Остап ГРИЦАЙ

(Із Книги: Казки про Людину. IV.)

 

 

Коли Араб Аді Ассан, полонений західно-африканським племенем Тарґійців при нагоді одного з перших — сьогодні вже півказочних — походів Арабів на Ґараму, був завдяки своїй хоробрости увільнений та збірався покидати тарґійський край Сангаджу, — сказав до нього її король, Амґгар:

 

— Я, Сіді¹) Аді Ассане, протягом свойого довгого життя чув богато про надзвичайні своєю відвагою діла, але в правду того, що ти тепер задумуєш доконати — не вірю. Скажи, молодче, ще раз: хто радив тобі важитися по діло, непонятне розумові людини?

 

Тут так тихо стало в крузі зібраних під синім небом між шатрами мужів, що чути було, як шевелило листя мімози під доторком білих мурашок.

 

А Араб відказав:

 

— Повелів мені це заповіт батьків моїх. Є десь на північ від Великої Пустині — сповіщає він, — Оаза, славна колись своїми як найдорожчі смарагди фараонів зеленими пальмами. Фініки, які там дозрівають, є солодчі ніж фініки Белад ель Джерід'а або Тіфлет'а, жінки там кращі ще, як преславні красуні Улед- Делім'а, а гіяцинти мають запах індійських бальзамів. Та щож, — за одну незнану мені провину котрогось із батьків моїх, її володарів, — ця Смарагдова Оаза від довгих, довгих літ заклята таємною, тричі горесною судьбою...

 

Тужливо глянув Араб на зеленіючий вдали пальмовий гай, і сказав:

 

— Полоненими кріпаками далекою чужиною скиталися досіль всі нащадки цього мойого предка, а Оазу зробив якийсь злющий Джін невидною для людського ока так, що ніхто з мандруючих Пустинею не бачить її, і не бачить мандрівців ніхто з Оазу. Це мов остров Смерти на очах живучих людей. Але слухайте, мужі Сангаджі! Той з потомків прогнаних володарів Оази, хто так як я перейде огонь великої боротьби і стане шукати вітчизни своєї і вертатись до неї незбагненими ще досіль ніким з людей просторами Великої Пустині, ведений тільки голосом Вірующої Туги, — і не злякається жадних мук, та незгаряючим огнем великого зусилля ніби мечем добуватиме собі шляху, — цей, як сповіщає заповіт, буде перший, що знову побачить закляту Оазу. І його, цього вірующого, побачуть яко першого по довгих літах її мешканці, і буде день стрічі їх з ним днем визволення і злуки їх зі світом сонця і живих людей...

 

Те кажучи, Аді Ассан відкинув білий бурнус, та показуючи тавро горіючого меча на свойому лівому рамени — додав:

 

— Ось знамено мойого володарського рода, по яким мене колись там в Оазі пізнають. Хиба-ж треба мені ще чого, Таргійці?

 

І тутки Араб вмовк. Йому не відповів ніхто. Навіть Амґгар потонув на хвилю в глибокій задумі. Колиж перейшла хвиля першого зчудування, Великий Марабут, наймудрійший жрець краю, перший піднісся на свойому місці і промовив:

 

— Вісімнадцять літ тобі, сину, і горяча в тебе душа, як жар щойно розпаленого вогня! Хто з людей у твойому віці відає про тайні замисли богів? Та я кажу і відкриваю тобі, що проклята богами Оаза, про яку говориш, Ассане. Знай — це голос найбільш тобі ворожих духів, що взивають тебе самотного в Пустиню, — смерти твоєї бажають вони, щоб не стало більш вашого роду у вітчизні твоїй. Бо жорстоко карають розгнівані боги. Тому й приманюють вони тебе найсвятійшим, що є в тебе — знаменом батьків твоїх. Не віриш — не думаєш, що краще тобі повинуватися, та втішатися тут достойною нагородою покори твоєї?

 

Та Ассан мовчав. Тоді озвався найперший полководець, Кель Ізгабан, і сказав:

 

— Хиба ти не знаєш, Ассане, що не в безкрай сягає влада Сангаджі, — що швидко ти зустрінешся з ворожими племенами, які сто уоружених мужів накличуть на тебе одного? А що як вже поза першими межами Сангаджі досягне тебе їх скрита, смертоносна стріла, гадючою отруєю перепоєна?

 

Та Ассан все ще мовчав.

 

Навпослід забрав слово сам Амґгар і рік:

 

— Чи треба-ще й мойого слова до рад найкращих дорадників моїх? Та я кажу і обявляю тобі, Аді Ассане, що поставлю тебе в нас найвищим між Імргадами, цими кріпаками, між якими ти досіль жив, і наперекір твойому вікові бажаю бачити тебе у раді моїй. Тепер скажи: останеш тутки другом короля, чи хочеш блукати дорогами, яких не знаєш, просторами, якими не ішов ще ніхто, з силами, яких в тебе молодого ще немає, на зустріч краєві, більш тобі далекому і чужому, ніж химерний світ насонної казки?

 

Та Араб, вислухавши це, глянув на небо і відказав:

 

— Дозволь мені йти за моєю тугою, Амґгаре.

 

І за два дні він — як оповідають предання — справді вирушив в дорогу, в напрямі на північ від столиці Сангаджі, чудуючи востаннє Тарґійців:

 

Ассан не мав з собою жадного провідника.

 

Мегері, верблюд, на якому їхав, був йому тепер одинокий друг. Говорив, правда, Ассанові один старий, і як казали всі, дуже досвідчений Імргад, що не тільки Великої Пустині, але навіть пустиних степів Сангаджі навіть з провідником не перейшов ніхто. Немає там — казав Імргад — ні одної одинокої оази, невидно ні найменшого корчика, ні найдрібнішого струмка води. Страшні піски і тільки піски простягаються від одного краю до другого, і віють жорстокі вітри так, що як скінчить лютувати Кгемзін, то починає ще лютійший Гарматтан, а вспокоіться цей, то лютує ще грізнійший Геблі. Хто там не згине з прагніння — сповіщав Імргад, той швидко згине з голоду, хто не сконає з голоду, того забє жар сонця, а кого це не вбє, той певно погибне в хвилях гоненого невпинно вітрами піску. А в ночі — научав досвідчений старик — всі небезпеки вдвоє такі грізні.

 

Все те пригадував собі тепер Сіді Аді Ассан.

 

Він думав ще й про те, що йому казали тарґійські достойники, думав про осторогу наймудрійшого мужа Сангаджі та велике слово Амґгара, але поки-що він не зупинявся не звертав зі шляху, а їхав що раз далі, все на північ від столиці Таргійців.

 

А дивні, невидані досіль Ассаном пустинні степи стали справді наближатися.

 

Бачив Ассан, спершу, як увесь простір довкола, кудиб не глянуло його око, покритий був чорним гострим камінням так, що виглядало воно иноді, начеб Мегері ступав з трудом по замерзлих та пошматованих на кусні кригах якогось чорного мов агат моря. І понурі чорні скелі здіймалися иноді скрізь, з кождого боку, на цілому безкрайному видноколі, одна від другої лячнійша мертвецьким видом і мертвецькою краскою, грізною величю і своєю затаєною ворожою всякому сотворінню силою. Здавалося Ассанові часами, що небо і земля і всесвіт увесь розвалені великанським орканом в грузи, і почивають так Пустинею в страшній самоті зруйнованих світів безліч'ю повалених гір і верховіттів, горбів і скель, скелистих шпилів і пропастей, гранітних та базальтових стін і безконечними звалищами чорного та червоного каміння.

 

Начеб скрізь царювала Смерть.

 

Але Арабова душа раділа в найглибших своїх глибинах цим горесним але вільним безмежам, і вони їхали далі.

 

Згодом приходилося йому перебіратись рівними як стріла спадами камінних стін на другий бік дороги, перерізаної колись великою рікою на два могутні береги, з яких один жахав їх страшливою як пропасть безоднею, а другий — гладкою як скло висотою. А иншої дороги не було, хиба та, що за ними. Але Ассан не гадав ніколи завертати. Він пускався стрімголов з найтемнійші прірви разом з Мегері, який повз вниз обережно, мов молодий леопард, хоч людина і звір значили кожду пядину добутої дороги кровю набитих каміннями ран. І не жахався Ассан сковзьких як скло вершин, якими йому доводилось здійматися в гору, бо тоді він вибирав з грузів великі камні і гострими відломами важких гранітів товк, кидав і валив так довго об гладкі стіни, поки не вилупав в них кілька дужих сходів, по яких двигався сам і помагав верблюдові. Що з того, що опісля днями цілими він не в силі був здвигнути напруженими до краю раменами та навіть смокви не міг вдержати в розранених руках?

 

Ассан радувався побідною боротьбою зі скелями і поступав далі.

 

Горіюче сонце палило їх і пекло, як розпалена мідь вавилонських жертвенників, висмоктувало з землі жорстоким промінням кожду і найдрібнійшу тінь.  розливаючи під ними і над ними, скрізь і всюди душливий як пекло океан золотого жару, випивало з їх грудей сливе останній дих життя, що звір і людина наче тягнули собою свої власні трупи, і лютою жаждою води жерло їх в нутрі так, як жре степова пожежа висохлу траву, — але хиба воно краще, як томлена лють бунтливого гніву спалює день і ніч душу невольника? І криниці стрічали вони по довгих днях муки, завалені калом мандрівців і звірів, стервом мертвих плазунів, птахів і червів, грязею порохніючих людських та звіринних костей, та вони пили цю воду і брали її з собою в мішки зі шкіри суданських кіз, і тільки таку воду пили і потапали далі в страшно розсвічених безкраях Пустині.

 

— Таким жаром буду кохати колись мойого коня та мою Зоіру — думав Ассан иноді.

 

І знову поспішав він в дорогу, все далі і далі, на північ від столиці Сангаджі.

 

Але смараґдово — зелені пальми не обявлялися їх очам.

 

Їм на зустріч біліли тільки порохоніючі кости істот, повбиваних шляхом по Великій Пустині. І являлася там ця невмолима, сливе неминуча смерть усюди: була вона в студено мовчазних камінних скелях і грузах, в ненаситнім кровю промінню пустинного сонця, в перепоєній гниллю воді, і була ця смерть в чатуючих кругах супів і круків, та в нічному голодному голосінню жаждущих стерва гієн. А коли вони одного дня глибоким по кістки і горячим як жевріючій попіл піском іхали вперед, наступаючи трохи що не крок на лихі пустинні гадюки, рогату лєфу та злющу цорейгу, на чорні, жовті і тунезійські скорпіони, на ящірки скінк і сандґеко, на великі мурашки та впиваючіся в ноги ядовиті блощиці, — вони нечайно зупинилися, приковані до місця, де стояли — незвичайною на їх самотному шляхові появою:

 

Їм назустріч ступав — весь в червонім бурнусі — високий чоловік, похожий своїм видом на одного з тих пів-святих мужів Сангаджі, яким на імя Тольба, це є —  „книги відаючий“.

 

Побачивши Ассана, Тольба здійняв в гору обі руки і закликав великим голосом:

 

— Хтоб ти і не був, мандрівче — вислухай мене!

 

Це було саме пополудні на довго перед годиною Маґгреб, в яку по оазах Муеддіни взивають люд до вечірньої молитви. Довкола простягалися мертвецько фіолєтними та червоножовтими кітлинами і долинами кремінні, пісківцеві та вапнякові звали, цятковані тут і там білими як сніг верствами соли, зза чого й думав спершу Ассан, що той чоловік проживав десь тутки в одній з невидимих печер пустельником, та знаючи гаразд весь простір довкола, хоче обявити Ассанові важну вість. Блаженно бо є глядіти в благословенну годину Маґгреб на доконане добре діло, радуюче душу Пророка.

 

Так Ассан поздоровив достойного мужа, дожидаючи його слова.

 

А Тольба сказав:

 

— Не знаю, хто ти є, мандрівче, ні не відаю цілей дороги твоєї. Одно тільки знає мій дух, тайнами найдавнійших книг і досвідом життя в цій самоті просвічений — чи маю сказати тобі, молодче?

 

Ассан звелів йому говорити.

 

Тоді Тольба рік:

 

— Ти їдеш в дорогу, з якої ще ніхто не вернувся.

 

А коли Араб у відповідь став з усіх сил глядіти в напрямі свойого шляху, Тольба мовив:

 

— Камінними просторами іхав ти досі, ні зела ні дерев не стрічаючи, горіючим сонцем палений, прагнінням води гноблений, тільки гадюками і скорпіонами, жадливими трупа супами та гієнами проводжуваний. Але тепер, кудиб ти і не повернув, мандрівче, ти стрінеш небосяжні гори піску, яких ще не перейшла людська нога, відколи світ світом, а небо небом. А ти, молодче, сам один, і як бачу — смертельно втомлений, голодом мабуть з усіх сил твоїх виснажений.... О — ходи до мене і стань гостем моїм, помочі від одного з грядучих великих караванів дожидаючи....

 

І Тольба наблизився до верблюда.

 

Та Ассан — невпинно перед себе задивлений, спитав:

 

— Чи це дорога на північ?

 

Тольба одповів:

 

— Це....

 

— Так той, хто туди їде, мусить перейти ці піски?

 

— Мусить, мій сину.

 

На це Ассан, піднісшися на верблюдові, крикнув:

 

— Геть! Скорпіони і гадюки, жара сонця і вістря гаммадового каміння милійші мені як ти, привиде мерзенний! Будь ти собі пять раз Тольба, собі ти сховай свою раду та голоси її по мошеям Марабутам та їх прислужникам, — для мене — блакіть неба — одинока свята книга, а моє око — мій один провідник! Так геть мені з дороги, священний трусе!

 

І Ассан, не оглядаючись по за себе — швидко поїхав далі.

 

Згодом, правда, стала душа його трівожитися зза невгомного лютого гніву, яким скипіла проти такого достойника як Тольба, — і Ассан хотів оглянутися поза себе.

 

Але він ще раз прокляв Тольбу — і не оглянувся.

 

Він ще й тому не оглядався, що каміниста Гаммада покінчилася, і у Великий Пустині наперекір тому всьому, що говорив про ню колись Ассанові старий, дуже досвідчений Імргад — почалися цвитучі левади зелено-жовтої гальфи, цього спасення втомлених та виголоднілих верблюдів.

 

Але не тільки зелену гальфу побачив Ассан. Цвіли їм тут на зустріч ще й домрагн і ґельґелян, беґґель і тегак, густий шіг і мягкий сфар, плуталися їм під ногами шнурами розцвілого повою аренкад і сбейт, простягалися далеко кущі мімози і артаї, білої азелі і жовтого меркгу, скріпляла їх груди своїм запахом пахуча артемізія та радували їх око пустинні лелії і тюльпани.

 

На хвилю і людина і звір почули наче хвилювання холодного воздуха скрізь страшливий жар їх муки.

 

Невжеж це-б який добрий ангел й справді змилосердився над ними?

 

І здавалося Ассанові ще раз, що гаразд він вчинив, не слухаючи Червоного Бурнуса.

 

Але хто це був? Що це значило?

 

А що як таєнно судьба схоче пімститися?

 

Ассан зітхнув.

 

Що це за незбагнена тайна оповила шляхи до Смарагдової Оази?

 

Згодом день погас, і Велику Пустиню вгорнула ніч.

 

Ніколи ще Ассан не ждав ночі так, як сьогодні.

 

Мегері, його верблюд, ступав щораз поволійше. Иноді він ставав тихо та простягав шию, начеб хотів покластися, а його тілом стали потрясати дрожі, після яких Мегері хватав нагальними та глибокими віддихами воздух, начеб душився.

 

Араб задумався.

 

Невжеж цей Червоний Опир добре йому радив?

 

На хвилю, правда, здавалося йому, що ласка судьби була з ним. Недалеко від місця, на якому вони зупинилися, а в яке Мегері прямував вперве проти волі

 

Ассана, дозрів Араб дивно чисту своєю водою Оґлю, одну з тих постійних, глибоких криниць Великої Пустині, що їх не в силі засипати жаден Клемомзін, жаден Гарматтан. Тай Ассан швидко, не тямлячи про своє прагніння, напоїв верблюда, принукав його покластися, і не путаючи йому ніг, кинувся по гальфовій леваді збирати що найкращої свіжої наживи для Мегері:

 

Гальфи і шігу, мягкого аренкаду та товстого листя гефени.

 

А Мегері лежав спокійно як ще ніколи, але не їв богато, тільки чогось жагуче нуряв голову в запашній зелені, та чудно пильно глядів на свойого пана.

 

Ассан же, не забуваючи ні на хвилю про появу Червоного Видива, наче лякався таємних ворогів і порішив вартувати цілу ніч та доглядати недужого звіра.

 

Він розклав з голуззя живичної тальги та запашного стеля великий огонь, та спалив в ньому цілу вязку зілля, похожого видом на алєнду, якого запах проганяє в степу навкруги від огнища гадюк і скорпіонів. А опісля приладив собі на їжу дві скінки — ящірки, які йому краще було убити як одну із зустрінутих сьогодні газель, — окутався з головою своїм білим бурнусом, і підібгавши під себе ноги, потонув німо молючим поглядом в овидах проти себе.

 

Пустинна ніч вже давно розстелила свою безмежну блакіть.

 

Вона така безмежна, така незбагнена була ця ніч, як безмежне і незбагнене було в цій пустині все: її камінисті простори і її піскові звали, жара її сонця і міч її вітрів, дороги, які нею вели, і муки, які на цих дорогах людину дожидали. Та поки пустинею яснів її жорстоко розсвічений день, то хоч тут і там можна було мандрівцеві добачити межі просторів довкола: межа чорних верхів ділила на овиді землю від неба, жовто-червоні обриси пісків відрізувалися скрізь від счорнілих скель, кітловини й долини йшли глибоко в землю, а небо здвигалося так високо, начеб сонце сяяло рівно між ним а землею.

 

А ніч на пустині наче не мала жадних меж.

 

Сріблом місяця побілений пісок землі зливався наче в одно з небом, розвівалися на його овиді мякими облаками далекі верхи і скалисті верховіття, — від сходу до заходу, а від півночі на полудні — вона одна, безмежна і незбагнена:

 

Найчистійшимн лазурами Сходу сяюча, небесна блакіть пустинної ночі.

 

І Ассан німими устами шептав:

 

— Благословляю тебе, Смарагдова Оазо.

 

Горіючо золотим блеском світили тут зорі так, здавалося, близько до землі і такою осліплюючою безліч'ю, начеб вперве від сотворіння сяяли всі, і вперве сяяли в цілій своїй красоті. Заправду — ціла земля наче окутана була блакитю цеї ночі та її горіючими зорями, а з землею наче тулилися до срібно золотої киреі ночі людина і звір, дерево і ростина, каміння і пісок — без слова і без згуку, неворушно і сливе без віддиху, наче блаженні тишиною, в якій є тиша сплячого жару сонця і тиша сплячих вихрів, тиша камінистих скал і піскових пропастей:

 

Цілюща, як Бог, тиша пустинної ночі.

 

І знову солодко було Ассанові думати про Смарагдову Оазу, про її тайну та ті муки, що його ждуть. Він геть підсунувся до верблюда, гладив його довго, приложив вухо до його лівого ребра і став слухати:

 

Але в грудях Мегері гаркотів таємний біль.

 

Ассан до рана сидів близь нього, боячися, що він не зможе встати.

 

Але Мегері був гідний корабель пустині. Він в ночі наче подужчав, а коли підлітаючі стаї єгипетських голубів стали звіщати день, дався свойому панові послушно знарядити до подорожі, і ніс Ассана опісля легко і швидко, не стаючи та не схиляючи голови, начеб божа ніч повернула йому всю давню силу.

 

Ассан відітхнув.

 

Чого йому ще боятися?

 

На хвилю він став знову думати про Марабута та його прислужників, про Імргада та таємного Тольбу.

 

Але в найближчій селитьбі тарґійських пастухів, де Ассан в останнє дістав собі ячменю і пшона, фініків і кавунів, сказали йому, щоби не їхав на північ, тільки повернув на схід.

 

— Чому? спитав Ассан.

 

— Бо там вас жде смерть — відповіли пастухи.

 

А найстаршій між ними сказав:

 

— Це Країна Смерти Ель-Ареґ, ніким не одолиме царство пісків. Чому ти спішишся туди, коли тобі, молодче, ще слід втішатися сонцем?

 

Але Ассан відказав:

 

— Бо мені туди дорога.

 

І знову вони стали їхати. Все далі і далі, — на північ від міста Тарґійців.

 

Та швидко Ассан зупинив верблюда, і вони стали їхати поволійше.

 

Перед ними стали простягатися від одного кінця овиду до другого жовті, купами рудого піску мов червонавими снігами вкриті та скрізь завалені простори На одному місці почивали ці піски рівними, мов рукою приглаженими площами, де-далі здіймалися неворушними мов мури стінами так близько одна одної, що Ассан мусів руками відвалювати піски, промощуючи верблюдові дорогу. То звисали вони над головами їдучих зубатими, твердими як каміння сталяктитами, то западалися нечайно і глибоко, отвираючи перед очима мандруючих такі горесні пропасти, що Мегері, ступаючи понад ними вузьким, як стежечка, під напором найлекшого кроку осипуючимся просмиком, ревів трівожно та тулився тремтячи до рівної, як вигладжений спад, стіни пісковини.

 

Довгими годинами висіли так іздець та його верблюд між бездонними як адові глибини прірвами, а жовтими як смерть пісками, такі невидатні і малі, такі безсилі і безпомічні, що в цих прірвах і на цих верхівях вони людському окові являлися двома повзаючими птахами, які там, де з під ґгурдових горбів виступала чорна земля ґари, зникали з очей без сліду.

 

Хвилями думав Ассан, що ця країна пісків швидко скінчиться, і почнеться знову гальфова левада.

 

Але піскові пропасти щораз більшали.

 

Тепер став Ассан думати про смертоносні, Червоним Мужем згадані вітри, лютуючі Великою Пустинею і він погадав, що ці вітри між цими пісками мусілиб його враз з верблюдом погубити.

 

І він що хвилі дивився, чи піски не кінчаються.

 

Але вони щойно зачиналися.

 

Тоді Ассан став пильно глядіти на небо, дивлячися, яка краска є цього неба та його хмар.

 

Небо було ще й досі ясно-голубе.

 

І ще один день, і опісля і довго ще небо було голубе.

 

Але коли одного вечора зійшов місяць — Ассан побачив, то його круг був багровий, аж чорний.

 

Так це би справді Його знак 

 

Ассан зітхнув.

 

І людина і звір наче чули грядучу небезпеку, і вони що сил поспішали саганами, цими широкими долинами серед пропастей піскових просторів, надіючися, що в сам час вони покинуть Краіну Смерти, Ель-Ареґ.

 

Але ніч покінчилася, і знову настав день, а вони все їхали між пісками. Мегері ішов при тім, правда, все ще давним своїм трабом, але Ассан почував, що недужий звір з напругою останніх своїх сил служив йому, бо цілу їх дорогу значила кровава піна, падаюча густими клубами з мегерівого рота.

 

А й скрізь почалось щось дивне.

 

Така велика тиша ставала довкола, начеб в лоні землі стихало все життя, начеб завмирав і найлегший вітрець і найніжнійший легіт, застивало довкруги німо-мертво все, що було рухом і голосом, зморожуване далеким подихом якоїсь грядущої Великої Смерти.

 

А піски Ель-Ареґа не кінчались.

 

За якийсь час почало смертельне омертвіння землі вгортати і Ассана. Йому ставало душно і тісно, мов в горіючій печі, в горлі і на устах, на лиці і в носі, та на руках почував він сухий огонь, такий вбивчий, всю кров висмоктуючий, як ця мертва духота довкола.

 

Тепер йому став привиджуватися скрізь таємний Тольба, але Ассан спаленими устами шепотів:

 

— Я вірю.

 

І цілував він знак горіючого меча на своїм рамені, і ждав цілющої ночі і був щасливий.

 

І їхали ці два, смертельно стомлені, голодом і жаждою виснажені все далі і далі, не звертаючи ні раз з вибраної на північ від міста Тарґійців.

 

Але вслід за чорно — багровим місяцем побачив Ассан коло другої години ясного дня на полудневій стороні неба явище, яке йому зморозило серце:

 

Велику, червону хмару.

 

За тою першою напливали тихо і невмолимо мов смерть друга, третя й більше, — а внедовзі ціле небо стало палати великанським червоним пурпуром подібне в тій хвилі до горіючого світа.

 

Тускливими сяєвами відбивалися ті небесні огні на землі, сповивали піски пустині і її камінні скелі червоними сумерками — і згодом мов стояло в огні все:

 

Земля і воздух, овиди й небо.

 

Самум йде!

 

У німій, мов цей небесний пурпур страшній тиші майже чутно було, як таємні огні обхоплювали кожду хвилю воздуха.

 

Самум йде!

 

Наче завізвані ким кинулися Ассан і Мегері сливе одночасно на землю, але верблюд, кладучися, схитнувся, плюнувши кровію, в бік, а Ассан відвернув голову, щоб не дивитися на його останню муку.

 

Та в цю хвилю люто мов оркан наступаюча хвиля воздуха пройняла Пустиню від одного кінця до другого. Так могутний був цей перший подув Самума, що пісок з усіх піскових валів, засип і площ довкола духнув одною велитенською хмарою ген під палаюче небо, затемнив собою весь овид, і люто свистячими, мов хлюск залізних бичів хвилями став скорійш блискавиць прорізувати простір між небом а землею. Так непереможно могутні були ці розшалілі хвилі Самума, що наче поривали зі собою усе: простори пісків і простори каміння, усі скелі і усі верхи, а з ними наче видирали відвічним глибам круг землі і небозвід увесь, і шпурляли і розкидали і товкли цим усім о чотирі сторони світа, розторощуючи і стираючи цілу землю на пісок і порох, та шпурляючи цим піском і цим грузом з тріюмфуючим ревом ген у тремтюче, як шмат розвішеного червоного полотна хвилююче небо.

 

Пітьма як ніч вгорнула Ассана.

 

І здавалось йому, що Червоний Тольба і Марабут і Імргад наче кликали тепер до нього скрізь самумові вітри, але він, близький до смерти як ще ніколи, відповідав цим віщуючим голосам:

 

— Я вірю.

 

Иноді хвиля вихрів минала над ним з такою силою, що він почувався проти неї мов лист мімози і чудувався, що вихри не пірвали його зі собою, та не пошматували ген під небом на кусні; від ударів пісковими бичами у нього кровавилося лице, ніс і рот, його кождий віддих був боротьбою між життям а смертю, але цей молодий Араб шепотів наперекір всім Джіннам скровавленими устами одно:

 

— Я вірю.

 

А Самум вив і божеволів, наче свойого власного знищення жадаючи.

 

В якусь хвилю опісля хвилі бичованого вітрами піску стали зі звінким свистом перерізувати хвилі дощу, — від землі до неба бив один всеоглушуючий. вихрами цілої Пустині гудучий шум, небо наче цілком здерте з небозводу маяло скрізь темні хмари несеного вітрами піску останніми червоними трепетами — а згодом Араб став наче обертатися кругом у хвилях вітрів, не бачив вже ні краски неба, ні піску, а по якийсь хвилі не чув вже більш нічого.

 

Його вгорнула глуха тиша, в якій була темінь мов ніч, і стояли неворушно три великі срібні зорі.

 

І настала тоді одна хвиля коротка мов смерть, а довга мов вічність. Душа Ассана спочила, оповита темними крилами великого забуття. А коли він опамятавсь і пробудився, вже над його головами не гуділи вихри, тільки кружляли десь і крякали пустинні круки, і ясно було і погідно, — і була третя година пополудня. Ассан-ж одним рухом тіла піднісся з землі, отрясаючи з нього пісок, навіяний на Ассана Самумом.

 

Невжеж?

 

Це була ця сама простір Ареґу — і наче ні. Тут і там розпізнавав Ассан звали, які бачив перед Самумом, але піскові звали почивали тепер инакше як передтим, і инший був тепер їх вид. Деякі-ж місця були цілком без піску, та вкриті такою богатою та свіжою зелен'ю, що Ассан протирав очі, — не вірячи, що це справді так. Але швидко він переконався, що це той простір, яким він ішов, мандрував, — бо недалеко від себе побачив Ассан трупа мертвого Мегері.

 

Араб відняв од нього припнені мішки з водою, в якій після Самума не було ні краплі, закрив очі мертвого верблюда цвитучою галузкою тамариску, і шепнувши наче до друга слово останнього прощання, пустився йти.

 

— Тепер треба мені мандрувати пішки — подумав Ассан.

 

І сказав: так піду пішки, — і доки в мене дух останньої сили, буду йти.

 

Тай пустився в дорогу.

 

Ішов він так якийсь час, аж вийшов на високий верх, та коли перейшов його і став сходити в долину, він побачив нечайно щось, чого ще не бачило його око:

 

На тлі голубого неба здіймалися високо мраморні будівлі і святині великої, як египтійська пираміда, збудованої Оази. Та краще блакіті неба і ясноти мраморів вилискували сяєва листя безлічи високих як обемліски пальм, цвитучих ген довкола Оази такою зеленю, як зелень найдорожчих смарагдів Фараонів. А побіч них захоплювали око мандрівця весела зелень ґранатів, ніжно-сумовите лисття оливки, чудно карбовані листки опунції, стрункі мов йонські колюмни аґави, та повна чару темна краса каруби. І цвіло те все довкруги смарагдових пальм, увінчаних ще й рожевими та голубими дзвінками, гірляндами винограду, та корчами цвитучих рож, ясмину і гіяцинтів, які вітали мандрівця запахом найсолодших бальзамів.

 

А з Оази стали наближатися до Ассана непроглядні, святочно з'одіті ряди людей: достойні як жреці старики і гарні мужі, гарні як весна жінки і ніжні як ґазелі дівчата, любі хлопята, і маленькі віночки несучі діти. Наближалися вони всі до Ассана серед звуків солодкої як забуття музики і співу, і співали вони про Володаря, який повен Вірующої Туги покинув кріпацьке щастя і став шукати Смараґдової Оази, і тільки тою Вірующою Тугою ведений, поконав сто мук і сто смертей.

 

— Чудно торжественно наближалися вони до Ассана, а він зложив руки на грудях і ждав на них з цілунком — — — — — — — — — — — — — —  і тут прогомоніло і минуло все, як ще одна казка лазурових ночей відвічного Сходу.

 

________________

¹) В Арабів титул значних родом.

 

[Воля (Відень), 1920, Т. 3, Ч. 4, С. 129-138]

02.11.2016