав ревідувати хати десятників, а камеральні урядники, н. пр. лїсничі мали, як часто то лиш бути могло, ревідувати доми і війтів і десятників4).

 

В р. 1837 виловлено розбишацку равту, котра доказувала в циркулах жовківскім, перемискім і сяніцкім і допустилась много рабунків і забійств в Нагірцях, Сїлисках і Звіринї. Францишек Квятковскій, з професії швець, котрий до тoї компанії належав, утїк з арешту домініяльного в Сушици, мимо того, що був закований в тяжкі кайдани і сторожа коло арештів була чуйна. Длятого ґубернія припоручила з 4 липня 1837 р. до ч. 39.830 всїм душпастирям, щоби представили народови підчас богослуженя, як дуже гидким єсть злочин рабунку і забійства, з тим додатком, що той, хто Квятковского зловить і передасть властям, одержить велику нагороду. До того долучено опис особи Квятковского: родом з Блажової горішної, циркулу самбірского, лїт 25, віри римско-католицкої, жонатий, росту середного, і т. д.

 

В слїд за тим і здаєсь в звязи з тим, видала ґубернія небавом, бо вже 2 серпня т. р., другій лист гончій за чотирма жидками, що також належали до компанії, котра допускалась незвичайно сміливих розбійничих нападів і забійств аж в 5 циркулах: львівскім, золочівскім, перемискім, самбірськім і в сяніцкім. Имена тих жидків, що були полонені, але з арештів утекли, суть: 1) Мойсей Янкель Райсвер знаний також Шмерцнером або Пухликом, 2) Сруль а властиво Мендель Шор, 3) Герш Мендон і 4) Берль Лєві також Лєвер званий. Найнебезпечнїйшим з них всїх був Мойсей Янкель Райснер, бо мав сам утворити кілька розбійничих равт. За кождого в них обіцяно тому, хто их ище і віддасть в руки властей, 25 р. мон. конв.

 

Тяжко приходило властям австрійским придушити похіпність народу підгірского до гулящої свободи, котра в парі з темнотою доводила до розбишацтва. Богато знаємо сел на Підгірю, в котрих певні місця, чи то на вигонї, чи на млаках або і під лїсом, називають ся "шибеницї" і назначені хрестами. Походять они з першої третини нашого віку і суть місцями, де страчено часом для постраху по кількох нараз, і то й менше виновних. На долах утворювались знов розбійничі компанії з жидів і підпанків5).

 

Перекази і лєґенди народні про Ол. Довбущука.

 

Забираючись подати кілька переказів і лєґенд про мітичну постать Довбущука, які нам удалось призбирати на Станіславівскім Підгірю, поміщаємо наперед варіянт знаної пісни з околиць Болехівских про того ватагу6).

 

Ой Ивасю(?) Довбущуку,

Покинь, покинь, тоту с...

Бо она тебе зрадить

Головоньки твої збавить.

 

По під Бескид зелененькій

Ходить Довбуш молоденькій,

На ноженьку налягає,

На топір ся підпирає —

На топір ся підпирає,

Своїх хлопцїв накликає:

"Хлопцї, ви мої хлопцї!

Чи ви усї при купочцї?

В далекій сми полонинї —

Чи будемо на долинї?

Коби Кути не минути,

До Косова повернути —

До Косова та й до Дзвінки

До Стефанової жінки."

 

"Чи спиш ти, чи ти чуєш?

Чи Довбуша приночуєш?"

"Ой! не спю я а й я чую,

Розбійників не ночую."

"Пусти мене та й до хати

Бо я буду добувати!"

"В мене двері зелїзнії

В мене замки сталевії!" —

"Не поможуть замки твої

Як підложу плечі свої."

Взяв ся Довбуш добувати

Взяли замки відлїтати,

Ввійшов Довбуш та до сїней

Стефан Дзвінка з поду стрілив

"Ти Стефане! ти Дзвінчуку!

Збавив єсь мя через с..."

"Було з с...в не гуляти

Було правди не казати

Бо у с...и тілько віри

Що на бистрій водї піни."

 

"Хлопцї, ви мої хлопцї!

Чи ви усї при купочцї?

Беріть мене на топори

Несїть мене в Чорні гори,

Під явора зеленого

Довбущука молодого.

І там мене положіте,

На дрібний мав посїчіте,

Най ся Ляхи не збиткують

Моє тїло не катують.

Зїлє менї посадїте —

Будуть дївки зїлє рвати,

Довбущука споминати.

Не идїте розбивати,

Йдїть до дому ґаздувати —

Не маєте проводочку,

Зломив Довбуш головочку.

Маєте три камінї

A всї они золотії:

За оден мя поховайте,

Другій с…ї дайте,

Третим ся подїлїте

Тай до дому розходїте!"

 

"Деж ми будем зимувати

И се лїто лїтувати?

Ишли-бисмо в Волощину

Коли-ж вже там пошкоджено!

Хотїли смо царя вбити,

A царівну з собов взьити.

Будем в Львові на риночку,

В тяжких дибах в зелїзочку!"

 

1) Як. Головацкій. Нар. пісни, Москва, I. Думи гайдамацкі, стор. 160.

2) Таманюк — имя власне, скорочене з слова "атаманюк", т. є. атаманів син.

3) Tadeusz Czacki: О Litewskich i Polskich Prawach. Нове виданє в Кракові, 1861, ст. 8, нота 3. Автор каже, що той звичай мав місце лише в судах міских, і то лиш деколи.

4) Се розпорядженє розіслав до деканатів в тих добрах декан богородчаньскій Н. Левицкій (брат кардинала) з Пнївя дня 4 серпня 1827 р.

5) Наведені розпорядженя властей австрійских зволив відписати з старих книг протоколярних і нам переслати Впов. о. Мих. Головацкій, рускій парох з Солотвини, за що складаємо єму сердечну подяку.

6) Сей варіянт одержали ми від Вп. панї Н. Кобриньскої. Ласкава тая панї переняла єї з уст дївчини Марії Бодлаківної з Должки.

 

(Дальше будe.)

 

[Дѣло, 18.11.1891]

 

(Дальше.)

 

В Болехові оповідають про спаленє шляхотского двора Довбущуком і про обід в монастири трохи инакше, як де инде. В тім оповіданю подані і місця тих подїй, а навіть имя шляхтича.

 

"Там до тепер суд (в Болехові), мав бути замок, і в нїм сидїв шляхтич горбу Равич. Він мав богато служби і оружа і дуже добре жив собі з игуменом гошівского монастиря. Раз появив ся в монастири Довбуш і покірно просив игумена, щоби той на завтра зладив для него і для єго товаришів обід. Игумен обіцяв, але в тій хвили дав знати до Равича, щоби прибув з усею службою до Гошова. Той так і зробив. Коли-ж они поховали ся по корчах і чатували на Довбуша, побачили, що Болехів горить. Кинули ся до міста, але прийшли вже за пізно. Опришки зрабували і підпалили замок, бо не було нїякої оборони, a жінка Равича, з дитиною на руках, заливала ся слезами і не знала, де ся подїти.

 

"Коли Довбуш на ярмарок в день св. Петра напав на місто і порозбивав жидівскі склепи, то першим єго дїлом було, що повикидав на улицю поховані "христіяньскі застави" і голосив, щоби собі кождий своє забирав."

 

Бубнище уважають в тих сторонах за Довбушеву садибу, a исторію єго любови уміщують в Гошеві, хоч в наведеній нами пісни виразно наводять ся Косів, Кути, Стефан Дзвінка і т. д. Ватажко мав на голові три золочені волоски і від тих волосків походила єго велика сила і така міць, що нїяка куля не хапалась єго. Коханка підійшла єго одного разу і він признав ся їй, з-відки бересь у него така міць. Коли єго одного разу обиськувала — він дуже любив, щоби єго обиськати, — вирвала єму ті три волоски, від тогди стратив він свою силу і єї чоловік убив єго. Але той чоловік дав до люфи таку кульку, на котрій правило 12 священиків службу Божу, бо лиш такою можна було Довбуша вбити.

 

В Брязї (недалеко від Болехова) доховує ся по нинїшний день переказ, що в тімселї десь (але нїхто не приповість, де) закопав Довбуш в землю свою рушницю. Кождого року підходить она з свого глубокого сховку крихту д горі і наближає ся що-раз до поверхнї. Коли она вирине вже цїлком на верх, тогди зявить ся на світї новий Довбуш.

 

Межи Брязею а Тухлею єсть одно недоступне місце, a серед него галява. На тій галяві знаходить ся богато потовченого скла, a сими роками знайшли там дїти сpiбну люльку. Люде околичні кажуть, що на тій галяві опришки, вертаючи з Болехова, попасали, пили трунки, що их нарабували у болехівских жидів, a випорожнені фляшки товкли. З-відси тото скло.

 

При дорозї з Велдїжа до Лолина під берегом показують ще доси старий дім, де опришки, вертаючи з Болехова, мали гостити ся, заповівши властительцї дому наперед свою гостину в єї домі.

 

Дуже красну лєґенду про Довбущука знають оповідати люде в Саджаві під Богородчанами.1) Потверджує она вповнї наш осуд, заявлений в давнїйших наших розвідках про опришків, а повторений і тут, що лицарско-романтична вдача Довбущука не позваляє уважати єго простим розбійником, але местником несправедливих кривд, які терпіла від бутних свавільних урядників паньских кляса людей убога, стояча по-за правом. В лєґендах своїх нарід "идеалізує того благородного ватагу, — як примічає справедливо о. И. Охримович — і наче творить з него мітичне лице", а той, про кого нарід уложив так красні піснї і видумав так гарні лєґенди, чия память впила ся так глубоко в серце народу, — той не був бриґантом. Чому не уквітчав нарід так живими, поетичними красками і образами память страшнїйших від него ватагів, що й більше розбивали і сильнїйші мали равти, і дальше виходили на розбої, — чому нема пісень і лєґенд про Баюрака, Бойчука i всїляких Нечипуровичів? Отже не годимо ся з гадкою автора моноґрафії міста Станіславова, мов-то не належить робити різницї між одним розбійником а другим, i одного осуджати яко розбійника, а другого величати і класти на пєдесталь слави. Ми стоїмо при нашім висказї, бо для историка до оцїнки даної личности не може і не повинен служити кодекс карний, тим більше, коли він в даній околици і в данім часї навіть не обозязував. В часах і в краю, де стояло все сваволею, могла і мусїла лиш такою самою сваволею стати слава ватага такого, яким був Довбущук, що "ставав за правду а мстив ся за кривду". Инакше треба би хиба цїлий нарід рускій осудити за тую апотеозу Довбущука народом розбишацким.

 

Поміщуємо тую лєґенду дословно, як ми єї одержали:

 

"Довбуш був собі недивний, слабосильний чоловічок. Налягав на одну ногу, та й недотепний якійсь собі був. За всї гроші, що мав, купив собі пістоля та волочив ся по селах, a дїтвора бувало біжить за ним улицею та жартує собі і сміє ся з него. Люде за-нїщо єго мали...

 

"Але Пан-Біг дав відтак єму велику силу, бо раз дуже заслужив ся був у Богa. У верховинї, над дебров, стояла величезна скала, а в нїй, няй ся не приказує, сидїв біс. Він бувало, як гримить в небі, вийде на скалу, тай шкирить ся Пану-Богу. Пан-Бог пустить у него блискавку, але він у оден миг сховаєсь у нору, а грім ударить в скалу та відторощить кусень каменя. А по часови знов той поганець вилазить на скалу, глумить ся, і знов перед блискавкою ховаєсь у нору. Та довго так грав ся нечистий з Паном-Богом...

 

"Раз якось саме тогдї надволїк ся Довбуш лїсом та заздрів, як біс глумить ся Богу. Підвів чим борше в гору пістоля та й лус у него! — він лиш провалив ся з скали у дебру, запав ся глубоко в землю, а за ним лиш закурило ся та занесло дегтем та сїркою...

 

"І зараз став перед Довбущуком ангел: "Ти, Довбущуку, богато заслужив ся у Господа тим, що звів из світа того чорта. Каже лише: що за то від Бога хочеш?"

 

"Призадумав ся Довбуш, та й каже: "Люде мене в нї-ві-що обернули, насмівають с з мене, а я хотїв би як показати, що я таки зможу им де-що доброго вчинити і в пригодї стати. Няй же Господь дасть менї велику силу над их ворогами, щоби я міг их карати a они мене не годні поконати, та щоби нїяка куля мене не ймалась!"

 

"І нa диво всїм людєм став Довбуш ватажкою у верховинї. Зібравши хлопцїв-молодцїв, ходив на ворога та карав людску кривду. Cтpашний та лютий був він лиш на жиди та пани, а на люде був дуже ласкавий та милосердний. Від богатого бувало відойме, а бідному дасть.

 

"Раз, напавши на Богородчани, на двір паньскій, набрав два міхи червінцїв. Завдав на плечі молодцям міхи, вдарив по них топірцем, подїравив, та велїв их нести шляхом до Надвірної. З подїравлених міхів сипали ся червінцї на дорогу, а біднота з yсїх сторін збігала ся та зазбирувала.

 

"І богато, богато добра робив він людєм. Жиди та пани зa нeгo були подобріли, бо бояли ся єго кари.

 

"Та запропастила єго жінка, тото погане насїнє, з-за котрого дїє ся в світї не одно лихо. В похмілю, серед любощів, звірив ся він любцї Дзвінцї, з відки взяла ся у него така сила, та виговорив ся, що єго може погубити лише куля, над котрою би читано 12 служб Божих. Дзвінка оповіла то чоловікови Стефанови і той такою зачитаною кулею погубив Довбуша.

 

"І від тогди тяжше стало бідним людям на світї".

 

Подібну лєґенду записали ми в Манастирчиках під Солотвиною:

 

"До 12-го року житя був Довбущук нїмий. Коли єму вже минуло 12 лїт, лучило ся одного разу так, що єго батька покликали на панщину. Нараз розвязав ся хлопакови язик. "Тату, — каже, — я пійду за вас косити." Старий зрадїв, що синови розцїпили ся вже уста, ба вже й хапає ся за роботу. Але хлопчина не вмів косити, бо був ще дуже молодий і махав косою будь-як. За то злаяв єго і посварив польовий, ба й посяг нагайкою. Розгнїваний Довбущук замахнув косою, стяв польовому голову, і втїк до хати. Люде пустили ся за ним в погоню і прийшли до хати, але хлопчина опер ся о стїну і відбивав ся косою, так що нїхто не важив ся до него приступити. Відтак утїк з хати і наймив ся на службу до одного пана. Став він у того пана пастушком і пас вівцї. Заслуженини не хотїв иншої, лиш домагав ся вівцї з золотим руном, а за то обіцяв пасти, поки буде жити. Пан обіцяв, але вже з гори постановив собі не додержати слова. Одного разу вигнав Довбущук вівцї пасти в великі і далекі полонини. В-тім зачало гриміти, бив грім за громом. Коли на хвилю перестане гримїти, пек му вийде зі скали і глумить ся до Бога, а коли загремить і лусне грім, знов ховає ся до скали. Довбуш побачив, як несамовитий глумить ся Богу, вицїлив з цївки і застрілив чорта. Але Довбуш сам перепудив ся свого чину і почав утїкати. В тім злетїв д нему св. Петро і питає: "Що ти вбив?" — "Нїчого", — каже Довбуш. Св. Петро почав Довбуша успокоювати і напирав, щоби таки признав ся. Коли-ж ся довідав, запитав ся: "Що-ж ти за то хочеш?" Довбуш каже, що хотїв би бути таким сильним, аби лиш один Бог був над ним старшій та щоби єго не брав ся анї грім, анї кулька, анї нїчого злого. Від тогди був він так сильний, що брав дванацять хлопів нараз і замагав их, а єго товариш Иван Сендигірскій брав чотирох.

 

1) Тую лєґенду списав в Саджаві за одним тамошним газдою Впов. о. Ив. Охримович, рускій священик з Грабовець, ще в р. 1882. і зволив нам єї в р. 1890 прислати до такого ужитку, якій власне з неї тепер робимо. За труд і ласкаву готовість нехай єму буде висказана на сїм місци сердечна подяка.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 19.11.1891]

 

(Конець.)

 

Дальше оповідають в Манастирчанах про Довбущука:

 

"Ишов раз Довбуш з Манастирчан по-під Погорілець до Старунї і здибав по дорозї ґазду, що нїс на плечах торбу. — "Що несеш?" питає Довбуш. — "Муку".— "З-відки ти взяв єї?" — "Купив", каже ґазда. Довбуш розвязав торбу, висипав муку і каже: "Ґазда муки не купує, лиш збіже, коли свого хлїба не має. Купуй збіже і давай сам молоти, а так, то лише жид має з тебе подвійний зиск, а ти будеш з дїтьми голодувати." Набив нерозумного ґaзду і нагнав. Иде дальше. Знов здибує якогось ґазду, що несе торбу на плечах. "Що несеш?" питає. — "Жито!" — "Давай сюда", каже Довбуш. Висипав жито а до торби насипав грошей. "Так робить ґазда", "несе до хати збіже, а не муку. Що намеле ся, то заробиш ти сам, а не жид."

 

В Ославах Чорних оповідають люде про Довбуша слїдуючу лєґенду:1)

 

"Він був з Заріча родом. Як вже оженив ся, та пан дуже собі єго вподобав, каже: "Ходи до мене служити! чи за стрілця, чи за що." А він каже: "Не буду служити!" — "Чому?" — "Таки не буду."

 

"Дав єму пан арешту троха. Як вже випустив, а йшли гостї, таки Заріцьки, з України та везли з-під Москаля, з-за кордону, рушницї собі. Витягає один дубельтівку з воза, каже: "Чи красно би вам, Олексїю, з сим ходити?" — "Нї." Витягає другій: "Чи красно би вам, Олексїю, з тим?" — "Нї, не красно." Аж третій витягає дубельтівку, чисту, дві цївки: "А чи красно би з сев?" каже. — "Добре, ану, набий кулев та стріляй менї в рот!" Той стрілив, а Довбуш виплюнув кулї в кулак. — "На! диви ся!" каже, "та бий ся зі мною." Та й доки дійшов з Лотової [де опришків тратили] до Станіслава, а вже трицять хлопцїв вів за собов.

 

"В дві недїлї присилає до свого пана знак білєтом: "Аби-с менї, пане, файно злагодив коляцію для моїх хлопцїв." Приходить він до пана, а пан каже: "Ставаймо собі до чола!" Стали, пан з рушницев, та й він каже: "Аби-с знав, пане, що я тепер Довбуш [не Олексїй], вольно до мене стріляти." Пан стрілив, а він обі кулї на грудех имив, а пан каже: "Сїдай же ти тепер зі мнов до стола!"

 

"Довбуш лиш жиди та пани бив, а людем нїчо не казав.

 

"Як раз в наше село [в Ослави] прийшов, та скриню таку [в пів хлопа] грошей взяв у пана, а відтак идуть усї селом, він та й трицять хлопцїв, як війско яке, та усе гроші обіруч між челядь сїють. А най би котрий дитину малу торкнув, він зараз: "Най", каже, "най, не руш!"

 

"Є гора Пантір [над Ославами]. Там Довбуш опанчу свою закопав, таку, що до неї куля ся не брала.

 

В Дорі знов (за Делятином) приповідають собі за него люде, що він, будучи молодим, служив в старостиньскім замку в Надвірнї (властиво в Пнївю) за пахолка, і що був при замковій залозї тамбором; та з-відси і пійшло имя єго "Довбуш". Задля нелюдского обходженя втїк він відтак з замку і став опришком. "Великій і удачний був з него лицар, груди мав широкі, але ребер не було, лиш цїлі груди одна кість."

 

В Бубнищу приповідають, що в знаній пекельній печері мав Довбущук одного разу відпочивати на камінній лавици, витесаній в скалї, а на причілку горішнім пригравала єму музика. В Жабю знов вірять деякі люде, що Дзвінка був тамошний ґазда, і показують навіть хату, де мав сидїти, де отже смертельний набій всадив в груди Довбущука.

 

Говорено нам, що в Печенїжинї є ще до нинї Довбущуки. Самі они кажуть, що ватажко Олекса був родичем их предків. Нинїшні Довбущуки мають бути добрими, запопадливими ґаздами; при тім купують, підгодовують і знов перепродують худобу та з тої торговлї доробились і достатку. Темперамент у них палкій.

 

З глубокої темряви півторавікової минувшости поставлена на високім пєдестали слава a сповита переказами, мов би буйною зеленью новою, споглядає на нас вельми симпатична, як би звижена постать лєґендарного ватаги — кажемо виразно: лєґендарного, а не историчного. Недотепний з-малку, кирпавий ба й нїмий дїтвак, неспосібний до нїякої роботи, заледво годен вівчарити. Куди йде, глумить ся з него дїтвора. Та такого вибрало собі провидїнє на местника кривд людских. Він видить кривду, она обурює єго, будить ся в нїм ясне пізнанє правди, і він постановляє поборювати злість, кривду і облуду, стати в оборонї подоптаної, споневіряної правди, невинности і справедливости. Бажає боронити покривджених убогих против самоволї і бути можних та жидів. Хоче стати ся местником людскої кривди. Подоптане і споневіряне тогдї право не досягне лютого немилосердного напастника, aлe досягне єго остра балта опришка. Силу випробовав він на чортї, вбив нечисту силу, що важилась глумитись Богу, що не боялась нї блискавки, нї громів. Кріс опришка досяг і чорта за те, що глумив ся з закона святого і не бояв ся нї Бога, нї кари. За тую заслугу надїлив Бог Олексу розумом, відвагою і силою надлюдскою, щоби, несучи поміч гнобленим і переслїдуваним, стоячи за правду а мстячи кривду, не бояв ся нї гнїву можних, нї кульки смоляка і жовнїра. Поки сповняти-ме високе і благородне своє званє, буде стояти навіть по-над законом, коли той закон, подоптаний, став ся заборолом незаконности.

 

Але гуцульске серце то не тая студена склезь, що, підмита бистрою водою Черемоша, відорвалась від скали і, повалившись з гуком у воду, волоче ся в ще зимнїйшім єго плесї. Розігріте любовью cepцe мякне і тає, як віск при огни. За-для любощів грішних, за-для "иськаня" мягкою рукою красної чужої жінки, упив ся гордий і відважний ватажко чаром любовним, забув на своє званє, лиши в єї руках золотї волоски, що єго вязали і з Богом і з людьми, став ся рабом Дзвінчихи, клав під єї стопи кріс, гуцульcкiй топорець і балту, — як Геркулєс забув при стопах Омфалї на свою лицарско-геройску вдачу — і згинув марно. Зрадив коханцї тайну про відчитану кульку і склонив голову, вцїлений Стефаном Дзвінкою такою-ж відчитаною кулькою. Запізно стямив єго Стефан:

 

"Було з с—в не гуляти

Було правди не казати!

Бо у с—и тілько віри

Що на бистрій водї піни..."

 

Запізно ватажко схаменув ся. Запропастила єго зрадлива жінка.. Склонив ватажко свою буйну голову "і від тогди тяжше стало людям на світї".

 

"В Чорногорі сонце сходи,

Чорногора в світлї тоне,

А в скалї там десь глибоко,

Там сова десь плаче, стогне, —

Але Довбуш їй не чує,

Бо в могилї вже не чути

Анї пісню Довбушеву,

Нї фльояри слїзні нути."

 

("Довбуш" Юр. Федьковича).

 

1) Ми вписали єї дословно из збірника "Пісень і оповідань", списаних колись Впов. авокатом станіславским д-ром Мел. Бучиньским. Частина єго знаходить ся в руках редактора "Дѣла" п. Ив. Белея, котрому ми за дорученє дотичного зшитку і за всї инші труди, підприняті в цїли збогаченя нашого матеріялу, сердечну складаємо подяку.

Кожде село підгірске має безперечно свої перекази про Довбуша і назбирав би певно цїлий грубий том всїляких оповідань про ватагу, коби лише хто хотїв тим заняти ся.

 

[Дѣло, 21.11.1891]

21.11.1891